Парус Iнтернет-Консультант

Открытое тестирование

ВИЩИЙ АРБІТРАЖНИЙ СУД УКРАЇНИ

РОЗ'ЯСНЕННЯ
від 01.04.94, N 02-5/215
м.Київ

Арбітражним судам України

Про деякі питання практики вирішення спорів пов'язаних з відшкодуванням шкоди

( Із змінами, внесеними згідно з Роз'ясненнями Вищого Арбітражного Суду
N 02-5/445 від 18.11.97
N 02-5/223 від 12.05.99 )

Вивчення справ за позовами про відшкодування шкоди показало, що арбітражні суди України в цілому правильно вирішують ці спори. Разом з тим окремі арбітражні суди припускаються помилок в застосуванні норм чинного законодавства, яке регулює зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, в результаті чого неправильно визначаються підстави застосування майнової відповідальності та розмір відшкодування шкоди.

З метою правильного застосування законодавства при вирішенні спорів, пов'язаних із зобов'язаннями, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, Президія Вищого Арбітражного Суду України вважає за необхідне дати такі роз'яснення.

1. Відповідно до статті 4 Цивільного кодексу України ( 1540-06 ) підставою виникнення цивільних прав і обов'язків, у тому числі щодо відшкодування кредиторові або іншій особі збитків (шкоди), є зобов'язання, які виникають з угод або внаслідок заподіяння шкоди.

Вирішуючи спори про стягнення заподіяних збитків, арбітражний суд перш за все повинен з'ясувати правові підстави покладення на винну особу зазначеної майнової відповідальності. При цьому арбітражному суду слід відрізняти обов'язок боржника відшкодувати збитки, завдані невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання, що випливає з договору (стаття 203 Цивільного кодексу України, від позадоговірної шкоди, тобто від зобов'язання, що виникає внаслідок заподіяння шкоди (глава 40 Цивільного кодексу України. Тому помилковими є рішення окремих арбітражних судів, які при вирішенні спорів, пов'язаних з відшкодуванням збитків, заподіяних невиконанням або неналежним виконанням договірних зобов'язань, посилаються на статтю 440 Цивільного кодексу України.

Одночасно необхідно врахувати, що можуть мати місце випадки, коли сторони перебувають у договірних відносинах, але заподіяння шкоди однією із сторін іншій стороні не пов'язане з виконанням зобов'язання, що випливає з цього договору. За таких обставин, незалежно від наявності договору, при вирішенні спору слід керуватися главою 40 Цивільного кодексу України ( 1540-06 ).

2. Правильне розмежування підстав відповідальності необхідне ще і тому, що розмір відшкодування збитків, завданих кредиторові невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за договором, може бути обмеженим (стаття 206 Цивільного кодексу України), а при відшкодуванні позадоговірної шкоди, остання підлягає стягненню у повному обсязі (стаття 440 Цивільного кодексу України).

Зазначене розмежування підстав відповідальності необхідне також і тому, що збитки, заподіяні невиконанням договірних зобов'язань, повинен відшкодувати контрагент за договором, а позадоговірну шкоду відшкодовує особа, яка її заподіяла, за виключенням відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки. Відповідно до статті 450 Цивільного кодексу України відповідальність за заподіяну шкоду покладається на власника (володільця) джерела підвищеної небезпеки, навіть якщо він безпосередньо не здійснював експлуатації цього джерела.

Як у випадку невиконання договору, так й за зобов'язанням, що виникає внаслідок заподіяння шкоди, чинне законодавство виходить з принципу вини контрагента або особи, яка заподіяла шкоду (статті 209 та 440 Цивільного кодексу України). Однак щодо зобов'язань, які виникають внаслідок заподіяння шкоди, є виключення з цього загального правила, тобто коли обов'язок відшкодування заподіяної шкоди покладається на особу без її вини (стаття 450 Цивільного кодексу України).

Крім застосування принципу вини при вирішенні спорів про відшкодування шкоди необхідно виходити з того, що шкода підлягає відшкодуванню за умови безпосереднього причинного зв'язку між неправомірними діями особи, яка заподіяла шкоду, і самою шкодою. Що ж до заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки, то його володілець звільняється від обов'язку відшкодування шкоди тільки тоді, коли вона виникла внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.

Якщо з матеріалів справи вбачається, що у заподіянні шкоди є груба необережність потерпілого, то з урахуванням ступеню його вини арбітражний суд зменшує розмір належного з володільця джерела підвищеної небезпеки відшкодування або відмовляє у відшкодуванні шкоди.

Вирішуючи спори, пов'язані з відшкодуванням шкоди, заподіяної взаємодією джерел підвищеної небезпеки, наприклад, зіткненням транспортних засобів, слід виходити з того, що у цьому випадку шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто з урахуванням принципу вини (стаття 440 Цивільного кодексу України).

Отже за цих обставин обов'язок відшкодування шкоди покладається на того володільця джерела підвищеної небезпеки, з вини якого заподіяно шкоду. Якщо винні обидва володільця джерел підвищеної небезпеки, шкода відшкодовується кожним з них в залежності від ступеню вини кожного.

У разі випадкового заподіяння шкоди, тобто коли зіткнення транспортних засобів є наслідком випадкового збігу обставин, збитки несе потерпілий, оскільки відсутні правові підстави для покладання відповідальності на іншу сторону.

При цьому слід мати на увазі, що транспортний засіб, який не рухається, не може розглядатися як джерело підвищеної небезпеки при наїзді на нього іншого транспортного засобу.

3. Норма статті 451 Цивільного кодексу України ( 1540-06 ), згідно з якою особи, які спільно заподіяли шкоду, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим, застосовується і до відповідальності володільців джерел підвищеної небезпеки. Отже якщо в разі зіткнення джерел підвищеної небезпеки третій особі заподіяно неподільну шкоду, їх володільці несуть перед потерпілим солідарну відповідальність за правилами, передбаченими статтею 175 Цивільного кодексу України.

Якщо шкоду заподіяно джерелом підвищеної небезпеки, його володілець несе відповідальність перед потерпілим і у тому разі, коли це є наслідком вини осіб, які перебувають з ним у трудових відносинах або експлуатують таке джерело на підставах, передбачених Законом.

У випадку протиправного вибуття джерела підвищеної небезпеки, що повинен довести його володілець, останній, як правило, не несе відповідальності за заподіяну шкоду. За таких обставин відповідальність несе особа, яка вчинила протиправні дії. Виключення з цього правила може мати місце, коли протиправним діям сприяла вина володільця джерела підвищеної небезпеки, наприклад, коли не була забезпечена охорона такого джерела тощо. У такому разі в залежності від ступеню вини певна частка відповідальності за заподіяну шкоду може бути покладена на володільця джерела підвищеної небезпеки.

4. Відповідно до статті 35 Арбітражного процесуального Кодексу України ( 1798-12 ) преюдиціальне значення для арбітражного суду мають вирок суду з кримінальної справи щодо певних подій та ким вони вчинені або рішення суду з цивільної справи щодо фактів, які встановлені судом. В інших випадках питання щодо вини конкретних осіб вирішується арбітражним судом самостійно за результатами дослідження всіх обставин та матеріалів справ, у тому числі матеріалів слідчих органів. Окремі арбітражні суди не враховують наведене і свої рішення обгрунтовують тільки тим, що "вина водія відповідача доведена довідкою ДАЇ" або "постановою про відмову у порушенні кримінальної справи", а не самостійним аналізом обставин, за яких заподіяно шкоду.

5. Підстави відповідальності за заподіяння шкоди, передбачені статтями 440 та 450 Цивільного кодексу України, застосовують і при вирішенні спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища. Особливості застосування цивільно-правової відповідальності за заподіяну шкоду можуть бути передбачені спеціальними законами, які регулюють питання охорони певного виду такого середовища. ( Пункт 5 із змінами, внесеними згідно з Роз'ясненням Вищого Арбітражного Суду N 02-5/445 від 18.11.97 )

6. Для правильного вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди, важливе значення має розподіл між сторонами обов'язку доказування, тобто визначення, які юридичні факти повинен довести позивач або відповідач.

За загальними правилами арбітражного процесу кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (стаття 33 Арбітражного процесуального Кодексу України ( 1798-12 ). Виходячи з цього, відповідно до статті 441 Цивільного кодексу України ( 1540-06 ) позивач повинен довести, що шкода заподіяна працівниками відповідача під час виконання ними своїх трудових (службових) обов'язків, безпосередній причинний зв'язок між правопорушенням та заподіянням шкоди і розмір відшкодування.

Як у випадках порушення зобов'язання за договором, так і за зобов'язанням, що виникає внаслідок заподіяння шкоди, цивільне законодавство (статті 209 та 440 Цивільного кодексу України) передбачає презумпцію вини правопорушника. Отже позивач не повинен доказувати наявність вини відповідача у заподіянні шкоди, навпаки, на відповідача покладено тягар доказування того, що в діях його працівників відсутня вина у заподіянні шкоди.

7. У разі відшкодування підприємством (організацією) шкоди, заподіяної працівникові при виконанні трудових обов'язків ушкодженням його здоров'я з вини третіх осіб, підприємство (організація) має право звернутися до цієї особи з позовом про відшкодування сум, виплачених працівникові відповідно до Правил, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 року N 472 (із змінами і доповненнями до них, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 18 липня 1994 року N 492. ( Абзац перший пункту 7 із змінами, внесеними згідно з Роз'ясненням Вищого Арбітражного Суду N 02-5/445 від 18.11.97 )

Щодо відшкодування шкоди, заподіяної підприємству (організації) виплатою допомоги у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності (за лікарняним листком) слід враховувати таке.

Відповідно до Основних умов забезпечення допомогою за державним соціальним страхуванням, затверджених постановою Ради Міністрів СРСР від 23 лютого 1984 року N 191, допомога за лікарняним листком виплачується адміністрацією підприємства або організації в рахунок належних з них внесків на соціальне страхування.

Згідно з пунктом 125 Основних умов у випадку тимчасової непрацездатності працівника з вини підприємства (організації) орган соціального страхування (відповідний профспілковий комітет) має право прийняти обов'язкову для адміністрації підприємства (організації) постанову про відшкодування до бюджету соціального страхування у безспірному порядку витрат по виплаті допомоги. Це право орган соціального страхування має й у тих випадках, коли тимчасова непрацездатність при виконанні трудових обов'язків працівником є наслідком вини третіх осіб.

Таким чином підприємство, яке надало допомогу працівникові у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності з вини третьої особи, може вважати, що йому заподіяно шкоду тільки за умови, якщо орган соціального страхування не прийняв на бюджет соціального страхування виплачену за лікарняним листком допомогу.

8. Стаття 453 Цивільного кодексу України ( 1540-06 ) при вирішенні питання щодо способу відшкодування шкоди на перше місце ставить обов'язок особи, відповідальної за шкоду, відшкодувати її в натурі (надати річ того ж роду і якості, виправити пошкоджену річ і таке інше), а потім вже повністю відшкодувати заподіяні збитки. Отже при вирішенні спорів відповідно до обставин справи арбітражному суду необхідно визначити спосіб відшкодування шкоди, виходячи з того, що заподіяна майну шкода відшкодовується у вигляді збитків, коли відшкодування її в натурі неможливе.

Незалежно від відшкодування шкоди в натурі або грішми особа, яка заподіяла шкоду на вимогу потерпілого відшкодовує її у повному обсязі, включаючи і неодержані доходи (стаття 203 Цивільного кодексу України).

Під збитками розуміються витрати, пов'язані з виправленням пошкодженого майна, а в разі неможливості виправлення (втрати) - його дійсна вартість.

З урахуванням необхідності дотримання доарбітражного врегулювання спору витрати потерпілої особи по виправленню пошкодженого майна її засобами і коштами визначаються, виходячи з реальних витрат позивача, визначених в претензії. Що ж до відшкодування вартості втраченої речі то позовні вимоги підлягають задоволенню в розмірі дійсної її вартості на момент заподіяння шкоди. Однак це не виключає права потерпілої особи крім вартості речі вимагати стягнення збитків, заподіяних у зв'язку з втратою речі, у тому числі з урахування офіційного індексу інфляції. При цьому слід мати на увазі, що відповідно до статті 22 Арбітражного процесуального Кодексу України ( 1798-12 ) позивач має право до прийняття рішення по справі збільшити розмір позовних вимог за умови дотримання встановленого порядку доарбітражного врегулювання спору в цій частині. ( Абзац четвертий пункту 8 із змінами, внесеними згідно з Роз'ясненням Вищого арбітражного суду N 02-5/223 від 12.05.99 )

Якщо після прийняття арбітражним судом рішення про відшкодування шкоди, заподіяної пошкодженням майна, її розмір збільшився, наприклад в результаті нових цін на запчастини, комплектуючі вироби або роботи, потерпіла особа не позбавлена права пред'явити нову претензію та позов до винної особи.

Приймаючи рішення з господарського спору, пов'язаного з відшкодуванням шкоди, на підставі пункту 1 статті 83 Арбітражного процесуального Кодексу України арбітражний суд має право виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів потерпілої особи.