Парус Iнтернет-Консультант

Открытое тестирование

Угода
між сторонами Північноатлантичного Договору
щодо статусу їх збройних сил

Лондон, 19 червня 1951 року

Застосовується Україною: з 26.05.2000

Сторони Північноатлантичного Договору, що підписались у Вашингтоні 4 квітня 1949 року,

вважаючи, що збройні сили однієї із Сторін можуть бути послані, за домовленістю, служити на території іншої Сторони,

пам'ятаючи, що рішення направити їх та умови згідно з якими вони будуть направлені, оскільки такі умови не підпадають під дію цієї Угоди, будуть предметом окремих домовленостей між зацікавленими Сторонами,

бажаючи, проте, визначити статус таких збройних сил під час їх перебування на території іншої Сторони,

домовились про таке:

Стаття I

1. У цій Угоді - терміни

а. "збройні сили" - означає особовий склад, який належить до наземних, військово-морських та військово-повітряних сил однієї із договірних Сторін під час їх перебування на території іншої договірної Сторони в регіоні дії Північноатлантичного Договору у зв'язку з виконанням своїх службових обов'язків, за умови, що дві зацікавлені договірні Сторони можуть погодитись, що певні особи, підрозділи або формування розглядаються як складові або включені в поняття "збройні сили" в цілях цієї Угоди;

b. "цивільний склад" - означає цивільний персонал, що супроводжує збройні сили договірної Сторони, який прийнято на роботу збройними силами родом військ тієї договірної Сторони і який не є особами без громадянства, не є громадянами будь-якої Держави, яка не є Стороною Північноатлантичного Договору, не є громадянами, що постійно проживають на території Держави, в якій ці війська розміщені;

с. "члени сімей" (утриманці) - означає чоловіка (дружину) військовослужбовця чи члена цивільного складу та дитину особи, що знаходяться на його або її утриманні;

d. "Країна, що направляє", означає договірну Сторону, якій належать війська;

е. "Країна, що приймає" - це договірна Сторона, на території якої розміщені чи будуть зупинятися, чи перетинати транзитом війська чи цивільний склад;

f. "військові власті Країни, що відправляє" - це ті власті Країни, що відправляє, які уповноважені Законом приводити у виконання військове право по відношенню до членів їх військ та цивільного складу;

g. "Північноатлантична Рада" - це Рада, заснована статтею 9 Північноатлантичного Договору, чи будь-якою з її допоміжних частин, уповноважена діяти від її імені.

2. Ця Угода буде мати відношення до керівництва політичних підрозділів договірних Сторін у межах їх територій, до яких Угода відноситься чи поширюється у відповідності зі статтею XX, як вона відноситься до центральних властей цих договірних Сторін і, тим не менше, при умові, що власність, якою володіють політичні підрозділи, не буде вважатись власністю Країни, що домовляється, відповідно до статті VIII.

Стаття II

Обов'язок збройних сил і їх цивільного складу та членів, а також членів їх сімей, дотримуватись законів Країни, що приймає, і утримуватись від будь-якої діяльності, несумісної по духу з даною Угодою, і, особливо, від будь-якої політичної діяльності в Країні, що приймає. Це також обов'язки Країни, що відправляє, вживати необхідні заходи з цією метою.

Стаття III

1. Відповідно до умов, визначених у пункті 2 цієї статті та при умові згоди з формальностями, висунутими Країною, що приймає, відносно в'їзду та відбуття збройних сил чи їх членів, ці члени будуть звільнятися від паспортних та візових інструкцій, імміграційних перевірок при в'їзді чи виїзді з території Країни, що приймає.

Вони також повинні бути звільнені від інструкцій Країни, що приймає, по реєстрації та контролю іноземців, але вони не повинні претендувати на набуття будь-яких прав на постійне проживання на території Країни, що приймає.

2. Наступні документи будуть вимагатися тільки по відношенню до військовослужбовців і повинні пред'являтися за першою ж вимогою:

а. карточка посвідчення особи, видається Країною, що приймає, яка вказує ім'я, прізвище, дату народження, звання, номер (якщо він є), рід військ та фотографію;

b. наказ на індивідуальний чи колективний порядок переміщення на мові Країни, що відправляє, англійською чи французькою мовами, видане відповідним агентством Країни, що відправляє чи організацією Північноатлантичного Договору та засвідчує статус особи чи групи як члена чи членів збройних сил призначеного переміщення.

Країна, що приймає, може вимагати пред'явити наказ на переміщення, який повинен бути підписаний відповідним представником.

3. Члени цивільного складу та члени їх сімей повинні бути вписані до їх паспортів.

4. Якщо військовослужбовець чи член цивільного персоналу покидає службу, власті Країни, що відправляє, повинні терміново поінформувати власті Країни, що приймає, надаючи детальний звіт, котрий може знадобитися. Власті Країни, що відправляє, повинні детальним чином інформувати власті Країни, що приймає, стосовно будь-якої особи, яка була самовільно відсутня більше ніж 21 день.

5. Якщо Країна, що приймає, вимагає відправити з її території військовослужбовця чи члена її персоналу, чи віддала наказ стосовно виключення військовослужбовця чи члена цивільного персоналу, чи члена сім'ї, власті Країни, що відправляє повинні бути відповідальними за отримання особи в межах своєї території, чи в іншому випадку відправки його за межі Країни, що приймає. Цей пункт повинен поширюватися тільки на осіб, що не є громадянами Країни, що приймає та виїхали до Країни, що приймає, як військовослужбовці чи члени цивільного персоналу, чи з метою отримання таких осіб і на членів сімей таких осіб.

Стаття IV

Сторона, яка приймає, повинна чи:

а. прийняти як діючі, не перевіряючи, навички водіння чи внески, дозвіл на водіння, чи права водія або військовий дозвіл на водіння, видані Стороною, що відправляє чи її відповідними органами військовослужбовцю чи особі цивільного складу; чи

b. видати свій дозвіл на водіння чи права водія, чи військовий дозвіл на водіння, виданий Країною, що відправляє чи відповідними органами, при умові, що не буде проводитися перевірка навичок водіння.

Стаття V

1. Військовослужбовці повинні бути одягнені у встановлену форму одягу. Предметом будь-яких домовленостей по спірним питанням між властями Країн, що відправляють і приймають, носіння цивільного одягу повинно бути однаково регламентовано, також, як і для військовослужбовців Країн, що приймають. Регулярні підрозділи та формування військ повинні бути одягнені в обмундирування при перетині державного кордону.

Стаття VI

Військовослужбовці можуть мати та носити зброю, при умові, що це дозволено наказом. Власті Країни, що відправляє повинні сприяти просьбам Країни, що приймає з цього питання.

Стаття VII

1. У відповідності з положеннями цієї Статті:

а. військові власті Країни, що відправляє, мають право здійснювати всередині Країни, що приймає всю кримінальну та дисциплінарну юрисдикцію, що розповсюджується на них за законом Країни, що відправляє, на всі особи, у відповідності з військовим законом цієї Країни;

b. власті Країни, що приймає повинні здійснювати юрисдикцію над військовослужбовцями чи особами цивільного складу, а також членами їх сімей у відношенні правопорушень, здійснених на території Країни, що приймає, і карати у відповідності до закону цієї Країни.

2. а. військові власті Країни, що відправляє мають право здійснювати виключну юрисдикцію над особами у відповідності з військовим законом цієї Країни стосовно правопорушень, включаючи правопорушення, що впливають на безпеку цієї Країни та карати у відповідності до закону цієї Країни, а не у відповідності до закону Країни, що відправляє;

b. власті Країни, що приймає мають право здійснювати виключну юрисдикцію над військовослужбовцями чи особами цивільного складу та членами їх сімей у відношенні правопорушень, включаючи правопорушення, що впливають на безпеку цієї Країни, і карати у відповідності до свого закону, а не у відповідності до закону Країни, що відправляє;

с. мета даного пункту та пункту 3 даної статті з порушення безпеки Країни включає:

(і) державну зраду;

(іі) саботаж, шпигунство чи порушення будь-якого закону, що має відношення до державних таємниць цієї Країни, чи до таємниць, що стосуються національної оборони цієї Країни.

3. У випадках, коли право здійснення юрисдикції є паралельним, повинні застосовуватись наступні правила:

а. військові власті Країни, що відправляє, мають першочергове право здійснення юрисдикції над військовослужбовцями чи особами цивільного складу відносно:

(і) правопорушень, здійснених однією особою проти власності чи безпеки даної держави, чи правопорушень, здійснених однією особою проти особи чи власності іншого військовослужбовця чи члена цивільного складу даної держави, чи члена їх сімей;

(іі) правопорушень, що виникли через будь-який вчинок чи упущення, здійсненого при виконанні службових обов'язків;

b. у випадку будь-якого іншого правопорушення власті країни, що приймає мають першочергове право на здійснення юрисдикції;

с. якщо держава, маючи першочергове право, вирішує не здійснювати юрисдикцію, вона повинна сповістити власті іншої країни так скоро як це можливо. Власті країни, що має першочергове право будуть надавати необхідні роз'яснення, вимагаючи від властей іншої країни запит на відмову цього права у випадку, якщо інша країна вважає, що така відмова буде особливо важлива.

4. Попереднє забезпечення цієї статті не буде мати на увазі будь-яке право для військових властей країни, що направляє здійснювати юрисдикцію над персоналом, який є громадянином цієї країни, чи постійно проживає в країні, що приймає, якщо вони не є членами війська країни, що направляє.

5. а. представники країни, що приймає та направляє, мають допомагати одна одній в арешті військовослужбовців або цивільних співучасників на території країни, що приймає та їх передачі представникам країни, що направляє для винесення вироку у відповідності з вищевикладеними положеннями;

b. представники країни, що приймає, мають негайно повідомити військових представників країни, що направляє про арешт військовослужбовців або цивільних співучасників;

с. охорона заарештованих має виконуватись тією Країною, яка арештувала, до передачі їх країною, що приймає.

6. а. представники обох Країн мають надавати допомогу одна одній у виконанні всіх необхідних розслідувань, а також зборі необхідної інформації. Передача арештованих може виконуватися протягом визначеного часу на всю процедуру передачі.

b. представники Країн, що заключили контракт, мають поінформувати одна одну про диспозицію у здійсненні вироку.

7. а. Країна, що направляє не має право виносити смертний вирок на території Країни, що приймає, якщо законодавством не передбачено такі покарання в подібних випадках.

b. представники Країни, що приймає мають брати дозвіл на запит від представників Країни, що направляє для допомоги у винесенні вироку арештованому згідно з умовами цієї статті на території Країни, що приймає.

8. Де б не був винесений вирок згідно з положенням цієї статті, або визнаний невинним, або звільнений, або відбуває покарання арештований, він не може бути винесений повторно іншою Країною. Тим не менш, до військових може виноситись вирок повторно. Однак ніщо в цьому пункті не може заважати військовим властям Країни, що відправляє притягувати до відповідальності військовослужбовця за будь-якого порушення правил поведінки, що витікають із дії чи упущення, які складають правопорушення, за яке він був засуджений властями іншої Країни, що домовляється.

9. Всякий раз коли військовослужбовець чи особа цивільного складу чи члени їх сімей переслідуються в судівському порядку під юрисдикцією Країни, що приймає, їм надається право:

а. на негайний та невідкладний судівський розгляд;

b. бути інформованим до суду стосовно точного звинувачення чи звинуваченнях, висунутих проти них;

с. на очну ставку зі свідками, що свідчать проти них;

d. на обов'язкове отримання свідків на їх підтримку, якщо вони знаходяться під юрисдикцією Країни, що приймає;

е. мати юридичного представника за їх власним вибором для захисту, чи мати вільне чи сприяюче юридичне представлення (подання) у відповідності з умовами, існуючими на час перебування в Країні, що приймає;

f. якщо вони вважають за необхідне користуватися послугами кваліфікованого перекладача;

g. на підтримку зв'язку з представником уряду Країни, що відправляє і, якщо дозволяють правила суду, мати такого представника в суді.

10. а. регулярні військові підрозділи чи формування військ повинні мати право на контролювання будь-яких розташувань, установ та іншої нерухомості, які вони займають, в результаті погодження з Країною, що приймає. Військова поліція військ може вживати всі необхідні заходи щодо гарантії забезпечення порядку та безпеки в таких приміщеннях;

b. зовні цих приміщень така військова поліція повинна використовуватись тільки у відповідності з домовленостями з властями Країни, що приймає, та у взаємодії з ними, і не далі як це використання буде необхідно для підтримки дисципліни та порядку серед військовослужбовців.

11. Кожна із Країн, що домовляється повинна дотримуватися такого законодавства, яке вона вважає достатнім для забезпечення відповідної безпеки та захисту в межах своєї території, свого обладнання, майна, документів та службової інформації інших Країн, а також покарати осіб, які можуть порушувати закони, встановлені з такою метою.

Стаття VIII

1. Кожна із Країн, що домовляються, відмовляються від усіх своїх претензій до будь-якої іншої Сторони, що домовляється, відносно збитку будь-якого майна, що належить їй за використання її наземних, морських та повітряних збройних сил, якщо такий збиток:

(і) був нанесений військовослужбовцем чи найманим робітником іншої Країни, що домовляється, при виконанні своїх обов'язків у зв'язку з діями Північноатлантичного Договору; чи

(іі) є результатом використання будь-якого наземного засобу пересування, судна чи літального апарата, які належать іншій Країні, що домовляється та які використовуються її збройними силами, при умові, що наземний засіб пересування, судно чи літальний апарат, з причини якого причинено збиток, був використаний у зв'язку з діями при виконанні Північноатлантичного Договору, чи в зв'язку з неналежним користуванням цим майном.

Позов за врятований морський вантаж однієї із Країн, що домовляються, проти будь-якої іншої Країни, що домовляється, будуть відхилені за умови що врятоване судно чи вантаж належало Країні, що домовляється і використовувалось її збройними силами у зв'язку з діями при виконанні Північноатлантичного Договору.

2. а. у випадку збитку, нанесеного чи такого, що виник, як вказано в п. 1 по відношенню до іншого майна, яке належить Країні, що домовляється та розміщеного на її території, спірне питання про відповідальність будь-якої іншої Країни, що домовляється, а також сума збитку повинні бути визначені арбітром, виданим у відповідності з підпунктом b) цього пункту, якщо тільки Країна, що домовляється, зацікавлена в цьому, не погодиться на протилежне. Арбітр повинен також вирішити будь-які зустрічні позови, які витікають з того ж інциденту;

b. арбітр, що згадується в підпункті "а" вибирається методом погодження між зацікавленими Сторонами з громадян Країни, що приймає, які займали високий юридичний пост. Якщо Сторони, що домовляються, не в змозі за 2 місяці вибрати арбітра, вони можуть звернутися до голови Північноатлантичної Ради представників з проханням вибрати особу з вищезгаданою кваліфікацією.

с. будь-яке рішення, прийняте арбітром, повинно бути обов'язковим та кінцевим для Країн, що домовляються;

d. сума будь-якої компенсації, присудженої арбітром, повинна бути розподілена у відповідності з умовами пункту 5 с (1, 2, 3) даної статті;

е. компенсація, призначена арбітром, повинна бути закріплена угодою між зацікавленими Країнами і повинна включати необхідні витрати, обумовлені виконанням своїх обов'язків, чи виплачених у рівних долях;

f. тим не менш кожна із Країн, що домовляється, відмовляється від свого чеку у випадку, коли нанесений збиток оцінюється менше ніж:

Бельгія - 70.000 бельгійських франків; Канада - 1.460 доларів; Данія 9.670 крон; Франція - 490.000 французьких франків; Ісландія - 22.800 крон; Італія - 850.000 лір; Люксембург - 70.000 люксембурських франків; Нідерланди - 5.320 флоринтів; Норвегія - 10.000 крон; Португалія - 40.250 ескудо; Великобританія - 500 фунтів стерлінгів; США - 1.400 доларів. Будь-яка інша Країна, що домовляється, чия власність зазнала збитків в тому ж інциденті, повинна також відмовитись від свого позову до суми, вказаної вище. У випадку значного коливання обмінного курсу між цими валютами, Країни, що домовляються повинні погодитись на відповідне урегулювання цих сум.

3. Мета пунктів 1 і 2 цієї статті, включаючи вираз "які належать стороні, що домовляється" у випадку судна, яке представлено порожнім чартерним судном до Країни, що домовляється, чи реквізовано стороною, що домовляється як порожнє судно, чи конфісковано ним безповоротно (виключаючи випадок, що ризик втрати чи надійність належить деяким особам, що не є представниками сторони, що домовляється).

4. Кожна Країна, що домовляється відмовляється від своїх позовів до іншої Країни, за поранення чи смерть військовослужбовця її збройних сил в той час, коли цей військовослужбовець знаходився при виконанні своїх службових обов'язків.

5. Позови (відмінні від домовлених позовів і ті, які відносяться до пунктів 6 і 7 цієї статті), що витікають із дій чи упущень військовослужбовців чи цивільного персоналу, задіяних для виконання своїх службових обов'язків, чи з іншої дії, упущення чи пригоди, за яке війська чи цивільний персонал є законовідповідальними, і що завдають збитків на території Країни, що приймає, по відношенню до третіх країн, крім деяких Сторін, що домовляються, повинні дозволяти Країні, що приймає у відповідності з наступними положеннями:

а. позови будуть зареєстровані, розглянуті та вирішені у суді відповідно до законів та приписів Країни, що приймає, по відношенню до позовів, що висунуті за вимогами діяльності її власних збройних сил;

b. Країна, що відправляє, може задовольнити будь-які такі вимоги і сума платежу обумовлена вище чи визначена рішенням суду виплачується Країною, що приймає в її валюті;

с. такий платіж, чи зроблений у відповідності з рішенням суду Країни, що приймає, чи кінцевим рішенням про його відхилення, буде обов'язковим та кінцевим для обох Сторін, що домовляються;

d. кожний позов, оплачений Країною, що приймає, повинен бути повідомлений Стороні, що відправляє, розглянутий з усіма подробицями і запропонований до розгляду у відповідності з підпунктами 1, 2, 3, вказаними нижче. У випадку, якщо не буде відповіді впродовж двох місяців, то розподілення буде вважатися прийнятим;

е. обов'язкова сума задоволення вимог вказана вище в пункті 2 і підпунктах даної статті буде розподілена між сторонами, що домовляються наступним чином:

(і) Коли Країна, що відправляє несе відповідальність, то сума присуджується у співвідношенні 25% країни, що приймає та 75% країні, що направляє;

(іі) Коли більш ніж одна Сторона несе відповідальність за збиток, сума розподіляється рівномірно між даними Сторонами: однак, якщо Країна, що відправляє навіть не є однією із Сторін, то її участь в погашенні боргу є більш суттєвою, ніж інших країн, і повинна складати не менше 50%.

(ііі) Якщо збиток було нанесено збройними силами Країн, що домовляються, і неможливо точно визначити одними чи більше, сума розподіляється рівномірно між Країнами, що домовляються, які мають до цього відношення: однак, якщо країна, що приймає не є однією із Сторін, чиїми збройними силами було завдано збитки, її участь буде складати від усіх Сторін, що має до цього відношення.

(iv) Кожні півроку підтвердження сум, які виплачуються Країні, що приймає, на підставі піврічної періодичності по кожному випадку, по якому необхідна процентна виплата, повинно посилатися стороні, що відправляє, разом із запитом на компенсування. Таке компенсування повинно бути здійснено у валюті Країни, що приймає.

f. у випадку, коли застосування умов підпунктів "b" і "с" цього пункту викликає серйозні труднощі для однієї із Країн, що домовляються, вона може подати просьбу до Північноатлантичної Ради на розгляд цієї справи іншим способом;

g. військовослужбовець чи особа цивільного складу не повинен підлягати службовим розглядам, направленим проти нього в Країні, що приймає, у справах, що не пов'язані з виконанням його офіційних обов'язків;

h. за виключенням попереднього, згаданого в підпункті "е" цього пункту застосовується до позовів, згаданих у пункті 2 даної статті і умови даного пункту не застосовуються до інших позовів, висунутим у зв'язку з навігацією та управлінням кораблів чи вантажних перевезень та розвантажень, крім позовів про смерть чи поранення, до яких пункт 4 не застосовується.

6. Позови проти осіб військовослужбовців чи осіб цивільного персоналу, що виникають через образливі дії чи упущення в Країні, що приймає, не пов'язаних з виконанням офіцерських обов'язків будуть розглядатися наступним чином:

а. власті Країни, що приймає розглядають позов і компенсацію позивачу (вимагачу) справедливим та чесним способом беручи до уваги всі обставини справи, включаючи поведінку потерпілого і повинні підготувати звіт у справі;

b. звіт буде доставлено властям Країни, що відправляє, які потім без затримок вирішують чи будуть вони пропонувати платіж ех gratia і якщо так, то яку суму;

с. якщо платіж ех gratia запропонований та прийнятий позивачем повністю задовольняє його вимоги, то власті Країни, що відправляє, оплачують самостійно і сповіщають властям Країни, що приймає, про їх рішення та про виплачену суму;

d. ніщо в цьому пункті не впливає на рішення суду Країни, що приймає, щоб призупинити процес проти військовослужбовця чи особи цивільного персоналу, коли позов (вимога) не буде повністю задовільнено.

7. Позови, що висуваються проти незаконного (неправового) використання будь-якого транспортного засобу збройних сил Країни, що відправляє будуть розглянуті у відповідності з пунктом 6 даної статті наскільки військовослужбовець чи особа цивільного складу є юридично відповідальною.

8. Якщо виникає спір стосовно образливих дій чи упущень, нанесених військовослужбовцю чи особі цивільного складу під час використання офіціальних обов'язків чи незаконного використання транспортних засобів Країни, що відправляє питання передаються арбітру, призначеному у відповідності з пунктом 2 "b" даної статті, чиє рішення буде кінцевим.

9. Країна, що відправляє, не претендує на звільнення від платежів у суді країни, що приймає, для військовослужбовців та осіб цивільного складу у відношенні цивільної юрисдикції судів Країни, що приймає, крім заходів, розглянутих в пункті 5 "g" даної статті.

10. Власті Країн, що відправляють і приймають повинні співробітничати в отриманні доказів для справедливого слухання та задоволення позовів у вирішенні яких беруть участь Країни, що домовляються.

Стаття IX

1. Військовослужбовці та особи цивільного складу, а також члени їх сімей можуть купувати необхідні для використання товари та послуги на місці, на таких же умовах, що і громадяни Країни, що відправляє.

2. Товари, необхідні із місцевих джерел, для військ чи осіб цивільного складу повинні бути придбані через власті, які забезпечують товарами збройні сили Країни, що приймає. Щоб запобігти закупкам, які мають негативний вплив на економіку Країни, що приймає, компетентні власті цієї Країни, у випадку необхідності, визначають товари, купівля котрих повинна бути обмежена чи заборонена.

3. При умові, що домовленості, стосовно нижчевикладеного вже діють чи будуть найближчим часом укладені між повноважними представниками країн, що відправляють чи приймають, власті Країни, що приймає беруть на себе всю відповідальність за здійснення заходів, що забезпечують військовослужбовців та осіб цивільного складу житлом та земельними ділянками, необхідними для існування, а також засобами та послугами, пов'язаними з цим. Ці домовленості та заходи повинні, наскільки можливо, відповідати правилам стосовно розміщення та розквартирування подібного персоналу в Країні, що приймає. При відсутності спеціальних домовленостей, що протирічать законам Країни, що приймає, повинні визначатись права та обов'язки, що виникають при володінні та використанні будівель, земельних ділянок, обладнання та послуг.

4. Потреби військ чи цивільного складу в цивільній робочій силі задовольняються таким же чином, як і подібні їм потреби Країни, що приймає при сприянні властей Країни, що приймає, за посередництвом агентств по найму. Умови працевлаштування та роботи, розмір заробітної плати, додаткові виплати, умови страхування працівників повинні відповідати законодавству Країни, що приймає. Подібні цивільні працівники, прийняті на роботу у військо чи до цивільного складу, ні в якому разі не повинні розглядатися в якості членів вищевказаних організацій.

5. У випадку, якщо військо чи цивільний склад не забезпечений відповідним медичним чи стоматологічним обладнанням у місцях свого перебування, то вони, а також члени їх сімей мають право на медичне обслуговування, включаючи госпіталізацію на тих же умовах, що і подібні особи Країни, що приймає.

6. Країна, що приймає повинна прихильно розглядати звертання військовослужбовців чи осіб цивільного складу, які стосуються транспортних засобів, а також скидок при оплаті за проїзд. Ці можливості та пільги повинні бути встановлені окремими домовленостями між конкретними урядами.

7. Платежі у місцевій валюті, що є предметом спільних чи конкретних угод між Країнами, що домовляються, які проводяться за товари, проживання чи послуги, надані у відповідності з пунктами 2, 3, 4, а у випадку необхідності і з пунктами 5 та 6 даної статті, проводяться безпосередньо військовими властями.

8. Ні війська, ні цивільний склад, ні особи, що відносяться до них, ні члени їх сімей за даною статтею не звільняються від сплати податків чи мита при придбанні товарів чи наданні послуг, які беруться у відповідності з фінансовим законодавством Країни, що приймає.

Стаття X

1. У випадку, якщо сфера дії якогось податку країни, що приймає, залежить від постійного чи тимчасового проживання, то період, протягом якого військовослужбовець чи особа цивільного складу знаходиться на території цієї Країни тільки сугубо як член їх складу, не повинен розглядатися як період проживання на даній території та як зміна тимчасового чи постійного проживання, з метою такого обкладення податком.

Військовослужбовці чи особи цивільного складу повинні бути звільнені в Країні, що приймає, від податків на зарплату і гонорари, що виплачуються країною, що відправляє за службу, а рівно як і на будь-яке рухоме майно на території Країни, що приймає, находження якого пояснюється сугубо присутністю вищевказаних осіб.

2. За цією статтею не звільняється від обкладання податками будь-який військовослужбовець чи особа цивільного складу, за винятком служби в цій якості в Країні, що приймає, який має відношення до прибуткового підприємства тут же, за виключенням його зарплати та гонорарів, а також рухомого майна, відміченого в п. 1; дана особа не звільняється від обкладання податками, і навіть якщо вона не має постійного чи тимчасового місцепроживання за межами Країни, що приймає, вона підпадає під дію законів цієї Країни.

3. Ніщо в цій статті не відноситься до поняття "мито", визначеному в пункті 12 статті XI.

4. В цілях даної статті термін "військовослужбовець" не включає в себе громадян Країни, що приймає.

Стаття XI

Військовослужбовці та особи цивільного складу, рівно як і члени їх сімей, підпадають під дію законів і положень, що використовуються митними органами Країни, що приймає, за виключенням явно таких, що протирічать цій Угоді. Зокрема, митні органи Країни, що приймає, мають право у відповідності з загальними умовами, встановленими законами і положеннями Країни, що приймає, обшукувати військовослужбовців, осіб цивільного складу та членів їх сімей, перевіряти багаж і транспортні засоби та вилучати предмети, відповідно до таких законів та положень.

2. а. тимчасовий імпорт та реекспорт службових транспортних засобів військами та цивільним складом від свого імені проводиться безмитно при поданні посвідчення, що відповідає по формі, вказаній у додатку 1 Угоди;

b. тимчасовий імпорт таких службових транспортних засобів не від свого імені проводиться у відповідності з пунктом 4 даної статті, а реекспорт згідно з пунктом 8;

с. службові транспортні засоби військ та цивільного складу звільняються від сплати будь-якого податку, що сплачується за використання доріг.

3. Офіційні документи, запечатані службовою печаткою, догляду на митниці не підлягають. Кур'єри, що незалежно від статусу перевозять подібні документи, повинні мати власний наказ на переміщення, виданий у відповідності з пунктом 2 "b" статті III. Такий наказ на переміщення повинен складати число перевезених донесень і свідчити, що перевозять сугубо офіційні документи.

4. Збройні сили мають право безмитно ввозити матеріальну частину та провізію в розумних кількостях, запаси та інше майно виключно для потреб збройних сил, а у випадку згоди з боку Країни, що приймає - також для потреб цивільного складу та членів їх сімей. Це майно, що не обкладається митом та складується при митній установі у пункті ввозу Країни, що приймає з поданням обумовлених раніше митних сертифікатів, зразок яких погоджується між Країни, що приймає та відправляє, і підписаний особою, уповноваженою для цього Країною, що відправляє. Ім'я особи, що уповноважена підписувати дані сертифікати, рівно як і зразки підписів та печаток, направляються в митні органи Країни, що приймає.

5. Військовослужбовець чи особа цивільного складу під час першого прибуття для проходження служби до Країни, що приймає, чи по прибутті будь-якого з членів його сім'ї, має право на ввіз особистих речей та меблів на термін проходження служби без сплати мита.

6. Військовослужбовець та особа цивільного складу мають право на тимчасовий безмитний ввіз власного автомобіля для особистого користування та для користування членами його сім'ї. Дана стаття не містить зобов'язання, що полягає в звільненні сплати податків за користування дорогами при переміщенні на власному транспорті.

7. Імпорт майна військовими властями, що не є предметами виключного користування військ та цивільного складу, а також імпорт товарів, не вказаних у пунктах 5 та 6 даної статті, що проведений військовослужбовцями чи особами цивільного складу за даною статтею, не дає права на звільнення від сплати будь-яких митних податків.

8. Майно, безмитно імпортоване на підставі пунктів 2 "b", 4, 5 чи 6:

а) може бути вільно реекспортовано при умові, що при імпорті майна на підставі пункту 4, сертифікат, виданий у відповідності з даним пунктом, пред'явлений на митниці: митні органи, однак, можуть підтвердити, що реекспортоване майно відповідає вказаному в сертифікаті, при наявності останнього, і було фактично імпортовано у відповідності з умовами пунктів 2 "b", 4, 5 чи 6;

b) не повинно бути вивезено з Країни, що приймає, шляхом продажу чи без відшкодування при передачі. Однак, в окремих випадках такий вивіз може бути дозволено на умовах відповідних властей Країни, що приймає (наприклад, відносно сплати мита чи податку та відповідності товару з положеннями про валютне та торгове регулювання).

9. Товари, закуплені в Країні, що приймає експортуються з неї тільки у відповідності з діючими нормативними актами даної Країни.

10. Митні органи забезпечують необхідне обслуговування регулярних підрозділів чи формувань при перетині ними кордонів, при умові, що відповідні митні органи були попередньо та відповідним чином проінформовані.

11. Країною, що приймає, повинні бути спеціально вжиті заходи з тим, щоб пальне, мастила та мастильні матеріали для використання у службових автомашинах, літаках та суднах військ чи цивільного складу постачались без сплати будь-яких мит та податків.

12. В пунктах 1-10 цієї статті:

"мито" - означає митні збори та всі інші збори та податки, що сплачуються при ввозі чи вивозі, крім зборів та податків, які є оплатою за надане обслуговування;

"імпортування" - означає вивіз товарів із складських приміщень митниці, при умові, що ці товари не були вирощені, вироблені в країні, що приймає.

1З. Умови цієї статті мають відношення до товарів не тільки коли вони імпортуються в Країну, що приймає чи експортується, з неї, але також коли вони перевозяться транзитом через територію однієї із Країн, що домовляються. Тому в даній статті вираз "Країна, що приймає" треба трактувати і як будь-яку Сторону, через чию територію транзитом провозять товари.

Стаття XII

1. Митні чи фінансові служби Країни, що приймає, можуть як умова надання якихось митних чи фінансових пільг чи поступок, передбачених даною Угодою, вимагати дотримання таких умов, які вони вважатимуть за потрібне для запобігання можливих зловживань.

2. Ці органи можуть відмовити у наданні пільг, передбачених цією угодою, відносно імпорту в Країну, що приймає, товарів, вирощених, виготовлених чи вироблених Країною, із якої вони потім були експортовані без оплати чи після повернення оплати обов'язкових для експорту такого роду податків чи зборів. Товари, вивезені з складу митниці, вважаються імпортованими, якщо вони експортуватимуться з причини направлення на зберігання в склад.

Стаття XIII

1. З метою попередження порушень положень митних та фіскальних законів влада Країни, що приймає чи відправляє, повинна сприяти одна одній у проведенні розслідування та збору доказів.

2. Військова влада повинна якнайбільше сприяти в рамках своїх повноважень гарантуванню того, що товари, які підлягають затримці митними або фіскальними органами або від імені цих органів в Країні, що приймає дійсно передані цим органам.

3. Військова влада повинна сприяти в рамках своєї компетенції гарантування сплати митних зборів, податків і штрафів військовослужбовцями, цивільними особами та членами їх сімей.

4. Службові автомашини та інше майно, що належить військам чи їх цивільному складу, але не військовослужбовцю або особі з цивільного складу, конфісковане владою Країни, що приймає, у зв'язку з порушенням митних чи фіскальних законів і правил, має бути передане відповідній військовій владі.

Стаття XIV

1. Збройні сили, їх цивільний склад і члени сімей зазнають впливу дії положення з питань міжнародного обміну Країни, що відправляє, а також відповідних положень Країни, що приймає.

2. Органи з питань міжнародного обміну Країни, що відправляє і Країни, що приймає, можуть запропонувати спеціальні правила для застосування до військ чи до цивільного складу чи до членів їх сімей.

Стаття XV

1. Згідно з пунктом 2 цієї статті ця Угода залишатиметься чинною у разі бойових дій, на які поширюється Північноатлантичний Договір, крім того, умови щодо вирішення претензій, зазначених у пунктах 2 і 5 статті 8 не повинні поширюватися на збитки, спричинені воєнними діями; також умови Угоди і, зокрема, статті 3 і 7, мають негайно переглядатися задіяними Країнами, що підписали Угоду, і можуть прийняти такі зміни, які вважатимуть потрібними відносно застосування Угоди між ними.

2. У разі виникнення бойових дій, кожна Країна, що домовляється, повідомивши за 60 днів інші Країни, може припинити застосування будь-якої умови цієї Угоди до тих пір, поки вона зацікавлена в цьому. Якщо це право використовується, Країни, що домовляються, повинні негайно провести консультації з метою прийняття відповідних умов замість призупинених.

Стаття XVI

Всі розбіжності між Країнами щодо тлумачення або застосування цієї Угоди мають бути вирішені шляхом переговорів між ними без звернення за сторонньою допомогою.

З розбіжностями, які не можуть бути вирішені при прямих переговорах, необхідно звертатись до Північноатлантичної Ради, крім випадків, коли прийнята умова суперечить вимогам цієї Угоди.

Стаття XVII

Будь-яка із Країн, що домовляється, може в будь-який час вимагати перегляду будь-якої статті цієї Угоди.

Така вимога повинна бути направлена до Північноатлантичної Ради.

Стаття XVIII

1. Ця Угода підлягає ратифікації. Після ратифікації цієї Угоди ратифікаційна грамота буде передана на зберігання Уряду Сполучених Штатів Америки, при цьому Уряд Сполучених Штатів Америки повинен повідомити кожну із Країн, що підписала Угоду, про передачу грамоти на зберігання.

2. Через 30 днів після того, як чотири країни, що підписали Угоду, передадуть свої ратифікаційні грамоти, ця Угода набере чинності. Ця Угода набиратиме чинності для кожної наступної Країни, що підпише Угоду, через 30 днів після передання її ратифікаційної грамоти.

3. Після набрання чинності ця Угода за умови схвалення її з боку Північноатлантичної Ради і на підставі визначених нею умов повинна бути відкрита для будь-якої Країни, яка приєднується до Північноатлантичного договору.

Приєднання здійснюється після передачі на зберігання грамоти про приєднання Уряду США, який повідомить кожну державу, що підписала цю Угоду і приєднується, про дату цієї передачі. Відносно кожної держави, від імені якої грамота про приєднання передана на зберігання, ця Угода набирає чинності через 30 днів після дати передачі на зберігання цієї грамоти.

Стаття XIX

1. Ця Угода може бути денонсована будь-якою із Країн, що домовляються, після закінчення чотирирічного терміну з часу її приєднання до Угоди.

2. Денонсація Угоди однією із Країн, що домовляється, повинна здійснюватись письмовим повідомленням, направленим цією Країною Уряду Сполучених Штатів Америки, який, у свою чергу, повідомляє всі інші Країни, що домовляються, про кожне таке повідомлення та про дату.

3. Денонсація Угоди повинна здійснюватись протягом року з дня одержання повідомлення Урядом Сполучених Штатів Америки. Після закінчення цього періоду Угода втрачає чинність відносно Країни, яка її розірвала, однак продовжує залишатись чинною для інших Країн.

Стаття XX

1. За дотримання положень пунктів 2 і 3 ця Угода стосується тільки територій метрополій Країн, що домовляються.

2. Будь-яка держава може при передачі на зберігання грамот про ратифікацію і приєднання, а також у будь-який час після цього повідомити Уряд Сполучених Штатів Америки, що ця Угода повинна поширюватись (допускаючи, що держава, яка робить заяву, вважає необхідним укладення спеціальної угоди між цією державою і кожною зацікавленою Країною, що відправляє) на всі або деякі території, за чиї міжнародні відносини ця держава відповідає в зоні Північноатлантичного Договору; ця Угода тоді поширюватиметься на територію або території, вказані в ній, через 30 днів після одержання Урядом Сполучених Штатів Америки цієї заяви або через 30 днів після укладення спеціальної угоди, якщо це вимагається, або коли вона набрала чинності відповідно до статті XVIII.

3. Держава, що зробила заяву згідно з пунктом 2 цієї статті, і тим самим поширила цю Угоду на будь-яку територію, за чиї міжнародні відносини вона відповідає, може розірвати Угоду окремо відносно цієї території згідно з умовами, вказаними в статті XIX.

Засвідчуючи вищевикладене, нижчепідписані повноважні представники скріпили цю Угоду своїми підписами в Лондоні 19 червня 1951 року англійською і французькою мовами при однаковій чинності обох текстів, один екземпляр якого передається на зберігання в архів Уряду Сполучених Штатів Америки.

Уряд Сполучених Штатів Америки повинен передати завірені копії цього документа всім державам, що приєднались і підписали його.