Документ : Про визнання незаконною і нечинною постанови N 595 від 07.11.2014 р. в частині


ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ПОСТАНОВА
12.03.2015 р. N 826/18402/14

Про визнання незаконною і нечинною постанови
N 595 від 07.11.2014 р. в частині

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: головуючого, судді - Добрівської Н. А., суддів: Гарника К. Ю., Катющенка В. П., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, Головного управління Державної міграційної служби України в місті Києві, треті особи без самостійних вимог на стороні позивача: ОСОБА_2, ОСОБА_3, про визнання незаконною і нечинною постанови N 595 від 07.11.2014 р. в частині, встановив:

ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Кабінету Міністрів України, в якому, з урахуванням внесених заявою від 18.12.2014 року уточнень, просила визнати п. 2 та п. 8 Тимчасового порядку фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей, затвердженого постановою КМУ N 595 від 07.11.2014 року "Деякі питання фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей", незаконними та нечинними з моменту прийняття.

Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач стверджує про протиправність оскаржуваних пунктів нормативно-правового акта та на відсутність у відповідача компетенції щодо встановлення заборони на здійснення пенсійних виплат (заборони на здійснення видатків з бюджету Пенсійного фонду України) і встановлення порядку здійснення видатків з бюджету Пенсійного фонду України в залежності від місця перебування особи пенсіонера. Положення оскаржуваного акта грубо порушує Конституцію України та не відповідає Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", Закону України "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні", Закону України "Про Кабінет Міністрів України".

20 січня 2015 року ухвалою суду, постановленою без виходу до нарадчої кімнати, задоволено клопотання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про залучення їх до участі в справі в якості третіх осіб без самостійних вимог на стороні позивача.

В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги в уточненій редакції підтримав і просив їх задовольнити з підстав, викладених у позовній заяві.

Треті особи в судове засідання не з'явились, про день, час і місце розгляду справи повідомлялись у відповідності із вимогами ст. 35 КАС України, заяв/клопотань до суду не направили, причини неявки суду не повідомили.

В своїй письмовій заяві ОСОБА_2 вказувала на те, що проживає у місті Донецьку, є пенсіонером і має право на щомісячні пенсійні виплати, які припиненні у зв'язку з прийняттям оскаржуваної позивачем постанови Уряду. Вказуючи на незаконність і неконституційність положень Постанови, ОСОБА_2 позов підтримала.

ОСОБА_3, що проживає в місті Горлівка, в своїй заяві вказувала на те, що є пенсіонером і положення оскаржуваної Постанови не відповідає вимогам законодавства і порушує її права.

Представник відповідача проти позову заперечив і просив відмовити у його задоволенні з підстав прийняття оскаржуваної Постанови відповідачем в межах його компетенції з дотриманням порядку її прийняття. Акт в цілому узгоджується з вимогами чинного законодавства і прийнятий відповідно до обставин, що склалися, тобто є вірним по суті і окремі порушення встановленої процедури прийняття акта не можуть бути підставою для визнання його недійсним.

У зв'язку з неявкою в судове засідання третіх осіб, а також беручи до уваги відсутність потреби заслухати свідка чи експерта, суд на підставі ч. 6 ст. 71, ч. ч. 4, 6 ст. 128 КАС України перейшов до розгляду справи у порядку письмового провадження на підставі наявних у справі доказів.

Заслухавши наведені в обґрунтування позову доводи представника позивача, а також заперечення представника відповідача по суті позовних вимог, ознайомившись з позиціями третіх осіб, дослідивши матеріали справи, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов і заперечення, оцінивши докази, які мають значення для розгляду і вирішення справи по суті, суд встановив наступне.

Кабінетом Міністрів України 07 листопада 2014 року було прийнято постанову N 595 "Деякі питання фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей", якою затверджено Тимчасовий порядок фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей (надалі також - Тимчасовий порядок).

Пунктом 2 Тимчасового порядку встановлюється, що у населених пунктах Донецької та Луганської областей, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють або здійснюють не в повному обсязі свої повноваження (далі - тимчасово неконтрольована територія), видатки з державного бюджету, бюджету Пенсійного фонду України та бюджетів інших фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування здійснюються лише після повернення згаданої території під контроль органів державної влади.

Відповідно до пункту 8 Тимчасового порядку особам, які переміщені на контрольовану територію та взяті на облік відповідно до Порядку оформлення і видачі довідки про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2014 р. N 509, пенсії та інші соціальні виплати з бюджетів усіх рівнів та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування виплачуються за заявами таких осіб до органів (установ), які здійснюють такі виплати.

В пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про незалежність судової влади" N 8 від 13.06.2007 р. закріплено, що відповідно до статей 8 та 22 Конституції України не підлягають застосуванню судами закони та інші нормативно-правові акти, якими скасовуються конституційні права і свободи людини та громадянина, а також нові закони, які звужують зміст та обсяг встановлених Конституцією України і чинними законами прав і свобод. Суди при визначенні юридичної сили законів та інших нормативно-правових актів щодо їх діяльності повинні керуватися Конституцією України як актом прямої дії.

У відповідності до положень статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Згідно статті 8 Основного Закону України, органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 19 Конституції України).

Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (ст. 21 Конституції України).

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ч. 3 ст. 22 Конституції України).

Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (ч. ч. 1, 2 ст. 24 Конституції України).

Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (ст. 46 Конституції України).

Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55 Конституції України).

Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції (ст. 46 Конституції України).

Виключно законами України визначаються: права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина; основи соціального захисту (п. п. 1, 6 ч. 1 ст. 92 Конституції України).

Рішення і висновки Конституційного Суду України рівною мірою є обов'язковими до виконання (ст. 69 Закону України "Про Конституційний Суд України" N 422/96-ВР від 16.10.96 р.).

Суд приймає до уваги положення п. 2 Рішення Конституційного Суду України N 12-рп/98 від 09.07.98 р. "Справа за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 Кодексу законів про працю України (справа про тлумачення терміну "законодавство")", згідно якого було встановлено, що Конституція України значно розширила коло питань суспільного життя, що визначаються чи встановлюються виключно законами України як актами вищої після Конституції України юридичної сили в системі нормативно-правових актів. Відповідно до статті 92 Конституції України законами України мають регламентуватися найважливіші суспільні та державні інститути (права, свободи та обов'язки людини і громадянина; вибори, референдум; організація і діяльність органів законодавчої, виконавчої та судової влади тощо).

Суд також враховує зміст пункту 3 Рішення Конституційного Суду України N 15-рп/2000 від 14.12.2000 р. "У справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Верховної Ради України "Про чинність Закону України "Про Рахункову палату", офіційного тлумачення положень частини другої статті 150 Конституції України, а також частини другої статті 70 Закону України "Про Конституційний Суд України" стосовно порядку виконання рішень Конституційного Суду України (справа про порядок виконання рішень Конституційного Суду України)", згідно якого суд зазначив, що виходячи з Конституції України Закон України "Про Рахункову палату Верховної Ради України" від 11 липня 1996 року, як і будь-який інший закон України, - це нормативно-правовий акт вищої юридичної сили. Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні (стаття 75 Конституції України). Це означає, що право приймати закони, вносити до них зміни у разі, коли воно не здійснюється безпосередньо народом (статті 5, 38, 69, 72 Конституції України), належить виключно Верховній Раді України (пункт 3 частини першої статті 85 Конституції України) і не може передаватись іншим органам чи посадовим особам. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (частина друга статті 8 Конституції України). З наведеного випливає, що Верховна Рада України може змінити закон виключно законом, а не шляхом прийняття підзаконного правового акта.

Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають реєстрації в порядку, встановленому законом (ст. 117 Конституції України).

Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України відносяться до категорії підзаконних.

Так, згідно преамбули Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" встановлено, що цей Закон, розроблений відповідно до Конституції України та Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим Законом, а також регулює порядок формування Накопичувального пенсійного фонду та фінансування за рахунок його коштів видатків на оплату договорів страхування довічних пенсій або одноразових виплат застрахованим особам, членам їхніх сімей та іншим особам, передбаченим цим Законом. Зміна умов і норм загальнообов'язкового державного пенсійного страхування здійснюється виключно шляхом внесення змін до цього Закону.

Статтею 4 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" встановлено, що законодавство про пенсійне забезпечення базується на Конституції України, складається з Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, цього Закону, закону про недержавне пенсійне забезпечення, законів, якими встановлюються умови пенсійного забезпечення, відмінні від загальнообов'язкового державного пенсійного страхування та недержавного пенсійного забезпечення, міжнародних договорів з пенсійного забезпечення, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (далі - закони про пенсійне забезпечення), а також інших законів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до законів про пенсійне забезпечення, що регулюють відносини у сфері пенсійного забезпечення в Україні. Виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються, зокрема: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення.

Поряд з цим, стаття 5 Закону "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" визначає, що цей Закон регулює відносини, що виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються:

- принципи та структура системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування;

- коло осіб, які підлягають загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню;

- види пенсійних виплат;

- умови набуття права та порядок визначення розмірів пенсійних виплат;

- пенсійний вік чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на призначення пенсії за віком;

- мінімальний розмір пенсії за віком;

- порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням;

- порядок використання коштів Пенсійного фонду та накопичувальної системи пенсійного страхування;

- організація та порядок здійснення управління в системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування.

Пенсія виплачується щомісяця організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України або перераховується на визначений цією особою банківський рахунок у порядку, передбаченому законодавством (ч. 1 ст. 47 Закону N 1058-IV від 09.07.2003 р.).

Виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:

1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;

2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України (положення пункту 2 частини першої статті 49 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 р. N 25-рп/2009)

3) у разі смерті пенсіонера;

4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;

5) в інших випадках, передбачених законом (ч. 1 ст. 49 N 1058-IV від 09.07.2003 р.).

Право на пенсію за віком має кожний громадянин похилого віку, який досяг пенсійного віку і має необхідний страховий стаж. Це право обумовлено трудовим внеском і не обмежується будь-якими обставинами, включаючи наявність інших доходів. Порядок і умови пенсійного забезпечення громадян похилого віку встановлюються Законом України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" та іншими законами (ч. ч. 1, 2 Закону України "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні" N 3721-XII від 16.12.93 р.).

Згідно статті 3 Закону України "Про соціальний захист дітей війни" державні соціальні гарантії дітям війни, встановлені цим Законом, не можуть бути обмежені або скасовані іншими нормативно-правовими актами.

Як вбачається судом зі змісту затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2014 р. N 595 Тимчасового порядку фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей, пунктом 2 видатки з державного бюджету, бюджету Пенсійного фонду України та бюджетів інших фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування фактично були зупинені.

Станом на час звернення позивача до суду із даним позовом та на день розгляду даної справи, видатки державного бюджету, бюджету Пенсійного фонду України та бюджетів інших фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування не здійснюються на підставі пункту 2 затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2014 р. N 595 Тимчасового порядку фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей.

Згідно абзацу 1 частини 1 статті 1 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" N 1706-VII від 20.10.2014 р. внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, який постійно проживає в Україні, якого змусили або який самостійно покинув своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, масових порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

В той же час частиною 1 статті 3 вказаного закону встановлено, що громадянин України за обставин, визначених у статті 1 цього Закону, має право на захист від примусового внутрішнього переміщення або примусового повернення на покинуте місце проживання.

З огляду на норми Конституції України, законів, зміст рішень Конституційного Суду України, теоретичні засади науки теорії держави і права, колегія суддів зауважує, що встановлені законом права громадянина, в тому числі щодо конкретних соціальних гарантій (пенсійного та іншого соціального забезпечення) можуть бути змінені виключно законом, а не підзаконним нормативно-правовим актом. Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.

Зміст правового режиму надзвичайного стану, порядок його введення та припинення дії, особливості діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах надзвичайного стану, додержання прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб та відповідальність за порушення вимог або невиконання заходів правового режиму надзвичайного стану визначаються Законом України "Про правовий режим надзвичайного стану" від 16 березня 2000 року N 1550-III (тут і далі у редакції на момент виникнення спірних правовідносин).

Визначення надзвичайного стану наведено у статті 1 Закону України "Про правовий режим надзвичайного стану", згідно якої надзвичайний стан - це особливий правовий режим, який може тимчасово вводитися в Україні чи в окремих її місцевостях при виникненні надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру не нижче загальнодержавного рівня, що призвели чи можуть призвести до людських і матеріальних втрат, створюють загрозу життю і здоров'ю громадян, або при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства і передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування відповідно до цього Закону повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення безпеки і здоров'я громадян, нормального функціонування національної економіки, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, захисту конституційного ладу, а також допускає тимчасове, обумовлене загрозою, обмеження у здійсненні конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Відповідно до частини 1 статті 5 Закону України "Про правовий режим надзвичайного стану" надзвичайний стан в Україні або в окремих її місцевостях вводиться Указом Президента України, який підлягає затвердженню Верховною Радою України протягом двох днів з моменту звернення Президента України.

Після підписання Указу про введення надзвичайного стану Президент України звертається до Верховної Ради України щодо його затвердження. Звернення Президента України розглядається Верховною Радою України в невідкладному порядку.

Указ Президента України про введення надзвичайного стану, затверджений Верховною Радою України, негайно оголошується через засоби масової інформації або в інший спосіб.

Зміст правового режиму воєнного стану (порядок його введення та скасування, правові засади діяльності органів державної влади, військового командування, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в умовах воєнного стану, гарантії прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб) та відповідальність за порушення вимог або невиконання заходів правового режиму воєнного стану визначаються Законом України "Про правовий режим воєнного стану" від 6 квітня 2000 року N 1647-III.

Згідно із визначенням, наведеним у статті 1 вказаного Закону, воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Відповідно до статті 5 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" воєнний стан в Україні або в окремих її місцевостях вводиться Указом Президента України, який підлягає затвердженню Верховною Радою України протягом двох днів з моменту звернення Президента України.

Указ Президента України про введення воєнного стану, затверджений Верховною Радою України, негайно оголошується через засоби масової інформації.

Однак, на час прийняття Кабінетом Міністрів України постанови від 7 листопада 2014 р. N 595 воєнний або надзвичайний стан в державі у законодавчо закріпленому порядку не вводився. Протилежне належними і допустимими доказами відповідачем суду не доведено (ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України).

Постанова Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2014 р. N 595 не є законом, а тому не може змінювати в бік звуження права громадян, які встановлено нормативно-правовими актами вищої юридичної сили.

З огляду на наведене колегія приходить до висновку, що пункт 2 Тимчасового порядку фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2014 р. N 595, незаконно обмежує права громадян України у сфері пенсійного та соціального забезпечення, які знаходяться в зоні проведення антитерористичної операції. А відтак, враховуючи ч. 1 ст. 2, ст. 171 КАС України, підлягає визнанню незаконним та нечинним з моменту свого прийняття.

Посилання відповідача на Прикінцеві положення Закону України "Про Державний бюджет України на 2014 рік" N 719-VII від 16.01.2014 р., якими установлено, що норми і положення статей Законів України, що регулюють усі соціальні виплати, застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів Державного бюджету України та бюджету Пенсійного фонду України на 2014 рік, а також доводи відповідача щодо наявних у нього повноважень, передбачених пунктом 6 - 7 Прикінцевих положень наведеного Закону, суд не приймає, оскільки вказане надає право Кабінету Міністрів України застосовувати відповідні норми законів у порядку та розмірах, виходячи з наявних фінансових ресурсів бюджетів усіх рівнів, бюджету Пенсійного фонду України та бюджетів інших фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування на 2014 рік. Тобто, право на обмеження прав громадян, в тому числі конституційних, вказаною нормою Закону Кабінету Міністрів України законодавцем не надано. Проте Уряд може зменшити розмір відповідних соціальних виплат, виходячи з наявних фінансових ресурсів бюджетів усіх рівнів, бюджету Пенсійного фонду України та бюджетів інших фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування. Саме про це і йде мова у Рішенні Конституційного Суду України від 25.01.2012 р. N 3-рп/2012.

З пояснень представників відповідача та третіх осіб, судом встановлено, що в 2014, 2015 роках Державним бюджетом України було передбачено асигнування на відповідні соціальні виплати в межах всієї території України, в тому числі Донецької і Луганської областей. Відтак, вказані вище доводи відповідача не визнаються судом обґрунтованими.

Згідно абзацу двадцять три статті 1 Закону України "Про боротьбу з тероризмом" встановлено, що режим у районі проведення антитерористичної операції - це особливий порядок, який може вводитися в районі проведення антитерористичної операції на час її проведення і передбачати надання суб'єктам боротьби з тероризмом визначених цим Законом спеціальних повноважень, необхідних для звільнення заручників, забезпечення безпеки і здоров'я громадян, які опинилися в районі проведення антитерористичної операції, нормального функціонування державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій.

Боротьба з тероризмом ґрунтується на принципах, зокрема: законності та неухильного додержання прав і свобод людини і громадянина; комплексного використання з цією метою правових, політичних, соціально-економічних, інформаційно-пропагандистських та інших можливостей; пріоритетності попереджувальних заходів; пріоритетності захисту життя і прав осіб, які наражаються на небезпеку внаслідок терористичної діяльності (ст. 3 Закону України "Про боротьбу з тероризмом").

Організація боротьби з тероризмом в Україні та забезпечення її необхідними силами, засобами і ресурсами здійснюються Кабінетом Міністрів України у межах його компетенції (ст. 4 Закону України "Про боротьбу з тероризмом").

У районі проведення антитерористичної операції можуть вводитися тимчасово обмеження прав і свобод громадян (ч. 2 ст. 14 Закону України "Про боротьбу з тероризмом").

Вказане в сукупності дає підстави дійти висновку, що Кабінет Міністрів України не наділений Законом України "Про боротьбу з тероризмом" правом обмежувати встановлені нормативно-правовими актами вищої юридичної сили права громадян у сфері соціального (пенсійного) забезпечення у районі проведення антитерористичної операції.

Право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт (ч. 2 ст. 171 КАС України).

На підставі наданих представником позивача пояснень та наявних в матеріалах справи доказів судом встановлено, що ОСОБА_1, що мешкає у місті Донецьку, перебуває у зоні проведення антитерористичної операції на території Луганської та Донецької області, а постанова Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2014 р. N 595 застосовується до неї лише в частині пункту 2 Тимчасового порядку фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей.

При цьому, факт застосування до позивача положень пункту 8 Тимчасового порядку, який розповсюджується на осіб, які переміщені на контрольовану територію та взяті на облік відповідно до Порядку оформлення і видачі довідки про взяття на облік особи, яка переміщується з тимчасово окупованої території України або району проведення антитерористичної операції, ні позивачем ні її представнику перед судом не доведено.

Таким чином, суд вважає необхідним задовольнити позов в частині визнання незаконним та нечинним з моменту прийняття пункт 2 Тимчасового порядку, оскільки в іншій частині Тимчасовий порядку не стосується прав свобод та інтересів позивача.

Враховуючи викладене та керуючись ст. ст. 69 - 71, ч. 6 ст. 128, 158 - 163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд постановив:

Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати незаконним та нечинним з моменту прийняття пункт 2 Тимчасового порядку фінансування бюджетних установ, здійснення соціальних виплат населенню та надання фінансової підтримки окремим підприємствам і організаціям Донецької та Луганської областей, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2014 року N 595.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Постанова набирає законної сили у порядку, встановленому в ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України, та може бути оскаржена до Київського апеляційного адміністративного суду в порядку та строки, визначені ст. ст. 185 - 187 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий, суддя: Н. А. Добрівська

Судді:

К. Ю. Гарник

В. П. Катющенко


Украинская Баннерная Сеть
Вход в систему
Логин
Пароль 
Новый пользователь
Забыл пароль?

Увага! важлива інформація
  21.03.2018  

Про внесення змін до Порядку проведення конкурсу з перевезення пасажирів на автобусному маршруті загального користування
Постанова Кабінету Міністрів України N 180 від 07 лютого 2018 р.

Про внесення змін до Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту
Постанова Кабінету Міністрів України N 181 від 07 лютого 2018 р.

  19.03.2018  

Про затвердження Змін до Порядку відкриття та закриття рахунків у національній валюті в органах Державної казначейської служби України
Наказ Міністерства фінансів України N 110 від 05.02.2018 р.

Про затвердження Реєстру референтних цін (цін відшкодування) на препарати інсуліну станом на 01 лютого 2018 року
Наказ Міністерства охорони здоров'я України N 453 від 07.03.2018 р.

  15.03.2018  

Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю
Закон України N 2275-VIII від 6 лютого 2018 року

[Архив новостей]
Стан бази
Вiвторок, 11.12.2018
В базi 549581 документ

 Огляд останніх надходжень
Довiдковi матерiали
Ставка єдиного податку
Граничні норми добових витрат
Облiкова ставка НБУ
Iндекси iнфляцiї (2017 р.)
Розмiр мiнiмальної заробiтної плати
Розмір мінімальної пенсії
Розмiр прожиткового мiнiмуму
Розмiр податкової соцiальної пiльги.
Розмiри мiнiмального та максимального єдиного внеску для пiдприємцiв
Максимальний розмiр заробiтної плати, з якої сплачується єдиний соцiальний внесок
Кориснi посилання

2005-2017 © ПАРУС