Парус Iнтернет-Консультант
Открытое тестирование
Открытое тестирование
ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ
ПОСЛАННЯ
до Верховної Ради України
2002 рік
Про внутрішнє і зовнішнє
становище України у 2001 році
ЗМІСТ
I. Підсумки соціально-економічного розвитку України у 2001 р. та завдання на 2002 р.
1. Узагальнюючі характеристики економічного процесу
2. Проблемні питання та завдання 2001 р.
3. Основні завдання соціальної політики.
Проблеми людського розвитку
4. Зовнішньоекономічні позиції України
II. Тематичні доповіді
Формування та розвиток внутрішнього ринку
1. Розвиток споживчого ринку
2. Формування ринку житла
3. Розвиток базових ринків
4. Ринок інновацій
5. Державний протекціонізм та захист внутрішнього ринку
Висновки і пропозиції
Науково-технічний потенціал України і перспективи його розвитку
1. Загальна характеристика науково-технічного потенціалу.
Основні кількісні та структурні показники
2. Головні підсумки наукової і науково-технічної діяльності
3. Нормативно-правові та організаційні засади вдосконалення науково-технічної діяльності
Висновки і пропозиції
Формування ринку земель населених пунктів
1. Сучасний стан ринку землі
2. Стратегія формування ринку земель населенних пунктів
3. Забезпечення функціонування ринку земель населених пунктів
Висновки і пропозиції
Політика становлення середнього класу
1. Передумови формування середнього класу в Україні
2. Характеристика середніх верств населення
3. Чинники та політика розвитку середнього класу
Економічні відносини України і Російської Федерації
у стратегічній перспективі
1. Економічна взаємодія (1991-2001 рр.)
2. Пріоритетні напрями економічного співробітництва
Висновки і пропозиції
III. Статистичні таблиці
Основні показники соціально-економічного
розвитку України
Валовий внутрішній продукт
Фінанси
Ціни і тарифи
Реальний сектор
Аграрний сектор
Інституціональні перетворення та розвиток
підприємництва
Енергозабезпечення та енергозбереження
Зовнішньоекономічна діяльність
Науково-технічний потенціал
Роздрібна торгівля та ресторанне господарство
Рівень життя населення
Охорона навколишнього середовища
Зіставлення показників економічного розвитку
країн СНД та ЕС
Звернення Президента України
до Верховної Ради України у зв'язку
з посланням Президента України
до Верховної Ради України
"Про внутрішнє і зовнішнє становище
України у 2001 році"
Шановні народні депутати!
Подаючи до Верховної Ради згідно зі ст. 106 Конституції України (254к/96-ВР) Послання "Про соціально-економічне становище України у 2001 році", насамперед хочу привітати вас з обранням до вищого законодавчого органу нашої держави.
Виступав і буду виступати й надалі за тісну конструктивну співпрацю між законодавчою і виконавчою гілками влади в Україні. У цьому запорука успішної реалізації завдань соціально-економічного розвитку, зростання добробуту народу, демократизації суспільного життя, зміцнення міжнародних позицій та піднесення авторитету України у світі.
Верховна Рада нового скликання розпочинає свою роботу за принципово нових умов, відмінних від попереднього періоду соціально-економічної ситуації. Ключовим підсумком останніх двох років стало подолання тривалої руйнівної економічної кризи, яка сягає своїм корінням та причинами ще в часи радянської системи. Під її дією в 1990-1999 рр. обсяг валового внутрішнього продукту зменшився на 59,2%, промислової продукції - на 48,9, сільськогосподарської - на 51,5%. Значно скоротилися реальні доходи населення.
Найвідчутніших утрат українська економіка зазнала на початку перехідного періоду - у 1991-1994 рр. (обсяг ВВП скоротився на 45,6%, промислового виробництва - на 40,4, сільськогосподарського - на 32,5%). Повністю розбалансованими виявилися грошова та фінансова системи. Рекордними були темпи гіперінфляції, яка в 1993 р. досягла 10256%, дефіцит державного бюджету покривався грошовою емісією Національного банку.
Потрібно було п'ять років напруженої роботи, щоб поступово вивести українську економіку з цього катастрофічного стану. Результати політики, яка при цьому проводилася, втілені у високих темпах економічного зростання, стабільності національної грошової одиниці, позитивних зрушеннях у сфері життєзабезпечення населення, поступовому піднесенні його добробуту. У 2000-2002 рр. Україна ввійшла за темпами зростання економічних показників до лідируючої групи країн: обсяг ВВП зріс на 9,1%, промислового виробництва на 14,2, сільськогосподарського - на 9,9, наданих послуг - на 23,9%.
Позитивні результати 2001 р. не обмежуються лише кількісними параметрами зростання.
Цей рік можна назвати і першим роком принципових якісних зрушень. В Україні здійснено перехід до інвестиційної моделі розвитку та зростання: збільшення ВВП відбувалося в умовах сповільнення темпів інфляції, відчутного пожвавлення інвестиційного процесу. Намітилися позитивні структурні зміни збільшення випуску продукції кінцевого виробництва, зокрема машинобудування, легкої та харчової промисловості. Економічна динаміка супроводжувалася скороченням офіційного безробіття. Уперше за останні роки випереджаючими темпами зростала реальна заробітна плата, окреслилася тенденція розширення внутрішнього ринку та зниження рівня тінізації економіки. Забезпечено позитивне платіжне сальдо, зменшення державного боргу та нарощування валових валютних резервів держави.
На економічних підсумках року позначилася результативність реформ, зокрема досягнення критичної маси приватної власності та перехід до грошової приватизації, реформування земельних відносин, реструктуризація значної частини підприємств, поліпшення їх менеджменту, адаптація до ринкової кон'юнктури. Відображенням і синтезуючим показником цих процесів є прискорене підвищення продуктивності праці, зокрема в промисловості. За даними Держкомстату, за п'ять останніх років (1995-2001) вона зросла в промисловості на 74,5%, у т. ч. у 2001 р. - на 18,6%. Це більш як утричі перевищує темпи 1985-1990 рр. (21,1%). Причому нинішній рівень продуктивності праці в промисловості на 19,8% перевищує показник докризового 1990 р.
Перед Верховною Радою та Кабінетом Міністрів, місцевими органами виконавчої влади та самоврядування стоїть завдання - забезпечити у 2002-му і наступних роках необхідні передумови для закріплення позитивних зрушень і виведення економіки на траєкторію сталого зростання. Ідеться про стабільний щорічний приріст на рівні 5-6% ВВП. Такі темпи потрібні для прискореного піднесення соціальної сфери, життєвого рівня людей, передусім малозабезпечених.
У цьому контексті зусилля Уряду та новообраної Верховної Ради мають спрямовуватися на подолання нинішніх суперечностей у бюджетному механізмі. Хронічна незбалансованість і низька ефективність державних фінансів, що зберігаються і за умов економічного зростання, породжені системними помилками бюджетної політики, її суто фіскальною сутністю.
Насамперед потребує істотного перегляду сама логіка формування державних фінансів, якої до цього часу дотримувалися Уряд та Верховна Рада. Слід виходити з того, що в основу вирішення фінансових проблем держави має бути покладене першочергове зміцнення фінансів суб'єктів господарювання, інших юридичних осіб та домашніх господарств. Досвід усіх попередніх років переконує, що без цього не дадуть належного ефекту будь-які дії правового, економічного чи адміністративного характеру, спрямовані на вирішення проблеми бюджетних надходжень. Зміцнити фінансову систему лише заходами "згори" неможливо.
Необхідно рішуче йти на послаблення податкового тиску, забезпечувати реальний захист платників податків, максимально спрощувати процедури податкового адміністрування, запроваджувати податкове стимулювання інноваційної діяльності та нагромадження капіталу. Альтернативи такій політиці просто немає. Верховна Рада покликана без зволікань розглянути весь комплекс питань, пов'язаних з удосконаленням податкового законодавства.
Досвід проведення реформ також підтверджує життєву важливість для економіки та держави надійної грошової стабілізації. Цю роботу треба продовжувати наполегливо і послідовно. Міцна грошова одиниця має і надалі залишатися визначальним атрибутом національного ринку, виміром та індикатором його інвестиційної привабливості, ефективним засобом підвищення конкурентоспроможності вітчизняного товаровиробника, основною гарантією припинення відпливу з України капіталу, збереження та нагромадження доходів населення. Уряду і Національному банку необхідно за підтримки парламенту активізувати зусилля для забезпечення таких чинників зміцнення гривні, як бездефіцитність державного бюджету, зменшення боргової залежності держави, особливо зовнішньої. Вважаю також, що після реалізації програми розширеного фінансування потрібно переглянути систему і практику відносин з МВФ, обмеживши їх безкредитними консультативними угодами.
Вузьким місцем національної економіки є орієнтація переважно на обслуговування зовнішнього попиту. Це посилює її вразливість, залежність від світової економічної кон'юнктури і ставить під сумнів можливості стійкого зростання. Не на користь економічним інтересам України висока питома вага експорту продукції проміжного споживання з низькою доданою вартістю.
Усе це потребує прискореного утвердження комбінованої моделі економічного зростання, збалансованої за внутрішньою та зовнішньою спрямованістю за пріоритетності внутрішнього споживання, відчутного нарощування його частки у структурі ВВП.
Останнім часом Україна активізувала зусилля на шляху до членства у Світовій організації торгівлі (СОТ), що істотно розширить експортні можливості вітчизняних товаровиробників, прискорить визнання у США та країнах ЄС повного ринкового статусу економіки України, дасть змогу усунути вияви дискримінації щодо нашої держави в торговельній практиці. Водночас Уряд має опанувати механізми захисту внутрішнього ринку, що застосовуються згідно з правилами СОТ: гнучкі підходи в застосуванні мита та акцизів, стандартів і технічних норм на імпортовану продукцію; сучасні системи її сертифікації, квотування та ліцензування; санітарно-ветеринарні норми і заходи екологічного характеру. Є і багато інших апробованих засобів захисту внутрішнього ринку, які в Україні застосовуються дуже мало або не практикуються взагалі.
Настійною вимогою часу є перехід вітчизняної економіки на інноваційний шлях розвитку, підвалини якого закладаються і зміцнюються в процесі структурної перебудови. Це масштабне і складне завдання, яке не може здійснюватися виключно ринковими інструментами. Потрібне активне державне стимулювання, яке органічно поєднуватиме як ринкові, так і адміністративні механізми. Держава має перш за все відчутно підвищити рівень фінансування науки як шляхом збільшення бюджетних видатків на ці цілі, так і створенням умов для залучення в науково-технічну сферу небюджетних асигнувань. Якщо в кризовий період її можливості тут були вкрай обмеженими, то тепер є передумови для відчутної зміни ситуації.
Прогрес людства на сучасному етапі визначається, головним чином, рівнем людського потенціалу, його розвитку, захисту інтелектуальної власності, глибиною інтеграції науки та освіти. За всіма цими параметрами Україна має досить потужний потенціал, і використовувати його треба якомога повніше й ефективніше з максимальною віддачею.
Уряд і Верховна Рада повинні забезпечити для цього всі можливості, у тому числі і бюджетні передумови.
У соціальній сфері має проводитися сильна і цілеспрямована державна політика, основні завдання якої - реальне забезпечення розвитку прав і свобод людей, гідного рівня їхнього життя, утвердження середнього класу як основи політичної стабільності та демократизації суспільства, істотне обмеження процесів матеріального розшарування населення та масштабів бідності. Від посилення соціальної спрямованості курсу реформ треба переходити до перетворення соціального чинника в безпосередній і дієвий інструмент прискорення економічного зростання, зміцнення порозуміння і злагоди в суспільстві. Позитивні зрушення в соціальній сфері, досягнуті у 2000-2001 рр., слід закріпити, зробити необоротними. Водночас у цій роботі не можна допускати штучного форсування, забігання вперед. Кожен крок у соціальній сфері має суворо співвідноситися з реальним станом економіки, її можливостями.
Новому складу Верховної Ради треба врахувати уроки з досвіду своїх попередників, які не спромоглися прийняти законодавчі акти для започаткування в Україні повномасштабної пенсійної реформи. Дальше зволікання з її проведенням несе в собі такі серйозні загрози, як збільшення ставок пенсійних внесків, уведення додаткових платежів та посилення навантажень на економіку. Пакет законів, від яких залежать проведення та завершення пенсійної реформи, має бути ухвалений уже в цьому році. I такою ж фундаментальною передумовою успіху в цій справі є розв'язання іншої базової соціальної проблеми - збереження досягнутих у 2001 р. випереджаючих темпів зростання заробітної плати.
Пройшовши найскладніший етап реформування земельних відносин та виробничої сфери АПК, ми водночас ще дуже мало зробили для соціального облаштування села. Значну частину фінансових витрат на ці цілі може і повинна взяти на себе держава. Потрібно виходити з того, що глибоко реформований аграрний сектор здатний стати не лише важливим джерелом накопичення капіталу, а й базою розширення внутрішнього ринку, формування середнього класу, зміцнення політичної та соціальної стабільності.
Складні і відповідальні завдання післякризового етапу розвитку української економіки та соціальної сфери потребують істотного прискорення та поглиблення адміністративної реформи, одним з результатів якої має бути утвердження в Україні цілісної системи державного планування та прогнозування. Багато проблем можна розв'язувати значно легше, ефективніше і з меншими втратами, якщо буде створено надійну систему перспективного прогнозування, науково об#рунтованих передбачень. Це дасть змогу уникати помилок і непередбачуваних наслідків, сприятиме концентрації на пріоритетних напрямах матеріальних, людських та фінансових ресурсів.
Практика державного планування та прогнозування потрібна насамперед в інтересах прискорення розвитку економіки, осмисленого та ефективного використання її конкурентних переваг, випереджаючого розвитку найперспективніших галузей, які визначають рівень науково-технічного прогресу в державі, її роль і місце за цим критерієм у світовому співтоваристві.
Своїм Указом я створив Державну комісію з питань стратегії економічного та соціального розвитку, а також визнав за необхідне опрацювати таку стратегію на 2002-2011 рр. як у загальнодержавному масштабі, так і в розрізі основних галузей та регіонів.
Основним змістом і спрямуванням, системним епіцентром нової економічної стратегії має стати створення реальних передумов для вирішення основного геополітичного завдання нашої держави - набуття спочатку асоційованого, а потім повного членства в Європейському союзі. Це диктує якісно нові вимоги передусім до нашої внутрішньої політики, покликаної утвердити в Україні європейську модель економічних та соціальних перетворень, загальноприйняті в розвинених державах стандарти науково-технічного прогресу, рівня і якості життя населення, демократії, гуманітарного розвитку, основні засади громадянського суспільства. Стратегія європейського вибору має розглядатися і як важливий стимул прискорення системних реформ, піднесення політичної та соціальної активності громадян.
Окреслюючи завдання післякризового періоду та ступінь участі в їх реалізації владних структур і органів місцевого самоврядування, я виходжу з того, що після парламентських виборів в Україні склалися принципово нові суспільно-політична ситуація та морально-психологічна атмосфера. З'явилися реальні надії на консолідацію суспільства, яка сьогодні вкрай необхідна, на посилення конструктивного компонента в стосунках між гілками державної влади, підвищення їх політичної відповідальності за стан справ у державі та суспільстві. У людей зростають упевненість у завтрашньому дні, віра в майбутнє. На всіх нас, і насамперед на Президента, Верховну Раду і Кабінет Міністрів, покладається висока місія - виправдати ці сподівання. Переконаний, що за доброї волі та спільних зусиль вона нам цілком під силу.
Л.КУЧМА
Травень 2002 р.
м. Київ
I. Підсумки соціально-економічного розвитку
України у 2001 р. та завдання на 2002 р.
Економічне піднесення, яке було започатковане в другому півріччі 1999 р., протягом 2001 р. істотно посилилося. Приріст ВВП у 2001 р. становив 9,1%, що вдвічі більше, ніж передбачалося в Посланні Президента України до Верховної Ради України у 2000 р.. За 2000-2001 рр. ВВП зріс на 15,5%. Це дало змогу наблизитися до рівня 1995 р. Обсяги промислового виробництва збільшилися на 14,2, продукції сільського господарства - на 9,9, надання послуг торгівлі та ремонту - на 24,3%.
Основне завдання, що стоїть перед центральними та місцевими органами державної влади, - забезпечити у 2002-му і наступних роках необхідні передумови закріплення позитивних процесів в економіці, виведення її на траєкторію сталого зростання. Ідеться про стабільну щорічну динаміку збільшення ВВП на рівні 5-6% не лише в коротко- та середньо-, а й довгостроковій перспективі. Такі темпи мають супроводжуватися глибокими якісними зрушеннями, утвердженням нової соціально орієнтованої структурно-інноваційної моделі розвитку. Досягнуті останнім часом економічні результати дають змогу перевести завдання відповідної переорієнтації економіки в площину практичної реалізації.
1. Узагальнюючі характеристики
економічного процесу
1.1. Передумови економічного зростання
Економічне зростання у 2001 р. мало вагомі економічні та соціальні передумови. Це насамперед дія таких сприятливих об'єктивних чинників:
- продовження започаткованої в другій половині 1999 р. фази циклічного піднесення, в яку вступила українська економіка після економічної кризи 1990-1999 рр.;
- сприятлива зовнішньоекономічна кон'юнктура, яка зберігалася в I півріччі 2001 р. За оцінками Держкомстату України, минулорічне зростання ВВП майже наполовину забезпечене збільшенням експорту. У II половині 2001 р. спостерігалося істотне послаблення дії цього чинника;
- виправлення допущених у 1997-1998 рр. валютно-курсових диспропорцій та відхід від надмірної ревальвації гривні;
- використання вільних виробничих потужностей, які не діяли в роки економічної кризи, та надлишку кваліфікованої робочої сили.
На економічних підсумках минулого року позначилася результативність ринкових реформ попереднього періоду:
- утвердження критичної маси приватної власності та перехід (з 1999 р.) до грошової приватизації;
- сформування в основному інститутів та механізмів ринкового функціонування економіки;
- реструктуризація значної частини підприємств, поліпшення їх менеджменту, адаптації до ринкової кон'юнктури;
- проведення структурних реформ, у т. ч. земельної в аграрному секторі, зниження податкового навантаження та застосування механізмів пільгового кредитування;
- запровадження стимулів розвитку малого підприємництва, у т. ч. через зміни в його оподаткуванні, заходів з дерегуляції, упорядкування системи перевірок тощо;
- наведення порядку на енергоринку та істотне підвищення надійності енергозабезпечення;
- скорочення немонетарних розрахунків та платежів.
Відображенням результативності реформ є позитивна динаміка продуктивності праці, зокрема в промисловості. За даними Держкомстату України, у 1997 р. її індекс становив 107,1%, 1998 р. - 103,9, 1999 р. 109,6, 2000 р. - 116,8, 2001 р. - 118,6%.
Відчутним був вплив на економічні результати 2001 р. грошово-кредитної політики Національного банку, зокрема зниження рівня інфляції з 25,8% у 2000 р. до 6,1% у 2001 р., підвищення монетизації української економіки (співвідношення між грошовим агрегатом М(3) і номінальним ВВП) відповідно з 18,9 до 22,6%, а також збільшення на 45,4% кредитів комерційних банків, що надавалися підприємствам реального сектора економіки.
У 2001 р. вперше відмічено тенденцію розширення внутрішнього ринку, зокрема, за рахунок зростання внутрішніх інвестицій та купівельної спроможності населення внаслідок випереджаючих темпів збільшення розмірів реальної заробітної плати та пенсій, прискореного погашення заборгованості з їх виплатою. У II половині 2001 р., коли послабився позитивний вплив експорту на економічну динаміку, основним чинником зростання ВВП стало розширення внутрішнього ринку.
1.2. Позитивні якісні зрушення Позитивні результати 2001 р. не обмежуються лише кількісними параметрами зростання. Минулий рік можна назвати, по суті, першим роком принципових якісних зрушень. Основні з них такі:
- на відміну від 2000 р., коли зростання ВВП (5,9%) супроводжувалося високими інфляційними процесами, у 2001 р. це збільшення (9,1%) відбувалося за нижчих темпів інфляції;
- відбувався перехід до інвестиційної моделі зростання. Протягом двох років спостерігалася відчутна активізація інвестиційного процесу. Приріст інвестицій в основний капітал істотно перевищував темпи зростання ВВП. У 2000 р. він досяг 6,5%, у 2001 р. - 17,2%;
- позитивна економічна динаміка супроводжувалася скороченням безробіття, яке на кінець 2001 р. становило 3,7% проти 4,2% на початку року. Реальні доходи населення зросли на 9,0%. Уперше за останні роки випереджаючими темпами підвищувалася реальна заробітна плата (на 19,3%). Це сприяло поліпшенню структури доходів населення, збільшенню (до 43%) частки оплати праці в структурі ВВП. Протягом року на 46,5% зріс середній рівень пенсій. На 43,9% скоротилася заборгованість із заробітної плати. Повністю погашено заборгованість з виплат пенсій;
- намітилися позитивні структурні зрушення в напрямі збільшення випуску продукції кінцевого виробництва. Галузі обробної промисловості відчутно випереджали за темпами розвитку паливно-добувні галузі (відповідно 17,2% та 3,3%). Питома вага обробної промисловості в загальних обсягах промислової продукції зросла з 65,1 до 72,1%, у т. ч. машинобудування - на 2,7 відсоткових пункта, харчової промисловості - на 4,2 відсоткових пункта. За два останні роки приріст обсягів виробництва машинобудування становив 37,0, харчової промисловості - 45,4, легкої - 55,2%;
- позитивно впливають на економіку якісні зрушення в сільському господарстві. За два роки обсяг виробництва тут збільшився на 20,7%, інвестиції (2002 р. - за попередніми оцінками) - на 80%. Сільськогосподарське виробництво дедалі більше набуває ознак експортно орієнтованої галузі;
- випереджаючі темпи зростання реальних доходів та купівельної спроможності населення, інвестицій, обсягів виробництва в машинобудуванні та соціально орієнтованих галузях промисловості засвідчують нову тенденцію
- розширення параметрів внутрішнього ринку. Підтвердженням цього є збільшення частки обороту роздрібної торгівлі у структурі ВВП: з 16,5% у 2000 р. до 27,4% у 2001 р.;
- уперше забезпечено позитивні зрушення у структурі зовнішньої торгівлі. За 2001 р. експорт електричних та механічних машин і обладнання зріс на 26,2%, продовольчих товарів - 32,4, тоді як металовиробів - на 3,9%. Імпорт електричних та механічних машин і обладнання збільшився на 22,5%;
- за експертними оцінками, знизився рівень тінізації української економіки: з 40% у 2000 р. до 34% у 2001 р. Частка бартеру в обсягах відвантаженої промислової продукції зменшилася з 17,1% на початку року до 8%;
- нарощування темпів економічної динаміки супроводжувалося зменшенням державного боргу з 37% від ВВП наприкінці 2000 р. до 31% на кінець 2001 р. Водночас відбувалося збільшення валових валютних резервів з 1,5 млрд. дол. США до 3,1 млрд. дол. Чисті резерви НБУ вперше перевищили 1 млрд. дол.
1.3. Кількісні параметри зростання
Валовий внутрішній продукт (ВВП). Його збільшення в реальному вимірі на 9,1% є узагальнюючим результатом 2001 р. Максимального показника (10,8%) досягнуто в II кварталі 2001 р. У III та IV кварталах мало місце уповільнення темпів. Протягом 2001 р. найбільше зростання валової доданої вартості спостерігалося в провідних видах економічної діяльності - обробній промисловості, оптовій та роздрібній торгівлі, сільському і лісовому господарстві, будівництві.
У 2001 р. обсяг ВВП становив 201,9 млрд. грн., тобто 4109 грн. у розрахунку на душу населення. У номінальному обчисленні це на 673 грн. більше, ніж у 2000 р.
Промисловість. Протягом 2001 р. ця галузь була головним рушієм економічного зростання. Її підприємствами вироблено продукції і надано послуг на 188,6 млрд. грн., що на 14,2% більше, ніж за 2000 р. У 2000 р. зростання проти попереднього року становило 13,2%. Найпозитивніша динаміка склалася в першому півріччі 2001 р.: зростання виробництва порівняно з відповідним періодом 2000 р. становило в I кварталі 17,8%, у II - 19,7%. Протягом II півріччя спостерігалася тенденція уповільнення темпів приросту виробництва проти попереднього року. У IV кварталі його обсяги збільшилися на 7,8%.
Найвищі порівняно з 2000 р. темпи зростання були в обробній промисловості (17,2%), де зосереджено майже три чверті всього промислового виробництва, зокрема в галузях, що формують внутрішній ринок, - харчовій, целюлозно-паперовій і поліграфічній, з виробництва деревини та виробів з неї.
Зміни реального ВВП (наростаючим підсумком у % до
відповідного періоду попереднього року)
Випуск товарів народного споживання збільшився на 17,7%. На 18,8% зросло виробництво в машинобудуванні, де випереджаючими темпами розвивалися високотехнологічні галузі, зокрема виробництво устаткування для радіо, телебачення та зв'язку (на 34,6%), авіаційна промисловість (26,1%).
Істотно уповільнилися проти 2000 р. темпи випуску продукції на підприємствах металургії та металообробки.
Сільське господарство. Обсяг виробництва тут становив у 2001 р. 65,1 млрд. грн. У порівнянних цінах він зріс на 9,9%, у т. ч. в сільськогосподарських підприємствах усіх форм власності - на 19,9%, у господарствах населення - на 3,7%.
Загальний обсяг продукції рослинництва збільшився на 13%. У 2001 р. одержано 39,7 млн. т зернових культур, у т. ч. 21,3 млн. т пшениці. Валовий збір цукрових буряків зріс на 18,0%. Обсяг виробництва соняшнику скоротився на 34,9%.
Обсяги виробництва валової продукції тваринництва зросли на 5,3%, у т. ч. у сільськогосподарських підприємствах - на 8,6%, у господарствах населення - на 4,1%.
Рівень рентабельності в рослинництві підвищився з 30,8 до 36,2%, збитковість виробництва тваринництва зменшилася з 33,8 до 9,0%. Це, у свою чергу, істотно знизило тиск на ціни споживчого ринку.
Інвестиції та будівельна діяльність. За 2001 р. обсяги інвестицій в основний капітал зросли на 17,2%. Уведено в дію основних фондів (за фактичною вартістю) на 22,9 млрд. грн. з загального обсягу інвестицій в основний капітал на будівельні та монтажні роботи використано 46,3% від усіх освоєних коштів, на придбання машин та обладнання - 45,6%. Як і в попередні роки, основним джерелом інвестицій в основний капітал залишалися власні кошти підприємств (66,3%). За рахунок коштів Державного бюджету освоєно 1,7 млрд. грн., або 6,4% від загального обсягу інвестицій, місцевих бюджетів 1,1 млрд. грн. (4,2% освоєних обсягів).
Незначна частка інвестицій в основний капітал освоєна за рахунок кредитів банків та інших позик - 2,7% від усіх капіталовкладень.
Обсяги введення в експлуатацію житла збільшилися на 8,6%. Водночас, як і раніше, більше половини житла (3405 тис. кв. м, або 58,5% від загального обсягу) уведено індивідуальними забудовниками і лише 11,8% - забудовниками державної форми власності (у 1995 р. - 23,1%). Це стримує темпи забезпечення житлом соціально незахищених верств населення.
Залишається актуальною проблема зменшення обсягів незавершеного будівництва. За два минулих роки введено в експлуатацію лише 298 об'єктів, включених до регіональних програм "Завершення недобудов", що становить лише 5,4% від загальної їх кількості.
Транспорт. Його підприємства збільшили обсяги перевезень вантажів на 1,1%, пасажирів - на 3,7%. Поліпшилися кількісні показники роботи залізниць, морського та річкового торговельного флоту, автомобільного та авіаційного транспорту.
Споживчий ринок. Оборот підприємств оптової торгівлі збільшився за 2001 р. на 27,8%, роздрібної - на 11,7, ресторанного господарства (громадського харчування) - на 8%. Зросла частка товарів вітчизняного виробництва, реалізованих через торгову мережу.
Частка товарів вітчизняного виробництва в роздрібному
товарообороті торгової мережі
------------------------------------------------ |
Зовнішньоекономічна діяльність. У 2001 р. на зовнішніх ринках зберігалася сприятлива для українських виробників ситуація. Незначна ревальвація обмінного курсу гривні не зашкодила експортерам, оскільки ще не до кінця було використано потенціал її девальвації протягом 1998-1999 рр.
За 2001 р. обсяги експорту товарів зросли на 11,6% проти попереднього року, імпорту - на 13,0%. Обсяги експорту нарощувалися за більшістю товарних груп. Позитивне сальдо зовнішньої торгівлі товарами та послугами становило 2885,9 млн. дол. США, у т. ч. товарами - 489,6 млн. дол. (у 2000 р. - 616,5 млн. дол.).
Іноземні інвестиції. Загальний обсяг прямих іноземних інвестицій в Україну на 1 січня 2002 р. становив 4406,2 млн. дол. США. Інвестиції надійшли зі 113 країн. 57,7% від загального обсягу прямих інвестицій припадає на такі країни: США - 16,6%, Кіпр - 10,8, Великобританія - 9,5, Нідерланди - 8,4, Росія - 6,7, Німеччина - 5,7%. Інвестиційно найпривабливіші харчова промисловість та переробка сільськогосподарських продуктів - 795,9 млн. дол. (18,1% від загального обсягу інвестицій), оптова торгівля і посередництво в торгівлі - 648,1 млн. дол. (14,7%), фінансова діяльність - 361,3 млн. дол. (8,2%), машинобудування (виробництво машин, електричного, транспортного та електронного устаткування) - 345,6 млн. дол. (7,8%).
Іноземні інвестиції вкладено у 8168 об'єктів. Майже 80% їх отримали підприємства м. Києва (1522,0 млн. дол.), Автономної Республіки Крим (162,9 млн. дол.) та семи областей: Київської - 351,1 млн. дол., Донецької - 334,8 млн., Дніпропетровської - 311,9 млн., Запорізької - 249,6 млн., Одеської 236,0 млн., Львівської - 168,4 млн., Харківської - 166,5 млн. дол.
Ціни і тарифи. Індекс споживчих цін (індекс інфляції) у 2001 р. становив 106,1%, індекс цін виробників промислової продукції - 100,9%. На споживчому ринку ціни (тарифи) на продовольчі товари та послуги зростали швидше, ніж на непродовольчі товари (відповідно на 7,9, 5,3 та 0,2%).
Індекси споживчих цін
(грудень до грудня попереднього року)
Бюджет. За попередніми даними, Зведений бюджет України у 2001 р. виконано за доходами на 102,0%, видатками - на 104,9%, у т. ч. Державний бюджет - за доходами на 92,8%, видатками - на 86,5%. Дефіцит Зведеного бюджету становить 1263,6 млн. грн. (0,6% від ВВП), Державного - 1325,5 млн. грн. (0,6% від ВВП).
Зведений бюджет, млрд. грн.
------------------------------------------------------- |
__________
* Оперативні дані Держказначейства України.
** Профіцит.
Грошові доходи населення. Номінальні грошові доходи населення збільшилися за 2001 р. на 25,2%, реальні - на 9,0%. Номінальна заробітна плата одного працівника зросла на 35,2%, реальна - на 19,3%. На 43,9% скоротилася сума заборгованості з виплати заробітної плати.
Протягом 2001 р. тричі підвищувалися розміри трудових пенсій: з 1 лютого - на 8%, 1 квітня - у 1,4 раза та з 1 серпня - у середньому більш як на 8%.
У березні 2001 р. було підвищено заробітну плату працівникам усіх бюджетних установ, закладів та організацій незалежно від відомчого підпорядкування (у середньому на 25-30%). З 1 вересня ще на 15% збільшено заробітну плату освітянам, а також у середньому більш як удвічі збільшено стипендії студентам вищих і професійних закладів освіти, курсантам. З 1 жовтня встановлено щомісячні надбавки до посадових окладів працівникам органів внутрішніх справ, а також дозволено встановлення надбавок (до 50%) до посадових окладів журналістів державних та комунальних засобів масової інформації. З 1 січня 2001 р. у середньому на 50% збільшено розміри державної допомоги сім'ям з дітьми. Завдяки збільшенню в липні 2001 р. рівня забезпечення прожиткового мінімуму втричі зросла кількість сімей, які мають право на державну допомогу.
Висновки. Аналіз кількісних та якісних зрушень в українській економіці засвідчує, що основні завдання економічної політики на 2001 р., визначені в Посланні Президента України до Верховної Ради за 2000 р. ( n0002100-01, na002100-01 ), значною мірою реалізовані. Результати розвитку економіки у 2001 р. підтвердили зроблений у Посланні висновок про зупинення її кризового падіння, стабілізацію та вихід на шлях зростання. Започатковано позитивні якісні зрушення та деяке поліпшення соціальних параметрів. Водночас в економіці залишається ще багато нерозв'язаних проблем. Наслідки глибокої економічної кризи 1990-1999 рр. подолано ще не повністю. Життєвий рівень населення лишається низьким. Повільно усуваються системні деформації, допущені в попередній період. Повільно відбуваються технічне та технологічне оновлення виробництва, інноваційний процес. Даються взнаки й інші складнощі та суперечності вітчизняної економіки.
2. Проблемні питання та завдання 2002 р.
2.1. Прогнози економічної динаміки
Як передбачалося прогнозними оцінками, економічна кон'юнктура 2002 р., особливо в I півріччі, буде складною. Кабінет Міністрів має виходити з того, що екстенсивні чинники економічного зростання 2000-2001 рр. значною мірою себе вичерпали. Ідеться про використання результатів глибокої девальвації гривні в 1997-1999 рр., освоєння резервних виробничих потужностей, що простоювали в роки економічної кризи, винятково сприятливу зовнішньоекономічну кон'юнктуру.
Позначилася і дія циклічної закономірності. Під її впливом протягом 25 місяців (з травня 1999 р.) відбувалося щомісячне нарощування темпів промислового виробництва. Пік висхідної динаміки було пройдено в травні 2001 р. Далі темпи істотно уповільнилися.
Потрібно враховувати і зрослу статистичну базу порівнянь. Якщо в січні 2001 р. приріст промислового виробництва становив 21,5%, то в грудні 2001 р. до грудня 2000 р. - усього 1,8%. Таке зіставлення дає підстави прогнозувати в I півріччі 2002 р. зниження темпів приросту промислового виробництва.
Передбачається, що в II півріччі зростання промислового виробництва прискориться. Загалом у 2002 р. (за оцінками Кабінету Міністрів) темпи зростання ВВП порівняно з 2001 р. утратять циклічне прискорення і ввійдуть у стадію сталого протікання. Вони зменшаться з 9 до 6%. Є розрахунки, які вказують на те, що у 2003 р. темпи економічного зростання прискоряться на 1-2%. Така динаміка не виходить за межі завдань економічного зростання, визначених у Посланні Президента України до Верховної Ради за 2000 р.
Зміни обсягів промислового виробництва (наростаючим підсумком у
% до відповідного періоду попереднього року)
З урахуванням зазначених ускладнень економічної ситуації 2002 р. ключовими завданнями виконавчої та законодавчої влади, і насамперед Кабінету Міністрів, є утвердження в Україні сприятливого інвестиційного клімату, ефективної системи стимулювання конкурентоспроможності вітчизняного виробництва, розвитку приватного підприємництва, зниження податкового тиску, розширення внутрішнього ринку.
2.2. Оновлення основних фондів
Характерною ознакою 2001 р. стала інвестиційна модель розвитку. Вартість основних фондів підприємств, установ та організацій станом на 1 січня 2001 р. становила 828,8 млрд. грн., що на 7,1% більше, ніж у 1991 р.
Структура основних фондів за видами економічної діяльності
Найбільший обсяг основних фондів зосереджено на підприємствах та в організаціях таких видів економічної діяльності, як промисловість - 285,5 млрд. грн. (34,4% від загальної вартості), операції з нерухомістю, здавання під найм та послуги юридичним особам - 167,6 млрд. грн. (20,2%), транспорт і зв'язок - 113,4 млрд. грн. (13,7%), сільське господарство, мисливство та лісове господарство - 97,5 млрд. грн. (11,8%), освіта - 45,3 млрд. грн. (5,5%).
Структурні перетворення в економіці зумовили зміни структури основних фондів за формами власності. Якщо в 1994 р. 59,1% основних фондів перебували у власності держави, 26,7% - у колективній власності, 7,7% - у приватній та 6,2% - у комунальній, то тепер підприємствам колективної форми власності належать 342,2 млрд. грн. основних фондів (41,3% від загального обсягу), державної - 270,5 млрд. грн. (32,6%), комунальної - 181,1 млрд. грн. (21,9%) та приватної - 33,1 млрд. грн. (4,0%).
На державних підприємствах найбільші обсяги основних фондів припадають на транспорт (32,6%) та промисловість (31,6%); колективної форми власності на промисловість (52,4%); комунальної та приватної форм власності - на операції з нерухомістю, здавання під найм та послуги юридичним особам (відповідно 53,5 та 48,1%), на підприємствах приватної форми власності також на сільське господарство (42,4%).
Незважаючи на несприятливі економічні умови, фізичний обсяг основних фондів зберігав за роки незалежності тенденцію зростання (за винятком 1995 та 1996 рр.).
Збільшенню фізичного обсягу основних фондів сприяло деяке перевищення ступеня їх оновлення над ступенем ліквідації. Оновлення основних фондів значною мірою залежить від інвестиційної ситуації, яка була в ці роки досить нестабільною. Пік інвестиційної кризи, пов'язаної із слабким відтворенням основного капіталу, пройдено в 1994-1996 рр. У 1997-2001 рр. відбувалося щорічне зростання вартості основних фондів. У цей період обсяги інвестицій в основний капітал (у порівнянних цінах) у 1998 р. зросли на 6,1%, у 1999 р. на 0,4, у 2000 р. - на 14,4, у 2001 р. - на 17,2%. Потрібно враховувати і те, що в багатьох галузях за роки реформ відбулося якісне оновлення значної частини діючих підприємств і організацій.
Зазначене не зменшує актуальності політики Верховної Ради та Кабінету Міністрів України щодо технічного переоснащення та модернізації діючих підприємств. У цьому питанні насамперед привертає увагу низький рівень списань та, відповідно, оновлення діючого виробництва.
Якщо в 1994-1996 рр. коефіцієнт уведення основних фондів становив 1,77, а коефіцієнт ліквідації - 2,10, то в 1997-2000 рр. це співвідношення змінилося відповідно до 2,32 і 0,71. Це означає, що в певний період інвестування економіки набуло, головним чином, екзогенного характеру (за рахунок залучених коштів інвестуються переважно нові об'єкти), що зумовлює продовження середнього терміну експлуатації основних фондів. На кінець 2000 р. ступінь зношення основних виробничих фондів становив 47,5%, у т. ч. в промисловості - 48,8, у сільському господарстві - 48,3, на транспорті 50,1%; ступінь зношення невиробничих основних фондів сягав у житловому господарстві 29,4%, у комунальному господарстві і побутовому обслуговуванні - 46,6, у сфері охорони здоров'я - 37,8%.
З урахуванням значущості зазначених проблем Кабінет Міністрів має:
- опрацювати заходи, спрямовані на реформування амортизаційної системи. Амортизаційна політика не може підпорядковуватися, як це має місце, бюджетному споживанню, а повинна сприяти прискореному відновленню основних фондів. Відповідно потрібно забезпечити прийняття Закону "Про амортизацію";
- опрацювати галузеві та регіональні програми модернізації/ліквідації аварійно небезпечних будівель та споруд. Пропонується утворити спеціальну урядову комісію з цих питань;
- ужити заходів для істотного вдосконалення статистики основних фондів, у т. ч. створити систему комплексного обстеження її наявності та руху.
Основні фонди та обсяги інвестицій
в основний капітал
----------------------------------------------------------------------------- |
__________
* Розрахункові дані.
2.3. Суперечності бюджетної сфери
У 2001 р., як і в попередньому, зберігалася істотна невідповідність динаміки ВВП та надходжень до бюджету. При зростанні реального ВВП на 9,1% до Державного бюджету надійшло 38,9 млн. грн., тобто 92,8% від річних призначень. Виконання Державного бюджету (загального та спеціального фондів) без урахування надходжень від приватизації державного майна становило 99,8% від річних призначень. Реальні доходи Зведеного бюджету зменшилися порівняно з 2000 р. на 3,3%, Державного бюджету - на 5,6%.
Планові надходження до бюджету від приватизації державного майна виконані лише на 37%. Менше запланованого надійшло податку на прибуток 95,2%, податку на додану вартість - 89,0%, акцизного збору з вітчизняних товарів - 90,5% та з увезених на територію України - 75%.
Значний вплив на зниження рівня доходів мали:
- списання заборгованості підприємств з податків та інших обов'язкових платежів до бюджету згідно з Законом "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетом та державними цільовими фондами" (2181-14) (на 1 листопада 2001 р. було списано 14,9 млрд. грн.);
- прийняття Верховною Радою законодавчих актів, спрямованих на введення нових та розширення чинних пільг, не врахованих при підготовці проекту бюджету. У 2001 р. було прийнято 10 законодавчих актів, якими внесено зміни та доповнення до Закону "Про податок на додану вартість" ( 168/97-ВР ); більшість з них передбачає розширення кола пільг як для окремих галузей економіки, так і окремих платників податків та товарів (робіт, послуг);
- існування цілого ряду пільг для сільгоспвиробників. Зокрема, Закон "Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років" ( 2238-14 ) передбачає пільговий режим імпорту комплектуючих та запчастин до сільгосптехніки;
- розширення переліку вільних (спеціальних) економічних зон. В Україні функціонує 12 вільних економічних зон та 5 територій пріоритетного розвитку, 4 технологічні парки. Тенденція постійного збільшення таких пріоритетних регіонів та зон, яким на законодавчому рівні надано податкові пільги, спричиняє значні бюджетні втрати.
Чинна система пільг деформує бюджетну систему держави, робить її неефективною і корумпованою. Тільки у 2001 р. згідно з прийнятими законами загальна сума фактично наданих платникам податків пільг збільшилася майже на 24%. У результаті бюджет недоотримав 5,7 млрд. грн.
Пільгова система ставить у нерівне становище товаровиробників, підриваючи цим основні засади ринкової економіки. Так, пільгами з ПДВ, які в кілька разів перевищують відповідні бюджетні надходження, користуються 12% зареєстрованих платників податків, з акцизного збору - 11,9, з плати за землю - 13,3, податку на прибуток - 5%.
Ліквідація такої системи - нині найактуальніша проблема бюджетної сфери. Її розв'язання дасть реальну можливість, з одного боку, значно знизити податковий тиск на всіх платників податків, а з іншого - зробити бюджетну систему України справедливою і прозорою, забезпечити відчутне зростання її надходжень.
Чинне законодавство породжує бюджетні суперечності й іншого характеру. Ряд законодавчих актів прямо встановлює конкретний рівень бюджетних видатків у відсотках до ВВП. Загальна сума тільки таких видатків (на освіту, оборону, охорону здоров'я, науково-технічну діяльність, розвиток культури тощо) сягає 34,7% ВВП і в 1,2-1,3 раза перевищує доходи Зведеного бюджету. Така ситуація дискредитує бюджетний процес, робить його нереальним. Тому Верховній Раді необхідно невідкладно її виправити.
Бюджетні видатки згідно з чинним
законодавством
----------------------------------------------------------- |
Суперечності бюджетної сфери істотно поглибилися у 2002 р. Законом "Про Державний бюджет України на 2002 рік" ( 2905-14 ) встановлено доходи державного бюджету в сумі 45,39 млрд. грн. При цьому його дефіцит затверджено в розмірі 4,2 млрд. грн., що становить 1,7% від ВВП (без урахування надходжень від приватизації державного майна), або 9,2% від доходної частини.
Передбачається, що у 2002 р. основним джерелом фінансування дефіциту Державного бюджету будуть надходження від приватизації державного майна (5,75 млрд. грн.). Проте, виходячи з досвіду виконання завдань з приватизації в минулі роки та наявності ряду ризиків, не виключається ймовірність недоотримання майже половини цієї суми.
Крім того, на доходи та видатки Державного бюджету 2002 р. ( 2905-14 ) впливатимуть і інші чинники:
- податкові пільги, зокрема для підприємств гірничо-металургійного комплексу. Верховна Рада прийняла закон про дальший його розвиток, яким передбачено продовження пільгового режиму оподаткування підприємств галузі до 1 січня 2003 р. Тим часом дія цього закону не врахована при формуванні доходної частини бюджету на 2002 р.;
- наявність невідшкодованого податку на додану вартість у сумі близько 6 млрд. грн.;
- платежі з обслуговування державного боргу, які мають становити близько 4 млрд. грн.
З урахуванням цих обставин Кабінет Міністрів та Верховна Рада мають невідкладно опрацювати ефективні заходи щодо забезпечення безумовного виконання Державного бюджету на 2002 р. ( 2905-14 ). Ключовим завданням є щонайшвидше прийняття Податкового кодексу як гарантії стабільності податкового законодавчого поля, а також відродження довіри до державних цінних паперів на внутрішньому та зовнішньому ринках.
Кабінет Міністрів повинен забезпечити органічний зв'язок стабілізаційних заходів у сфері державних фінансів і фінансів підприємств та організацій, підвищення їх прибутковості, а також зменшення дебіторської та кредиторської заборгованості.
2.4. Розвиток грошово-кредитної сфери
Грошово-кредитна політика. Особливості зростання економіки у 2001 р. визначили і зміст грошово-кредитної політики. Динаміка економічного зростання створила нові умови здійснення монетарної політики і змінила характер взаємозалежності між основними макроекономічними параметрами. Найхарактернішими в цьому плані є зміни в співвідношенні динаміки ВВП, темпів зростання грошових агрегатів та інфляції. Економіка набула властивості поглинати гроші (у більших обсягах) без зростання темпів інфляції. Якщо у 2000 р. при зростанні ВВП на 5,9% монетарна база збільшилася на 40%, а рівень інфляції становив 25,8%, то у 2001 р. ці показники дорівнювали відповідно 9,1, 37,4 і 6,1%.
ВВП, ІСЦ та монетарні агрегати в 1996-2001 рр.
------------------------------------------------------------------ |
Зміцнення валютного курсу гривні. Торік ситуація на валютному ринку була стабільною. Перевищення пропозиції валюти над попитом на міжбанківському валютному ринку України (середньоденний попит на валюту становив 43,67 млн. дол. США, приріст - 15,48%, у той час як середньоденна пропозиція становила 51,66 млн. дол. США, приріст - 16,59%) створювало умови для поступового зміцнення гривні відносно провідних валют, зокрема долара США. За таких умов діяльність НБУ в рамках політики регульованого плаваючого валютного курсу зводилася до нейтралізації надлишкової ревальвації гривні.
Протягом 2001 р. номінальна ревальвація гривні до долара США становила 2,7%, а реальна - 4,5%. Основними джерелами валютних надходжень були: перевищення експорту над імпортом, перевищення надходжень поточних трансфертів над виплатами, а також зростання обсягів валютних кредитів, наданих як вітчизняними комерційними банками нерезидентам, так і зарубіжними комерційними банками резидентам.
Структура операцій на валютному міжбанківському ринку України порівняно з 2000 р. характеризувалася передусім зростанням частки російського рубля (у середньому з 17 до 22%), а також євро (плюс марка ФРН) (у середньому з 2-3% до 5-6%). Відповідно зменшилася частка долара США (до 72-73%).
З початку року внаслідок активних інтервенцій НБУ на МБВБ у валютні резерви було придбано 2116 млн. дол. США (за мінусом інтервенцій на продаж 402 млн. дол. США). Крім того, резерви НБУ поповнювалися за рахунок надходжень від міжнародних фінансових організацій та клієнтів. Таким чином, обсяг ліквідних міжнародних резервів НБУ становив 3130 млн. дол. США, збільшившись на 1635 млн. дол. Цим забезпечується фінансування імпорту товарів та послуг протягом 9 тижнів проти 4 тижнів у 2000 р. Це найвищий показник за останнє десятиріччя.
Чисті міжнародні резерви НБУ становлять, на відміну від попередніх років, позитивну суму - 1147 млн. дол. США, збільшившись порівняно з 2000 р. на 1743,3 млн. дол.
У 2001 р. зменшились обсяги чистих зовнішніх активів комерційних банків. Якщо наприкінці 1999 р. вони становили 505 млн. дол. США, у 2000 р. - 537 млн., то за результатами 2001 р. - 270 млн. дол. Причому зменшення відбувалось за рахунок зростання зобов'язань. Таким чином, чисті зовнішні активи всієї банківської системи зростали протягом 2001 р. в основному за рахунок збільшення міжнародних резервів НБУ.
Чинники інфляції. Низькі порівняно з попередніми роками темпи інфляції є наслідком відчутних змін у системі залежності рівня інфляції від чинників, які її зумовлюють.
Протягом 2001 р. змінилося співвідношення ступенів впливу на ціни споживчого ринку між монетарними чинниками, обмінним курсом гривні, сезонними коливаннями та рівнем насиченості ринку товарами та послугами. Монетарна складова інфляції виявилася незначною. Так, лише різкий сплеск динаміки обсягів монетарної бази в грудні 2000 р., викликаний динамікою коштів Уряду на рахунках НБУ (протягом грудня 2000 р. монетарна база зросла на 7,2%), призвів до відносного прискорення інфляції в грудні 2000 р. січні 2001 р. (2,6%); у 2001 р. це спричинило створення додаткового стимулу інфляції.
Збільшення насиченості споживчого ринку основними продовольчими товарами (хліб та хлібопродукти - 12,5% у структурі споживання, цукор - 3,8, картопля - 2,9, молочні продукти - 5,8%) зупинило тиск на інфляцію. Так, урожай зернових та виважена експортна політика Уряду щодо їх реалізації не тільки запобігли можливому зростанню цін на групу товарів, а й зумовили їх зниження на товари, прямо залежні від цін на зерно. Загальна питома вага цієї групи у структурі споживання становить 19,2%, тому девальвація в її межах мала велике значення. Протягом року ціни на хліб та хлібобулочні вироби знизилися на 6,7%, на цукор - на 4 і на картоплю - на 32,1%.
Стабільність цін на енергоносії та цінових відносин у процесі імпорту енергоносіїв на фоні укріплення гривні були головними чинниками низьких темпів приросту цін виробників промислової продукції у 2001 р. (0,9%).
Привертає також увагу нейтральність чинника адміністративного регулювання цін. Зважаючи на значну питому вагу тарифів на житлово-комунальні послуги та послуги транспорту і зв'язку в структурі споживання, можна вважати, що найбільш вагомий неринковий чинник ціноутворення у 2001 р. було виключено.
Розгляд головних чинників інфляції вказує на те, що в період економічного зростання Україна вийшла у 2001 р. на етап розвитку з відносно низькими для перехідної економіки темпами інфляції.
Розвиток банківської системи. Вихід на траєкторію сталого економічного зростання неможливий без нормальної взаємодії фінансового, насамперед банківського сектора з реальною економікою.
Структура грошових споживчих
витрат домогосподарств
------------------------------------------------------------- |
Розвиток банківської системи в період пожвавлення вітчизняної економіки загалом відповідав нагальним її потребам. Банківська система всупереч багатьом прогнозам не зазнала системної кризи після банкрутства та початку ліквідації банку "Україна", хоча це негативно вплинуло як на загальний імідж банківської справи, так і на довіру пересічних громадян до системи комерційних банків.
За 2001 р. чисті активи (загальні активи за мінусом сформованих резервів за активними операціями) збільшились на 28,2% і становили 47229,3 млн. грн.
Позитивним у діяльності банків є зростання довгострокового кредитування, яке збільшилось на 73,2% (за 2000 р. - на 36%), а також поліпшення якості кредитного портфеля. Проблемні кредити (прострочені і сумнівні) порівняно з початком року зменшились на 28,6%, а їхня частка в кредитному портфелі скоротилася з 11,4% до 6%.
Кредити, надані комерційними банками на розвиток економіки, зросли на 45,4% (з 19,1 млрд. до 27,8 млрд. грн.). При цьому простежувалася позитивна тенденція випереджаючого зростання питомої ваги кредитів, наданих у національній валюті (на 51,0%), порівняно з їх зростанням в іноземній валюті (39%). За підсумками минулого року частка кредитів суб'єктам господарювання в національній валюті становила 55,6%, в іноземній - 44,4%. На початку 2001 р. ці показники дорівнювали 54 і 46%, у той час як на початку 2000 р. ще переважали валютні кредити. Це засвідчує, що економічні агенти надають перевагу гривневому кредитуванню, незважаючи на розрив, який виник між ставками кредитування в національній та іноземній валюті при ревальвації курсу гривні на 2,5%.
Середньозважені відсоткові ставки за гривневими кредитами зменшилися за минулий рік на 7,7 відсоткових пункта (з 37,3% річних у грудні 2000 р. до 29,6% у грудні 2001 р.), аналогічні ставки за кредитами в іноземній валюті на 4,4 пункта (з 16% річних у грудні 2000 р. до 11,6% у грудні 2001 р.).
Водночас можна зробити висновок і про досить слабкий вплив зниження ставки рефінансування НБУ, що неодноразово зменшувалася (з 27% у січні до 12,5% у грудні), на процентну політику у сфері кредитування вітчизняної економіки комерційними банками.
Національний банк України проводив у 2001 р. операції з мобілізації коштів банків на різні терміни через відповідні інструменти на загальну суму 7,9 млрд. грн. На підтримання ліквідності банківської системи протягом року шляхом рефінансування банків було спрямовано коштів на загальну суму 2,5 млрд. грн.
Таким чином, у 2001 р. спостерігалась стійка тенденція зростання активів, капіталу та зобов'язань банків України, що позитивно вплинуло на розвиток банківської системи і сприяло економічному зростанню. Однак за незаперечних позитивних змін для банків залишається дуже актуальною проблема підвищення рівня їх фінансової стійкості, зміцнення довіри в населення, зменшення різноманітних ризиків, властивих банківському бізнесу в Україні. Аналіз засвідчує наявність відчутних інституційних обмежень зниження відсоткових ставок. Вони зумовлені високими трансакційними витратами комерційних банків за відносно невеликих банківських капіталів. Даються взнаки наявні ризики господарювання, невідповідність законодавчих та регулятивних умов функціонування суб'єктів економічної діяльності потребам економіки, що починає зростати. Залишається низьким, хоча і прискорено зростає, рівень заощаджень фізичних осіб у національній валюті (усього 6,4 млрд. грн., або 132 грн. на одну особу). Цим частково зумовлений і слабкий зв'язок відсоткових ставок комерційних банків з рівнем інфляції. Потрібно враховувати й те, що зниження відсоткових ставок за кредитами, які надаються комерційними банками в реальну економіку, можливе за помітного поліпшення загальних умов господарювання, інвестиційного та підприємницького клімату, внесення назрілих змін до податкової системи та законодавчих актів, які виведуть відносини між кредиторами та позичальниками на рівень цивілізованих стандартів. Для підвищення довіри населення необхідне очищення системи від фактично збанкрутілих банків та інших дестабілізуючих елементів.
2.5. Приватизація
За 2001 р. змінили форму власності в процесі приватизації 6048* об'єктів (26,0% державної та 74,0% комунальної форм власності). Це на 15,8% більше, ніж за попередній рік. Переважно це були об'єкти груп А - 5091 та Д - 676. Об'єктів груп В, Г приватизовано 107, Ж - 174.
__________
* Дані наведено з урахуванням вилучених об'єктів, з якими (за інформацією Фонду державного майна, Фонду майна АР Крим, регіональних відділень та представництв у районах і містах, органів місцевого самоврядування) розірвано договори купівлі-продажу станом на 01.01.2002 р.
Від продажу об'єктів державної власності отримано близько 2,2 млрд. грн. Протягом року було приватизовано 6 обленерго, зупинено практику розпорошення державних пакетів акцій стратегічно важливих підприємств у процесі їх продажу, істотно підвищено якість і прозорість проведення конкурсів та міжнародних тендерів.
Водночас темпи приватизаційного процесу ще значно відстають від завдань, визначених Державною програмою приватизації на 2002-2002 рр. Зокрема, не виконується план надходжень до державного бюджету коштів від приватизації державного майна. У 2001 р. його виконано лише на 37,3%.
Це наслідок насамперед загальних недоліків приватизаційного процесу:
- необгрунтовано великого переліку підприємств, приватизація яких заборонена;
- недосконалості законодавчої бази приватизації (не врегульовано питання статусу майна та особливостей управління майном державних та національних холдингових і акціонерних компаній, не визначено правового статусу майна, яке не підлягає приватизації, але внесене до статутних фондів акціонерних товариств, утворених шляхом корпоратизації, не визначено основних засад управління корпоративними правами держави);
- великої кількості збиткових державних підприємств, їх незадовільного фінансового стану, кредиторської заборгованості, зношеності основних фондів;
- реалізації майна поза приватизаційними процесами; у 2001 р. значно зросли обсяги майна, яке перебувало в податковій заставі і було реалізоване промисловим інвесторам за рішенням судових органів без застосування прозорих схем приватизації. Таким чином вилучено майна на 1,8 млрд. грн., у т. ч. на 1,2 млрд. грн. - за процедурами податкової застави. Загальна вартість заставленого майна нині перевищує 8 млрд. грн.;
- невідпрацьованості тарифної політики, інших механізмів державного регулювання об'єктів монопольних утворень, що приватизуються;
- недостатньої передприватизаційної підготовки об'єктів приватизації, зокрема у сферах електроенергетики та телекомунікацій;
- недосконалості дій органів приватизації при визначенні способів та термінів проведення конкурсів, розмірів пакетів акцій, що пропонуються на продаж. Фондом державного майна у 2001 р. було оголошено 220 конкурсів з продажу пакетів акцій ВАТ, але укладено лише 64 договори купівлі-продажу на 1706,57 млн. грн. Відношення вартості проданих пакетів акцій до початкової їх вартості становить 53% проти 67,8% у попередньому році;
- низької якості корпоративного управління, недооцінки державних активів, слабкої захищеності акціонерів від протиправних дій менеджменту та органів державного управління, що значно знижує інтерес інвесторів навіть до привабливих об'єктів приватизації.
Кабінет Міністрів разом з Фондом державного майна зобов'язані вжити невідкладних та ефективних заходів для усунення зазначених недоліків. Ключовим завданням приватизаційної політики у 2002 р. має бути продовження приватизації об'єктів, які мають стратегічне значення, та підприємств-монополістів за індивідуальними планами шляхом продажу контрольних пакетів акцій промисловим інвесторам, поліпшення підготовки об'єктів до продажу.
У 2002 р. Фонд державного майна має забезпечити надходження до Державного бюджету 5750 млн. грн. від приватизації державного майна. Основним джерелом отримання цих коштів має бути продаж:
- пакета акцій ВАТ "Укртелеком";
- контрольних пакетів акцій 12 енергорозподільчих компаній;
- пакета акцій 7 енергорозподільчих компаній;
- пакета акцій холдингової компанії "Укррудпром".
Кабінету Міністрів та Фонду державного майна необхідно:
- посилити гарантії інвесторам шляхом забезпечення прозорості приватизаційних процесів, прискорення розроблення та прийняття законодавчих актів, які внеможливлять паралельну тіньову приватизацію об'єктів державної та комунальної власності і відчуження їх активів за борги (зокрема, законів "Про акціонерні товариства", "Про управління об'єктами державної власності" та Кодексу корпоративного управління);
- активізувати і впорядкувати роботу з підготовки об'єктів до приватизації. Особливу увагу при цьому потрібно звернути на реструктуризацію боргів, установлення прозорих схем регулювання тарифів монопольних утворень, передачу об'єктів соціальної сфери до комунальної власності. Слід прискорити прийняття Закону "Про корпоратизацію підприємств";
- забезпечити своєчасне розроблення і прийняття Державної програми приватизації на 2003-2005 рр., акцентувавши в ній увагу на приватизації об'єктів транспорту, телекомунікацій, паливно-енергетичного та військово-промислового комплексів, а також раніше створених холдингів. Програма має обов'язково базуватися на галузевих програмах реформування цих монопольних утворень;
- забезпечити інвестиційну спрямованість приватизації, що виключало б використання отриманих коштів на поточні витрати бюджету.
2.6 Розвиток фондового ринку
У 2001 р. обсяги торгів цінними паперами зросли в 1,5 раза і становили 42 млрд. грн. Додатково на 14,5 млрд. грн. випущено акцій. Нині власниками іменних цінних паперів є 17,2 млн. фізичних осіб.
Водночас фондовий ринок України ще не став ефективним засобом залучення інвестицій у реальний сектор економіки, перерозподілу капіталу на користь ефективних галузей економіки, не відновлена довіра інвесторів до державних цінних паперів. Понад 40% від загальних обсягів торгів становить торгівля векселями. Майже не використовуються похідні цінні папери, випуск яких може зменшити потребу в грошових коштах, дуже слабо розвинутий вторинний ринок корпоративних акцій та облігацій.
Реальне залучення коштів від емісії корпоративних цінних паперів становить лише 17% від загальної їх емісії. Зросло (проти минулого року) від'ємне сальдо залучення і вилучення іноземних портфельних інвестицій. Капіталізація ринку акцій не перевищує 27% від ВВП. За цими показниками Україна поступається більшості країн Східної Європи, Балтії та Росії. Частка корпоративних облігацій хоча і збільшилася, але становить лише 0,3% загального обсягу цінних паперів. За міжнародною класифікацією, фондовий ринок України належить до найнижчого рівня, так званих "граничних ринків".
На організованих ринках обертаються цінні папери менш як 1% емітентів. Обсяги торгів на організованому ринку становлять усього 7%, у т. ч. на біржовому - 2%. Більшість угод з цінними паперами здійснюється за межами України. Зменшується частка доходів населення, що вкладаються в цінні папери. Наприкінці 2001 р. вона була в межах 4%, у той час як вклади населення в комерційні банки майже подвоїлися.
Усе це засвідчує серйозні недоліки в роботі Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку. Самоусунувся від активної роботи в розбудові фондового ринку і Кабінет Міністрів. Для виправлення зазначених прорахунків Уряд і Комісія повинні:
- прискорити формування законодавчої бази розвитку фондового ринку України, доопрацювати та забезпечити (разом з Верховною Радою) прийняття законів "Про акціонерні товариства", "Про електронні документи та електронний документообіг", "Про емісійні цінні папери та фондовий ринок";
- активізувати роботу Координаційної ради з питань політики фінансового сектора, прискорити створення спеціального уповноваженого органу у сфері регулювання ринку фінансових послуг;
- сприяти реорганізації інвестиційних фондів та компаній, створених для забезпечення приватизаційних процесів, активізувати роботу з формування нормативно-правової бази відповідно до Закону України "Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)" (2299-14);
- створити дієвий механізм обліку прав власності на цінні папери, забезпечити ефективну роботу Національної депозитарної системи;
- створити організаційно-правові основи заснування та розвитку потужних пенсійних фондів, страхових компаній, орієнтованих на залучення заощаджень населення, інвестування їх у надійні цінні папери;
- активізувати роботу з випуску облігацій внутрішніх місцевих позик під конкретні інвестиційні проекти.
2.7. Розвиток конкуренції та обмеження монополізму
В Україні в основному завершено створення цілісної нормативно-правової бази реалізації конкурентної політики держави. Водночас організаційне забезпечення заходів конкурентної політики відстає від програмних завдань, визначених Президентом України. Не створено сучасної системи державного регулювання діяльності суб'єктів природних монополій, зокрема національних регуляторних комісій на транспорті та в галузі зв'язку. Не достатньо ефективно працюють уже створені регуляторні органи, зокрема в паливно-енергетичному комплексі. Не вирішено проблеми роздержавлення природних монополій, упровадження моніторингу та дієвих механізмів їх державного регулювання, ефективної тарифної політики. Унаслідок цього на окремих галузевих ринках зберігається високий рівень монополізації, необ#рунтовано завищуються ціни. Це стосується насамперед енергетики, сфери транспортних та житлово-комунальних послуг, телекомунікацій, ряду інших галузей.
Кабінет Міністрів не забезпечив відчутне зниження частки продукції природних монополій у структурі ВВП. Недостатнім є рівень кадрового, фінансового та матеріально-технічного забезпечення органів, що здійснюють державну політику у сфері розвитку економічної конкуренції та обмеження монополізму.
З огляду на це у 2002 р. необхідно забезпечити:
- повне здійснення заходів, визначених на цей рік Указом Президента України "Про основні напрями конкурентної політики на 2002-2004 роки" (1097/2001 );
- створення національних комісій з питань регулювання діяльності природних монополій у галузях транспорту і зв'язку;
- розроблення і впровадження нових нормативних актів щодо формування цін і тарифів на послуги суб'єктів природних монополій, нормування витрат і втрат, що стимулювало б оптимізацію витрат виробництва, формування дієвих механізмів контролю за віднесенням їх на собівартість продукції (послуг), підвищення інвестиційної та приватизаційної привабливості об'єктів;
- запровадження механізмів обов'язкового інформування про результати господарської діяльності та фінансово-майнового стану суб'єктів, які посідають монопольне становище на ринку;
- уведення в систему державного прогнозування щорічних завдань щодо зниження частки продукції монопольних утворень у ВВП, здійснення постійного та прозорого моніторингу цього процесу;
- розроблення та розгляд Верховною Радою Конкурентного процесуального кодексу України.
2.8. Поглиблення міжрегіональних відмінностей
У 2001 р. в усіх регіонах України відзначено зростання промислового та сільськогосподарського виробництва, реальних доходів населення. Проте значними залишаються диспропорції в соціально-економічному розвитку регіонів.
Це стосується співвідношення між максимальним та мінімальним показниками випуску промислової продукції на душу населення у різних регіонах. За 9 місяців 2001 р. воно досягло 11,9 раза (за аналогічний період 2000 р. - 13,5 раза).
Спостерігаються значна асиметрія та розпорошеність у регіональному розподілі інвестицій в основний капітал, у т. ч. за рахунок коштів державного бюджету: в Донецьку, Київську, Луганську, Одеську області та м. Київ спрямовано 66,5% від загального обсягу державних капіталовкладень, тоді як у сім інших регіонів - менш як по 1% на кожний.
Надто великим є розрив і між максимальним та мінімальним показниками інвестицій в основний капітал на одного жителя - 9,8 раза у 2000 р. і 9,1 раза - у 2001 р.
Співвідношення між максимальним та мінімальним рівнями середньомісячної заробітної плати (в галузях економіки) збільшилося з початку року від 6,3 до 6,8 раза. Водночас у 19 регіонах вона на 30% і більше не досягала середнього для країни рівня, зокрема у Волинській і Тернопільській, Хмельницькій та Вінницькій областях. В індустріально розвинених регіонах (Дніпропетровській, Запорізькій, Донецькій областях) рівень заробітної плати перевищував середній показник у країні на 11-18%, а в м. Києві - у 1,9 раза.
Співвідношення між мінімальним і максимальним рівнем офіційного безробіття становить майже 12 разів. У Волинській, Житомирській, Рівненській, Тернопільській областях цей показник більш ніж у 1,5 раза перевищував середній у країні. Як і раніше, найнижчим він був у містах Києві, Севастополі та в Одеській області.
У 2001 р. Указом Президента України були визначені основні засади державної регіональної політики на довготривалий період. Цим закладено під#рунтя для якісних змін у формуванні ефективної державної регіональної політики, головна мета якої - створення умов для динамічного, збалансованого соціально-економічного розвитку регіонів, підвищення рівня життя населення, демократизації суспільного життя.
Відповідно до Концепції державної регіональної політики у 2002 р. (341/2001 ) необхідно здійснити такі заходи:
- перейти на державне стратегічне програмування регіонального розвитку та запровадити розроблення стратегії розвитку регіонів;
- увести в дію прозорий механізм концентрації та оптимізації потоків державних ресурсів, що спрямовуються головними розпорядниками коштів державного бюджету в регіони у вигляді поточного фінансування державних установ, капітальних витрат;
- розробити нормативно-правову базу застосування договірних засад при визначенні спільних дій центральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в стимулюванні регіонального розвитку;
- інституціювати мережу агенств регіонального розвитку;
- забезпечити нормативно-правову базу застосування механізмів подолання депресивності територій;
- розширити можливості органів місцевого самоврядування та місцевих органів виконавчої влади в розвитку міжрегіонального та прикордонного співробітництва.
3. Основні завдання соціальної політики.
Проблеми людського розвитку
У 2000-2001 рр. у соціальній сфері намітилися позитивні зрушення: повністю погашено накопичену за попередні роки заборгованість з пенсій і частково з виплат заробітної плати. Почали зростати реальні доходи населення, у т. ч. заробітна плата, намітилася тенденція зростання зайнятості. Проте ці процеси не могли привести до радикальних змін у соціальній сфері. Рівень життя населення залишається ще низьким.
Розвиток соціальної сфери має розглядатися не лише як основний інструмент підвищення добробуту населення, а також як важливий чинник прискорення економічного прогресу, стимулювання нагромаджень та розширення внутрішнього ринку, підвищення продуктивності праці. Економічна та соціальна сфери тісно пов'язані між собою і тому важелі їх розвитку мають бути органічно узгодженими.
3.1 Поглиблення диференціації доходів населення
Незважаючи на загальне зростання реальних доходів, заробітної плати та пенсій, у 2001 р. тривало поглиблення диференціації доходів населення. У I півріччі 2001 р. рівень життя 40,1 млн. осіб (83,2% населення) був нижчим від прожиткового мінімуму. У I півріччі 2001 р. частка бідного населення залишалася на рівні I півріччя 2000 р. (28,3%). Водночас зросли рівень злиденності (з 15,4% до 16,4%) та глибина бідності (з 25,1% до 26,5%). За даними Держкомстату України, співвідношення між сукупними витратами найбільш і найменш забезпечених груп населення досягло в I півріччі 2001 р. 7,6 раза проти 7,1 раза у відповідному періоді 2000 р. На найбільш заможну (п'яту) частину населення припадає 39,8% сукупних витрат, що на 0,7 відсоткових пункта більше, ніж відповідного минулорічного періоду. Чинна система пільг та субсидій не забезпечує надання допомоги навіть найменш захищеним верствам населення.
Залишається низькою частка сукупних ресурсів домогосподарств, яка складається з доходів від підприємницької діяльності та самозайнятості. У I півріччі 2001 р. вона становила 2,7% проти 2,2% у I півріччі 2000 р.
Про низький рівень життя населення свідчить структура сукупних витрат домогосподарств: найбільше витрачається на харчування (у I півріччі 2001 р. - 63,6%). Порівняно з I півріччям 2000 р. питома вага цих витрат зменшилася на 2 відсоткових пункти, що зумовлено збільшенням частки витрат на оплату житла та комунальних послуг (з 6,9% до 9,1%) у зв'язку із зростанням тарифів на 15%. Зміни у структурі харчування свідчать про формування добового раціону, орієнтованого на підвищене споживання продуктів, які є в основному джерелом надходження вуглеводів і, як правило, найдешевші. У забезпеченні населення (особливо сільського) продуктами харчування продовжують відігравати значну роль особисті підсобні господарства.
Домогосподарства, як і раніше, обмежують свої потреби в непродовольчих товарах, на придбання яких витрачалася лише кожна дев'ята гривня. Через низьку купівельну спроможність населення сучасні товари домашнього побуту та культурного призначення залишаються недоступними для переважної більшості домогосподарств. Кухонні комбайни, комп'ютери, мікрохвильові печі, музичні центри, відеокамери, супутникові антени, кондиціонери мали від 0,2% до 3,1% домогосподарств.
Поглиблення за умов зростання економічної динаміки диференціації доходів населення, яка в роки економічної кризи перевищила гранично допустимі параметри, - небезпечна тенденція. Досвід двох останніх років засвідчує, що застосуванням лише нині чинних механізмів соціальної політики докорінно змінити цю ситуацію неможливо. Необхідні глибока соціальна переорієнтація економіки, рішуче подолання її тінізації, активне запровадження моделі не просто ринкової, а соціально орієнтованої ринкової економіки. Це потребує узгоджених дій Уряду та Верховної Ради, максимально виваженої та ефективної політики в цьому напрямі.
Протягом 2002 р. необхідно:
- передбачити в новому Податковому кодексі застосування механізмів податкового регулювання грошових доходів населення та вдосконалення адресної системи соціальних виплат, збільшення в грошових доходах населення частки оплати праці, удосконалення і дальший розвиток системи соціального страхування;
- ужити заходів для поетапного наближення розміру мінімальних соціальних гарантій до прожиткового мінімуму, захисту грошових доходів від впливу інфляції, удосконалення порядку регулювання фондів оплати праці на підприємствах-монополістах;
- з метою ефективного використання трудового потенціалу та робочого часу відновити нормування оплати праці;
- удосконалити чинну систему соціальної допомоги інвалідам, сім'ям з дітьми;
- запровадити страхові принципи соціального захисту працівників;
- сприяти розвитку системи кредитування населення для отримання освіти, придбання житла та іншого нерухомого майна тощо;
- стимулювати створення умов для формування середнього класу, активно сприяти збільшенню доходів населення за рахунок власності, забезпечити надійний державний захист прав приватної власності, зокрема інтелектуальної, власності дрібних акціонерів, їх реальну участь у розподілі прибутків, а також розвиток малого бізнесу та підприємництва;
- створити умови для легалізації "тіньових" доходів населення.
3.2. Удосконалення системи оплати праці
Кабінет Міністрів України має виходити з того, що, незважаючи на тенденцію до реального зростання, заробітна плата досі ще не виконує ролі стимулюючого чинника розвитку виробництва і науково-технічного прогресу, не забезпечує нормального відтворення робочої сили. Високі темпи приросту у 2001 р. номінальної та реальної заробітної плати (на 35,2% та 19,3% відповідно) не справили відчутного впливу на рівень добробуту працівників. Середня заробітна плата одного штатного працівника за грудень 2001 р. становила 378 грн., що на 21,6% більше від прожиткового мінімуму, встановленого на цей рік (у грудні 2000 р. вона перевищувала прожитковий мінімум на 9,7%). Водночас практично в кожного дев'ятого працівника нарахування були в межах мінімальної заробітної плати, а в майже двох третин - не більше 300 грн. За відчутного скорочення групи низькооплачуваних громадян їх кількість все ще залишається значною.
Згідно зі світовими стандартами, середня заробітна плата має бути вищою за прожитковий мінімум у 2-3 рази, тобто мала б становити у 2001 р. 623-934 грн. Отже, вартість робочої сили в Україні надто низька порівняно з розвиненими країнами світу. У розрахунку за годину робочого часу вона становить усього 0,43 дол., у той час як у Німеччині - 25 дол., у Японії та США - 16, Франції - 15,5, Південній Кореї - 7,5 дол. Причина в тому, що ми намагаємося вирішити проблему заробітної плати через механічне її збільшення, тоді як треба оптимізувати структуру та розміри виробничих витрат, удосконалювати систему оподаткування, ціноутворення, інвестування та політику зайнятості.
Середньомісячна заробітна плата
---------------------------------------------------------- |
Залишається актуальним завдання своєчасності розрахунків з працівниками. Хоча у 2001 р. істотно (на 44%) зменшено заборгованість з виплати заробітної плати, загальна її сума становила на 10 січня 2002 р. 2766 млн. грн. Це дві третини середньомісячного фонду оплати праці за 2001 р. На початок нинішнього року вчасно не отримали заробітну плату 3,1 млн. працівників, кожному з яких не виплачено в середньому 879 грн.
У 2002 р. Кабінету Міністрів необхідно:
- повністю ліквідувати заборгованість із заробітної плати та соціальних виплат;
- забезпечити зменшення частки працівників, які отримують заробітну плату, нижчу від прожиткового мінімуму, установленого для працездатної особи;
- створити умови для дальшого підвищення заробітної плати як основного джерела доходів населення за рахунок запровадження погодинної оплати праці з установленням мінімальної її межі. Ідеться про реалізацію нового соціального стандарту забезпечення соціального захисту населення, особливо тієї категорії, що працює неповний робочий день. Завдання полягає в тому, щоб наблизити розмір мінімальної заробітної плати до величини прожиткового мінімуму. Як і в попередні роки, зростання реальної заробітної плати має здійснюватися випереджаючими темпами порівняно з темпами зростання реального ВВП;
- забезпечити вдосконалення системи оплати праці в бюджетній сфері, зокрема в органах державного управління, запровадити для цього єдину тарифну сітку оплати праці працівників бюджетної сфери та забезпечити підвищення заробітної плати цієї категорії не менш як на 15%.
3.3. Активізація пенсійної політики
Економічна ситуація 2001 р., зокрема відчутне зростання номінальної заробітної плати (на 35,2%), сприяла збільшенню (на 3,4 млрд. грн.) надходжень до Пенсійного фонду. Це створило фінансові передумови для підвищення пенсій у середньому на 75,4%, у т. ч. реальних - на 30%. Уперше за тривалий період було здійснено ряд заходів, спрямованих на посилення зв'язку між розміром пенсії та трудовим стажем і заробітною платою. На 72,4 грн. (72,7%) збільшено максимальні пенсії за списком N 1, на 54,3 грн. (72,7%) - максимальні загальні пенсії, на 33 грн. (71,7%) - мінімальні пенсії з цільовою грошовою допомогою. Підвищено пенсії шахтарям та працівникам Чорнобильської АЕС, що вивільнені у зв'язку з її закриттям. Майже 17 тис. осіб установлено надбавки до пенсії за особливі заслуги перед Україною.
Водночас у сфері пенсійного забезпечення залишилося багато нерозв'язаних проблем:
- навіть після підвищення пенсій з 1 січня 2002 р. середній розмір трудових пенсій становить близько 43% прожиткового мінімуму для непрацездатних осіб і 34% середньої заробітної плати;
- через обмеження максимального розміру пенсій, призначених за Законом "Про пенсійне забезпечення" ( 1788-12 ), дві третини пенсіонерів отримують майже однакові виплати, а різниця між максимальною та мінімальною пенсіями (з урахуванням цільової грошової допомоги) становить лише 50 грн.;
- розмір заробітку, з якого обчислюється пенсія, що призначається колишнім народним депутатам, державним службовцям, суддям, прокурорам, науковцям та працівникам вищих навчальних закладів, журналістам тощо, не обмежується, тоді як пенсійні внески сплачуються лише з заробітної плати до 1600 грн. Таким чином, підвищені пенсії фінансуються за рахунок інших пенсіонерів;
- зберігається практика фінансування пільгових пенсій з Пенсійного фонду, тобто також за рахунок інших пенсіонерів. Так, річна потреба в коштах на фінансування пенсій сільським пенсіонерам перевищує 6 млрд. грн., а річні надходження від сплати фіксованого сільськогосподарського податку покривають ці витрати лише на 4,3%, а в таких областях, як Тернопільська та Житомирська - усього на 1,8 та 2,0% відповідно.
У 2001 р. Президент України звернувся до Верховної Ради з позачерговим Посланням "Про основні напрямки реформування системи пенсійного забезпечення населення України", у якому порушено актуальні проблеми цієї сфери. Зволікання з проведенням повномасштабної пенсійної реформи неминуче призведе або до збільшення ставок пенсійних внесків, уведення додаткових платежів і збільшення навантаження на економіку, або до зменшення пенсій, затримки з їх виплатою. Це остаточно дискредитує чинну систему пенсійного забезпечення, загострить економічну ситуацію і посилить соціальну напругу.
Кабінету Міністрів та Пенсійного фонду у 2002 р. слід забезпечити:
- підвищення середньої реальної пенсії не менш як на 12% за умови зняття обмеження максимального розміру пенсій;
- забезпечити для збільшення надходжень до Пенсійного фонду остаточне погашення заборгованості з виплати заробітної плати та відчутне скорочення її виплати в негрошовій формі;
- скасування пільг у сплаті обов'язкових платежів із соціального страхування та створення рівних умов їх справляння незалежно від способів оподаткування і обчислення пенсій лише з тієї суми заробітку, з якої було сплачено внески до Пенсійного фонду;
- виведення обов'язкових пенсійних платежів з оподатковуваної бази та відновлення прав Пенсійного фонду як органу їх стягнення.
3.4. Поліпшення умов життя сільського населення
Незважаючи на позитивні зрушення в аграрному секторі економіки, залишається гострою проблема поліпшення умов життя сільського населення, підтримки соціальної інфраструктури сільських населених пунктів.
Викликає занепокоєння демографічна ситуація на селі. У період 1996-2000 рр. у 25,3 тис. сіл кількість померлих перевищувала кількість народжених. Протягом п'яти років у 3,1 тис. сіл (10,7% від загальної кількості) зовсім не було новонароджених дітей, у 2,9 тис. (10,1% від загальної кількості) не було дітей віком до 5 років.
На початок 2001 р. 48% сільського населення проживало у квартирах, що не мали центрального опалення, 40% - водопостачання, 46% - каналізації, 57% природного газу, 13% - скрапленого газу.
Відсутність у багатьох селах мережі доріг з твердим покриттям, транспортного зв'язку, низький благоустрій дуже ускладнюють життя в сільській місцевості. Більше третини сіл з загальною кількістю жителів 2,3 млн. не мали зупинок громадського транспорту, 2,9 млн. осіб проживають у селах, що не мають доріг з твердим покриттям.
Погіршилося загальне забезпечення сільських населених пунктів об'єктами соціально-культурної сфери. Кількість сіл, на території яких були розташовані лікарні, зменшилася на 31,8%, фельдшерськоакушерські пункти - на 1,9, будинки культури - на 8,7, бібліотеки - на 12,6, кіноустановки - на 45,4%.
Кабінет Міністрів, органи державного управління на місцях та місцевого самоврядування мають посилити увагу до реалізації нагальних завдань розвитку соціальної сфери на селі. Необхідно забезпечити надійний захист майнових прав сільського населення, насамперед прав приватної власності на землю та будівлі, споруди, техніку, знаряддя праці, робочу та продуктивну худобу, що раніше належали розформованим колективним господарствам; прискорити організацію сільськогосподарських сервісних кооперативів, стимулювати створення механізму збільшення доходів населення за рахунок здавання в оренду земельних часток (паїв) і майнових паїв, розвиток соціального страхування приватних, сімейних та особистих форм господарювання на селі, інших форм соціальних послуг.
Уряд має опрацювати довгострокову (на 2002-2011 рр.) програму розвитку соціальної інфраструктури на селі і приступити до її реалізації, забезпечити належне функціонування установ соціальної сфери в сільській місцевості, оновлення та розвиток їх матеріальної сфери, розширення державної підтримки підготовки спеціалістів для роботи на селі, індивідуального житлового будівництва для молодих кадрів.
3.5. Підвищення ступеня та якості зайнятості населення
Деяке поліпшення ситуації на ринку праці відчутно не вплинуло на рівень зайнятості населення. Результати проведених Держкомстатом України обстежень з питань економічної активності населення за методологією Міжнародної організації праці (обстежувалися громадяни віком 15-70 років) засвідчують, що за 9 місяців 2001 р. рівень безробіття скоротився порівняно з відповідним періодом попереднього року на 0,5 відсоткового пункта і становив 11% від кількості економічно активного населення.
Зниження рівня зареєстрованого безробіття відбулося в основному за рахунок того, що частина безробітних припинила пошуки роботи, оскільки тривалий час не змогла її знайти. Ця категорія незайнятого населення збільшилася порівняно з показником 9 місяців 2000 р. більш як на 20,8% і становила у відповідному періоді 2001 р. 736,9 тис. осіб. Середня тривалість незайнятості таких осіб перевищувала 2,5 роки.
Загальний показник пропозиції робочої сили на ринку праці з урахуванням зневірених у пошуках роботи громадян, а також тих, хто вимушено працює в режимі неповної зайнятості, за 9 місяців 2001 р. становив 18,6% від кількості економічно активного населення проти 20,3% за відповідний період попереднього року.
Кількість безробітних громадян, які перебували на обліку в державній службі зайнятості, становила на початок 2002 р. 1008,1 тис. осіб, що на 12,7% менше, ніж на відповідну дату 2001 р. Рівень зареєстрованого безробіття відповідно зменшився з 4,2% до 3,7% від усього працездатного населення працездатного віку. При цьому на противагу загальній позитивній тенденції рівень зареєстрованого безробіття серед сільських жителів зріс з 4,5% до 4,8% та на 1,5 відсоткових пункта перевищив аналогічний показник у містах.
Зростання кількості безробітних відбувається на фоні збільшення потреби підприємств, установ та організацій у робітниках та службовцях. Кількість вільних робочих місць та вакантних посад за 2001 р. зросла на 42% і досягла на початок 2002 р. 96,9 тис. Проте це не вирішило проблеми значного перевищення пропозиції робочої сили над попитом на неї.
Найбільше навантаження незайнятого населення на одне вільне робоче місце (вакантну посаду), як і в попередні місяці, спостерігалося в Рівненській (у середньому 44 особи), Тернопільській (41), Житомирській (34), Волинській (31), Івано-Франківській (28), Вінницькій та Львівській (по 27 осіб) областях. У попиті на робочу силу характерним є те, що переважна більшість вільних робочих місць розрахована на робітників, а у структурі пропозиції на ринку праці переважають люди з вищою та професійно-технічною освітою.
Динаміка зайнятості
(1998-2001 рр.)
--------------------------------------------------------------- |
__________
* За попередніми даними.
З урахуванням ситуації на ринку праці Кабінет Міністрів, органи виконавчої влади на місцях мають забезпечити:
- опрацювання та реалізацію регіональних програм сприяння зайнятості населення, розширення у 2002 р. сфери прикладання праці шляхом створення юридичними та фізичними особами 300-320 тис. робочих місць;
- зменшення середньої тривалості зареєстрованого безробіття не менш як на 1 місяць;
- працевлаштування через державну службу зайнятості на вільні та новостворені робочі місця не менш як 700 тис. незайнятих та безробітних громадян;
- залучення до громадських робіт не менш як 300 тис. незайнятих та безробітних громадян;
- збільшення розміру мінімальної допомоги у зв'язку з безробіттям;
- для підвищення конкурентоспроможності безробітних на ринку праці вдосконалити систему їх професійної підготовки та перепідготовки, розширити масштаби громадських робіт як важливого заходу тимчасового працевлаштування незайнятого населення.
3.6. Поліпшення житлових умов населення
Уряд повинен забезпечити умови для прискореного розвитку та розширення масштабів житлового будівництва. У 2001 р. обсяги введення в експлуатацію житла зросли на 8,8%. Разом з тим, як і раніше, більше половини його (3405 тис. кв. м , або 58,5% від загального обсягу) уведено індивідуальними забудовниками і лише незначна частина (11,8%) - забудовниками державної форми власності (у 1995 р. - 23,1%), що негативно впливає на вирішення проблеми забезпечення житлом соціально незахищених верств населення.
У житловій політиці Уряд має виходити з необхідності:
- проведення взаємопов'язаних законодавчих та інституційних реформ, які б забезпечили реалізацію конституційного права всіх категорій громадян на доступне та гідне житло;
- уведення в експлуатацію за рахунок усіх джерел фінансування 8,7 млн. кв. м житла, у т. ч. за рахунок реконструкції та капітального ремонту наявного житлового фонду;
- забезпечення рівності доступу до комунальних послуг усіх верств населення, у т. ч. громадян з низькими рівнями доходів, безоплатного надання житла людям, які потребують соціального захисту, за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів або за доступну ціну;
- залучення громадськості до участі в процесі прийняття рішень щодо реформування житлово-комунального господарства, установлення тарифів на комунальні послуги;
- розширення фінансової підтримки центральними та місцевими органами виконавчої влади довгострокового кредитування будівництва житла для молодих сімей та сільських забудовників за програмою "Власний дім";
- стабілізації цін і тарифів на житлово-комунальні послуги для населення, оптимізації їх собівартості через зменшення норм споживання, запровадження приладів обліку;
- підвищення відповідальності учасників ринку житлово-комунальних послуг та органів влади за рівень тарифів, повноту і якість послуг, а споживачів за своєчасну і повну їх оплату.
4. Зовнішньоекономічні позиції України
4.1. Платіжний баланс
Україна належить до держав з високим рівнем відкритої економіки, на яку припадає 0,07% світового ВВП і 0,3% світового експорту. Обсяги експорту перевищують 55% від ВВП, а близько 40% (2001 р.) у структурі імпорту припадає на енергоносії. Це робить країну дуже вразливою для впливу зовнішніх чинників.
У 2001 р. сфера зовнішньоекономічних відносин характеризувалася збереженням позитивного сальдо за рахунок поточних операцій платіжного балансу.
Зовнішня торгівля товарами і
послугами
------------------------------------------------------------ |
За 2001 р. зовнішньоторговельний оборот зріс на 10,8% і досяг 36,7 млрд. дол. США. Темпи зростання імпорту на 2,3% перевищили динаміку експорту. Однак загалом позитивне сальдо зовнішньої торгівлі товарами та послугами збереглося і становило 2,9 млрд. дол. Водночас збереження позитивного сальдо платіжного балансу за рахунком поточних операцій за цей період значною мірою зумовлено і зменшенням проти 2000 р. майже на 250 млн. дол. США (23,7%) витрат на обслуговування зовнішнього боргу, зростанням надходжень за статтею "Доходи" майже на 30 млн. дол. (20,3%), а також збільшенням до 1333 млн. дол. (30,3%) надходжень (приватних грошових переказів, компенсаційних коштів з Німеччини та Австрії) за статтею "Поточні трансферти" при скороченні виплат за цією статтею на 52,8%.
4.2. Питання членства України в СОТ
Протягом останніх років Україна нарощує зусилля в інтегруванні у світову економіку, зокрема в процесі набуття членства у Світовій організації торгівлі (СОТ), який почато в 1994 р. Результатом гальмування її вступу до СОТ може стати торговельно-економічна ізоляція у відносинах з країнами не тільки Західної та Центральної Європи, а й Східної Європи та Балтії, більша частина яких уже тепер є асоційованими членами ЄС. А членство в СОТ забезпечило б нашій державі режим найбільшого сприяння в торговельному просторі всіх країн - членів цієї організації, тобто одночасне поліпшення умов торгівлі зі 143 державами, на які припадає понад 92% світової торгівлі. Це означало б кардинальне вирішення проблеми застосування щодо українських товарів дискримінаційних антидемпінгових торговельно-обмежувальних заходів, а також можливість не тільки запобігти скороченню експорту, а й досягти зростання його обсягів, гарантії визнання за Україною в антидемпінгових розслідуваннях статусу країни з ринковою економікою.
У 2001 р. тривав активний переговорний процес із зазначеної проблематики. Проведено чергове, восьме засідання Робочої групи з розгляду заявки України на вступ до СОТ та низку раундів двосторонніх переговорів з країнами - членами Робочої групи про доступ до ринків товарів та послуг. Підписано двосторонні протоколи з Мексикою, Уругваєм та Новою Зеландією і практично завершено переговори з Кореєю, Канадою та Словенією. Істотного прогресу в узгодженні тарифних поступок досягнуто з делегаціями ЄС, Еквадору, Куби, Бразилії, Болгарії і Туреччини. Поступово узгоджуються зобов'язання щодо доступу до ринку товарів та послуг. З 5 тис. позицій, з яких складається оновлена консолідована тарифна пропозиція України, узгоджено близько 90%.
Проте основною проблемою на шляху вступу до СОТ залишається необхідність приведення національного законодавства до відповідності вимогам системи її угод. Наша сторона розробила і направила країнам - членам Робочої групи з питань вступу України до СОТ графік уведення в дію пріоритетних законопроектів, до якого ввійшли 20 проектів законодавчих актів, зокрема Митний та Податковий кодекси, закони про страхові послуги, інтелектуальну власність, регулювання імпорту сільськогосподарської продукції тощо. Наприкінці 2001 р. Верховна Рада прийняла 15 з 20 законопроектів, і є всі підстави сподіватися, що решту з них буде ухвалено на наступній сесії.
Для прискорення процесу вступу України до СОТ Кабінету Міністрів у 2002 р. необхідно:
- продовжити роботу над гармонізацією національних стандартів з вимогами міжнародної та європейської систем стандартизації і сертифікації, забезпечити розроблення та прийняття не менш як 500 гармонізованих стандартів;
- завершити до 1 жовтня двосторонні переговори щодо доступу до ринків товарів і послуг з делегаціями держав - членів Робочої групи з розгляду заявки України про вступ до СОТ;
- прискорити прийняття законів, спрямованих на приведення законодавства України до відповідності вимогам та нормам системи угод СОТ. Зокрема: Податкового кодексу України; актів про внесення змін і доповнень до таких законів: "Про страхування" ( 85/96-ВР ) щодо скасування обмеження участі іноземних юридичних осіб та іноземних громадян у статутному фонді страховиків, "Про телебачення і радіомовлення" ( 3759-12 ) - стосовно збільшення розміру іноземних інвестицій, який допускається в статутному фонді телерадіоорганізацій України, до деяких законів з питань ветеринарної медицини з метою посилення державного ветеринарного нагляду і контролю з урахуванням норм та вимог Міжнародного епізоотичного бюро, "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" ( 4004-12 ) - стосовно вдосконалення правового регулювання діяльності державної санітарно-епідеміологічної служби, до деяких законодавчих актів щодо державної підтримки автомобілебудівної промисловості, прийняти закони стосовно приєднання України до міжнародної конвенції про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення, договору Всесвітньої організації інтелектуальної власності про авторське право.
4.3. Захист інтересів національних товаровиробників
Важливою проблемою для України залишається захист інтересів національних товаровиробників, збереження їх позицій на традиційних і найпривабливіших ринках збуту української продукції, повне визнання ринкового статусу економіки України у США та ЄС, усунення дискримінації щодо нашої держави в зовнішньоекономічних відносинах.
У цьому контексті протягом 2001 р. було припинено антидемпінгові спеціальні розслідування проти української продукції без вжиття заходів щодо феросиліції в ЄС, напівфабрикатів з вуглецевої сталі в Індії, азбестоцементних гофрованих листів та аміачної селітри в Литві, труб з чорних металів у Російській Федерації, деревоволокнистих плит в Угорщині.
Компетентними органами країн світу та економічних угруповань було визнано ринковий статус українських підприємств: у ЄС у рамках антидемпінгового розслідування щодо імпорту українського карбаміду - ВАТ "Азот" (м. Черкаси) та ВАТ "Концерн "Стирол" (м. Горлівка); у Канаді в рамках антидемпінгового розслідування щодо імпорту української арматури металургійної галузі України.
Певні позитивні зрушення відбулися в лібералізації торгівлі України з Європейським союзом. Важливим кроком у цьому напрямі стало підписання 19 грудня 2000 р. Угоди про торгівлю текстильною продукцією на 2001-2004 рр. Україна послідовно виконує всі свої зобов'язання щодо зниження тарифних ставок для забезпечення повної імплементації даної Угоди. Це дало змогу спочатку збільшити обсяги квот на поставки текстильної продукції до країн ЄС, а з 26 березня 2001 р. повністю скасувати ці квоти. 7 грудня 2001 р. в Брюсселі парафовано Угоду про поставки української металопродукції до країн Євросоюзу.
У 2002 р. Кабінет Міністрів має активізувати зусилля, щоб захистити інтереси національних виробників на зовнішніх товарних ринках, зокрема, продовжити роботу з визнання повного ринкового статусу економіки України у США та ЄС, взяти участь в антидемпінгових і спеціальних розслідуваннях, порушених проти української продукції та надавати методичну і консультаційну допомогу вітчизняним виробникам.
4.4. Захист інтелектуальної власності
У процесі проведення активної політики інтеграції України у світову спільноту вкрай загострилася ситуація навколо одного з найважливіших активів - інтелектуальної власності. З одного боку, Україну критикують за неповагу до іноземної інтелектуальної власності, а з іншого - відсутність необхідної законодавчої бази сприяє практично безперешкодному доступу зарубіжних організацій та фізичних осіб, які діють на українському ринку інтелектуальної власності, до результатів науково-технічних розробок українських учених, у т. ч. здійснених за кошти Державного бюджету.
Основна частина отриманих в Україні наукових результатів не патентується, залишається без попиту в Україні, а відтак публікується у відкритих виданнях, передається за кордон науковими установами або недержавними структурами. Набула поширення практика передачі науково-технічної інформації під час тимчасового перебування за кордоном українських науковців, наш науково-технологічний потенціал зазнає значних утрат унаслідок розгляду закордонними науковими фондами та програмами проектів українських учених.
Ситуацію, що склалася, погіршує і відсутність методично єдиної системи інформування про наявність об'єктів трансферу в оборонних та наближених до них цивільних галузях промисловості (авіаційній, електронній, приладобудівній тощо). Немає нормативно-правових засад контролю з боку виконавчої влади за трансфером та експортом технологій, які не мають прямого військового призначення.
З метою захисту національних інтересів України Верховна Рада та Кабінет Міністрів мають ужити невідкладних та ефективних заходів для підвищення ефективності використання науково-технологічного потенціалу держави, спрямування коштів, отриманих від реалізації нематеріальних активів, на відтворення науково-технологічної сфери, тобто ефективного захисту прав інтелектуальної власності та цивілізованого трансферу технологій.
У 2002 р. державне регулювання процесу трансферу технологій в Україні має здійснюватися шляхом:
- створення нормативно-правової бази та економічних механізмів, необхідних для формування в Україні легального ринку нематеріальних активів;
- запровадження державної системи інвентаризації результатів завершених науково-технічних розробок, проектів та програм, а також тих, що перебувають на завершальній стадії;
- розроблення механізму і створення державної системи передпродажного оцінювання вартості розробок та інших нематеріальних активів, створених за рахунок бюджету;
- створення фінансово-економічних механізмів залучення коштів, що надходять від трансферу технологій, до науково-технологічної сфери;
- сформування державної системи експертизи технологій, розробок, інших об'єктів інтелектуальної власності, що мають імпортуватись в Україну за кошти Державного бюджету;
- створення національної інфраструктури здійснення трансферу технологій, а також комерціалізації результатів науково-технічної діяльності.
Комплекс питань трансферу технологій, пов'язаних з процесами комерціалізації сучасних наукоємних технологій переважно військового та подвійного призначення, слід виділити як окремий. Реалізація робіт за цим напрямом має відбуватися під контролем Служби безпеки України та Державної комісії з питань оборонно-промислового комплексу.
Реалізація зазначених завдань дасть змогу забезпечити конституційні права громадян на захист інтелектуальної власності, сприятливі умови для створення об'єктів цієї власності, розвитку їх вітчизняного ринку.
II. Тематичні доповіді
Формування та розвиток
внутрішнього ринку
Характерною ознакою сучасного розвитку світу є глобалізація економічної діяльності. Вона може стати дієвим інструментом використання національних конкурентних переваг, проте лише розвинені економіки отримують відносно стабільний ефект від відкритості національних ринків. Для інших такі позитивні результати з огляду на циклічність кон'юнктури світового ринку мають переважно короткотерміновий характер. Тому прискорене та непідготовлене інтегрування внутрішнього ринку України у світовий ринковий простір призвело до значних деструктивних наслідків.
Орієнтація економіки на пріоритетне обслуговування зовнішнього попиту зумовила переважання частки експорту товарів і послуг у валовому внутрішньому продукті. Вона не тільки є надмірною, а й продовжує швидко зростати. Якщо в 1998 р. цей показник становив 39,0,% то у 2001 р. - 57,4%. Тим часом розвинені країни світу реалізують на зовнішньому ринку приблизно п'яту частину виробленої ними продукції. До того ж в українському експорті переважають сировина, матеріали та продукція проміжного споживання - понад 60%. За таких умов залежність від зовнішньоекономічних зв'язків не тільки пов'язана з можливими майбутніми ускладненнями в економіці, а й консервує наявну нераціональну структуру виробництва, перешкоджає розвитку високотехнологічних галузей.
Нинішні тенденції розширення експорту за обмеженого внутрішнього попиту на продукцію вітчизняного виробництва та одночасної експансії імпорту (ціни на нього зросли за останні десять років більше як на 30% порівняно з цінами на експорт) привели зовнішньоторговельну діяльність України до критичної межі. Це звужує можливості експортно орієнтованої стратегії економічного зростання, що домінувала в попередні роки, і потребує концентрації зусиль на стимулюванні випереджаючого розвитку національного ринку як визначального напряму політики економічного зростання.
1. Розвиток споживчого ринку
Головною складовою внутрішнього ринку України є споживчий ринок, який забезпечує задоволення потреб населення і охоплює оборот роздрібної торгівлі, громадське харчування, а також реалізацію послуг населенню. За роки економічної кризи його місткість скоротилася майже вдвічі. Однак за останні два роки вона почала набувати позитивної динаміки, у чому відіграє провідну роль роздрібна мережа. Якщо у 2000 р. фізичний обсяг товарообороту збільшився на 8,1%, то у 2001 р. - уже на 12,6 %.
Істотно скоротилася реалізація підприємствами оптової торгівлі споживчих товарів, унаслідок чого значно зросли трансакційні витрати. Зниження ролі оптових посередників у сфері товарного обігу значною мірою зумовлене відсутністю об#рунтованої державної політики в цьому питанні.
Не набула належного розвитку біржова діяльність. За останнє десятиріччя кількість товарних бірж в Україні зросла майже в шість разів і досягла на початок 2001 р. 386 одиниць. Разом з тим обсяг укладених на них угод становив у 2000 р. щодо продуктів харчування лише 62,8 млн. грн. (0,52% від обсягу роздрібної їх реалізації через торгову мережу), а непродовольчих товарів - 2,6 млн. грн. (0,03%).
Індекси фізичного обсягу роздрібного товарообороту, % до середньомісячного товарообороту за 1995 р.
Кількість бірж (на початок року), одиниць
---------------------------------------------------------------------- |
Продаж споживчих товарів на організованих та неформальних ринках характеризується такими даними: у 1998 р. його питома вага становила 34,4% від загального обсягу реалізації на споживчому ринку, у 1999 р. - 35,6, 2000 р. - 38,5, у 2001 р. - 36,6%. Така структура кінцевих каналів реалізації споживчих товарів є деформованою, оскільки торговельна діяльність на неформальних ринках створює умови для всіляких порушень та продажу недоброякісних товарів за нижчими цінами. Ще одним негативним наслідком поширення такої практики є можливість приховувати грошові кошти від інкасації, а прибуток - від оподаткування. Це збільшує тіньовий обіг і сприяє недобросовісній конкуренції стосовно товарів, які реалізуються через мережу підприємств організованої торгівлі.
Структура споживчого ринку, %
----------------------------------------------------- |
У структурі споживчого ринку провідну роль відіграє роздрібна мережа, де підвищилася частка реалізації товарів вітчизняного виробництва: у 2000 р. вона досягла 75,3%, зокрема продовольчих товарів - 93,2, а непродовольчих лише 58,7%. Майже на такому самому рівні зберігалися ці показники і у 2001 р.
Водночас продовжують зберігатися і суттєві негативні явища. Значної гостроти набула проблема кредитування суб'єктів господарювання в торгівлі. Якщо на початок 1998 р. питома вага власних коштів у капіталі підприємств торгівлі та громадського харчування становила 28,8%, то на початок 2001 р. вона скоротилася до 9,5%. Практично весь обсяг оборотних активів підприємств торговельної галузі фінансується за рахунок позичкових коштів. Такої деформованої структури капіталу немає в жодній з галузей економіки.
Виходячи із значної ролі внутрішньої торгівлі у формуванні ВВП та бюджетів усіх рівнів, забезпеченні соціальної стабільності, треба невідкладно виробити системну державну політику розвитку та регулювання торговельної діяльності. Зокрема, у 2002 р. необхідно прийняти Закон "Про внутрішню торгівлю".
Кабінет Міністрів України повинен:
- створити умови для розвитку цивілізованих каналів реалізації товарів, формування потужних торговельних систем, у т. ч. оптової торгівлі;
- удосконалити механізм протидії контрабанді та реалізації на внутрішньому ринку незаконно ввезених (виготовлених) товарів;
- розробити комплекс заходів державної підтримки прискореного розвитку споживчої кооперації як однієї із систем заготівель сільськогосподарських продуктів та їх постачання на споживчий ринок;
- посилити державний контроль за функціонуванням споживчого ринку, підвищити роль та відповідальність місцевих органів влади за реалізацію державної політики розвитку регіональних споживчих ринків.
Спільно з Національним банком України Кабінету Міністрів необхідно створити умови для розширення банківського кредитування підприємств торговельної галузі для розвитку товарообороту, накопичення необхідних товарних запасів, відновлення споживчого кредиту під час продажу населенню високовартісних товарів.
Платоспроможний попит населення. ключову роль у розвитку внутрішнього споживчого ринку має відігравати політика підвищення рівня доходів та збільшення платоспроможного попиту населення. У 2001 р. спостерігалася стійка позитивна тенденція зростання його грошових доходів. Реальні грошові доходи громадян, обчислені за мінусом обов'язкових платежів та добровільних внесків і втрат від знецінення грошей унаслідок інфляції, збільшилися у 2001 р. порівняно з 2000 р. на 9,0%.
Протягом 2001 р. в структурі грошових витрат населення зросли витрати на купівлю товарів та оплату послуг, сплату обов'язкових платежів і зменшилася частка доходів, що пішли на заощадження, купівлю цінних паперів та валюти. Відповідно змінилася і структура витрат зі зростанням частки споживчих витрат (з 70,5 до 76,3%) та обов'язкових платежів (з 11 до 13,7%) і одночасним зменшенням питомої ваги витрат на формування заощаджень (з 10,3 до 5,3%) та придбання іноземної валюти (з 4,7 до 3,4%).
Структура грошових витрат та заощаджень, %
------------------------------------------------------ |
___________
* За попередніми даними
Створення передумов прискорення розвитку споживчого ринку та зростання платоспроможного попиту населення у 2002 р. і в перспективі передбачає реалізацію таких основних завдань:
- Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції України розробити механізми збільшення доходів від власності та підприємницької діяльності, малого і середнього підприємництва з наданням державної підтримки цій їх діяльності, поступової відмови від оплати праці продукцією, легалізації трудових доходів громадян, передусім шляхом зменшення нарахувань на фонд оплати праці та оподаткування доходів населення;
- Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції України і Міністерству праці та соціальної політики вдосконалити систему соціального захисту населення шляхом розроблення ефективного механізму зайнятості, що забезпечило б необхідне перепрофілювання працівників та уникнення прихованого безробіття; прискорити введення диференціації розмірів пенсій відповідно до трудового стажу, якості праці та розмірів заробітної плати працюючих; надавати державну підтримку організаціям та підприємствам, які використовують працю інвалідів, забезпечують життєздатність найвразливіших верств населення;
- центральним та місцевим органам державної влади прискорити реформування системи соціальної допомоги через підвищення об#рунтованості адресної державної соціальної допомоги, упорядкування пільг та компенсаційних виплат, удосконалення системи організації та управління соціальними виплатами, створення системи контролю за використанням коштів для надання державної соціальної допомоги;
- Міністерству фінансів спільно з Міністерством праці та соціальної політики України запровадити механізм ліквідації заборгованості з оплати праці і виплати пенсій та протидії її виникненню;
- Державному комітету стандартизації, метрології та сертифікації України забезпечити захист внутрішнього ринку від неякісних і сфальсифікованих товарів, що загрожують здоров'ю населення. Розробити та подати на розгляд Верховної Ради проект Закону "Про захист внутрішнього ринку".
2. Формування ринку житла
Протягом останнього десятиріччя ринок житла в Україні формувався переважно стихійно. До 1997 р. відбувався процес його зародження, що супроводжувався стрімким зростанням цін; у 1998-2001 рр. тривало формування організованого та неорганізованого ринку житла з поступовим зниженням, а потім стабілізацією цін на ньому.
Житло стає найвигіднішим укладенням капіталу та коштів населення. Зростає пропозиція на первинному і вторинному його ринках. За підсумками 2001 р. забудовники всіх форм власності (крім колективної) збільшили обсяги введеного житла, у цілому по Україні - на 8,8%.
Важливість розвитку ринку житла зумовлюється тим, що попит на нього далекий від задоволення, особливо за неналежного технічного стану значної частини житлового фонду (близько 10%). Майже 13% населення не мають окремого житла, і щорічна черга на його одержання збільшується на 150-200 тис. сімей. Спостерігається дефіцит якісного і доступного за вартістю житла для середньозабезпечених верств населення. Для порівняння: у більшості країн ЄС стандарти забезпечення житловою площею становлять 35-45 кв. м на одну особу.
Мета державної житлової політики полягає в ефективному стимулюванні розвитку та регулюванні ринку житла. Слід мати на увазі, що стимулювання житлового будівництва є практично у всіх країнах Заходу пріоритетним об'єктом економічної політики як галузі, що забезпечує найбільший мультиплікативний ефект у формуванні внутрішнього споживчого попиту.
Масштабна програма житлового та інфраструктурного будівництва через розвиток іпотеки має стати чинником кардинального поліпшення якості життя. За розрахунковими даними (Інституту економічного прогнозування НАНУ), збільшення капіталовкладень у житлове будівництво вдвічі проти 1999-2000 рр., тобто доведення їх загального обсягу до 6,5 млрд. грн., спричинить збільшення темпів зростання ВВП на 2,6%. З урахуванням внутрішнього інвестиційного потенціалу країни (передусім активного залучення заощаджень населення на будівництво житла) це досить реальний показник.
Реалізація нової житлової політики за рахунок розвитку ринку житла потребує здійснення таких заходів:
- Міністерству фінансів та Національному банку України розробити та забезпечити застосування механізмів розширеного іпотечного житлового кредитування та інших джерел залучення коштів учасників будівництва житла і реконструкції житлового фонду;
- Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції і Міністерству фінансів України протягом першої половини 2002 р. визначити механізми створення сприятливих умов (запровадження системи економічних стимулів) для підприємств та організацій, які здійснюють проектування, будівництво, обслуговування та ремонт житла.
3. Розвиток базових ринків
3.1. Аграрний ринок
Розвиток аграрного ринку в Україні відбувався в умовах істотної переорієнтації аграрної політики на формування конкурентного середовища. 1997 р. був останнім, коли сільськогосподарська продукція закуповувалася за держзамовленням. З 2000 р. держава "залишила" ринок ресурсів. Сьогодні на паритетних засадах з нею в торгівлі сільськогосподарською продукцією бере участь приватний бізнес, а на ринках зернових та олійних культур комерційними фірмами здійснюється більшість операцій. Чимало трейдерських структур досить успішно поставляють паливно-мастильні матеріали для сільського господарства в обмін на агропродукцію. В останні два-три роки сільськогосподарські підприємства, які вирощували високоліквідну продукцію, не відчували особливих складнощів з потрібними їм ресурсами. Принципове значення для інтегрованості, прозорості та стабілізації агроринку мали нормативні акти щодо обмеження адміністративного втручання, формування маркетингової інфраструктури, організації біржової торгівлі, формування ринку зерна тощо. Позитивно впливало на торговельні потоки пільгове банківське кредитування аграрної сфери.
У результаті чітко намітились позитивні тенденції. У 2001 р. виробництво сільськогосподарської продукції всіма категоріями господарств (у порівнянних цінах) зросло на 9,9%. Посилилась ринкова орієнтація сільськогосподарських підприємств. Водночас залишається нестабільним стратегічно важливий зерновий ринок. Щонайменше третина операцій на ньому здійснюється в "тіні" за демпінговими цінами.
Досі не вироблено ефективних економічних механізмів узгодження інтересів усіх учасників продовольчого ринку. Його розвиток блокується недосконалістю маркетингової інфраструктури. Через неефективність системи транспортування та зберігання агропродукції, високих торговельних надбавок сільськогосподарські виробники в Україні отримують близько 40% кінцевої ціни, тоді як у середньому в Європі цей показник становить 70%. Таким чином, у разі вдосконалення системи збуту прибутковість вітчизняного сільського господарства може зрости в 1,8 раза.
Структура реалізації зернових культур
сільськогосподарськими підприємствами
Пріоритетним напрямом розвитку агроринків є формування великих корпоративних та інтегрованих форм сільськогосподарського виробництва й агробізнесу. Необхідність у цьому викликана тим, що за умов ринку конкурують не окремі види продукції, а комплекси організаційно-економічних чинників, за допомогою яких вони продукуються. У перспективі на цій основі мають бути сформовані промислово-фінансові групи за участю сільськогосподарських підприємств.
Водночас необхідно підтримувати процес комерціалізації парцелярних господарств населення. Зростання їх товарності та перетворення в сімейні ферми з орієнтацією на ринок є під#рунтям для формування на селі стабільного середнього класу. З цією метою потрібно прийняти закон про підтримку малих форм сільськогосподарського виробництва, розширювати для їх обслуговування мережу збутових кооперативів, кредитних спілок, створювати кооперативні банки.
Стратегія розвитку агроринку має передбачати дальше вдосконалення заходів підтримки доходів сільськогосподарських товаровиробників, зокрема шляхом державних закупок за прийнятними цінами для запобігання значним ціновим коливанням. З метою дальшої стабілізації зернового ринку необхідно прийняти Закон "Про зерно і ринок зерна в Україні".
Для забезпечення сталого розвитку агробізнесу, налагодження його взаємодії і партнерства з державою Кабінет Міністрів повинен підготувати проект закону про організацію агроринку, який визначив би принципи та межі регуляторного впливу держави, напрями і форми співпраці, взаємні зобов'язання учасників ринку в інтересах його інтеграції, стабілізації та розширення.
З огляду на порівняльні переваги треба відновити й зміцнити позиції України на світових ринках, передусім зерна, передбачивши для потенційно конкурентоспроможних галузей ринкові стимули зростання, сприятливі умови маркетингу та експортної діяльності. Розширенню доступу до зовнішніх ринків має сприяти активна участь України в роботі Світової організації торгівлі з лібералізації міжнародних сільськогосподарських ринків. Правове поле для відстоювання на міжнародній арені національних інтересів потрібно визначити в Законі "Про продовольчу безпеку України". Паралельно Кабінет Міністрів повинен активізувати переговорний процес на пострадянському просторі з метою преференційного формування регіональних зон вільної торгівлі, зокрема цукром.
З метою вдосконалення внутрішнього агроринку та забезпечення його інтеграції у світовий ринковий простір Міністерство аграрної політики України має реалізувати такі завдання:
- формування інформаційної системи агромаркетингу - мережі поширення інформації про кон'юнктуру на внутрішніх та зовнішніх агроринках;
- організація сільськогосподарських дорадчих служб та навчально-консультативних програм з основ і практики маркетингу;
- узгодження вітчизняних стандартів на сільськогосподарську продукцію з міжнародними нормами;
- розроблення спрощених і ефективних процедур інспектування зернопродукції та технологій формування товарних партій;
- запровадження добровільного, прийнятного за вартістю державного посвідчення якості та сертифікації товарних партій агропродукції, що сприятиме зростанню частки доданої вартості.
Формування ринку земель сільськогосподарського призначення. Зволікання з уведенням землі в ринковий обіг унеможливлює організацію системи середньота довгострокового кредитування сільськогосподарських виробників і стримує залучення інвестицій у галузь.
Щоб забезпечити ефективний і прозорий земельний ринок, необхідно до 2005 р. (коли буде знято мораторій на купівлю-продаж земель сільськогосподарського призначення) підготувати відповідну законодавчо-нормативну базу і створити інфраструктуру земельного ринку. Важливим її елементом, що відрізняє земельний ринок від інших, є система реєстрації прав власності на нерухомість. Відповідно до цього Кабінету Міністрів слід сформувати таку систему, яка б не тільки забезпечувала гарантії для продавця і покупця на земельному ринку, а й ефективно захищала б інтереси власників земельних часток від шахрайства та підступів тіньового ринку.
Земельний ринок існує не у вакуумі, він тісно пов'язаний з іншими ринками, передусім фінансовими. Завдання банківської системи - створити у найближчій перспективі систему іпотечного кредитування сільського господарства під заставу землі. Критично важливим при цьому є організація вторинного ринку "земельних" заставних як засобу рефінансування банківського капіталу. Такі цінні папери належать до найпоширеніших на фондових ринках розвинених країн. Щоб захистити власників заставних, держава повинна жорстко контролювати діяльність іпотечних банків.
Під час формування земельного ринку має здійснюватися політика максимального захисту інтересів селян - власників землі. Щоб мінімізувати загрози втрати землі власниками її часток у разі невиконання боргових зобов'язань сільськогосподарськими підприємствами, Державному комітету з земельних ресурсів необхідно якнайшвидше завершити видавання їм земельних сертифікатів державних актів на право приватної власності на землю. Іншим ефективним інструментом захисту селян у разі неможливості виконання ними боргових зобов'язань має стати законодавче забезпечення можливості примусового управління землею та майном боржника без їх вилучення з наступним задоволенням вимог кредиторів за рахунок отримуваних прибутків.
З розвитком ринку землі безпосередньо пов'язане вдосконалення орендних відносин, якими охоплено 92% земельних паїв. Передумовою формування прозорого та ефективного ринку в цій сфері є законодавче врегулювання права власності на землю та майно. Тільки за цієї умови можна запровадити такі терміни оренди землі, щоб не порушувати, з одного боку, інтересів орендодавців, а з іншого - не створювати перепон для капіталовкладень у підвищення родючості #рунтів. Необхідно також поступово підвищувати розмір орендної плати до "десятини" від урожаю і переходити до грошової форми розрахунків за оренду.
3.2 Ринки енергоносіїв
На ринку електроенергії, незважаючи на певні позитивні зрушення (монетизація розрахунків та зменшення кількості надзвичайних ситуацій), зберігаються кризові явища, які загострюються конфліктом державних та корпоративних інтересів. Будь-яка модель енергоринку не може бути дієздатною без належної фінансової дисципліни, узгоджених правил торгівлі та взаємної відповідальності. Тому нинішні зміни на краще слід уважати не головним наслідком реформ, а лише необхідною передумовою для дії ринкових стимулів у напрямку зменшення (або стабілізації) тарифів та залучення інвестицій в енергетичний сектор.
Чинною системою розрахунків за електропостачання передбачено, що всі операції здійснюються в грошовій формі. Фактично ж повної оплати досягти не вдалося, хоча щомісячні надходження зросли зі 100-200 млн. грн. у 1998 р. до 800-900 млн. у 2001 р.
Технологічні та комерційні втрати електроенергії сягнули критичного рівня і продовжують зростати. Якщо в 1990 р. під час виробництва електроенергії в межах 298 млрд. кВт. год втрати становили 22 млрд. кВт. год (7%), то у 2000 р. при виробництві 174 млрд. кВт. год вони досягли вже 31 млрд. кВт.год (18%).
Динаміка тарифів на електроенергію для промислових та
побутових споживачів
Головними вадами нинішньої моделі оптового ринку електроенергії (ОРЕ) є витратний механізм ціноутворення, відсутність конкуренції та суверенітету споживача. Світовий досвід показує, що вдосконалення ОРЕ має забезпечувати створення трьох компонентів: оптового ринку (оптової біржі); прямих договорів (ф'ючерсних контрактів); "балансового" механізму, який забезпечує стабільність єдиної енергосистеми. Водночас реальна ситуація в Україні потребує врахування особливостей перехідного періоду та забезпечення рівних умов для всіх учасників енергоринку.
У 1999-2001 рр. реальне зростання цін на імпортне паливо внаслідок фінансової кризи 1998 р. позначилося лише на деяких видах послуг. Наприкінці 2001 р. тарифи на електроенергію для населення були в середньому на 20-25% нижчими від тарифів для промисловості і межували із собівартістю 2,5-3 центи за кВт.год. Унаслідок цього дебіторська заборгованість енергокомпаній значно перевищувала кредиторську. Навіть за умови повної сплати споживачами виробники електроенергії залишаються номінальними банкрутами. Практичне застосування механізму банкрутства призводить до небезпечної тенденції втрати державних активів. З іншого боку, зобов'язання держави перед приватизованими компаніями щодо гарантованого рівня рентабельності за відсутності конкуренції не сприятимуть зниженню технологічних утрат та собівартості електроенергії. Тому дальше здійснення програми приватизації енергопостачальних компаній має супроводжуватися вдосконаленням чинної моделі енергоринку та забезпеченням інвестиційної привабливості об'єктів приватизації.
На ринку нафти та нафтопродуктів унаслідок приватизації нафтопереробних заводів та поширення в Україні вертикально інтегрованих компаній обсяги поставок та переробки нафти мають стійку тенденцію до зростання, що сприяє насиченню внутрішнього ринку. Проте темпи приватизації в галузі виявилися такими швидкими, що це практично внеможливило створення вітчизняної вертикально інтегрованої нафтової компанії.
Стан приватизації енергопостачальних компаній
Створення міжнародного консорціуму з експлуатації нафтопроводу Одеса-Броди та нафтотерміналу має сприяти підвищенню зацікавленості нафтових компаній в операціях із транспортування нафти саме цим шляхом. Наступним кроком має стати відкриття в Одесі Східноєвропейської (чорноморської) нафтової біржі, на якій потенційними покупцями можуть бути країни Центральної та Східної Європи.
На ринку природного газу механізм постачання цього ресурсу не відповідає можливостям диверсифікації поставок газу, створеним завдяки політичним угодам. Основним оператором імпортних поставок природного газу є компанія "Ітера". Її монопольне становище на ринку імпортних поставок не сприяє зниженню цін на природний газ, яке можливе лише за присутності на цьому ринку кількох великих компаній, включаючи спільні підприємства, що матимуть реальні можливості та зацікавленість у поставках газу на територію України, у т. ч. з країн Середньої Азії та Норвегії. Діяльність цих компаній має регулюватися Законом "Про засади функціонування ринку природного газу в Україні".
У 2002-2003 рр. Кабінету Міністрів України слід прийняти принципово важливі рішення щодо розвитку ринків енергоносіїв:
- доопрацювати і подати до Верховної Ради законопроект "Про основні засади функціонування оптового ринку електричної енергії в Україні", урахувавши особливості перехідного періоду та незалежний статус Національної комісії з регулювання електроенергетики (НКРЕ) у сфері контролю за дотриманням правил торгівлі на енергоринку;
- спільно з Міжвідомчою робочою групою з питань контролю за приватизацією в паливно-енергетичному комплексі доопрацювати і подати до Верховної Ради законопроект "Про особливості приватизації майна в паливно-енергетичному комплексі", передбачивши можливість участі в приватизації об'єктів ПЕК вітчизняних та іноземних стратегічних інвесторів, а також посилення контролю за виконанням інвестиційних зобов'язань;
- спільно з НКРЕ розробити правила торгівлі та умови укладання контрактів на роздрібному ринку електроенергії, передбачивши створення рад споживачів (підприємств та населення) як повноправних суб'єктів ринку;
- розробити Положення про перехід до біржової торгівлі нафтою, газом та коксівним вугіллям на постійній основі;
- розробити механізм формування та використання державних резервів нафти і нафтопродуктів залежно від кон'юнктури світового ринку;
- прийняти постанову про реструктуризацію (демонополізацію) нафтогазового комплексу і створення вертикально інтегрованих нафтової та газопостачальної компаній;
- розробити концептуальну модель внутрішнього ринку природного газу і подати відповідний законопроект до Верховної Ради.
3.3 Ринок металопродукції
Внутрішній ринок України споживає лише 13-16% від виробленого металопрокату, тоді як у розвинених країнах і тих, що інтенсивно розвиваються, цей показник становить близько 70-90%.
Перехід від централізованого розподілу металу до вільної торгівлі ним потребував нового механізму реалізації продукції - через ринок і відповідної інфраструктури з урахуванням обмеженості внутрішнього попиту на металургійну продукцію через депресивний стан галузей-споживачів та низьку платоспроможність металургійних підприємств.
У сукупності ці чинники і визначили причини експортної орієнтації галузі.
Виробництво, споживання та експорт готового
прокату чорних металів, млн. т
------------------------------------------------------------------- |
___________
* Оцінка
** Дані поточної звітності
На початку перехідного періоду інфраструктура ринку металопродукції формувалася, по суті, стихійно, з орієнтацією на зовнішній ринок та одержання надприбутків від експорту металу. На кожне металургійне підприємство припадало кілька десятків посередників та трейдерів, часто некваліфікованих і непідготовлених для роботи з металопродукцією. З набуттям самими металургійними підприємствами досвіду діяльності за ринкових умов сталися позитивні зрушення в розвитку та вдосконаленні ринкової інфраструктури: зменшилася кількість посередників за рахунок надання переваги найбільш перспективним і фінансово стійким трейдерам, з якими укладаються довгострокові договори.
У зв'язку з цим привертає увагу зарубіжний досвід державного регулювання вітчизняного виробництва та підтримки споживання продукції в країнах, де вона вироблена. Так, у США відповідно до актів реконструкції аеропортів та підтримки наземного транспорту (будівництво і реконструкція шосейних та залізничних доріг), прийнятих у 1982 р., витрати бюджетних коштів на матеріали, у т. ч. металопродукцію, дозволяються тільки в тому разі, якщо вони були вироблені у США.
Одним з головних чинників, що звужують попит на металопродукцію, є несприятлива ситуація щодо обсягів інвестицій в основний капітал у машинобудуванні (7,8% від загального обсягу інвестицій у промисловість у 2000 р.) та будівництво (2,4% від загального обсягу інвестицій в економіку України). Недостатність інвестицій призводить до деградації капітального будівництва і не сприяє зростанню попиту на нове устаткування. Тому в деяких галузях, зокрема нафтохімії, металургії, паливно-енергетичному і транспортному секторах, зростає споживання металопродукції на ремонтно-експлуатаційні потреби, тобто підтримання та збереження в експлуатації застарілих основних фондів.
Розширення споживання металопрокату в машинобудуванні, будівництві, виробництві конструкційних матеріалів можливе лише за поліпшення їх фінансового стану, підвищення платоспроможності підприємств-споживачів. Показовим щодо цього є досвід Росії, де металургійні компанії стали великими акціонерами автомобільних заводів (ГАЗ, УАЗ), вугільних і транспортних компаній тощо. Таким чином металургійні підприємства перетворюються на міжгалузеві комплекси, орієнтовані на подолання негативних явищ у промисловості (дефіцит обігових коштів та інвестицій, утрата коопераційних зв'язків, велика кількість посередницьких структур). Такі комплекси формують позитивні тенденції в економіці, її структурних змінах.
Важливим для розвитку внутрішнього ринку металопродукції на даному етапі є створення ефективного механізму взаємозв'язків між її виробниками та споживачами, а також забезпечення їх діяльності в стабільному економіко-правовому полі.
Для цього Кабінету Міністрів та Верховній Раді України необхідно:
- розробити і прийняти Закон "Про пріоритетне використання вітчизняної промислової продукції інвестиційного попиту", в якому передбачити введення мораторію на використання імпортних матеріалів, у т. ч. металопродукції, аналоги яких виробляються в Україні в процесі реалізації спільних проектів (наприклад, в автомобілебудуванні);
- для реалізації спільно з кінцевими споживачами інвестиційних проектів (одним з варіантів може бути створення відповідних інтегрованих структур та введення внутрішніх трансфертних цін) у 2002 р. вдосконалити чинне законодавство стосовно створення та функціонування таких структур (з використанням досвіду Російської Федерації).
Кабінету Міністрів України:
- розробити заходи щодо підтримки кредитування промисловості, насамперед пріоритетних державних програм, включаючи галузі машинобудування;
- доопрацювати проект Закону "Про Національну програму розвитку і реформування гірничо-металургійного комплексу (ГМК) до 2010 року" з урахуванням потреб розвитку внутрішнього ринку, удосконалення його інфраструктури, створення та дальшого розширення торговельної та сервісної мережі;
- Міністерству промислової політики України забезпечити розроблення механізмів стимулювання укладання довгострокових контрактів зі споживачами з фіксацією обсягів і цін (можливе надання знижок для кінцевих споживачів) та кредитування металопродукцією перспективних кінцевих споживачів під державні гарантії.
4. Ринок інновацій
4.1. Стан та перспективи розвитку інноваційного ринку
Активізація інноваційної діяльності потребує нових форм та методів упровадження досягнень науки і техніки, насамперед за рахунок розширення інноваційного ринку. Нині його в Україні практично немає, а становлення йде надто повільно. Придбанням та використанням інновацій займається лише 14,3% від усіх промислових підприємств (у 2000 р. - 14,8%). Частка інноваційної продукції на внутрішньому ринку становить 9,4% від загального обсягу продукції.
Навіть за наявних умов є реальні можливості для розвитку ринку інновацій, оскільки промисловість споживає близько 24% вітчизняних науково-технічних розробок. Потребують удосконалення форми та методи ринкової реалізації науково-технічної продукції. Ціни на внутрішньому інноваційному ринку не формуються і є переважно розрахунковими. Середньорічна вартість однієї науково-технічної розробки становить близько 50 тис. грн. Безпосередні замовники та споживачі виконаних розробок заздалегідь майже не визначаються. Не проводяться аукціонні торги інноваційних розробок, немає інноваційних бірж та ефективної реклами. Маркетингові дослідження в інноваційній сфері здійснюють лише 26% від усіх промислових підприємств. Незначною залишається поки що роль позабюджетних фондів у розвитку інноваційного ринку. Їхня частка в обсязі фінансування наукових і науково-технічних робіт у 2000 і 2001 рр. не перевищувала 0,9%, залишається низькою питома вага витрат на інноваційну діяльність у капіталовкладеннях (див. таблицю).
Розвиток інноваційного ринку стримується недостатніми темпами створення недержавних науково-дослідних та проектно-конструкторських організацій. Частка інноваційно-активних підприємств серед роздержавлених у 2001 р. становила 17,7 проти 14,8% у 2000 р. Даються взнаки недосконалість механізмів демонополізації виробництва, високий рівень ризику, пов'язаного з недоліками нормативно-правової бази.
Витрати на інноваційну діяльність у капітальних укладеннях
промисловості
------------------------------------------------------ |
Продовження таблиці
----------------------------------- |
Для прискореного розвитку інноваційного ринку потрібне забезпечення фінансовими ресурсами пріоритетних напрямів наукових розробок, розширення джерел фінансування на основі спеціальних цільових, венчурних фондів, створення механізмів державного стимулювання ефективного використання приватних та іноземних інвестицій у наукоємні галузі, у пріоритетні науково-технічні розробки, зменшення імпортозалежності економіки, а також розширення форм інфраструктури інноваційного ринку. З цією метою доцільно:
- Кабінету Міністрів України, міністерствам та іншим органам забезпечити створення системи моніторингу ринку з використанням необхідних даних для оцінювання інновацій та їх рейтингу, що визначається цілями стратегії розвитку відповідної галузі виробництва, а також домінуючою метою цього розвитку - вибору найефективнішої технології;
- Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції, Міністерству фінансів, Міністерству промислової політики України розробити типову структуру інноваційних підприємств або внести пропозиції щодо їх реструктуризації, передбачивши створення холдингових компаній, корпорацій у вигляді промислово-фінансових груп, дочірніх компаній, господарських товариств та інших інноваційно-виробничих об'єднань відповідно до галузевої специфіки інноваційної діяльності;
- Міністерству фінансів, Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції, Міністерству освіти і науки України розробити з урахуванням реальних фінансових можливостей організаційно-економічні заходи для підвищення попиту на науково-технічну продукцію та залучення до інноваційного підприємництва малого і середнього бізнесу, у тому числі: прогресивне оподаткування прибутку інноваційних підприємств. При цьому слід використати зарубіжний досвід застосування ступінчатого оподаткування з визначенням ставки податку залежно від рівня доходу підприємства, податкових канікул на два - п'ять років залежно від життєвого циклу інновацій; зниження ставок податку з прибутку інноваційних прибуткових організацій та підприємств; застосування пільгових інвестиційних кредитів;
- Міністерству освіти і науки України створити інформаційно-маркетингові центри на базі регіональних ЦНТІ та Центрального інноваційного центру для сприяння реалізації на внутрішніх та зовнішніх ринках інноваційних товарів з високим ступенем комерціалізації;
- Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції і Міністерству освіти і науки України застосовувати зворотне фінансування високоефективних прикладних інноваційних розробок, тобто здійснювати державну їх підтримку за наявності конкретних замовників-споживачів науково-технічної продукції та відповідної документації щодо їхньої участі в реалізації розробок.
4.2. Імпорт високотехнологічних товарів
Відсутність окремих вітчизняних високотехнологічних товарів компенсується за рахунок імпорту. Середня частка високотехнологічних товарів у загальному обсязі імпорту коливалася від 18,1% у 1996 р. до 21,4% у 2001 р. Це може бути своєрідним виміром рівня "інтелектуалізації" імпорту. Він на 6,5 відсоткового пункта перевищував відповідний показник вітчизняного експорту, що є індикатором певної імпортозалежності України в сегменті високотехнологічних товарів.
Динаміка імпорту високотехнологічних
товарів України за 1996-2001 р.
-------------------------------------------------------------- |
Загальний обсяг імпорту високотехнологічних товарів зменшувався в останні роки вищими темпами, ніж їх експорт. Це спричинило поступове зменшення від'ємного сальдо торговельного обороту цих товарів і зростання коефіцієнта покриття імпорту високотехнологічних товарів їх експортом. Коефіцієнти покриття імпорту експортом у цьому сегменті вітчизняного ринку постійно були менші за одиницю і мали місце від'ємні сальдо торговельного обороту. Це означає, що в цій сфері переважали закордонні виробники, тобто внутрішній ринок України формувався без урахування потреб пріоритетного розвитку його високотехнологічного сегмента.
Внутрішній ринок високотехнологічних товарів в Україні поки ще недостатньо захищається від недобросовісної конкуренції: щодо імпортерів практично не застосовуються ні квоти, ні антидемпінгові розслідування та компенсаційні мита в межах міжнародних угод; обсяги сертифікації високотехнологічної продукції, що імпортується в Україну, за останній час зменшилися в кілька разів; нерідко закуповуються морально застарілі засоби та системи інформатизації; мають місце некомпетентність, помилки і несумлінність посадових осіб під час вибору фірм-постачальників та укладання міжнародних контрактів.
Для захисту економічних інтересів держави на ринках високотехнологічних товарів і для підвищення ефективності використання валютних ресурсів, що спрямовуються на придбання високотехнологічного імпорту, необхідно:
- прискорити прийняття і введення в дію Закону "Про здійснення контролю на ринку товарів, робіт та послуг", що сприятиме зниженню ймовірності надходження в країну технологій, які не відповідають державним інтересам, застарілі або дублюють вітчизняні розробки, передбачають використання тільки закордонних матеріалів та обслуговування;
- розробити і прийняти Закон "Про імпорт технологій та іноземні технологічні інвестиції", який визначав би: порядок адміністративного контролю за укладанням і умовами договорів про імпорт технологій та іноземні технологічні інвестиції; здійснення моніторингу реалізації схвалених угод та їх валютної окупності; порядок стимулювання імпорту технологій та іноземного технологічного інвестування в пріоритетні галузі економіки;
- Кабінету Міністрів України для забезпечення господарюючих суб'єктів інформацією про вітчизняні та світові ринки альтернативних високих технологій та високотехнологічних товарів створити централізований комп'ютерний банк даних, а також відповідну інтернет-біржу з електронним доступом до її бази даних;
- Фонду державного майна України в разі залучення іноземних інвестицій у високотехнологічні галузі для збереження конкурентних переваг України на ринках високотехнологічних товарів здійснювати прогнозне оцінювання можливої небезпеки втрати вітчизняного контролю над провідними технологічними розробками, яка може статися в результаті придбання іноземними компаніями контрольних пакетів акцій високотехнологічних підприємств і об'єднань;
- Держстандарту України активізувати роботу з гармонізації стандартів, передусім у межах основних країн-партнерів та груп високотехнологічних товарів, якими обмінюється з ними Україна.
4.3. Розвиток інфраструктури інноваційного ринку
Розвиток інноваційного ринку потребує запровадження апробованих у світовій практиці організаційно-економічних форм ринкових взаємовідносин між наукою та споживачами науково-технічної продукції - технопарків, технополісів, бізнес-інкубаторів, наукових центрів, торговельних інноваційних бірж, використання можливостей малого та середнього бізнесу, а також спільних підприємств, у рамках яких відбувається (за контрактами) міжнародний обмін науково-технічними досягненнями на ринкових засадах.
Усі ці форми ринкової інфраструктури інноваційної сфери в Україні розвиваються поки що надто повільно. Якщо у США нині функціонує близько 140 наукових і технологічних парків, у Великобританії - понад 40, у Росії близько 100, а загалом європейська інноваційна сфера налічує понад 1,5 тис. різних інноваційних центрів, у т. ч. більш як 260 науково-технологічних парків, то в Україні на законодавчих засадах діє лише чотири технопарки. Створено регіональні інноваційні центри: розвитку інновацій у Києві та "Харківські технології", інноваційний центр "Броди" та Трускавецький центр оздоровлення у Львівській області.
Створені у 2000 р. відповідно до Закону "Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків" ( 991-14 ) технологічні парки "Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка і сенсорна техніка", "Інститут електрозварювання імені Є.О. Патона", "Інститут монокристалів" уже в першому півріччі 2001 р. мали позитивні результати в реалізації проектів та продажу за кордон науково-технічної продукції. Зокрема, технологічний парк "Напівпровідникові технології" виконав експортні контракти на розроблення та поставку компаніям ФРН, Ізраїлю і США трьох проектів: "Плазмон-8РК-47", оптичного приладу та партії кристалів оптичного германію. На ринку науково-технічної продукції дедалі відчутнішою стає роль спільних підприємств. Прикладом ефективних ринкових міжнародних науково-технічних зв'язків є діяльність Національної академії наук України. За ініціативою її установ створено понад 30 таких підприємств і виконується понад 300 спільних наукових проектів з партнерами країн Європи, США, Азії та близько 50 - з установами СНД.
Дальший розвиток інфраструктури інноваційного ринку потребує вдосконалення законодавства та відповідної нормативної бази, а також реалізації таких заходів:
- Кабінету Міністрів України розглянути питання про створення інноваційних центрів у Дніпропетровській, Донецькій, Івано-Франківській областях за прикладом Київської та Харківської областей;
- Міністерству освіти і науки України забезпечити організаційно-економічні передумови організації наукових центрів при провідних навчальних закладах (університетах) (за прикладом США);
- Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції, Міністерству освіти і науки разом з Міністерством фінансів, Державною інноваційною компанією розробити програму інноваційних досліджень для малого бізнесу;
- Держкомстату розробити і запровадити методи комплексного статистичного спостереження та аналізу результатів інноваційної діяльності підприємств різних видів економічної діяльності.
4.4 Державне регулювання інноваційного ринку
Основою державного регулювання інноваційного ринку має бути його тісний зв'язок з економікою виробництва. Це потребує максимальної гармонізації законодавства України в галузі освіти, науки, технологій та інноваційного розвитку з міжнародними стандартами, прийнятими в розвинених країнах світу. У зв'язку з цим необхідно:
- Міністерству фінансів, Державній податковій адміністрації України опрацювати пропозиції щодо пільгового оподаткування інноваційної діяльності підприємств, науково-дослідних та конструкторських організацій з метою сприяння залученню додаткових (недержавних) коштів на фундаментальні наукові дослідження, розроблення і впровадження (продаж споживачеві) нових технологій, забезпечуючи умови для партнерства науки з бізнесом. Важливим кроком до цього є вилучення з оподаткування витрат на економічно значущі НДДКР; внести відповідні доповнення в Закони України "Про наукову та науково-технічну діяльність" ( 1977-12 ), "Про оподаткування підприємств" (334/94-ВР);
- Міністерству освіти і науки, Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції, Міністерству фінансів України активізувати інвестиції в таких сферах прикладних НДДКР, як машинобудування, біотехнології, інформаційні технології, нові матеріали та аерокосмічні дослідження, продукція медичної промисловості, які найбільш ефективні, комерціалізовані, користуються попитом на внутрішньому та зовнішньому ринках;
- Міністерству фінансів, Національному банку України запровадити пільгове (переважно довгострокове) кредитування активних учасників інноваційного ринку - науково-дослідних, проектних організацій підприємств, об'єктів ринкової інфраструктури;
- Міністерству освіти і науки, Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції, а також галузевим міністерствам і іншим органам розширити масштаби застосування державної контрактної системи у сфері науково-технічної та інноваційної діяльності з підвищенням ролі і значення державного замовлення;
- органам управління інноваційною діяльністю на всіх рівнях здійснювати систематичний аналіз результатів реалізації науково-технічних розробок на внутрішньому та зовнішньому ринках, створити з цією метою експертно-аналітичні групи.
5. Державний протекціонізм та
захист внутрішнього ринку
5.1. Політика протекціонізму
В Україні не знайшов належного застосування ряд поширених у міжнародній практиці методів та засобів захисту внутрішнього ринку. Майже не використовується досвід інших постсоціалістичних країн щодо введення преференційного режиму на імпорт, що сприяв би вирішенню важливих народногосподарських завдань, упровадженню стандартів і технічних норм на імпортовану продукцію та сучасних систем її сертифікації, уведенню санітарно-ветеринарних норм і здійсненню природоохороних заходів.
Для посилення захисту внутрішнього ринку України необхідно забезпечити:
- дотримання міжнародних стандартів якості для підвищення конкурентоспроможності української продукції, товарної і регіональної диверсифікації ринків збуту та постачання, державної підтримки інформаційного, консультативного і маркетингового обслуговування суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та координації їхніх дій у загальнонаціональних інтересах;
- розроблення і запровадження механізмів квотування та ліцензування, уведення спеціального податку на імпорт та позбавлення іноземних експортерів режиму найбільшого сприяння як адекватної відповіді на недружні або дискримінаційні дії їхніх держав щодо України;
- законодавче закріплення за антимонопольними органами функції нагляду за спробами внутрішніх монополістів максимізувати прибутки через створення штучного дефіциту за демпінгових умов експорту;
- стимулювання створення (за досвідом розвинених країн) національного інформаційного банку даних про надійність та платоспроможність підприємств, що функціонують на території України, а також компаній, занесених у "чорний список" за показниками платіжної дисципліни;
- збільшення (у разі необхідності) рівня оподаткування операцій з вивезення дефіцитної на внутрішньому ринку сировини та утримання від установлення мита на закупівлю іноземними замовниками давальницької сировини для її переробки на митній території України;
- оперативне реагування на відставання експортних цін від цін внутрішнього ринку, з установленням розміру оподаткування експортних операцій залежно від різниці між цими цінами.
5.2. Перспективи вступу України до СОТ та його наслідки для розвитку внутрішнього ринку
Пріоритетність розвитку внутрішнього ринку має забезпечуватися в умовах вирішення питання вступу України до Світової організації торгівлі відповідно до Указу Президента України від 5 вересня 2001 р. ( 797/2001 ) Правила СОТ передбачають приведення національного законодавства у відповідність до її регулятивних норм і лібералізацію торгівлі ще до моменту вступу до цієї організації.
У 2001 р. здійснено помітні кроки в цьому напрямі: прийнято нову редакцію Митного тарифу ( 2371а-14, 2371б-14, 2371в-14, 2371г-14 ) (у сфері тарифного захисту Україна вже практично досягла параметрів, які вимагаються при вступі в СОТ); прийнято закони про приєднання України до міжнародних договорів Всесвітньої організації інтелектуальної власності про авторське право, а також до Міжнародної конвенції про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення, про регулювання виробництва, експорту та імпорту лазерних дисків; у новій редакції Закону "Про страхування" ( 85/96-ВР ) скасовано обмеження на участь іноземних осіб у статутному фонді страховиків тощо.
Слід мати на увазі, що зобов'язання при вступі до СОТ не суперечать поставленій меті випереджаючого розвитку внутрішнього ринку, якщо розуміти його як один із засобів створення в країні цивілізованого ринкового середовища.
З набуттям членства в СОТ країна отримає міжнародно визнані права застосування комплексу заходів захисту внутрішнього ринку, зокрема:
- уведення тимчасових обмежень імпорту з метою вирівнювання платіжного балансу;
- у разі порушення рівноваги на внутрішньому ринку підвищення імпортного мита та застосування кількісних обмежень імпорту (квот, ліцензій);
- при застосуванні санітарних та фітосанітарних заходів запроваджувати обмеження імпорту сільськогосподарської продукції;
- відповідно до правил СОТ щодо антидемпінгових та компенсаційних заходів ефективні методи боротьби з недобросовісними конкурентними діями іноземних фірм на ринку України.
З іншого боку, входження до СОТ може призвести до виникнення або загострення деяких проблем, що зумовлено непідготовленістю частини українських підприємств до діяльності в умовах жорсткішого конкурентного середовища. Тому для повнішого використання переваг від членства в СОТ та мінімізації можливих негативних наслідків, у т. ч. втрати окремими національними виробниками внутрішнього ринку, у період адаптації до правил СОТ слід ужити таких заходів:
- посилити державну підтримку інноваційної діяльності в країні з акцентом на підприємства та галузі, які вже мають або можуть мати конкурентні переваги;
- підвищити рівень поточного фінансування та інвестицій у систему освіти, особливо стосовно спеціальностей, які визначатимуть перспективи науково-технологічного прогресу;
- підтримувати розвиток загальної інфраструктури виробничої та підприємницької діяльності з доведенням її технічних та технологічних параметрів до рівня, не нижче досягнутого конкурентами;
- створити цивілізовану систему страхування комерційної діяльності підприємств для значного зменшення вартості ресурсів розвитку та зниження комерційних ризиків під час упровадженні інноваційних проектів;
- забезпечити преференційний режим для тих видів імпорту, які підтримують національне виробництво (основні комплектуючі, матеріали, обладнання і технології), особливо в тих галузях, що належать до структуроутворюючих.
Висновки і пропозиції
1. На попередніх етапах економічних реформ держава, відповідно до обмежених можливостей внутрішнього ринку, приділяла особливу увагу розвитку експортно орієнтованих галузей, що дало відчутні економічні результати. Орієнтовані на експорт підприємства і нині визначають обличчя оновленої частини економічного потенціалу держави. Вони платоспроможні, забезпечують роботою більше третини працюючих.
Водночас з огляду на те, що експортно орієнтована стратегія обмежує можливості зростання, підвищує вразливість економіки, необхідно сконцентрувати зусилля на розвитку національного ринку, підвищенні ролі його інститутів.
2. Зміна пріоритетів економічного розвитку не означає послаблення уваги до проблем удосконалення зовнішньоекономічної діяльності. Головне полягає в забезпеченні ефективного співвідношення між обсягами внутрішнього ринку і зовнішньої торгівлі.
3. Сучасна державна політика розвитку внутрішнього ринку механічно не вкладається в схеми, пов'язані передусім з приватизацією і корпоратизацією підприємств. Необхідно здійснювати переструктурування, модернізацію виробничого сектора економіки шляхом поєднання макроекономічних регуляторів і промислової політики, підтримки та розвитку конкурентоспроможних промисловотехнологічних систем та стимулювання швидкого освоєння сучасних технологій.
4. Для динамічного і збалансованого розвитку внутрішнього ринку необхідно здійснити такі завдання:
- зменшити податки на виробничу діяльність і заробітну плату, передбачити податкові стимули для підприємств, що спрямовують прибуток на інвестиції в розвиток виробництва, проведення НДДКР та освоєння нових технологій;
- підтримувати обмінний курс гривні і митних тарифів на рівні, що забезпечував би конкурентоспроможність товаровиробників і стимулював імпортозаміщення;
- підвищити ефективність контролю за цінами і тарифами у високомонополізованих сферах економіки, запобігати недобросовісній конкуренції, у т. ч. з боку імпортерів;
- прискорити розвиток мережі сучасних виробничо-технологічних структур з високим потенціалом діяльності на світовому ринку, інтеграцію промисловості, науки і фінансових інститутів на базі утворення різноманітних конкурентоспроможних на внутрішньому і зовнішніх ринках корпоративних об'єднань;
- створити на основі банківської системи повноцінні інститути розвитку, здатні забезпечувати залучення заощаджень у розвиток виробничої сфери з застосуванням механізму державних гарантій, кредитних ресурсів державних банків, формування каналів рефінансування виробничих інвестицій;
- активізувати соціальну політику, у т. ч. випереджаюче підвищення оплати праці відповідно до зростання її продуктивності.
5. Дальший розвиток інноваційного ринку потребує досконалішого фінансово-економічного механізму та нормативно-законодавчої бази. Кабінету Міністрів, Міністерству фінансів, Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції, Мінпромполітики, Міністерству освіти і науки України необхідно активізувати роботу з реалізації науково-технічних досягнень на основі дотримання встановлених законами "Про наукову та науково-технічну діяльність" ( 1977-12 ), "Про пріоритетні напрямки розвитку науки і техніки" ( 2623-14 ) рівнів фінансування цієї діяльності, створенню мережі позабюджетних фондів, застосування пільгового кредитування інноваційної діяльності.
6. Удосконалення аграрного ринку потребує ефективної державної політики розширення ринкових можливостей та стимулів, поліпшення торговельного режиму, маркетингового сприяння на внутрішніх і зовнішніх агроринках. Основним її змістом мають стати формування умов для розвитку інтегрованих форм сільськогосподарського виробництва й агробізнесу, підтримка доходів сільськогосподарських виробників, розширення можливостей прямого збуту, розвиток маркетингової інфраструктури, налагодження партнерства держави й агробізнесу.
7. Пріоритетом у розробленні законодавчого забезпечення майбутнього ринку земель сільськогосподарського призначення і створенні системи іпотечного кредитування під заставу землі слід уважати захист інтересів селян - власників землі. Держкомзему України разом з органами державної влади на місцях треба прискорити завершення видачі селянам державних актів на право приватної власності на землю; створити прозору й ефективну систему реєстрації прав власності на нерухомість; передбачити в законодавчих актах щодо кредитування під заставу землі можливість (у разі невиконання боржником боргових зобов'язань) примусового управління землею і майном боржника та задоволення вимог кредитора за рахунок отримуваних прибутків без вилучення землі у власників.
8. Ситуація, що склалася на енергоринку у 2000-2001 рр., потребує активного втручання держави в процес формування ефективної моделі ринків природних монополій. За недосконалості законодавчого забезпечення більшість урядових рішень у цій сфері спрямовувалася на подолання кризових явищ адміністративними заходами замість удосконалення механізму ринкових відносин. У 2002-2003 рр. мають бути прийняті принципово важливі стратегічні рішення щодо: ступеня лібералізації та організаційних схем ринків електроенергії і природного газу; розвитку атомної енергетики та вугільної промисловості; економічного механізму енергозбереження. Інакше загострення енергетичних проблем надзвичайно ускладнить енергоресурсне забезпечення економічного зростання держави.
Таким чином, розширення національного ринку має стати ключовим напрямом економічної політики. На відміну від попередніх етапів, коли перевага надавалася загальним проблемам формування ринкових засад, фінансової стабілізації та пожвавлення економіки, актуалізується завдання підвищення ролі інституту ринку та його стимулюючого впливу на економічне зростання. Фактично йдеться про формування нової державної політики сприяння ефективному розвитку ринків та ринкової інфраструктури. Забезпечення оптимальних пропорцій внутрішнього ринку - одна з головних складових економічної безпеки держави. Така політика є необхідною передумовою стійкого економічного зростання та важливим пріоритетом економічної стратегії держави.
Науково-технічний потенціал України і
перспективи його розвитку
Інтелектуальний потенціал, наука, високі технології справляють визначальний вплив на розвиток сучасної постіндустріальної цивілізації. Вони виводять на вершину економічного розвитку не тільки окремі галузі, а й цілі країни, створюють умови для формування у людей високих суспільних цінностей. Україна має адекватно реагувати на ці процеси, ефективніше використовуючи свій значний науково-технічний потенціал та його конкурентні переваги. Цей потенціал може і повинен відіграти головну роль в забезпеченні реального переходу економіки на інноваційний шлях розвитку, вирішенні соціальних проблем, підвищенні рівня освіти та культури, зміцненні обороноздатності та національної безпеки держави.
Усе це можливе за реалізації відповідної комплексної державної політики, головним вектором якої має стати стимулювання процесів створення і використання знань.
Протягом останнього часу здійснено ряд важливих заходів, спрямованих на вдосконалення державної науково-технічної політики. Визначено нові пріоритети розвитку науки і техніки до 2006 р. та інноваційного розвитку на найближчі п'ять років. Видано укази Президента України щодо підтримки наукової та науково-технічної діяльності, зокрема "Про розвиток соціологічної науки в Україні" ( 275/2001 ), "Про заходи щодо охорони інтелектуальної власності в Україні" ( 285/2001 ), "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 3 липня 2001 року "Про невідкладні заходи щодо виводу з кризового стану науково-технологічної сфери України і створення реальних умов для переходу економіки на інноваційну модель розвитку" ( 640/2001 ), "Про заходи щодо державної підтримки розвитку науково-просвітницької діяльності громадських організацій" ( 316/2001 ).
Послідовно вирішуються питання соціального захисту науковців, підвищення суспільного престижу наукової праці. Серед них - суттєве удосконалення пенсійного забезпечення, збільшення заробітної плати наукових працівників, надання адресної підтримки видатним діячам науки і талановитій науковій молоді.
Ці та інші заходи позитивно позначилися на стані та тенденціях розвитку науково-технічної сфери. Уповільнилися темпи скорочення кадрового потенціалу, дещо поліпшилася вікова структура науковців, збільшуються обсяги виконаних наукових робіт та реалізованої науково-технічної продукції. Намітилася тенденція зростання винахідницької активності, відбувається становлення ринку інтелектуальної власності на результати науково-технічної праці. Уперше за останні роки почала зростати кількість підприємств, що використовують науково-технічні інновації.
За всіх складнощів Україна зберегла свої основні наукові школи та унікальні технології, здатні забезпечувати розвиток сучасного високотехнологічного виробництва, на найвищому світовому рівні.
Водночас ще було б передчасно говорити про стабільність позитивних зрушень у науково-технічній сфері та остаточне подолання нагромаджених системних проблем. Ситуація тут залишається складною.
Надзвичайно актуальним завданням Кабінету Міністрів України є вироблення та проведення цілеспрямованої і послідовної державної політики реформування та розвитку науково-технічного потенціалу на сучасній організаційно-економічній та матеріальній основі, створення необхідних умов для його ефективного використання.
У даній доповіді наведено загальні характеристики сучасного стану науково-технічного потенціалу та його ресурсного забезпечення, розглянуто основні підсумки наукової та науково-технічної діяльності, проаналізовано її організаційні та нормативно-правові засади, сформульовано найгостріші проблеми, що потребують вирішення, висновки та пропозиції, які можуть стати основою необхідних змін у державній науково-технічній політиці.
1. Загальна характеристика науково-технічного потенціалу.
Основні кількісні та структурні показники
1.1. Мережа наукових організацій
У наш час в Україні виконують наукові та науково-технічні роботи близько 1500 організацій (далі - наукові організації), що майже на 11% більше порівняно з 1991 р. Протягом останніх років сталися певні зміни в розподілі наукових організацій за секторами науки, типами організацій, формами власності та галузями наук (науковими дисциплінами).
У дисциплінарному розподілі істотно збільшилася кількість наукових організацій соціогуманітарного профілю - на 25% проти 1995 р. Їх питома вага в загальній кількості зросла до 9%. За останні п'ять років помітно (на 14%) збільшилася також кількість наукових організацій сільськогосподарського профілю, які за своєю питомою вагою (12,5%) посіли друге місце в мережі наукових організацій.
Водночас намітилася негативна тенденція зменшення кількості наукових організацій, що спеціалізуються в галузі технічних наук (з 998 р. - на 5%), хоча їх питома вага (близько 60%) залишається найбільшою.
Динаміка чисельності докторів наук
Розподіл загальної кількості наукових
організацій за секторами науки
Не призупинено тенденцію скорочення кількості конструкторських організацій. Тільки за 2000 р. їх стало менше майже на 16% при середньорічних темпах попередніх років близько 2,8%.
Найхарактернішою зміною в секторальному розподілі наукових організацій є істотне зменшення загальної кількості та питомої ваги організацій заводського сектора науки - майже на третину порівняно з 1995 р.
Привертає увагу й фактичне призупинення в останні роки процесу роздержавлення наукових організацій. Кількість тих, які перебувають у державній власності, з 1998 р. зменшилася тільки на 3% і перевищує 70% від усіх наукових організацій. Кількість наукових організацій колективної форми власності стабілізувалася на рівні 420, або 28% від загальної кількості, і зовсім незначна частина перебуває в комунальній та приватній власності.
1.2. Наукові кадри
Загальна кількість працюючих у наукових організаціях станом на 31.12.2001 р. становила близько 184,0 тис. При цьому спеціалістів, які безпосередньо виконують наукові та науково-технічні роботи (далі - фахівці), налічується близько 115,0 тис. (без урахування сумісників). Науковий ступінь доктора або кандидата наук мають понад 21 тис. осіб. З урахуванням науково-педагогічних працівників у секторі вищої освіти сконцентровано 56,2% докторів і кандидатів наук.
Крім того, на засадах сумісництва у виконанні наукових і науково-технічних робіт бере участь близько 55 тис. осіб, переважно науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів, у т. ч. майже 30 тис. докторів і кандидатів наук.
Незважаючи на постійне і значне (у 2,5 раза проти 1991 р.) скорочення чисельності працівників наукових організацій, насиченість України науковими кадрами залишається досить високою. У розрахунку на 1000 осіб економічно активного населення припадає 5,2 виконавця наукових та науково-технічних робіт, у т. ч. дослідників - 3,9. Ці показники відповідають рівневі таких країн, як Іспанія, Польща, Чехія, Угорщина, хоча більш як удвічі поступаються Японії та Німеччині.
В останні роки середньорічні темпи скорочення кадрового потенціалу помітно уповільнилися: стосовно загальної кількості працюючих - удвічі, а фахівців - майже втричі. За попередніми даними, у 2001 р. загальна чисельність працюючих у цій сфері зменшилася лише на 2,3%, а фахівців - на 5,2%.
При цьому відбуваються певні структурні трансформації кадрового потенціалу з точки зору його розподілу за науковими дисциплінами, секторами науки та кваліфікаційним рівнем. Характерною особливістю змін у дисциплінарному розподілі є значне збільшення питомої ваги представників соціогуманітарних наук - з 2% у 1991 р. до майже 5% у 2000-2001 рр.
Динаміка чисельності спеціалістів, які виконують наукові та
науково-технічні роботи
З 1998 р. практично стабілізувалася чисельність фахівців у галузях сільськогосподарських і медичних наук. Водночас залишаються високими темпи скорочення чисельності фахівців у галузі природничих та технічних наук близько 5% за 2001 р.
Розподіл загальної чисельності спеціалістів, які
виконують і науково-технічні
роботи, за галузями наук
Скорочення загальної чисельності фахівців у науково-технічній сфері відбувалося і триває переважно за рахунок технічних наук: з 1991 р. на них припадає 80% загального зменшення. Водночас найбільше фахівців і тепер зосереджено в галузі технічних наук.
Найістотніше чисельність фахівців скоротилася в заводському секторі науки (удвічі проти 1995 р.). Для галузевого сектора це скорочення є також значним - 1,6 раза. Водночас питома вага цього сектора науки в загальній чисельності фахівців залишається найбільшою і становить 54%.
Відносно більша стабільність характерна останнім часом для кадрового потенціалу академічного сектора науки. З 2000 р. чисельність фахівців тут уперше почала зростати. Її питома вага в загальній чисельності фахівців збільшилася за цей період з 21,5 до 28,4%.
Серед виконавців наукових та науково-технічних робіт продовжує збільшуватися частка науковців вищої кваліфікації. Чисельність докторів наук, які виконують наукові та науково-технічні роботи, осіб
Чисельність докторів наук, які виконують наукові та
науково-технічні роботи, осіб
---------------------------------------------------------------------- |
___________
* За попередніми даними
Чисельність кандидатів наук, які
виконують наукові та науково-технічні роботи, осіб
---------------------------------------------------------------------- |
___________
* За попередніми даними
Чисельність кандидатів наук, які виконують наукові та науково-технічні розробки, з 1991 р. постійно знижувалась і становила у 2001 р. (за попередніми даними) 17,4 тис.
Розподіл спеціалістів вищої
кваліфікації за секторами науки
Розподіл загальної кількості
спеціалістів вищої кваліфікації
за галузями наук
Найбільшу насиченість науковцями вищої кваліфікації (без урахування сумісників) має академічний сектор, де питома вага докторів і кандидатів наук - виконавців наукових і науково-технічних робіт становить близько 40%.
У вузівському секторі науки частка науковців вищої кваліфікації дорівнює 25%, галузевому - 9%. Украй низькою є вона в заводському секторі - 1,6%.
За дисциплінарним розподілом найбільше науковців вищої кваліфікації серед фахівців сконцентровано в організаціях, які працюють у галузі політичних (68%) та педагогічних (53%) наук. Ступінь доктора чи кандидата наук має майже кожний другий виконавець робіт у галузях фізико-математичних, біологічних, медичних, психологічних та соціологічних наук. Водночас найнижчою є питома вага науковців вищої кваліфікації у галузі технічних наук (9%).
Останнім часом дещо поліпшилася вікова структура науковців вищої кваліфікації. За останній рік частка молодих дослідників віком до 40 років збільшилася з 15,8 до 16,4%, а віком 56-60 років - зменшилася з 15,6 до 13,1%. Також уперше за останній час зменшився середній вік висококваліфікованих науковців (до 59,1 року для докторів та 50,7 року для кандидатів наук). Проте вікові показники залишаються ще надто високими (у 1991 р. вони становили 55 років для докторів та 47 років - для кандидатів наук).
Активізувалась робота з підготовки науковців вищої кваліфікації. Аспірантуру мають 418 наукових організацій та вищих навчальних закладів, докторантуру - 209 організацій (це відповідно в 1,3 і 2,2 раза більше, ніж було у 1991 р.). Чисельність аспірантів і докторантів становить відповідно 23,3 та 1,1 тис. осіб (більше проти 1991 р. в 1,7 і 2,2 раза). Останнім часом кандидатські дисертації щорічно захищають близько 4 тис. осіб, докторські - 400. Підготовка переважної більшості аспірантів (82% від загальної кількості) і докторантів (78%) здійснюється у вищих навчальних закладах.
Найістотніше збільшення обсягів підготовки науковців вищої кваліфікації відбувається в галузі соціогуманітарних наук. Зокрема, чисельність аспірантів з юридичних наук за 10 років зросла у 8,1 раза, мистецтвознавчих - у 5,3, психологічних - у 4,3, соціологічних - у 3,7 раза, економічних та філологічних - у 3 рази. Збільшилася вдвічі проти 1995 р. чисельність аспірантів з політичних наук. Загалом кількість аспірантів у галузі соціогуманітарних наук нині становить майже половину - 48% від загальної кількості аспірантів (у 1990 р. було 27%).
За 10 років помітно зменшилася частка аспірантів у галузі технічних наук - з 39 до 21% від загальної кількості.
Для кадрової складової науково-технічного потенціалу характерні і такі особливості:
- через нестабільність роботи наукових організацій значна частина їхніх працівників усе ще продовжує працювати в режимі неповної робочої зайнятості, а також перебуває в адміністративних відпустках (у 2000-2001 рр. таких фахівців було відповідно 22,9 та 16,3%);
- стійкою є тенденція збільшення чисельності працівників, що ведуть наукову та науково-технічну роботу за сумісництвом. При середньорічних темпах зростання чисельності сумісників з 1991 р. у 5,5% цей приріст сягнув у 2000 р. близько 11%;
- після трирічного (1995-1998 рр.) зниження темпів еміграції висококваліфікованих фахівців спостерігається новий її сплеск. У 1999 р. з України виїхали 136 докторів і кандидатів наук, або на 16,2% більше проти 1998 р., у 2000 р. - 151. Серед науковців вищої кваліфікації, які виїхали в останні роки, чверть - віком до 40 років, майже кожний третій - 41-50 років.
1.3. Фінансове, матеріально-технічне та інформаційне забезпечення
Фінансове забезпечення. Загальний обсяг фінансування наукових і науково-технічних робіт (далі ННТР) у 2001 р. становив близько 2,3 млрд. грн., у т. ч. за рахунок державного бюджету - 641 млн. грн. (2,6% від його видатків). Частка фінансування ННТР становила 1,17% від ВВП, у т. ч. за рахунок державного бюджету - 0,35%.
Останнім часом у фінансовому забезпеченні ННТР відбуваються певні зміни як у кількісному вимірі, так і в його структурному розподілі за джерелами фінансування та видами робіт.
З 1998 р. загальний обсяг фінансування ННТР почав збільшуватися не тільки у фактичних, а й у порівнянних цінах. У 2000 р. порівняно з 1999 р. це зростання становило 11,1% (у порівнянних цінах). У 2001 р., за попередніми даними, загальний обсяг фінансування ННТР збільшився проти 2000 р. на 11% (у фактичних цінах). Питома вага фінансування ННТР за рахунок видатків державного бюджету в загальному обсязі фінансування залишилася практично на рівні попереднього року - близько 30%.
Найбільша частка загального обсягу фінансування припадає на кошти вітчизняних замовників (близько 33%).
Джерела фінансування наукових і
науково-технічних робіт,
млн. грн. у фактичних цінах
---------------------------------------------------------- |
Розподіл загального обсягу фінансування
наукових і науково-технічних
робіт за джерелами
Протягом останніх років постійно зростає питома вага фінансування ННТР за рахунок коштів іноземних замовників. У 2000 р. вона становила 23,3% (у 1997 р. - 20,8%, 1995 р. - 15,6%). У 2001 р. цей показник зріс до 25%.
Загалом частка коштів вітчизняних та іноземних замовників досягла у 2001 р. близько 60% від загального обсягу фінансування ННТР. Уперше за період після 1997 р. вони збільшилися і в порівнянних цінах.
Витрати наукових організацій на виконання наукових та науково-технічних робіт власними силами перевищили (за попередніми даними) 1,6 млрд. грн. Понад 40% від загальної суми витрат спрямовано на оплату праці, близько 30% - на матеріальні витрати, майже 3% - капітальні вкладення, з яких 73% пішло на придбання устаткування.
Найбільше коштів із загальної суми витрат припадає на виконання науково-технічних розробок - близько 55% (у 2000 р. - 52,2%). Питома вага витрат на фундаментальні дослідження перевищила 16% (у 2000 р. - 15,8%). Уже протягом тривалого періоду постійно зростає частка витрат на науково-технічні послуги (з 3,4% у 1995 р. до 14,4% у 2001 р.).
Витрати на наукові та науково-технічні роботи, виконані,
власними силами
наукових організацій, тис. грн. у фактичних цінах
---------------------------------------------------------------- |
___________
* За попередніми даними
Загальні витрати на фундаментальні, прикладні дослідження та науково-технічні розробки за 2000-2001 рр. співвідносилися в межах 1 : 1,4 : 3,3, що істотно відрізняється від оптимальних пропорцій за світовими оцінками (1 : 2 : 10).
При цьому головним джерелом фінансування науково-дослідних робіт залишаються кошти державного бюджету. За попередніми даними, у 2001 р. за їх рахунок було профінансовано майже 90% від загальних витрат на виконання фундаментальних досліджень і близько 55% - прикладних.
Стан фінансового забезпечення ННТР характеризують і такі показники. В останні роки наукоємність ВВП постійно знижується (з 1,36% у 1997 р. до 1,14% у 2000 р.). Це у 2-2,5 раза менше, ніж у провідних країнах світу (наприкінці 90-х років у США даний показник дорівнював 2,63%, Японії - 2,8, Франції - 2,25%). Водночас витрати на наукові та науково-технічні роботи в Україні в розрахунку на одного виконавця (13,5 тис. грн. у 2000 р.) у 50-80 разів нижчі, ніж у зазначених країнах (США - 195 тис. дол., Японія - 142 тис. дол., Франція - 174 тис. дол.), і у тричі нижчі, ніж у Росії (8,0 тис. дол.).
Матеріально-технічна база. Середньорічна вартість основних засобів наукових організацій перевищила 7,1 млрд. грн., у т.ч. машин та обладнання для проведення наукових і науково-технічних робіт - 2,0 млрд. грн. (28,3% від загальної вартості). При цьому понад 60% загальної вартості основних засобів і 57% - машин та устаткування припадає на наукові організації галузевого сектора науки, відповідно 31 і 33% - академічного, 4,1 і 6,1% вузівського, 2,3 і 3,5% - заводського секторів.
Фондоозброєність і технічна оснащеність працівників наукових організацій (без урахування сумісників) становлять у середньому відповідно 38,1 тис. грн. і 10,8 тис. грн. Найвищі вони в наукових організаціях академічного сектора - відповідно 44,3 тис. грн. і 13,3 тис. грн.
Найбільша за вартістю частка основних засобів (63,4%) і машин та устаткування (61,4%) технічних галузей науки. Водночас фондоозброєність одного працівника тут становить лише 37,1 тис. грн., а технічна оснащеність - 10,2 тис. грн.
Критичним є стан наявного парку наукових приладів і обладнання. За даними Держкомстату, лише 5,8% одиниць машин та устаткування, які перебували на балансі наукових організацій станом на 01.01.2000 р., можна віднести до нового обладнання віком до п'яти років. Майже 70% від наявного парку експлуатується більше 10 років, понад 25% - більше 20 років. Середній вік машин і устаткування досяг 16 років. У 76% від загальної кількості машин та устаткування коефіцієнт зношення перевищує 50%.
За даними Національної академії наук України на 2001 р., переважна більшість її парку наукових приладів та обладнання давно зношена і морально застаріла. 59% наукових приладів експлуатуються від 15 до 25 років, 26% від 10 до 15 років. Лише 15% наукових приладів мають термін експлуатації менше 10 років, з них 13% - це прилади виробництва Сумського ВАТ "Селмі" і лише 2% (72 прилади) виробництва іноземних фірм.
Питома вага капітальних укладень в загальних витратах наукових організацій на виконання наукових і науково-технічних робіт у 2001 р. не перевищила 3%, у т. ч. на придбання устаткування та обладнання - трохи більше 2%. Украй мала частка загального обсягу централізованих капітальних укладень, яка виділяється на оновлення основних фондів наукових організацій. У 2000 р. вона становила всього 0,16%, що вдвічі менше навіть питомої ваги фінансування наукових і науково-технічних робіт у ВВП за рахунок державного бюджету (у 2000 р. - 0,35%).
Нині чинна система державного замовлення на продукцію виробничо-технічного призначення для потреб науки задовольняє лише мінімальні запити наукових організацій.
Важливим чинником підтримання в Україні високого рівня окремих напрямів досліджень та розробок дедалі більше стає гуманітарна допомога зарубіжних наукових фондів, надання обладнання іноземними партнерами або замовниками наукових розробок.
Наприкінці 2001 р. Кабінетом Міністрів України на виконання Указу Президента України було прийнято рішення щодо проведення інвентаризації наявного парку наукових приладів і обладнання, визначення потреб наукових організацій в сучасних приладах та обладнанні вітчизняного й іноземного виробництва та врахування, починаючи з 2003 р., витрат на підтримку матеріально-технічної бази наукових організацій при підготовці бюджетних пропозицій на черговий рік.
Інформаційне забезпечення. У наш час в Україні існує досить розвинена мережа організацій, що здійснюють інформаційне забезпечення наукової і науково-технічної діяльності.
Вона охоплює державні наукові та науково-технічні бібліотеки, Український інститут науково-технічної та економічної інформації і регіональні центри науково-технічної та економічної інформації, Український інститут промислової власності, галузеві органи науково-технічної інформації тощо. Близько 100 наукових бібліотек та понад 200 інформаційних підрозділів діють безпосередньо в наукових організаціях.
Документальні інформаційні ресурси налічують більше ніж 1 млрд. книг, журналів, патентів та інших документів. Державна система науково-технічної інформації на базі відповідного інституту та регіональних центрів має понад 180 електронних баз даних з тематики наукових досліджень і розробок, звітів про завершені роботи, дисертацій, науково-технічних заходів тощо. Триває комплектування патентно-інформаційної бази поточною національною та зарубіжною документацією. Загальний обсяг Фонду патентної документації громадського користування збільшився за 2000 р. на 2 тис. примірників офіційних бюлетенів патентних відомств 51 країни і нині становить близько 9 тис. бюлетенів.
У науково-технічній сфері дедалі ширше впроваджуються сучасні інформаційні технології, використовуються електронні версії видань та баз даних. Зокрема, реалізується програма розвитку корпоративної інформаційної мережі науки і освіти, першу чергу якої створено на базі регіональних наукових центрів Національної академії наук та Міністерства освіти і науки України. (Наприкінці 2001 р. вона об'єднувала близько 5 тис. комп'ютерів). Здійснюється проект електронної версії всеукраїнського реферативного журналу "Джерело", з 2000 р. розпочалася реалізація проекту "Електронна інформація для бібліотек".
Водночас загальний рівень інформаційного забезпечення ще не відповідає потребам науки та науково-технічного розвитку.
Обсяги комплектування новою літературою навіть провідних наукових бібліотек протягом 90-х років і останнього року постійно зменшуються. Нові надходження до бібліотек наукових установ Національної академії наук України у 2000 р. становили всього 65 тис. примірників, що на 15% нижче показників попереднього року і майже на 50% проти 1995 р. Кошти державного бюджету, які останнім часом почали виділятися Національній бібліотеці України на валютну передплату іноземних наукових видань та періодики, надходять нерегулярно і несвоєчасно. Досі не створено власного повномасштабного фонду патентної інформації, унаслідок чого кожна друга науково-технічна розробка проводиться без попереднього вивчення наявної у світі патентної інформації.
Рівень комп'ютеризації наукових організацій, створення локальних інформаційних комп'ютерних мереж, користування Інтернетом істотно відстає від параметрів розвинених країн. Лише окремі наукові організації навіть за наявності необхідних технічних засобів мають фінансові можливості користуватись автоматизованими зарубіжними фондами наукової, науково-технічної та патентної інформації.
2. Головні підсумки наукової і науково-технічної діяльності
Незважаючи на складні економічні та соціальні умови, наукова та науково-технічна діяльність в Україні в останні два роки характеризується рядом позитивних тенденцій. Після значного спаду, який тривав з 1991 р., спостерігається певне збільшення обсягів цих робіт, виконаних власними силами наукових організацій.
Зростає винахідницька активність, яка є одним з найважливіших вимірів наукової та науково-технічної діяльності. Збільшується кількість заявок, що надходять до Державного департаменту інтелектуальної власності, винаходів, які отримують правову охорону.
У багатьох наукових організаціях, насамперед установах Національної академії наук України та провідних вузах країни, підтримується досить високий рівень фундаментальних досліджень з окремих пріоритетних напрямів природничих, технічних і соціогуманітарних наук.
Науковими організаціями виконано також чимало перспективних прикладних досліджень і розробок, спрямованих на розв'язання актуальних проблем економічного, соціального та культурного розвитку.
2.1. Фундаментальні науки
Широке міжнародне визнання здобули праці українських математиків. За останні роки провідними вітчизняними та зарубіжними науковими видавництвами видано кілька десятків фундаментальних монографій наших учених з алгебри, геометрії та топології, теорії функцій, теорії ймовірності, математичної статистики.
Отримано фундаментальні результати світового рівня з теорії побудови нових інтелектуальних інформаційних технологій та систем, розроблення принципів розумної поведінки кібернетичних пристроїв, з теорії створення складних людино-машинних комплексів.
Дослідження українських учених у галузі фізики наднизьких температур, зокрема з ядерного магнетизму, кінетики квантових ефектів, електронних систем, локалізованих надрідким гелієм, в останні роки значною мірою визначають світовий рівень досліджень у цій галузі.
Помітно розширилися дослідження з нанофізики та наноелектроніки. Спільно з російськими та німецькими науковцями українські вчені сформували програму досліджень на цьому перспективному науковому напрямі, що визначатиме розвиток електронної техніки у XXI ст.
Підтримується високий рівень фундаментальних досліджень у галузі матеріалознавства. Серед наших останніх досягнень у цій галузі - відкриття механізму вирощування надчистих великих монокристалів алмазу методом температурного градієнта, створення принципово нового методу одержання інтеркаляційних нанокомпозитів на основі нерозчинних електропровідних полімерів та сполук перехідних металів, що мають шарувату структуру.
Світове визнання здобули і дослідження вітчизняних науковців у галузі молекулярної фізіології, а також кріобіології та кріомедицини. На базі наукових установ України створено кафедри ЮНЕСКО з цих проблем.
2.2. Розвиток суспільних і гуманітарних наук
Ця галузь наук зазнала в останні роки суттєвих позитивних змін. Практично сформовано самодостатню для суверенної країни мережу наукових установ соціогуманітарного профілю.
Найбільшого розвитку набули комплексні дослідження стану та основних тенденцій розвитку українського суспільства, що охоплюють широкий спектр економічних, соціальних, політико-правових, етнокультурних, світоглядних, релігійних проблем. Вивчалися, зокрема, проблеми взаємозалежності основних елементів політичної модернізації суспільства, розроблено прогнози перебігу та наслідків процесів владної структуризації та розвитку багатопартійної системи, зроблено помітні кроки в розробленні Концепції розвитку гуманітарної сфери та реформування політичної системи України. Видано ряд фундаментальних праць з історії нашої держави, культури.
Разом з тим соціогуманітарні дослідження ще не піднімаються до глибокого узагальнення процесів та проблем перехідного суспільства, досвіду перших років незалежності. Значним є й відставання економічної науки від потреб сучасного етапу розвитку України.
2.3. Наукове та інноваційне забезпечення розвитку сучасного високотехнологічного виробництва
Серед здобутків останніх років у галузі авіабудування - створення нових літаків: військово-транспортного Ан-70 і пасажирського Ан-140, який уже пройшов попередні льотні випробування та отримав сертифікат Міжнародного авіаційного комітету та Міністерства транспорту України.
Розроблено та впроваджено нові високопродуктивні технології, що значно підвищують ресурс і надійність роботи деталей та вузлів двигунів.
На комбінаті "Криворіжсталь" освоєна вітчизняна технологія фасонної обробки прокатних валків з відбіленого чавуну високої твердості інструментом з кібориту, що в 5 разів підвищило продуктивність праці порівняно з процесом, у якому використовується кераміка німецького виробництва.
Створено ресурсозберігаючі технології виробництва конкурентоспроможного на світовому ринку арматурного прокату нового покоління.
На міжнародному ринку космічних послуг успішно працюють у рамках проекту "Морський старт" Державне конструкторське бюро "Південне" та виробниче об'єднання "Південний машинобудівний завод". У 32 країни світу експортується радіолокаційна техніка запорізького КБ "Іскра".
Ряд високотехнологічних розробок, створених в останні роки, за умови широкомасштабного їх упровадження можуть дати значний економічний ефект і підвищити конкурентоспроможність вітчизняної продукції. Серед них, зокрема, технологія спалювання високозольного низькосортного вугілля в циркулюючому киплячому шарі, принципово нова газопаливна апаратура, ефективні регулятори росту рослин, екологічно чисті електропровідні клейові композиції, унікальні гідроізоляційні полімерні матеріали нового покоління, технології електророзрядного впливу на малодебітні свердловини для інтенсифікації видобутку нафти. Організація високоефективного виробництва якісних зливків титану та його сплавів із застосуванням електронно-променевих печей, розроблених вітчизняними науковцями, дала б змогу Україні вийти на світовий рівень за якістю цієї продукції, забезпечити безвідходність та екологічну чистоту виробництва.
2.4. Наукове супроводження базових галузей економіки
На виконання Розпорядження Президента України від 27 лютого 2001 р. підготовлено основні положення Енергетичної стратегії України на період до 2030 р. та дальшу перспективу. На основі багаторічних досліджень і розробок ученими опрацьовано концепцію та програму розвитку енергетичного сектора економіки на базі широкомасштабного застосування вітчизняних когенераційних технологій, що дасть можливість заощадити 3,2-4,0 млн. т умовного палива.
Розроблено і застосовано на практиці низку газодизельних електростанцій загальною потужністю 6,5 МВт, які працюють на шахтному метані, природному газі, супутньому газі нафтовидобутку.
Науковці Національної академії наук, Української академії аграрних наук, ряду міністерств та інших установ України виконали чимало розробок в інтересах вітчизняного агропромислового комплексу.
Опрацьовано науково-методичні засади ринкових трансформацій в АПК, зокрема, реструктуризації державних та колективних підприємств у приватні. Об#рунтовано основні напрями вдосконалення земельних відносин у сільському господарстві, землеустрою та земельного кадастру. Розроблено моделі кредитування сільськогосподарських підприємств, розвитку фондового ринку в аграрному секторі, підприємств переробної, сервісної та фінансової інфраструктури для різних форм власності.
Завдяки застосуванню класичних методів селекції, генетики, експериментального мутагенезу, поліплодії, поєднанню їх із сучасними досягненнями молекулярної біології одержано високопродуктивні сорти та гібриди сільськогосподарських культур, з яких 1500 передано на державне сортовипробування, а понад 600 уже внесено до Реєстру сортів рослин України.
Вагомим здобутком є створення та освоєння виробництва вітчизняних зернозбиральних комбайнів "Славутич" та "Лан".
Для потреб тваринництва запропоновано 30 вакцин, 32 діагностикуми, 35 лікувально-профілактичних препаратів. Більшість із них перевершує зарубіжні зразки, особливо вакцини проти сибірки, брадзоту, злоякісного набряку, некробактеріозу тощо. Це дало змогу на 85-90 % забезпечити галузь вітчизняними засобами захисту тварин.
Вирішенню нагальних проблем рослинництва і тваринництва істотно сприятиме розвиток досліджень, метою яких є створення новітніх біотехнологій на основі генетичної інженерії.
2.5. Забезпечення охорони здоров'я населення України
У цій сфері зосереджено вагомий науковий потенціал. Протягом останнього часу здійснювалися заходи, спрямовані на розвиток вітчизняної медичної науки, визначення та підтримку пріоритетних наукових напрямів. Науковцями Академії медичних наук, Міністерства охорони здоров'я, Національної академії наук України виконано значний обсяг фундаментальних та прикладних досліджень світового рівня.
Започатковано нові напрями в медицині - превентивна нейроендокринологія і психіатрія медицини катастроф та техногенних аварій.
Запропоновано нові підходи для повнішого розкриття механізмів перебігу пухлинного процесу, нові методи ранньої його діагностики, ліки та біологічно активні речовини. Створено унікальні моноклональні антитіла для лікування злоякісних пухлин.
Розроблено методику кріоконсервування ембріональних клітин для медичних цілей та створено мережу медичних центрів з клітинної терапії, де успішно здійснюється лікування багатьох важких і раніше невиліковних хвороб.
Створено низку пробіотиків та антибіотиків нового покоління для лікування широкого спектра захворювань.
Запропоновано сучасні прилади та обладнання медичного призначення, зокрема, для оцінювання якості медичних препаратів, багатоканальний комп'ютерний аудіо- відеодіагностичний комплекс для реєстрації та обробки шумів і звуків, пов'язаних з життєдіяльністю, сенсори для діагностики імунного та біохімічного статусу організму.
У закладах охорони здоров'я широко застосовуються розроблені вченими та інженерами імплантовані пристрої для лікування захворювань центральної нервової системи.
Піонерними є роботи з проблем епідеміології та особливостей поширення судинної патології головного мозку в різних регіонах України, а також з комплексного оцінювання стану здоров'я, фізичного і статевого розвитку дітей різних вікових груп з радіаційно забруднених регіонів України.
2.6. Використання наукового потенціалу для вирішення екологічних проблем
Значні зусилля спрямовуються на розроблення наукових засад національної стратегії та методології збереження навколишнього середовища і сталого розвитку, науковий супровід заходів щодо забезпечення екологічної безпеки та раціонального використання природних ресурсів. Виконано ряд важливих досліджень з прогнозування та комплексного оцінювання змін у навколишньому середовищі під дією антропогенних чинників, оптимізації різноманітності біологічних видів і ландшафтних екосистем, об#рунтування принципів функціонування біологічних резерватів.
Здійснюється наукове забезпечення формування національної екологічної мережі України, реалізації державних програм поводження з токсичними відходами та використання відходів виробництва і споживання.
Виконано значну роботу з вивчення природних та техногенних причин і характеру повеней 1998 та 2001 рр. на Закарпатті. Визначено, що головною причиною їх катастрофічного характеру став комплекс гідрометеорологічних, гідрологічних, геолого-морфологічних та господарських чинників. Запропоновано заходи, спрямовані на системний моніторинг території Українських Карпат, запобігання таким руйнівним явищам у майбутньому.
2.7. Інтеграція української науки у світове співтовариство
Активізація цього процесу є важливим підсумком останніх років. Україна має понад 40 угод про наукове та науково-технічне співробітництво з іншими країнами та міжнародними організаціями. У рамках багатьох з цих угод сформовано спільні програми досліджень.
Практично завершено узгодження Угоди про науково-технічне співробітництво між Україною та Європейським союзом. Велику кількість міжнародних договорів укладено Національною та галузевими академіями наук, розвиваються і двосторонні науково-технічні зв'язки наукових установ та вищих навчальних закладів з дослідницькими центрами інших країн.
Значно розширюється наукове та науково-технічне співробітництво з країнами СНД, насамперед Росією. Це стосується, зокрема, таких пріоритетних напрямів, як дослідження та використання космічного простору, розвиток ракетно-космічної техніки, підвищення надійності магістрального трубопровідного транспорту. Багато робить для зміцнення наукових зв'язків Міжнародна асоціація академій наук, базовою організацією якої є Національна академія наук України.
Нової динаміки набула участь українських науковців у проектах міжнародних наукових фондів та програм. Найбільше їх реалізується за грантами INTAS та інших програм Європейської Комісії, Фонду цивільних досліджень та розвитку США (CRDF), Науково-технологічного центру в Україні (НТЦУ). Загалом в останні два роки українські науковці отримали від іноземних та міжнародних організацій майже 3200 грантів. Загальна сума наданої їм фінансової підтримки за всіма програмами НТЦУ та CRDF перевищила 37 млн. дол. США.
Продовжує активізуватися науковий обмін. За останні два роки кількість виїздів наших учених за кордон становить понад 15 тис. щороку, що майже на третину більше, ніж було у 1997 р. Постійно збільшується кількість тих, хто працює за кордоном на контрактній основі.
Активна участь науковців України в міжнародній науковій кооперації дає змогу певною мірою вирішувати проблеми оновлення лабораторної бази, отримання необхідних реактивів і матеріалів, зарубіжних наукових видань.
2.8. Проблеми комерціалізації результатів досліджень та розробок
Однією з передумов успішного формування інноваційної моделі економічного розвитку є комерціалізація результатів наукової та науково-технічної діяльності. У цьому контексті важливі не тільки розвиток власної фундаментальної науки, а й передусім темпи освоєння та виведення на внутрішній і зовнішній ринки нових видів вітчизняної продукції, підвищення її конкурентоспроможності. Необхідно створювати умови для формування ефективного попиту на нові технологічні ідеї і трансформування їх у комерційно значущі, затребувані ринком товари та послуги.
Водночас кількість і, головне, якісний рівень завершених розробок, готових до практичного застосування, продовжують зменшуватися. У 2000 р. науковими організаціями було завершено 38,3 тис. розробок, що на 12,4% менше, ніж у 1999 р. При цьому лише кожна п'ята з них була спрямована на створення нових видів техніки і технологій (у 1991 р. таких розробок було понад 40% від їх загальної кількості).
Загалом маємо вкрай недостатньо створюваних високотехнологічних розробок, які б мали проривний характер і були здатні радикально вплинути на підвищення технічного рівня вітчизняного виробництва.
Кількість закінчених і прийнятих замовниками розробок з 1991 р. скоротилася більш як удвічі, у т. ч. нових видів техніки й технологій - у 4,5 раза; розробок, у яких використано винаходи, - майже у сім разів.
За помітного зростання винахідницької активності Україна відчутно відстає в цьому вимірі від розвинених країн. У розрахунку на 100 тис. населення в останні роки подається близько 11 заявок на рік, тоді як у Німеччині - 62, а в Японії - 285.
Недостатнім залишається і рівень патентного захисту вітчизняних винахідників. Серед патентів, виданих у 2000-2001 рр., лише близько третини становлять повноцінні 20-річні патенти, до того ж понад половину з них видано на ім'я іноземних заявників.
* * *
Основні підсумки останніх двох років свідчать про певне подолання тривалого спаду наукової та науково-технічної діяльності. Однак перспективи розвитку науково-технічного потенціалу, ефективного його використання для забезпечення прогресивних зрушень в економіці на інноваційній основі все ще не є усталеними.
Рівень досліджень за багатьма напрямами природничих і технічних наук знизився, а проведення ряду перспективних досліджень експериментального характеру практично призупинено. Зокрема, згортаються такі в ядерній фізиці - через труднощі з утриманням великих енергоємних установок (дослідницький атомний реактор, циклотрони та інші прискорювачі заряджених частинок). Унаслідок критичного стану мікроелектронної промисловості в Україні практично припинено розроблення нових зразків електронно-обчислювальної техніки на базі вітчизняної елементної бази. Через брак коштів на проведення експедицій завдано значних утрат вивченню рослинного та тваринного світу, дослідженням у галузі біорізноманіття та основ заповідання, гідробіології.
Поряд з позитивними аспектами активізації участі українських учених у міжнародних наукових проектах та програмах є і ряд негативних чинників. Зокрема, це канал для збільшення фактичної або прихованої (шляхом укладення довготермінових контрактів із зарубіжними науковими центрами) еміграції наших учених. У поєднанні зі значним зростанням обсягів прикладних досліджень та розробок, що виконуються на замовлення іноземних фірм, збільшенням експорту високоякісної науково-технічної продукції через відсутність належного попиту на неї на внутрішньому ринку це призводить до дедалі ширшого використання науково-технічного потенціалу в інтересах інших держав.
Низьким є рівень комерціалізації результатів наукових досліджень, відсутні ефективні зв'язки науки з виробництвом. Актуалізується потреба в системі стимулів, які б забезпечили приплив кредитів та інвестицій в інноваційний розвиток української економіки. Це дасть змогу реально включити вітчизняний інтелектуальний капітал у господарський обіг. Нагальним є прискорення розвитку широкої мережі сучасних структур (технопарки, бізнес-інкубатори, венчурні організації), які сприяють активізації інноваційної діяльності, комерціалізації результатів наукових досліджень, допомагають установленню ефективних зв'язків між наукою і виробництвом.
3. Нормативно-правові та організаційні засади вдосконалення
науково-технічної діяльності
3.1. Законодавче та інституційне забезпечення
Одним з перших законів, прийнятих після проголошення незалежності України, був Закон "Про основи державної політики у сфері науки та науково-технічної діяльності" (грудень 1991 р.). З того часу в державі сформовано певну законодавчу та нормативно-правову базу, яка регулює правовідносини в науково-технічній сфері.
Вона містить, зокрема, закони "Про науково-технічну інформацію" (3322-12) (1993 р.), "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" (3687-12) (1993 р.), "Про наукову і науково-технічну експертизу" (51/95-ВР) (1998 р.), "Про наукову і науково-технічну діяльність" ( 1977-12 ) (1998р.), "Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки" ( 2623-14) (2001р.).
Створено систему органів державної виконавчої влади та інших структур, які здійснюють пряме управління науковою та науково-технічною діяльністю або суттєво на неї впливають. Започатковано формування на базі провідних наукових організацій Національної академії наук України інноваційних структур нового типу - технопарків. Разом з тим в Україні ще не створено цілісної системи, спроможної забезпечити формування та здійснення ефективної державної науково-технічної політики. Роль та функції органів державного управління науково-технічною сферою окреслені не досить чітко, а механізму узгодження та координації їхніх дій, по суті, не вироблено.
Не забезпечується достатнє поєднання науково-технічної політики та структурної трансформації науково-технічного потенціалу з завданнями структурної перебудови економіки.
Відсутня належна взаємодія науки з виробництвом. Не призупинено тенденцію скорочення галузевого та заводського секторів науки, дослідно-виробничої бази, у т. ч. зменшення кількості конструкторсько-технологічних та проектно-конструкторських організацій, які мають працювати безпосередньо на конкретні науково-технічні потреби виробництва.
Негативно впливає на науково-технічну сферу й те, що досі не проведено належним чином державну атестацію наукових установ, не сформовано їх Державний реєстр, як того вимагає Закон "Про наукову і науково-технічну діяльність" ( 1977-12 ). На структури, що мають увійти до цього реєстру, законодавчо передбачено поширення податкових пільг, установлених для неприбуткових організацій. Це стало б дієвим засобом стимулювання розвитку науково-технічної сфери.
3.2. Застосування програмних методів та конкурсних засад. Ефективність використання бюджетних коштів
Рівень та ефективність програмно-цільових методів і конкурсних засад в організації наукової та науково-технічної діяльності є вкрай низькими.
Формування державних цільових програм, державних замовлень на розробки за пріоритетними напрямами науково-технічного розвитку здійснюється переважно без належного об#рунтування та на безальтернативних засадах.
Загальна кількість державних цільових програм була і залишається надмірною та не забезпеченою реальними джерелами фінансування. Зокрема, у 1998 р. виконувалося понад 200 таких програм різного рівня (19 національних, 128 державних, 21 міжгалузева, 23 галузевих та 11 регіональних) загальною вартістю робіт понад 237 млрд. грн., у т. ч. за рахунок коштів державного бюджету - майже 90 млрд. грн.
За станом на травень 2001 р. Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції зареєстровано 149 державних цільових програм, які діють у цьому та наступних роках.
Хронічне недофінансування робіт за такими програмами сповільнює реалізацію багатьох завдань, значна частина робіт взагалі залишається незавершеною. Так, фактичні обсяги фінансування 62 державних науково-технічних програм, затверджених на 1997-1998 рр., становлять лише третину від запланованих. У зв'язку з цим термін їх виконання було спочатку продовжено до 1999 р., у якому вони були профінансовані лише на 16,3%, згодом завершення перенесли на 2000 р., а у 2001 р. ці роботи припинено взагалі.
Залишається низькою ефективність використання коштів державного бюджету, що спрямовуються на розвиток науково-технічного прогресу. Це зумовлено насамперед недостатньою концентрацією фінансових ресурсів на пріоритетних напрямах розвитку науки і техніки.
Реалізація державних цільових програм та виконання державних замовлень відбувається за умов істотного розриву між процесами досліджень і впровадження створених на їх основі розробок. Фінансується лише проведення самих досліджень без належної цільової підтримки дальшого застосування їхніх результатів на практиці.
До негативних наслідків призвели фактична руйнація Державного інноваційного фонду, відсутність потужних галузевих фондів науково-технічного розвитку, законодавчої бази державної підтримки, упровадження нових розробок у виробництво, у т. ч. засобами податкового стимулювання.
3.3. Організаційне забезпечення розвитку фундаментальних досліджень
Принципово важливим для забезпечення дальшого розвитку фундаментальних досліджень з найважливіших проблем природничих, суспільних і гуманітарних наук є те, що вони вперше включені на законодавчому рівні до переліку пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки. У зв'язку з цим потрібне істотне підвищення рівня та ефективності координації фундаментальних досліджень. Водночас ще не створені нормативні засади реалізації законодавчо закріпленого за Національною академією наук статусу вищої наукової установи України, відповідальної за координацію фундаментальних досліджень в усіх наукових організаціях та функцій створеної при Академії Міжвідомчої ради з координації фундаментальних досліджень.
Потребує значного посилення підтримка Державного фонду фундаментальних досліджень. За час свого існування з 1992 р. ним проведено сім конкурсів наукових проектів, у результаті яких близько 12 тис. учених із 300 організацій отримали гранти на їх проведення. В останньому з цих конкурсів, який відбувся у 2001 р., взяли участь 19,5 тис. осіб, а з 3,5 тис. поданих проектів відібрано для фінансування 350 найперспективніших. Проте бюджет фонду в усі минулі роки був украй обмеженим, а план його бюджетного фінансування виконувався не більш як на 40%.
Недавня реорганізація Державного фонду фундаментальних досліджень у самостійну юридичну особу має забезпечити активнішу його роль у підтримці розвитку фундаментальної науки, реалізації державних наукових програм, залученні до фінансування позабюджетних коштів.
3.4. Проблеми інтелектуальної власності
Недосконалими залишаються організація патентно-ліцензійної роботи та нормативно-правова база у справі охорони інтелектуальної власності. Зокрема, надто тривалими (4-5 років) є терміни проведення експертизи (кваліфікаційної), по суті, заявок на видачу патентів на винаходи з терміном дії 20 років. У результаті втрачається новизна винаходу і, головне, актуальність його впровадження. Серед патентів, одержаних у 2000 р., лише 30% мали повноцінний 20-річний патентний захист. Решта видана без проведення експертизи на світову новизну та винахідницький рівень, що не забезпечує необхідного ступеня захисту.
Нестача коштів ускладнює як доступ до сучасної світової патентної інформації, так і підтримку чинності патентів України й патентування вітчизняних винаходів за кордоном. Нормативно-правова база регулювання інтелектуальної власності налічує понад 30 законодавчих, 20 підзаконних і більш як 50 відомчих актів. Проте їх норми далеко не повною мірою відповідають вимогам міжнародних угод та протоколів, недостатньо узгоджені між собою, хибують на суперечності та невизначеність прав на різні форми інтелектуальної власності.
Потребують чіткого законодавчого врегулювання права на об'єкти інтелектуальної власності, створені за рахунок коштів державного бюджету та державних цільових фондів, правовідносини між роботодавцем і працівником у питаннях "службових" об'єктів інтелектуальної власності, гарантії захисту матеріальних інтересів винахідників.
3.5. Поповнення науки талановитою молоддю
Ця сфера потребує значних організаційних зусиль. Керівництво держави вже вжило низку заходів, спрямованих на поповнення науки талановитою молоддю та її закріплення. З 1994 р. призначаються 200 стипендій Президента України, 300 - Кабінету Міністрів і стільки ж - НАН України для молодих учених. У 2000 р. встановлено 10 щорічних премій Президента України за видатні досягнення в галузі природничих, технічних та гуманітарних наук молодим науковцям Національної академії наук України. Ужито заходів для підвищення престижу праці вченого. Певну підтримку молодим науковцям надають обласні державні адміністрації, міністерства, галузеві академії наук та їхні наукові установи, благодійні організації.
Усе це дало змогу дещо пом'якшити гостроту проблеми. Частка молодих учених віком до 40 років збільшилася з 15,8 у 1999 р. до 16,4% у 2000 р. Але потрібна ще велика і напружена робота, щоб радикально змінити ситуацію на краще.
3.6. Інтеграція науки й освіти
В Україні певною мірою опрацьовані механізми поглиблення взаємодії науки та освіти, створено відповідні структури, зорієнтовані на органічне поєднання навчального процесу з участю студентів у науково-дослідній роботі. Створені й успішно діють 9 наукових установ подвійного підпорядкування (Національної академії наук та Міністерства освіти і науки - МОН), два відділення цільової підготовки при НАН України, спільний фізико-технічний факультет у Національному технічному університеті "КПІ", десятки філій кафедр вищих навчальних закладів в інститутах НАН України, а також низка спільних лабораторій. Уперше здійснив прийом студентів створений у 2000 р. спільний фізико-енергетичний факультет Інституту високих технологій Харківського національного університету та Інституту проблем машинобудування НАН України.
Однак процес інтеграції науки та освіти відбувається виключно за рахунок внутрішніх резервів Академії та МОН України, чого явно недостатньо. Потрібна цільова державна підтримка цієї справи. Заслуговує на увагу досвід Росії, де протягом п'яти останніх років реалізовано федеральну цільову програму "Державна підтримка інтеграції вищої освіти та фундаментальної науки". Результати були настільки переконливі, що уряд РФ затвердив на 2002-2006 рр. нову федеральну цільову програму, на виконання якої виділено кошти, еквівалентні 50 млн. дол. США. Передбачається, зокрема, створити 150 спільних навчально-наукових центрів на базі академічних інститутів та вищих навчальних закладів.
З урахуванням такого досвіду в Україні було б доцільно розробити і передбачити систему цільової державної фінансової підтримки якщо не програми, то кількох великих інтеграційних проектів - наприклад, створення науково-освітніх комплексів, де не тільки готувалися б фахівці високої кваліфікації, а й комплексно вирішувалися питання пошуку, відбору, залучення і закріплення в науці талановитої молоді.
Висновки і пропозиції
1. Незважаючи на значні втрати, Україні вдалося зберегти досить потужний науково-технічний потенціал. Діє розгалужена мережа наукових організацій, що охоплює широкий спектр галузей науки і техніки. Залишається високим рівень кваліфікації кадрів. Продовжують працювати провідні наукові школи на багатьох сучасних напрямах природничих і технічних наук. Ряд досягнень українських учених дістали світове визнання, дальшого розвитку набула сфера суспільних і гуманітарних наук. Виконано чимало перспективних і конкурентоспроможних на світовому ринку науково-технічних розробок.
Усе це підтверджує реальні можливості вітчизняного науково-технічного потенціалу, його здатність забезпечувати (за умов державної підтримки та формування ефективних механізмів практичної реалізації розробок) повноцінне наукове та технологічне забезпечення позитивних зрушень в економіці та інших сферах суспільного життя.
Водночас у науково-технічній сфері нагромаджувалися і дуже складні проблеми, які переростають або вже переросли в загрозливі тенденції. Потрібне невідкладне їх розв'язання для підвищення ролі науки в реалізації стратегічних завдань розвитку нашої держави.
2. В Україні надто повільно створюється (законодавчим шляхом та організаційними заходами) середовище, яке стимулювало б розвиток науково-технічної та інноваційної діяльності. До цього часу не прийнято ряд важливих законів, зокрема про інноваційну діяльність та державне регулювання трансферу технологій, захист інтелектуальної власності, незадовільно виконуються вже прийняті закони та інші нормативно-правові акти.
3. Кабінет Міністрів разом з Президією НАН України повинні забезпечити вироблення та проведення цілеспрямованої і послідовної державної політики поступового реформування та модернізації науково-технічного потенціалу держави і створення умов для його ефективного використання.
Потрібно чітко усвідомити, що державна науково-технічна політика - це невід'ємна складова стратегічного курсу інноваційного розвитку. Важливими її елементами мають стати, насамперед, посилення державної підтримки розвитку науково-технічного потенціалу країни, всебічне сприяння економічними важелями зростанню попиту виробництва на результати наукових досліджень та розробок.
Міністерству освіти і науки України необхідно вжити ефективних заходів для прискорення інтеграції науки й освіти, посилити координацію зусиль органів виконавчої влади, Національної та галузевих академій наук у проведенні державної науково-технічної політики.
4. Реформування та модернізація науково-технічного потенціалу потребують значного збільшення видатків державного бюджету на наукові та науково-технічні роботи, ефективнішого використання бюджетних коштів.
Період так званого поступового збільшення цих видатків до мінімально необхідного рівня 1,7% ВВП неприпустимо затягнувся.
Кабінету Міністрів у процесі підготовки проекту Державного бюджету України на 2003 р. слід передбачити збільшення видатків на наукову та науково-технічну діяльність не менше як у 1,5 раза порівняно з нинішнім рівнем. Необхідно забезпечити пріоритетне спрямування додаткових коштів на:
- розвиток фундаментальних досліджень, у т. ч. на збільшення фінансування Державного фонду фундаментальних досліджень до 6% від загальних видатків на наукову та науково-технічну діяльність;
- виконання державних програм за пріоритетними напрямами розвитку науки і техніки;
- пряму підтримку за рахунок державного замовлення окремих науково-технічних розробок у галузі високих технологій, які мають проривний характер і здатні внести істотні зміни в підвищення рівня виробництва, конкурентоспроможності продукції;
- виконання фундаментальних і пошукових досліджень для потреб оборони і національної безпеки;
- прискорений розвиток сучасної системи інформаційно-аналітичного забезпечення науково-технічної діяльності за рахунок створення загальнодержавної і міжгалузевих інформаційних комп'ютерних мереж та автоматизованих фондів інформації.
Налагодити об#рунтований відбір високотехнологічних розробок, систематичний моніторинг процесу їх виконання, забезпечення своєчасного патентного захисту, у т. ч. за кордоном, та підтримки патентів.
Забезпечити надання головним розпорядникам бюджетних коштів, що виділяються на проведення наукових досліджень, виконання державних наукових і науково-технічних програм, окремих перспективних розробок за пріоритетними напрямами науки і техніки, права самостійно перерозподіляти ці кошти між статтями видатків, крім захищених статей.
5. Потребує значного поліпшення чинна практика застосування програмно-цільових методів організації науково-технічної діяльності.
Кабінету Міністрів України необхідно:
- глибоко і всебічно проаналізувати стан та ефективність виконання всіх державних цільових програм, що фінансуються за рахунок видатків державного бюджету, передбачити доведення їх до оптимальної кількості. Створити постійно діючу систему прогнозно-аналітичного забезпечення та моніторингу науково-технічного розвитку, перспектив впливу на соціально-економічні процеси;
- сприяти якомога швидшому прийняттю Закону "Про державні цільові програми";
- створити протягом 2002 р. економічну та законодавчу базу надання цільової підтримки комерціалізації і широкому практичному використанню результатів виконання державних наукових і науково-технічних програм. Зокрема, необхідно організувати повноцінну діяльність Української державної інноваційної компанії, а також посилити роль галузевих фондів науково-технічного розвитку в забезпеченні неперервності циклу "наука техніка - виробництво".
6. Недостатнім є рівень координації фундаментальних досліджень, результати яких мають першочергове значення з погляду перспектив розвитку науково-технічного потенціалу. З огляду на це дуже важливим завданням є організація Національною академією наук України ефективної роботи Міжвідомчої ради з координації фундаментальних досліджень.
Необхідно забезпечити формування на конкурсних засадах та реалізацію цільових наукових програм з пріоритетного напряму розвитку науки і техніки "Фундаментальні дослідження з найважливіших проблем природничих, суспільних і гуманітарних наук".
Слід залучити до реалізації проектів за цими програмами провідні наукові колективи з інших державних академій наук та вищих навчальних закладів.
НАН України має спільно з Міністерством науки і освіти вирішити питання щодо надання Державним фондом фундаментальних досліджень додаткової фінансової підтримки цільовим науковим програмам.
7. Для реалізації пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки та інноваційного розвитку потрібне подальше реформування науково-технічної сфери.
Кабінет Міністрів і Національна академія наук України мають покласти в основу цієї роботи такі елементи:
- приведення тематики наукових досліджень та розробок, структури наукових кадрів і переліку наукових дисциплін, за якими здійснюється їх підготовка, у відповідність до пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки;
- запровадження державного моніторингу ефективності роботи наукових організацій, проведення їх державної атестації, формування та постійне оновлення Державного реєстру наукових установ, яким надається підтримка держави;
- розвиток мережі організацій інноваційного типу, у т. ч. технопарків, інкубаторів малого інноваційного бізнесу, що дасть змогу значно підвищити рівень та обсяги комерціалізації результатів наукових досліджень;
- розширення масштабів та прискорення темпів роздержавлення організацій, що виконують науково-технічні роботи, насамперед у галузевому секторі науки.
8. До найзагрозливіших тенденцій, які послаблюють вітчизняний науково-технічний потенціал, належить украй незадовільне забезпечення наукових організацій матеріально-технічними ресурсами, передусім сучасними науковими приладами, матеріалами та реактивами для проведення досліджень.
Кабінету Міністрів передбачати, починаючи з 2003 р., у проектах Державного бюджету України виділення капітальних укладень для потреб наукової та науково-технічної діяльності в обсягах, які відповідали б їхній частці в загальних обсягах капітальних укладень у пропорції не меншій, ніж частка видатків на наукову та науково-технічну діяльність у загальних видатках бюджету. Забезпечувати пріоритетне спрямування додаткових капітальних укладень на закупівлю за державним замовленням наукових приладів іноземного виробництва для забезпечення ними насамперед центрів колективного користування, а також на розвиток вітчизняного наукового приладобудування.
9. Кабінету Міністрів, Національній академії наук України слід невідкладно запровадити додаткові заходи для активнішого залучення до науки талановитої молоді, підтримки молодих учених. Для цього використані ще далеко не всі наявні можливості законодавчого та організаційного характеру.
Необхідно внести зміни і доповнення до чинного законодавства щодо визначення статусу молодого вченого, його віку (до 35 років), трудових і соціальних прав та гарантій, а також поширення пільг, які мають молоді громадяни та молоді сім'ї згідно зі ст. 10 Закону "Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні" ( 2998-12 ), на молодих учених та їхні сім'ї.
Заснувати гранти Президента України для підтримки наукових досліджень молодих учених (докторів наук, докторантів, перспективних кандидатів наук) з пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки. Збільшити вдвічі розмір стипендій Президента України та Кабінету Міністрів для молодих учених.
Передбачати в проектах Державного бюджету України істотне збільшення цільових капітальних укладень для будівництва службового житла для молодих учених і спеціалістів.
Забезпечити протягом 2002 р. розроблення та реалізацію вагомих інноваційних проектів зі створення науково-освітніх центрів, де комплексно вирішуватимуться питання пошуку, відбору, залучення до науки талановитої молоді та її закріплення.
Розвиток вітчизняного науково-технічного потенціалу, створення належних умов для генерації наукових знань, високих технологій та їх упровадження в усі сфери суспільного життя є визначальними чинниками прогресу України, перспектив її входження до кола розвинутих країн світу. Це завдання відповідає найвищим національним інтересам нашої держави.
Формування ринку земель населених пунктів
Україна має вигідне географічне положення, раціональний рельєф, великі площі високоцінних угідь і багаті надра, оптимальний рівень заселення, забудови та інфраструктурного облаштування території. Відповідно її земельно-рельєфний потенціал здатний забезпечити сталий конкурентоспроможний розвиток економіки в контексті світового господарства.
Водночас неодмінною умовою використання цих можливостей є рухомість земельних ресурсів, залучення їх до економічного обігу. Це важливо насамперед стосовно земель населених пунктів, на які припадає порівняно невелика частка території держави (11,8%), але за грошовою оцінкою - більше половини загальної вартості землі. На цих землях проживає основна маса населення, розміщена переважна більшість виробничих та соціальних об'єктів, вони найкраще облаштовані з точки зору інфраструктури. Тому їхній ринковий потенціал дуже високий, що визначає пріоритетність і першочерговість включення таких земель в економічний оборот.
1. Сучасний стан ринку землі
1.1. Значення і цілі формування ринку землі
Відповідно до стратегії ринкової трансформації економіки України основними цілями формування ринку землі є:
- формування багатоукладної системи господарювання на засадах рівності всіх форм власності на землю та сприяння утвердженню приватної власності;
- забезпечення ефективного руху землі, своєчасного переходу земельних ділянок до ефективніших власників, підприємців-орендарів;
- підвищення інвестиційної привабливості та кредитної спроможності підприємств через право продажу і застави земельних ділянок;
- включення земельних ділянок і прав на них в економічний обіг та поступове перетворення земельних активів у фондові інструменти;
- збільшення доходів бюджетів усіх рівнів за рахунок надходження коштів від продажу земельних ділянок, податкових і митних платежів з операцій купівлі-продажу;
- формування ринкових механізмів землезабезпечення розвитку населених пунктів, їхньої виробничої та соціальної інфраструктури;
- збереження, захист та охорона земель, екологічна безпека їх використання.
Сприятливі передумови реалізації цих та інших завдань створені з прийняттям нової редакції Земельного кодексу України ( 2768-14 ).
1.2. Ринковий потенціал земель населених пунктів
Площа земель населених пунктів України становить 7106,3 тис. га, з них 74,8% - землі сіл, 17,8 - міст і 7,4% - селищ. Їхній економічний потенціал дуже потужний і має такі основні властивості:
- висока доступність для приватизації - вища, ніж загалом у державі. Це насамперед вільні від забудови земельні ділянки, сільськогосподарські угіддя, ділянки під житловими та промисловими об'єктами, що підлягають приватизації;
Ринковий потенціал земель
населених пунктів
---------------------------------------------------------------- |
- велика множинність суб'єктів земельних відносин, що підвищує конкурентність ринку землі. Якщо співвідношення між площами земель у населених пунктах і поза їх межами становить 1:9, то співвідношення між відповідними суб'єктами земельних відносин - 3:1;
- високий рівень персоніфікації земельних ділянок, що є визначальним для приватизації і має важливе значення для формування і конкурентного функціонування ринку землі;
- високий рівень інфраструктурного облаштування. Забудовані землі в населених пунктах становлять 22,4%, у селах - 15, у селищах - 30, у містах 50% від загальної їх площі;
- велика частка незайнятих земель, що підвищує їх привабливість для включення в економічний оборот. У населених пунктах є 4,9 млн. га земель сільськогосподарського призначення, або 70% від загальної площі. Це землі під садами, городами, присадибними ділянками, що підлягають приватизації, можуть продаватися і купуватися;
- висока оцінка таких земель. Співвідношення грошової оцінки земель населених пунктів до земель поза їх межами становить 10 до 1. Безсумнівно, висока доходність земель населених пунктів для власників, орендодавців, орендарів і користувачів, а також для держави та органів місцевого самоврядування. Річна сума плати за землю населених пунктів перевищує 80% загальної суми по країні.
Зазначені та інші чинники диктують необхідність широкомасштабного залучення цих земель до економічного обігу.
1.3. Передумови залучення землі до економічного обігу
Запровадження ринкових засад у системі земельних відносин розпочалося ще на початку 90-х років XX ст., коли Постановою Верховної Ради Української РСР "Про земельну реформу" ( 563-12 ) (грудень, 1990 р.) усі землі України були оголошені об'єктом земельної реформи. Однак реальне формування ринку землі йшло дуже повільно. Перед державою стояло складне і відповідальне завдання закріплення прав на землю для 18 млн. фізичних та юридичних осіб і проведення великого комплексу організаційно-економічних та землевпорядних робіт. Цей процес супроводжувався гострим політичним протистоянням, ускладнювався браком технічних і фінансових можливостей. Надто повільно створювались такі передумови формування ринку землі, як визначення меж населених пунктів, інвентаризація та приватизація земельних ділянок, запровадження оренди та грошова оцінка землі.
Установлення меж населених пунктів триває понад 10 років. Це зроблено тільки в 71,7% від загальної їх кількості, у т. ч. містах обласного значення - 24%, районного - 46, у селищах - 54,7 і селах - 72,8%. Унаслідок цього неповністю визначено повноваження органів влади в прийнятті рішень про включення земельних ділянок в економічний оборот. Завершено встановлення меж населених пунктів у Рівненській, Хмельницькій, Закарпатській, Житомирській, Запорізькій, Харківській, Івано-Франківській, Київській, Тернопільській і Черкаській областях. Повільно йде цей процес у Херсонській, Полтавській, Львівській, Миколаївській та Чернігівській областях, містах Києві та Севастополі. Основні причини - недостатнє забезпечення коштами та планово-картографічними матеріалами.
Інвентаризація земель населених пунктів проводиться протягом більш як 11 років. Її проведено лише на 40,6% земель населених пунктів, у т. ч. у містах обласного значення - 36,8; районного - 41%. Ця робота завершується в Чернівецькій, Рівненській та Івано-Франківській областях. Водночас у Тернопільській, Черкаській, Одеській і Житомирській областях проінвентаризовано менше 10% земель населених пунктів. Це теж зумовлено обмеженим фінансуванням, насамперед з місцевих бюджетів.
Установлення меж населених пунктів (станом на 1.01.2002 р.)
Інвентаризація земель
населених пунктів
(станом на 1.01.2002 р.)
Приватизація земельних ділянок у населених пунктах триває понад 9 років. з 13,5 млн. громадян, які мають на це право, відповідні дозволи отримали тільки 87,3%, а державні акти видано лише 23,7%. У Сумській, Волинській і Хмельницькій областях цей процес завершується. Дуже повільні його темпи в містах Харкові, Вінниці, Херсоні, Донецьку, де приватизовано лише 6-20% земельних ділянок - в основному через високу вартість підготовки і складну процедуру погодження правоустановчих документів у місцевих радах.
Зволікання з приватизацією земельних ділянок - чинник, який найбільше стримує включення їх в економічний оборот, особливо у вторинний ринок.
Оренда земель населених пунктів. У 2001 р. в оренді перебувало лише 2,2% цих площ. Особливо повільно йде цей процес у Чернівецькій, Чернігівській, Тернопільській, Миколаївській, Житомирській областях і м. Києві. Дещо краща ситуація в Полтавській, Запорізькій, Львівській областях, Автономній Республіці Крим та м. Севастополі. Головним гальмом при цьому була поширеність старої консервативної форми постійного землекористування.
Приватизація громадянами
земельних ділянок (станом на 1.01.2002 р.), млн. осіб
Передача в оренду земель
населених пунктів у 2001 р.
Грошову оцінку земель населених пунктів характеризують такі дані: оцінено лише половину їх у 42% населених пунктів. Дещо активізувалася ця робота з другої половини 1999 р. Завершується грошова оцінка земель у містах Києві та Севастополі, Донецькій, Тернопільській і Волинській областях. Незадовільно вона проводиться в Закарпатській, Житомирській, Рівненській, Херсонській і Черкаській областях та Автономній Республіці Крим. Тим часом у містах, де таку оцінку проведено, плата за землю зросла на 20%, або на 251 млн. грн., а в містах Києві - на 62, Ковелі - на 91 і Сєверодонецьку - на 37%.
Уряду, Держкомзему України, органам виконавчої влади на місцях та місцевого самоврядування треба вжити невідкладних заходів для прискорення усіх процесів, необхідних для повноцінного залучення землі до економічного обігу.
Проведення грошової оцінки земель населених пунктів
(станом на 1.01.2002 р.)
1.4. Шляхи становлення ринку землі
Становлення ринку земель населених пунктів відбувалося двома основними шляхами - купівлі-продажу ділянок громадянами для особистого використання і продажу їх органами влади фізичним та юридичним особам для підприємницької діяльності.
Ринок земельних ділянок для особистого використання громадянами неформально існував ще з радянських часів. Тоді люди мали право продавати свої садиби разом з присадибними ділянками з урахуванням не тільки вартості будівель та споруд, а й площі, якості і місцезнаходження земельної ділянки.
Такий ринок особливо активізувався на початку 90-х років, коли різко збільшилася видача землі громадянам з правом наступної приватизації ділянок для ведення особистого підсобного господарства, під забудову, городи, сади, дачі, гаражі.
Дедалі більше стали продаватись вільні земельні ділянки, особливо в приміській зоні, де з'явилися первинні і вторинні (тіньові) ринки землі. На цьому грунті виникли спекулятивні явища з відповідними негативними наслідками.
Характерними рисами операцій громадян з купівлі-продажу земельних ділянок для особистого користування є:
- одержання цих ділянок у користування чи власність з метою безоплатної приватизації та наступного продажу;
- укладання цивільно-правових угод на продаж тільки будівель і споруд без оформлення продажу земельних ділянок;
- відсутність об'єктивної ринкової оцінки земельних ділянок та достовірних даних про неї;
- продаж ділянок на підставі прямих цивільно-правових угод між продавцями і покупцями;
- відсутність диференційованого підходу в організації ринків землі первинного (після безоплатної приватизації) та вторинного (після купівлі чи приватизації за гроші);
- відсутність механізмів, форм та способів організованого і прозорого продажу земельних ділянок на зразок біржових торгів, відкритих та закритих аукціонів 3 конкурсів;
- заниження вартості цивільно-правових угод з продажу земельних ділянок і відповідно - сум державного мита та інших фіксованих платежів;
- відсутність ефективних механізмів оподаткування операцій з продажу земельних ділянок на первинному і вторинному ринках та забезпечення оптимальних надходжень до бюджетів усіх рівнів.
Таким чином, ринок земельних ділянок для особистого використання громадянами був і залишається одним з найбільш тінізованих, від чого багато втрачає держава. Значною мірою це зумовлено тим, що немає належного нормативно-правового та інституційного забезпечення продажу земельних ділянок після їх безоплатної приватизації.
Політичні перепони, які чинилися виробленню та запровадженню таких правових механізмів, поглиблювали тінізацію ринку землі.
Тому перед Урядом ставиться завдання: підготувати протягом першого півріччя 2002 р. проект Закону "Про ринок землі", який передбачав би особливості організації та регулювання первинного і вторинного ринків з урахуванням платної та безоплатної приватизації, часу та умов придбання ділянок, визначення прозорих способів їх продажу та декларування покупцями джерел доходів.
Формування ринку землі для підприємницької діяльності розпочалось ще в 1993 р., з виходом спеціальних указів Президента України, які передбачали продаж на конкурентних засадах земельних ділянок і права їх оренди. Усього фізичним та юридичним особам продано для підприємницької діяльності 5840 ділянок загальною площею 2654 га на суму 157,7 млн. грн.
Продаж земельних ділянок і права їх оренди (у вартості)
та надходження коштів, млн. грн.
Розвиток ринку землі значно прискорився після видання Указу Президента України "Про заходи щодо розвитку та регулювання ринку земель населених пунктів, інших земель несільськогосподарського призначення" ( 168/2000 ) (лютий, 2000 р.), яким передбачалася приватизація майнових комплексів підприємств разом із земельними ділянками та включення надходжень від продажу земельних ділянок у доходи бюджетів. Завдяки цьому у 2001 р. продано майже половину всіх земельних ділянок від усіх реалізованих з початку функціонування ринку землі. Однак продаж права оренди земельних ділянок дещо уповільнився.
Продаж земельних ділянок у населених
пунктах та права їх оренди
(станом на 1.01.2002 р.)
---------------------------------------------------------------- |
Надходження коштів до бюджетів
усіх рівнів від продажу
земельних ділянок у 2001 р.
У різних регіонах обсяги продажу земельних ділянок відрізняються до 10-20 разів. Завдання з надходження коштів до бюджетів усіх рівнів від продажу земельних ділянок у 2001 р. не виконані й наполовину, а до Державного бюджету надійшло всього 3,8 млн. грн. - менше 20% від того, що передбачалося. Велика строкатість у показниках надходження коштів до бюджетів усіх рівнів від продажу земельних ділянок - від 313 тис. грн. у Миколаївській області до 20 млн. грн. у Львівській. Найбільше коштів надійшло до бюджетів від продажу земельних ділянок у м. Києві, Одеській, Львівській, Полтавській і Дніпропетровській областях. Незадовільно використовуються можливості ринку землі для поповнення бюджетних надходжень у Кіровоградській, Луганській, Миколаївській, Харківській і Чернігівській областях. Дуже повільно йде продаж права оренди земельних ділянок.
Основні причини, що стримують продаж земельних ділянок для підприємницької діяльності:
- блокування продажу земельних ділянок та права їх оренди місцевими радами, які зволікають з прийняттям рішень або встановлюють завищені ціни;
- незацікавленість місцевих рад у продажу земельних ділянок;
- висока вартість нотаріальних послуг та ставки державного мита при укладанні цивільно-правових угод про купівлю-продаж земельних ділянок;
- можливість отримання земельних ділянок безоплатно у формі постійного користування;
- низька платоспроможність підприємців;
- незацікавленість інвесторів у придбанні земельних ділянок, оскільки власники і користувачі землі сплачують однаковий податок за неї;
- недосконалість нормативно-правового регулювання орендної плати і плати за землю, відсутність їх оптимального співвідношення та плати за невикористання земель.
Через сукупність зазначених чинників площа проданих за минулий рік земельних ділянок становить менше 0,05% від загальної їх площі, що значно менше оптимальної середньорічної норми переходу власності на землю для країн з ринковою економікою.
2. Стратегія формування ринку
земель населених пунктів
2.1. Основні завдання формування ринку землі
Успішне формування і дальший розвиток ринку землі передбачають вирішення ряду пріоритетних довгострокових і поточних завдань.
До основних довгострокових завдань, які належить здійснити Уряду та органам виконавчої влади на місцях і місцевого самоврядування, належать:
- остаточне завершення створення ринкових передумов для залучення землі до економічного обігу;
- підвищення ліквідності ринку земель населених пунктів;
- організація прозорого ринку землі з запровадженням конкурентності її продажу для підприємницької діяльності, забезпечення повноти надходження податків і зборів;
- розроблення і запровадження правових засад та організаційно-економічних механізмів інституційного забезпечення функціонування та регулювання ринку землі.
Основними поточними завданнями в цій сфері є завершення до 2005 р.:
- установлення меж та інвентаризації земель населених пунктів, визначення в кожному з них земельних ділянок за формою власності та потенційними можливостями включення їх в економічний оборот;
- приватизації земельних ділянок у населених пунктах фізичними особами (до 2010 р. - юридичними);
- передачі в оренду земельних ділянок, що використовуються фізичними та юридичними особами, крім тих, що зайняті під об'єктами державної і комунальної власності, які утримуються за рахунок бюджетів;
- грошової оцінки земель населених пунктів,
а також:
- розширення продажу права оренди та інших прав на земельні ділянки державної і комунальної власності;
- стимулювання викупу земельних ділянок, зайнятих приватизованими підприємствами, та їх включення до статутного капіталу підприємств;
- перехід переважно на аукціонний і конкурсний способи продажу земельних ділянок, що перебувають у державній і комунальній власності;
- удосконалення механізмів застави земельних ділянок, розвиток іпотечного кредитування фізичних та юридичних осіб і забезпечення ліквідності застави;
- розроблення механізмів перетворення земельних активів у фінансовий капітал, оформлений у вигляді земельних цінних паперів;
- визначення переліку інвестиційно привабливих об'єктів, для будівництва яких земельні ділянки можуть надаватися виключно на умовах продажу;
- запровадження обов'язкової статистичної звітності про кількість, площу, місцезнаходження проданих земельних ділянок, час та умови їх попереднього придбання, ціни і вартість продажу;
- перехід до сучасної системи реєстрації прав на землю, що відповідає ринковим вимогам.
З урахуванням цих завдань доцільно розробити державну програму завершення підготовки земель населених пунктів до залучення в економічний обіг та аналогічні регіональні програми.
2.2. Реалізація інвестиційного потенціалу ринку землі
Формування цивілізованого ринку землі - важливий чинник і необхідна передумова інвестиційної привабливості земельно-ресурсного потенціалу України, яка виявляється в прямій і опосередкованій (через бюджетну систему) формах.
Продаж земельних ділянок підвищує мотивацію до інвестування в економіку, укладення коштів у будівництво, розширення чи модернізацію підприємств, житла, об'єктів інфраструктури, інтенсифікацію господарської діяльності і поліпшення якості землі. Крім того, це опосередковано сприяє активізації інвестиційного процесу через спрямування частини виручених коштів, одержаних податків та зборів у розвиток інфраструктури населених пунктів.
У країнах з ринковою економікою протягом року переходить від одних власників до інших у середньому 1-2% загальної земельної площі. Такий показник рухомості земельних резервів, з одного боку, сприяє залученню через ринок землі до третини всіх інвестиційних ресурсів, а з іншого - не допускає торгівлі землею і спекулятивних операцій.
В Україні частка проданих ділянок у загальній площі земель населених пунктів є дуже низькою (за 2001 р. - менше 0,05%) і не забезпечує інвестиційної привабливості ринку землі.
Для того, щоб розв'язати цю проблему, необхідно:
- створювати можливості вибору інвесторами земельних ділянок для підприємницької діяльності, особливо будівництва об'єктів інфраструктурного призначення;
- забезпечувати умови рентабельного використання землі та повернення вкладених у її придбання коштів;
- здійснювати прозору і прогнозовану земельну та інфраструктурну політику в населених пунктах, постійно інформувати інвесторів про плани розвитку територій, ураховувати їхні пропозиції;
- забезпечувати стабільність законодавства у сфері земельних відносин та платежів за землю;
- розробити нормативно-методичну базу зонування територій населених пунктів, зорієнтовану на ефективне варіантне використання приватизованих земельних ділянок;
- спростити і зробити доступною систему розроблення та ведення містобудівної документації, забезпечити оперативне погодження проектів, пропонованих інвесторами, та опрацьованих документів;
- гарантувати використання земельних ділянок та споруджених на них об'єктів протягом визначеного терміну;
- передбачити можливості зміни цілей використання земельних ділянок у разі неефективного використання розміщених на них об'єктів;
- створювати спільні з інвесторами підприємства за участю місцевих органів влади (з внесенням до статутних фондів земельних ділянок, права на їх оренду чи заставу).
Суб'єкти земельно-інвестиційних відносин, які вкладають власний чи позиковий капітал у земельні ділянки або в земельні цінні папери, мають бути впевненими в тому, що закони та влада України надійно захищають їхні права та інтереси.
2.3. Реалізація бюджетного потенціалу ринку землі
Важливою умовою забезпечення соціальної спрямованості формування ринку землі є надходження коштів від продажу ділянок, що належали до державної та комунальної власності, у доходи відповідних бюджетів та збільшення податків і зборів від продажу приватних земельних ділянок. Наявні можливості для цього використовуються недостатньо.
За 1996-2001 рр. від продажу земельних ділянок для підприємницької діяльності до бюджетів усіх рівнів надійшло всього 157,7 млн. грн. Даних про надходження коштів у вигляді фіскальних платежів, від продажу земельних ділянок громадянами на вторинному ринку немає взагалі, оскільки досі не велося відповідного статистичного обліку.
Тим часом площа земельних ділянок населених пунктів, які можуть бути запропоновані для приватизації за гроші, становить 567 тис. га (ділянки промислових підприємств, землі запасу і не надані у власність чи користування). Навіть якщо їх приватизацію здійснювати протягом 10 років, то середньорічний обсяг продажу буде у межах 56-57 тис. га. За середньою ціною продажу землі, що склалася у 2001 р. (60 тис. грн. за 1 га), сума річних надходжень сягне 3,4 млрд. грн. Майже 90% цих коштів має надійти до місцевих бюджетів, а це чверть усіх доходів. Надалі, у міру формування реальної ринкової ціни землі та прозорого ринку, ці надходження будуть зростати.
Не менші бюджетні можливості пов'язані і з вторинним ринком землі. У власності громадян перебуває 3,5 млн. га землі в населених пунктах. Згідно з оптимальною нормою зміни власників на рівні європейських країн (1%) на вторинний ринок може щорічно пропонуватися до 35 тис. га. Ринкова вартість цих площ, за оцінкою фактичного продажу в 2001 р., може становити 2,1 млрд. гривень.
Чинними в країнах з ринковою економікою податками та ставками, що діють в Україні, з цієї суми може надійти до бюджетів усіх рівнів: державного мита (1%) - 21 млн. грн., податку на додану вартість (20%) - 420 млн. грн. та податку на прибуток (30%) - 630 млн. грн.; усього - понад 1 млрд. грн. За умови організації прозорого ринку землі ціни будуть вищими і відповідно більшими - фіскальні платежі. Причому надходження податків і зборів від вторинного ринку землі, на відміну від первинного, є не разовими, епізодичними, а стабільними.
Для підвищення бюджетної привабливості ринку землі і повнішого використання його потенціалу необхідно:
- забезпечити переведення на орендні умови користування (за орендну плату) усіх земель державної і комунальної власності, за винятком випадків, коли ними користуються установи, що утримуються з відповідних бюджетів;
- збільшувати обсяги продажу земельних ділянок за ринковими цінами для підприємницької діяльності і будівництва житла, спрощувати і прискорювати процедури підготовки їх до продажу;
- здійснювати приватизацію нерухомого майна виключно на умовах одночасного продажу земельної ділянки або оформлення права її оренди;
- сприяти прискоренню викупу земельних ділянок раніше приватизованими підприємствами;
- установити порядок надання дозволів на будівництво та приймання в експлуатацію об'єктів тільки за наявності права власності на землю або її оренди;
- визначити перелік об'єктів містобудування, для спорудження яких земельні ділянки можуть надаватися виключно на умовах продажу;
- практикувати емісію земельних цінних паперів та залучення до бюджетів коштів від їх продажу;
- забезпечити прозорість вторинного ринку землі, об'єктивне відображення цін та вартості угод, повноту сплати податків і зборів;
- установити сплату податків і зборів (державного мита з експертної або порівняльної оцінки аналогічного продажу, податків на додану вартість та з прибутку) з різниці між ціною продажу та придбання, а за відсутності таких можливостей - з цін продажу.
3. Забезпечення функціонування ринку
земель населених пунктів
3.1. Інституційне забезпечення ринку землі
Функціонування ринку землі має здійснюватись на засадах соціальної справедливості, дотримання державних та приватних інтересів, законності і прозорості, потреб збалансованого розвитку населених пунктів.
Успішне функціонування ринку землі потребує належного інституційного забезпечення, для чого необхідні такі основні передумови:
1. Формування інфраструктури ринку землі, що передбачає створення:
- мережі бірж, аукціонів, земельних банків, інших фінансово-кредитних установ, оцінних, консалтингових та ріелтерських, моніторингових структур, банків даних про попит і пропозиції на земельні ділянки;
- державного реєстру земель і реєстраційної системи;
- маркетингових структур з обслуговування ринку землі;
- спеціалізованих навчальних закладів і установ з підготовки кадрів для організації ринку землі та її експертного оцінювання.
2. Розроблення нормативної бази і техніко-економічної документації з правового забезпечення та обслуговування ринку землі, які б регулювали:
- проведення аукціонів, конкурсів з продажу земельних ділянок та права їх оренди;
- надання земельних ділянок у концесію для будівництва та експлуатації транспортної і міської інженерної інфраструктур;
- випуск земельних цінних паперів, еквівалентних вартості земельних ділянок та прав на них;
- діяльність фізичних та юридичних осіб з інвентаризації, реєстрації та експертної оцінки земельних ділянок, а також ліцензування, сертифікації та атестації цих видів діяльності.
3. Здійснення організаційних заходів з повнішої реалізації інвестиційної та бюджетної привабливості ринку землі. Вони мають охоплювати:
- щорічне складання для кожного населеного пункту переліків земельних ділянок для можливого їх продажу та обчислення надходжень до бюджетів коштів від приватизації;
- розроблення та розповсюдження інформаційних матеріалів для інвесторів про придатні до продажу земельні ділянки, їх розташування, характеристику, напрями можливого використання і початкову ціну;
- періодичну публікацію відомостей про попит і пропозиції на земельному ринку, створення для цього в разі потреби спеціального друкованого органу;
- запровадження незалежної системи оцінювання земельних ділянок та прав на них, у т. ч. разом з вартістю об'єктів нерухомості;
- організацію підготовки спеціалістів з експертного оцінювання земельних ділянок та обслуговування ринку землі;
- випуск державних та муніципальних земельних цінних паперів, забезпечених земельними ділянками або правом їх оренди чи застави;
- залучення інвестицій та кредитів під гарантії земельних цінних паперів;
- прискорення розвитку іпотечного ринку з використанням земельних цінних паперів;
- поступове переведення земельних активів населених пунктів з натуральних форм у фондові інструменти.
3.2. Регулювання ринку землі
Для успішного використання землі в економічному обороті Кабінет Міністрів має опрацювати ефективну систему регулювання ринку землі з поєднанням двох його форм - загальнодержавного та місцевого самоврядного регулювання.
Основним завданням першої з цих форм є створення системи самодостатнього і збалансованого функціонування ринку, яка б гарантувала рух землі в економічному обороті, захист приватних, муніципальних та державних інтересів і не допускала спекуляції земельними ділянками.
Ринок землі має регулюватися переважно засобами економічного впливу на суб'єкти земельних правовідносин. До основних із цих засобів належать:
- установлення плати за несвоєчасне освоєння земельних ділянок залежно від терміну володіння або користування ними;
- оподаткування прибутку від операцій з продажу земельних ділянок або прав на їх оренду відповідно до терміну володіння або користування;
- обкладення податком на додану вартість операцій з продажу земельних ділянок та права на їх оренду;
- оптимізація митних зборів з операцій купівлі-продажу земельних ділянок;
- запровадження статистичної звітності про купівлю-продаж земельних ділянок, рівень цін, вартість цивільно-правових угод і сплачені податки та збори;
- тимчасове звільнення від плати за земельні ділянки, на яких здійснено або здійснюються за рахунок інвестора роботи з поліпшення якості та охорони раніше порушених або забруднених площ;
- пільгове кредитування (повне або часткове відшкодування процентів за кредити) власників або орендарів земельних ділянок, які здійснюють такі роботи;
- надання цільових бюджетних субсидій на зазначені цілі.
Органи виконавчої влади та місцевого самоврядування повинні забезпечити в межах своїх повноважень для регулювання ринку землі:
- вироблення регіональних та місцевих правил забудови, дотримання нормативних строків узгодження проектної документації та цільового використання земельних ділянок;
- створення в містах спеціальних підрозділів з питань менеджменту та маркетингу на ринку землі, оцінки та продажу земельних ділянок;
- поліпшення нормативно-методичної бази зонування територій населених пунктів для забезпечення більшої доступності приватизації (продажу) земельних ділянок, передачі їх в оренду, відновлення порушених і забруднених земель.
3.3. Правове забезпечення ринку землі
Формування правового поля ринку землі започатковане Постановою Верховної Ради від 18 грудня 1990 р. ( 563-12 ), коли всі землі України були оголошені об'єктом земельної реформи.
Правовою першоосновою запровадження ринку землі стало визнання в Законі "Про форми власності на землю" ( 2073-12 ) від 30 січня 1992 р. приватної власності на землю та закріплення цього права в Земельному кодексі, ухваленому 13 березня 1992 року.
Після цього Постановою Верховної Ради "Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі" ( 2200-12 ) від 13 березня 1992 р. та Декретом Кабінету Міністрів "Про приватизацію земельних ділянок" ( 15-92 ) від 26 грудня 1992 р. було процедурно забезпечено приватизацію землі громадянами.
Надалі правова база ринку землі доповнювалася спеціальними нормативними актами, які дали поштовх продажу земельних ділянок для підприємницької діяльності та заклали основи організованого ринку землі. Це насамперед укази Президента України "Про приватизацію об'єктів незавершеного будівництва" (456/93) від 14 жовтня 1993 р., "Про приватизацію автозаправних станцій, що реалізують пально-мастильні матеріали виключно населенню" ( 612/93 ) від 29 грудня 1993 р. і "Про приватизацію і оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності" ( 608/95 ) від 12 липня 1995 р.
У 1996 р. загальноправові засади формування ринку землі були визначені і закріплені Конституцією України ( 254к/96-ВР ), якою встановлено, що право на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами, територіальними громадами і державою. Одночасно Основний закон (254к/96-ВР) гарантує право власності на землю та повного розпорядження нею, без чого неможливий ринок землі.
Ці конституційні положення реалізовані в Указах Президента України: "Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення" ( 32/99 ) від 19 січня 1999 р., "Про заходи щодо розвитку та регулювання ринку земель населених пунктів, інших земель несільськогосподарського призначення" (168/2000) від 4 лютого 2000 р. і "Про Основні напрями земельної реформи в Україні на 2001-2005 роки" ( 372/2001 ) від 30 травня 2001 р.
Позитивну роль у розвитку ринку землі відіграли укази Президента України, закони про приватизацію і затвердження програм, де передбачалася приватизація підприємств разом із земельними ділянками.
З прийняттям нової редакції Земельного кодексу України ( 2768-14 ) відкрилися широкі можливості для включення землі в економічний обіг. Ринкові засади в земельних відносинах, започатковані або проголошені указами Президента України, набули законодавчого закріплення. Основні з них такі:
- конкретизація форм і способів реалізації права власності громадян та юридичних осіб на землю для господарської та підприємницької діяльності;
- розширення прав органів місцевого самоврядування щодо власності на землі територіальних громад та залучення їх в економічний обіг;
- запровадження порядку продажу земельних ділянок на конкурентній основі згідно з експертною оцінкою, що значно підвищує прозорість операцій з землею, обмежує адміністративне втручання, захищає права суб'єктів ринку і збільшує надходження до бюджетів усіх рівнів;
- уніфікація права користування землями на засадах оренди, що дасть змогу включити землі державної та комунальної власності в частковий економічний обіг і збільшити бюджетні надходження від орендної плати.
Для втілення норм і вимог Земельного кодексу в життя Кабінет Міністрів повинен невідкладно вжити таких заходів:
- підготувати і внести на розгляд Верховної Ради зміни і доповнення до Лісового та Водного кодексів України, Кодексу України "Про надра", а також до законів: "Про концесії", "Про господарські товариства", "Про власність", "Про плату за землю", "Про оренду землі", "Про місцеве самоврядування";
- підготувати і внести на розгляд Верховної Ради проекти нових законів: "Про розмежування державної та комунальної власності на землю", "Про ринок землі", "Про Державний земельний (іпотечний) банк", "Про оцінку земель", "Про охорону земель", "Про державний земельний кадастр", "Про землеустрій", "Про державний контроль за використанням та охороною земель";
- прийняти постанови про порядок зміни цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, про затвердження методики експертної грошової оцінки земель, про затвердження положення про технічний паспорт земельної ділянки, яка виставляється на торги, про особливості створення та діяльності іпотечних установ, про порядок використання техногенно забруднених земельних ділянок і про порядок установлення та використання берегових смуг водних шляхів.
Забезпечення практики купівлі-продажу земельних ділянок достатньою нормативно-правовою базою - головна передумова формування та ефективного, цивілізованого функціонування ринку землі, запобігання процесам стихійності і тінізації в цій сфері.
Висновки і пропозиції
1. Правові засади формування ринку землі в Україні закладені більше 10-ти років тому, коли було встановлено приватну власність на землю. Однак реальне становлення ринку землі відбувається дуже складно, стримується надто повільним створенням необхідних ринкових передумов. Зволікаються процеси встановлення меж земель населених пунктів, інвентаризації земель, приватизації земельних ділянок громадянами, грошової оцінки та передачі в оренду. Без завершення цього комплексу робіт неможливе включення землі в повноцінний економічний оборот.
2. Відсутність належних правових і організаційних процедур сприяє тінізації операцій з купівлі-продажу земельних ділянок, приховуванню реальних цін на землю, доходів від її продажу, а отже, веде до значного заниження фіскальних платежів. Донині немає офіційної статистики вторинного ринку. Продаж ділянок для підприємницької діяльності становить менше 0,05% від загальної площі земель населених пунктів.
З огляду на зазначене невідкладним завданням Кабінету Міністрів та органів виконавчої влади є детінізація руху земельних ділянок громадян і істотне прискорення продажу землі фізичним та юридичним особам для підприємницької діяльності.
3. У земель населених пунктів України потужний ринковий потенціал і висока доступність для приватизації. Разом з великою кількістю суб'єктів земельних відносин та високим рівнем їх персоніфікації, значним інфраструктурним забезпеченням та низьким рівнем зайнятості, високою оцінкою їх доходності це створює сприятливі умови для першочергового включення таких земель населених пунктів в економічний оборот.
4. З урахуванням інвестиційної привабливості та інвестиційних можливостей земель населених пунктів включення їх в економічний оборот передбачає залучення як прямих, так і опосередкованих (через бюджетну систему) інвестицій як на первинному, так і на вторинному ринку. Це мають бути кошти і виручені від продажу ділянок, і додатково залучені покупцями землі у зв'язку з її придбанням.
5. Ринок земель населених пунктів може значно розширити базу доходів бюджетів усіх рівнів. За експертними оцінками, від первинного ринку, тобто продажу земельних ділянок для підприємницької діяльності, бюджетна система може щорічно одержувати протягом 10 років не менше 2 млрд. грн. Вторинний ринок землі здатний щороку спрямовувати до бюджетної системи у вигляді податків і зборів від продажу земельних ділянок громадян до млрд. грн.
Таким чином, завдяки формуванню ринку землі можуть і мають бути створені механізми тривалої дії для поповнення бюджетів усіх рівнів.
6. Реальне формування ринку землі передбачає здійснення комплексу поточних та перспективних завдань. Це насамперед створення необхідних ринкових передумов, реалізація інвестиційного та бюджетного потенціалів ринку землі, забезпечення його прозорості, нормативно-правове забезпечення легального функціонування і цивілізованого регулювання.
7. Функціонування ринку землі має здійснюватися на засадах соціальної справедливості, дотримання державних та приватних інтересів і законності, прогнозованості та збалансованого розвитку населених пунктів. Потрібне належне інституційне забезпечення цих та інших процесів, що передбачає формування необхідної інфраструктури, розроблення нормативної і техніко-економічної документації, запровадження нового стилю організаційної роботи органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, зорієнтованого на підтримку, розвиток і моніторинг ринку землі.
8. З прийняттям нової редакції Земельного кодексу України ( 2768-14 ) створено більш системні правові засади ринку землі, значно розширено можливості її купівлі-продажу та оренди. Водночас для забезпечення організації прозорого ринку землі та ефективного його регулювання потрібно внести зміни і доповнення до чинних кодексів і законів та прийняти спеціальний закон про ринок землі. Гостро стоїть проблема опрацювання і прийняття ряду інших законодавчих актів, зокрема з питань реєстрації прав власності на землю, землеустрою, охорони земель, земельного банку, які мають забезпечити необхідні правові умови для обслуговування ринку землі.
Політика становлення середнього класу
Основою соціальної стабільності в сучасному світі є потужний і численний середній клас - головна складова громадянського суспільства. У більшості країн з розвиненою економікою він охоплює понад 60% населення. Як основний платник податків середній клас формує державний та місцеві бюджети, визначає споживчу поведінку населення і параметри внутрішнього ринку, через накопичення та участь у різноманітних системах страхування забезпечує інвестиційний потенціал, завдяки домінуванню в громадських і політичних організаціях визначає поведінку електорату та моральні стандарти суспільства, через участь у виборчому процесі виконує функції носія демократії та політичних свобод. Отже, розвиток демократії, становлення громадянського суспільства і формування середнього класу - це ідентичні процеси.
Узагальнення наявних у світовій літературі визначень середнього класу дає підстави кваліфікувати його як соціальне угруповання, що має набір певних характеристик:
- визначений рівень доходів; володіння нерухомістю; наявність власної справи; висока освіта і професійна кваліфікація;
- задоволеність своїм статусом;
- помірний політичний консерватизм, зацікавленість у підтримці соціальної стабільності;
- суб'єктивна ідентифікація себе із середнім класом.
Залежно від економічної ситуації і домінуючих ідеологічних принципів у різних суспільствах чинники, яким надає перевагу населення при визначенні своєї належності до середнього класу, є різними.
В Україні процес формування середнього класу, який відповідав би за майновим статусом та рівнем особистих доходів критеріям розвинених країн, перебуває поки що на початковому етапі. Це пояснюється насамперед низьким рівнем життя населення. Крім того, велика кількість людей, які наближаються до статусу середнього класу, отримують значну частину доходів без реєстрації і не сплачуючи податків. Це зумовлює певну суперечливість їхніх відносин з державою, а отже, і труднощі в реалізації своєї суспільної функції - бути основою соціально-політичної стабільності.
Водночас, виходячи з особливостей перехідного періоду та трансформаційних процесів, не варто обмежувати чисельність та структуру середнього класу лише прошарком населення, яке повністю відповідає загальновизнаним його критеріям у розвинених демократичних країнах. Пошук прототипів середнього класу серед елементів соціальної структури українського суспільства виявляє певну верству, яка має достатній освітній, культурний та економічний потенціал і претендує на виконання відповідних функцій.
З урахуванням зазначених обставин належність до середнього класу в сучасній Україні визначається в цій доповіді за такими ознаками: власність (передусім на нерухомість - житло, землю, засоби виробництва), середні доходи, професійно-освітня підготовка та соціальний статус, ідентифікація себе як представника середнього класу.
У доповіді використано дані державної та відомчої статистичної звітності і вибіркових обстежень, проведених Державним комітетом статистики України, Інститутом соціальних досліджень та Центром "Соціальний моніторинг", фірмою "SOCIS", Фондом "Демократичні ініціативи", Радою з вивчення продуктивних сил України Національної академії наук України, банком "Аркада" та Фондом підтримки прогресивних реформ. Ураховуючи те, що порушена проблема аналізується на офіційному рівні вперше, автори дослідження не вважають наведені узагальнення та висновки незаперечними. Ідеться, про постановку проблеми, яка під час трансформаційних перетворень набуває дедалі більшого значення і потребує відповідних коректив та уваги з боку законодавчої та виконавчої влади.
1. Передумови формування середнього класу в Україні
Процес становлення середнього класу на постсоціалістичному просторі, у т. ч. в Україні, має принципові особливості. Його розвиток не розпочинався з нульової позначки і відбувається двома шляхами. З одного боку, це трансформування тих верств населення, які за своїми ознаками в УРСР виконували функції, близькі до функцій середнього класу в демократичних суспільствах з розвиненою ринковою економікою, а з іншого, - формування нового середнього класу з молоді та тих груп населення, які з набуттям власності та відповідної психології ввійшли до середнього класу вже за нових соціально-економічних умов.
1.1. Трансформація середніх верств суспільства тоталітарного соціалізму
У суспільстві тоталітарного соціалізму аналогів середнього класу сучасних європейських країн не було. Окремі прошарки населення - освітяни, інженери, військові, науковці, лікарі, державні, партійні та профспілкові функціонери, робітники високої кваліфікації тощо, хоча і мали певні ознаки середнього класу (високу професійно-освітню підготовку, соціальний статус, рівень доходів, який забезпечував задоволення нерозвинених потреб), не виконували (і не могли виконувати) визначальних його функцій - основного інвестора, носія демократизації суспільства, гаранта політичних та економічних свобод, бази вертикальної мобільності суспільства. Тому вони могли розглядатися тільки як "квазісередній" клас, тобто середні верстви населення, які за умов адекватної політики та соціально-економічній ситуації могли швидко набути ознак середнього класу.
Однак цю обставину не було враховано на самому початку трансформаційних процесів. Ситуація розвивалася таким чином, що в процесі ринкових перетворень та супутніх неминучих соціальних деформацій соціально-економічний статус значної частини цієї групи було зруйновано.
Ідеться насамперед про вплив на зазначені процеси тривалої економічної кризи, яка спричинила падіння рівня життя широких верств населення. Навіть зростання реальних доходів та реальної заробітної плати протягом 1999-2001 рр. далеко не компенсувало втрат попередніх років.
Динаміка реальної заробітної плати та реальної призначеної
пенсії, % до грудня 1990 р.
Сьогодні можна лише констатувати перевищення рівня реальної заробітної плати та реальної пенсії, які одержувало населення в 1993 р. Щодо втрат 1991-1992 рр., то їх ще потрібно надолужити, що залишається завданням Уряду. Зниження легальних доходів лише частково компенсується формуванням у значної частини населення незареєстрованих надходжень. Загалом падіння рівня життя широких верств населення стало істотною перешкодою на шляху формування середнього класу.
Аналогічні наслідки мали зміни на ринку праці. Безробіття, рівень якого, незважаючи на помітні позитивні економічні зрушення 2000-2001 рр., становить відповідно 20,4-18,6% (включаючи незареєстровану та приховану його форми), практично однаково охопило професійні верстви суспільства.
Далася взнаки і значна девальвація освіти, за якої особи з вищою освітою вимушені виконувати невластиві їм функції. Як засвідчує аналіз, саме люди з вищою освітою втрачали роботу за перших ознак економічної кризи. Значній їх частині допомагає додаткова зайнятість, яка, однак, не має нічого спільного з набутою професією та кваліфікацією, а в 97,4% випадків є незареєстрованою. Особливо поширена така вимушена діяльність у західних регіонах, на Вінниччині та в Криму. Так, за даними обстежень, у Волинській області незареєстрованою економічною діяльністю охоплено 46,3% усіх працюючих, у Вінницькій - 43,7, на Львівщині - 32, у Закарпатській - 31,3, у Криму 29,3%. На перший погляд, це дає можливість додаткового заробітку, але на практиці неминуче стає перешкодою для підвищення кваліфікації та просування по службі за основним місцем роботи.
1.2. Поглиблення економічної диференціації
Вибіркові обстеження практично не дають уявлення про найзабезпеченіші верстви населення. Так, у 2001 р., за даними Державної податкової адміністрації (ДПА), офіційні річні доходи 185 осіб становили від 500 тис. до 1 млн. грн., а 75 осіб - перевищили 1 млн. грн. За даними ДАІ, населення України володіє майже 5,5 млн. автомобілів, тоді як за підсумками обстеження умов життя домогосподарств - тільки 2,8 млн. Така розбіжність пояснюється тим, що домогосподарства, які мають високі доходи (про що свідчить, зокрема, наявність автомобіля) не охоплюються обстеженням. Відповідно розрахунки показників економічної нерівності є істотно заниженими. За експертними оцінками, що спираються на непрямі дані (про наявність дорогих автомобілів, дорогих екскурсійних турів, продаж дорогих меблів, предметів розкоші тощо), доходи 10% найзаможніших верств населення України перевищують доходи такої ж кількості найбідніших приблизно в 12-15 разів. Наслідком глибокого майнового розшарування є формування соціально поляризованого суспільства, а не суспільства з потужним середнім класом.
Економічне зростання 2000-2001 рр. не зменшило, а навпаки, посилило нерівність населення. Про це свідчить, зокрема, майже двократне зростання чисельності осіб, чиї офіційні річні доходи перевищують 1 млн. грн.
Унаслідок дії цих та інших чинників, притаманних попередньому етапові реформ, потенціал середнього класу було значною мірою втрачено. Багато представників середніх верств радянського суспільства з різних причин (передусім через постаріння чи неможливість адаптуватися до нових умов) утратили колишній соціальний статус, уважають себе бідними і вимагають підтримки держави. Це - пенсіонери, яким пенсію призначено відповідно до Закону "Про пенсійне забезпечення" ( 1788-12 ); лікарі, працівники освіти та інших галузей бюджетної сфери; висококваліфіковані (часто з вищою освітою) працівники підприємств, які отримують мізерну заробітну плату або перебувають у неоплачуваних відпустках; фахівці з вищою освітою, що вимушені виконувати роботу, яка не відповідає їхній кваліфікації та вимогам щодо статусу.
Аналізуючи основні процеси становлення середнього класу, потрібно враховувати і таке. У структурі населення України є певна частина людей з високою професійно-освітньою підготовкою, яка отримує достатньо високі (вищі за середні) доходи, однак не може бути віднесена до середнього класу. Це особи, пов'язані з тіньовим капіталом та бізнесом, власники приватних підприємств, які використовують отримані фінансові ресурси для надмірного особистого споживання, а не розвитку підприємств, корумповані посадові особи органів державної влади, ті, хто співпрацює з кримінальними структурами тощо. Життєві позиції та інтереси таких людей суперечать логіці ринкової трансформації економіки, політиці реформ, вони також не зацікавлені в соціально-політичній стабільності суспільства.
1.3. Формування класу власників
У ході економічних реформ процес утворення прошарку людей, які є власниками майна, здійснювався в кількох напрямах.
Приватизація житла. Певних позитивних результатів у створенні класу власників вдалося досягти завдяки послідовному здійсненню політики приватизації житла. Протягом 1994-2000 рр. кількість приватизованих квартир збільшилася з 902,8 тис. до 4841,7 тис.; нині приватизовано близько 70% сукупного житлового фонду країни, власниками нерухомості стали 13 млн. осіб. За даними Асоціації фахівців з нерухомості України, щорічно реєструється понад 500 тис. угод купівлі-продажу нерухомості за участю близько 3 млн. осіб. Річний оборот вітчизняного вторинного ринку становить близько 3 млрд. дол. США, з яких 60-65% - операції з житлом (з них 14-17% припадає на м. Київ).
Водночас якість житла здебільшого дуже низька, а забезпеченість ним населення не відповідає стандартам навіть східноєвропейських країн (в Україні в середньому на 1 особу припадає 17 кв. м, тоді як у Польщі близько 27). Майже третина людей мешкає в гуртожитках, комунальних квартирах та непридатних для житла приміщеннях. Проте низький рівень платоспроможного попиту більшості населення перешкоджає прискоренню розвитку житлового будівництва за рахунок коштів населення і формуванню вторинного ринку житла.
Підприємництво. Постійно зростає кількість підприємців-фізичних осіб та власників малих підприємств. За даними Державної податкової адміністрації України, вона досягла на початок 2001 р. 1,2 млн. осіб. Проте підстав для висновку про створення численного класу підприємців ще немає. Динаміка останніх років надто повільна: у 1998 р. на 10 тис. населення припадало 34 малих підприємства, у 1999 - 40, у 2000 р. - 44, а в 2001 р. - 47.
Через відсутність сприятливого підприємницького клімату значна частина малих підприємств вимушено переходить у тінь. Це підтверджується і громадською думкою, яка ототожнює діяльність власників малих підприємств із систематичним порушенням законодавства: 61,3% дорослих громадян уважає, що малий та середній бізнес в Україні розвивається переважно в тіньовій сфері. На думку переважної більшості опитуваних, причиною цього є корупція. Приватні підприємці, які перебувають у конфлікті з законодавством, не можуть підтримувати соціальну стабільність, тобто не повною мірою відповідають критеріям середнього класу.
Приватизація підприємств. Важливу роль у створенні класу власників мала відіграти приватизація, яка в країнах Центральної та Східної Європи стала рушійною силою ринкових перетворень. У наш час в Україні налічується 17,3 млн. акціонерів, однак здебільшого вони не є реальними власниками. Значну частину населення, яка взяла участь у безоплатній приватизації, досить швидко відсторонили від володіння майном шляхом скуповування сертифікатів, їх знецінення та незаконного привласнення адміністрацією підприємств, тіньовими і кримінальними структурами. Цьому сприяє відсутність належного законодавчого захисту прав дрібних власників акцій. Переважна більшість дрібних акціонерів не отримує від володіння приватизованим майном доходів, які б істотно впливали на рівень їхнього життя та психологію. Доходи від власності та капіталу (дивіденди від акцій та інших цінних паперів, відсотки за вкладами, доходи від здавання в найм нерухомості тощо) не досягають і 1% грошових доходів середнього домогосподарства. Відповідно 59,1% населення країни вважає, що приватизація не впливає на рівень їх добробуту, а 25,7% відзначає її негативний вплив.
Нині в українській економіці створюється вторинний ринок, який у процесі формування національного капіталу сконцентрує розпорошені в процесі масової приватизації акції підприємств. Це буде важливим кроком до створення реального класу власників як складової середнього класу. Органи державної влади мають всіляко підтримувати цей процес.
Приватизація землі. Винятково важливими кроками в здійсненні ринкових перетворень стали: законодавче запровадження приватної власності на землю, передача в приватну власність громадянам земельних ділянок для ведення фермерських, особистих підсобних та присадибних господарств, розпаювання земель колективних сільськогосподарських підприємств. Усе це забезпечило включення землі в економічний оборот, уведення в практику оренди земельних паїв, гарантування мінімальної орендної плати, а в ширшому плані господарське самовизначення селян.
Водночас реальна орендна плата є надто низькою і навіть наявність у власності ділянки площею більше 0,6 га в розрахунку на 1 особу не гарантує селянам добробуту.
На початок 2002 р. власниками земельних ділянок загальною площею 3,4 млн. га були 11,8 млн. осіб. Зростає кількість та потужність фермерських господарств. За статистичними даними, на 1 січня 2002 р. їх було зареєстровано 41,6 тис. при середній площі сільгоспугідь - 62,2 га (на 1 січня 2001 р. ці показники становили відповідно 38,4 тис. і 56,1 га). До фермерського сектора дедалі більше наближаються особисті селянські господарства, які вилучили свої земельні паї і самостійно на них господарюють.
Процес господарського самовизначення селян та їх перехід до фермерства триватиме. Для його прискорення потрібна активна і всебічна підтримка з боку органів влади, особливо в зміцненні матеріально-технічної бази особистих селянських господарств та захисті прав дрібних власників. Це забезпечить реальне становлення середнього класу в сільській місцевості.
Розвиток фермерських господарств
1.4. Узагальнюючі показники стратифікації населення
У ході трансформаційних процесів в Україні сформувалися 4 групи населення:
- бідні - особи, сукупні витрати яких у розрахунку на умовно дорослого є нижчими від 75% медіанного рівня, тобто за даними трьох кварталів 2001 р. менше 172 грн. на місяць. становлять 27,8% населення України. До складу бідних входять злиденні (витрати в розрахунку на умовно дорослого менші від 60% медіанного рівня, тобто за даними 9 місяців 2001 р. не перевищували 137 грн. на місяць) - 15,1% населення. До решти бідних можна віднести низькодоходні групи - з витратами в розрахунку на умовно дорослого більше 60% та менше від 75% медіанного рівня, а отже, у межах 137-172 грн. на місяць - 12,7% населення у 2001 р.;
- потенційно середньодоходні або протосередні - їхні доходи перевищують межу бідності, але є недостатніми для віднесення до середнього класу (витрати в розрахунку на умовно дорослого - від 172 до 335 грн. на місяць протягом трьох кварталів 2001 р). Ці люди фактично балансують між бідністю та добробутом, тому залежно від спрямованості та ефективності державної політики і результативності власних зусиль можуть у майбутньому перейти або до середнього класу, або до бідних. Відповідно саме цей прошарок населення потребує особливої уваги в політиці створення середнього класу та подолання масштабної бідності. У 2001 р. до цієї групи належало 48,4% населення;
- середньодоходні - особи, рівень витрат яких у розрахунку на умовно дорослого був у межах від 335 до 643 грн. на місяць протягом трьох кварталів 2001 р. Середньодоходний прошарок населення може розглядатися як соціальна база майбутнього середнього класу, оскільки проміжне становище між верхівкою та низом є однією з якісних характеристик середнього класу в економічно розвинених суспільствах Європи. До цієї групи у 2001 р. належало 20,8% населення;
- заможні - особи, рівень витрат яких у розрахунку на умовно дорослого протягом трьох кварталів 2001 р. перевищував 643 грн. на місяць; їх у 2001 р. було лише 3% усього населення.
Зростання доходів населення у 2001 р. супроводжувалося легітимізацією частини незареєстрованих прибутків та поглибленням економічної нерівності з дальшою концентрацією ресурсів у руках нечисленної групи людей. Зазначені процеси не сприяли позитивним змінам в економічній структурі українського суспільства, зокрема прискореному становленню середнього класу.
Соціально-економічна структура суспільства у 2001 р.
2. Характеристика середніх верств населення
2.1. Населення із середніми доходами
Середньодоходні верстви населення загалом у державі становлять близько 20% населення, ще 50% - це ті, чиї поточні надходження є вдвічі нижчими за надходження середньодоходних груп і хто балансує між бідністю та добробутом. Вищою є частка середньодоходних груп у великих містах - 25,2% населення проти 19,8% у малих містах і 16,6% у сільській місцевості.
Уявлення про динаміку чисельності групи населення з доходами, які забезпечують потреби середнього класу, дають темпи зростання за 1998-2001 рр. кількості автомобілів у приватній власності (на 65,3%), збільшення кількості абонентів стільникового зв'язку (у 33,7 раза), зростання за 1999-2001 рр. чисельності осіб із зареєстрованими річними грошовими доходами більше 100 тис. грн. (у 3,7 раза), збільшення у 1,5 раза кількості ресторанів та кафе.
Важливим чинником, що зумовлює різницю в поточних надходженнях потенційно середніх та середньодоходних груп населення, є відмінності між внеском до родинного бюджету незареєстрованих (у т. ч. одержаних з особистих підсобних господарств) грошовими доходами - 23,8% у потенційно середніх і 45,4% у середньодоходних верств населення.
Згідно з офіційно зареєстрованими грошовими доходами, середньодоходні групи формуються значною мірою з осіб, які заробляють від 3500 до 10000 грн. на рік. Їх кількість зросла з 2 млн. у 1999 р. до 3 млн. у 2000 р. і 3,8 млн. у 2001 р.
Характеристики поточних надходжень у представників різних
економічних груп на
душу населення (9 місяців 2001 р.)*
----------------------------------------------------------------------------- |
___________
* Розраховано за даними обстеження умов життя 10 тис. домогосподарств, проведеного протягом 9 місяців 2001 р. Держкомстатом України.
2.2. Населення, яке ідентифікує себе з середнім класом
За даними соціологічних досліджень, питома вага осіб, які ідентифікують себе із середнім класом, виявилася (усупереч очікуванням, пов'язаним з масштабною бідністю) достатньо високою. Саме так визначає свій статус від 32 до 45% від усього населення країни.
Імовірно, що на такі оцінки значною мірою вплинули позитивні зрушення в економіці та рівні життя протягом 1999-2001 рр. У сільській місцевості частка осіб, які зараховують себе до середнього класу, на 14% більша, ніж у містах. Це наслідок приватизації землі, утвердження психології, пов'язаної з приватною власністю на неї.
Основними критеріями при індентифікації себе із середнім класом є володіння нерухомістю (63%, у т. ч. в сільській місцевості - 78,4%), середні доходи (59,1%), розрахунок передусім на власні сили (50,7%), наявність вищої освіти (31,2%, у т. ч. в сільській місцевості - 21,6%), володіння автомобілем та сучасною побутовою технікою (19,8%, у т. ч. в сільській місцевості - 26,0%). Таким чином, селяни значно більше пов'язують належність до середнього класу з матеріальним становищем, ніж міські жителі, які частіше віддають перевагу освіті та професійному статусу.
Психологічні передумови. Економічні трансформації, зокрема нові відносини власності, які змінили соціальну структуру українського суспільства, істотно позначаються на суспільній психології. Поступово долаються патерналістські настрої, сьогодні 72% дорослого населення вважають відповідальними за свій добробут себе, а не державу. Це дає підстави для оптимістичної оцінки психологічних передумов становлення середнього класу.
Самовизначення населення у 2001 р., %
Тільки 30,3% населення, яке ідентифікує себе із середнім класом, вважає, що відповідальність за добробут своїх громадян має нести держава (серед тих, хто не відносить себе до середнього класу, таких 52,5%), а частка тих, хто вважає відповідальним за власний добробут тільки себе, серед представників середнього класу в 2,3 раза більша, ніж серед інших категорій населення.
Ціннісні орієнтири. У системі цінностей населення домінують (з великим відривом) цінності особистого характеру - здоров'я, матеріальний добробут і впевненість у завтрашньому дні. Це свідчить про розвиток принципів відповідальності за свою долю, зокрема добробут, які є стандартами життя середнього класу. Пріоритет здоров'я в громадській думці набуває особливого значення у зв'язку з дуже низьким рівнем задоволення потреб населення в медичному обслуговуванні та відпочинку. Лише 11,2% населення, у т. ч. 18,8% тих, хто зараховує себе до середнього класу, вважає задоволеними свої потреби у медичному обслуговуванні; щодо відпочинку такі дані становить 8,4 і 15,2% відповідно. Значно поступається перед індивідуальними цінностями значущість соціальної справедливості. Загальна її оцінка удвічі нижча порівняно з важливістю здоров'я.
Практично не розрізняються і напрями використання коштів у разі істотного їх зростання. Пріоритет надається поліпшенню поточного споживання - харчування, одяг та взуття, лікування. Бажання спрямувати додаткові кошти на інвестиції дещо частіше спостерігається в тих, хто ототожнює себе із середнім класом, але різниця з іншими групами є досить невеликою. Це віддзеркалює насамперед низький рівень споживання та недостатнє задоволення основних потреб широких верств населення. Водночас дається взнаки зневіра в можливості накопичення заощаджень, сформована протягом тривалого періоду економічної кризи та інфляції.
Наведений аналіз потреб та вподобань різних соціально-економічних груп населення є ознакою достатньо потужного потенціалу формування середнього класу в Україні.
2.3. Населення з високим рівнем освіти
Передумовою створення середнього класу є високий рівень професійно-освітньої підготовки населення.
Випуск фахівців вищими навчальними
закладами, тис. осіб
------------------------------------------------------------------ |
Незважаючи на економічні труднощі, випуск фахівців з вищою освітою в 1990-2001 рр. збільшився на 26%. Проте викликають занепокоєння тенденції різкого збільшення підготовки економістів, юристів, менеджерів при стабільних темпах випуску фахівців технічних спеціальностей. Це може обернутися істотними загрозами в майбутньому. Слід ураховувати, що серед основних показників розвитку освіти фахівці ООН за важливістю виділяють питому вагу студентів, які вивчають природничі та технічні науки, математику, обчислювальну техніку.
Висока професійно-освітня підготовка полегшує адаптацію фахівців до ринкового середовища, зокрема з точки зору формування свого добробуту та адекватної поведінки. Наявність вищої освіти у 2,3 раза знижує ризик настання бідності та в 1,6 раза підвищує ймовірність отримання середніх доходів, значною мірою впливає і на спосіб життя, зокрема споживчу поведінку.
За міжнародними стандартами, до середнього класу належать переважно особи з високою професійно-освітньою підготовкою, яка гарантує їм високий попит на ринку праці. Це, у свою чергу, зумовлюється підвищенням ролі інтелектуальної власності у формуванні людського капіталу та соціального статусу індивіда в сучасному суспільстві, науково-технологічним характером нинішнього етапу соціально-економічного розвитку.
В Україні такі переваги дає тільки вища освіта. Про це свідчать значно вищі рівні зайнятості та добробуту осіб з такою освітою. Наша держава відзначається досить високими показниками насиченості економіки кваліфікованими кадрами.
Водночас здобуття вищої освіти ще не гарантує сьогодні зайнятості та добробуту. Непоодинокими є випадки звернень до центрів зайнятості вчорашніх випускників вищих навчальних закладів та наступної їх перекваліфікації. За офіційними даними, понад 50 тис. випускників українських вузів не можуть працевлаштуватися за набутою спеціальністю, тому значна їх частина вимушено використовується не за призначенням. За даними обстежень, не за спеціальністю працює 70% осіб з вищою освітою в галузі фізичних, математичних та технічних, 46% - біологічних, агрономічних та медичних наук, 76% - прикладних наук і техніки.
Освітній склад зайнятого населення віком
від 25 років у 2001 р.
З підвищенням рівня освіти зростають вимоги індивіда до умов праці та її оплати, збільшуються витрати, пов'язані з перепідготовкою робочої сили, а період пошуку прийнятної роботи стає тривалішим. У разі тимчасового зупинення основної діяльності підприємства (що може затягнутися на невизначений строк) кадри низької кваліфікації досить швидко знаходять собі нове місце роботи, тоді як високоосвічений персонал переважно йде у вимушені відпустки, що сприяє зростанню прихованого безробіття.
Високоосвічене населення зосереджене переважно у великих містах (49,6% дорослих жителів, у Києві - 62,3%). На селі вищу освіту має лише кожний четвертий.
Тільки 20% дорослого населення країни вважає наявність вищої освіти вирішальним чинником входження до середнього класу (у Києві цей показник становить 39%, серед керівників підприємств та підприємців - 34, фахівців з вищою освітою - 47, службовців середньої ланки з вищою освітою - 26%). Водночас ідентифікує себе із середнім класом 43,3% осіб з вищою освітою.
Наявність вищої освіти значною мірою впливає і на погляди щодо способу життя, зокрема споживчої поведінки. Так, значно більшою серед осіб з вищою освітою є частка тих, хто робить заощадження - 14% проти 6% серед людей, які не мають навіть середньої освіти. Населення з вищою освітою витрачає більшу частину коштів (навіть за їх обмеженості) на навчання своїх дітей. Серед тих, хто за допомогою банківських кредитів будує собі житло, особи з вищою освітою становлять близько 90%.
2.4. Населення з високим соціальним статусом
За міжнародними стандартами, до середнього класу належать насамперед професіонали, фахівці та технічні службовці, керівники, законодавці та державні службовці. З 20,2 млн. зайнятих в економіці України такий статус мають майже 8 млн. осіб. Основну їх частину становлять фахівці (близько 3 млн.) та керівники різного рівня (1,5 млн.). Практично всі вони є найманими працівниками і дуже часто забезпечують собі прийнятний рівень життя за рахунок доходів від додаткової роботи, переважно без реєстрації. Незареєстрована економічна діяльність, яка є додатковим джерелом доходів населення, найбільше поширена в сільському господарстві (67,2% від усіх зайнятих), торгівлі (32,9%) та будівництві (16,7%).
Із середнім класом ідентифікує себе переважна більшість керівників підприємств та установ, підприємців (83%), фахівців технічного або гуманітарного профілю з вищою освітою (70%), службовців середньої ланки з вищою освітою (60%), учнів та студентів (69%).
Склад населення з високим соціальним статусом, %
2.5. Ядро середнього класу в Україні
Як зазначалось у попередніх розділах, із середніми верствами суспільства ідентифікують себе від 32 до 45% дорослого населення. Більший оптимізм виявляють чоловіки - переважно через свої вищі індивідуальні доходи - та молодь з властивими їй сподіваннями на краще майбутнє.
Розподіл дорослого населення за
самоідентифікацією у 2001 р., % *
----------------------------------------------------------------- |
___________
* За даними Українського інституту соціальних досліджень та
Центру "Соціальний моніторинг", узагальненими за результатами опитування 2020 респондентів.
Ідентифікація середнього класу, проведена на підставі аналітичних оцінок, одночасно за середнім рівнем доходів, вищою освітою та високим соціальним статусом дає нижчий показник - 12,3% населення країни. Це можна вважати своєрідним ядром уже сформованого середнього класу. Крім того, ще приблизно в 40-45% населення є потенційні можливості входження до середнього класу - це особи, які мають належну освіту, професійну підготовку, бажання працювати і самостійно, без сподівань на будь-яку допомогу, забезпечувати прийнятний рівень життя собі і своїй родині. Завдання законодавчої та виконавчої влади - глибше осягнути інтереси та потреби цих верств населення і сприяти піднесенню тих сфер економіки, які спроможні забезпечити їх переміщення до середнього класу.
Склад середніх верств населення
2.6. Регіональні відмінності у формуванні середнього класу
Особливості соціально-економічного та демографічного розвитку окремих регіонів України зумовлюють нерівномірність формування середнього класу та потенціалу його розвитку. Найвища концентрація середнього класу спостерігається в столиці, де відповідні доходи має понад 40% населення, вищу освіту - 62%, високий професійний статус - 19% і 48% ідентифікують себе із середнім класом. Відповідно ядро цього класу становить 21% населення міста. Найменшим такий прошарок є у Вінницькій, Волинській, Миколаївській, Сумській, Херсонській та Чернівецькій областях, де частка населення з відповідними доходами становить 11-16%, вищою освітою - 31-37%, з високим професійним статусом - 8-12%, з відповідною самоідентифікацією - 32-45%.
Диференціація середнього класу за регіонами
Отже, можна говорити про сформування в Україні п'яти територіальних груп за ознакою концентрації середнього класу.
Розподіл населення за місцем проживання
та ознаками середнього класу, 2000 р., % *
---------------------------------------------------------------- |
___________
* Розраховано за даними обстеження умов життя 10 тис. домогосподарств, проведеного протягом 2000 р. Держкомстатом України та спеціальних обстежень 30 тис. осіб віком 15-70 років, проведеного в грудні 2001 р. Держкомстатом України та Фондом підтримки прогресивних реформ.
3. Чинники та політика
розвитку середнього класу
Політика формування середнього класу в Україні потребує істотного коригування системи пріоритетів соціально-економічного розвитку. Протягом останніх 10 років соціальна політика вимушено зводилася переважно до надання мінімальної допомоги соціально вразливим верствам населення. Економічне зростання забезпечує фундамент для переорієнтації соціальної політики, насамперед на підтримку працюючого населення, забезпечення випереджаючого зростання заробітної плати, захист інтелектуальної власності і зміцнення на цих засадах становища висококваліфікованої робочої сили та на підтримку підприємництва. У поєднанні з подоланням надмірної диференціації доходів населення це створить передумови для формування середнього класу.
Зміни соціальної структури мають завершитися формуванням громадянського суспільства з потужним і численним середнім класом, який у перспективі охоплюватиме, як в усіх розвинених країнах, 55-60% населення, сприяючи істотному зниженню частки людей з доходами нижчими за прожитковий мінімум. Становлення середнього класу передбачає формування нової моделі споживання, яка відповідатиме гідному рівню життя і стимулюватиме економічну (трудову та підприємницьку) активність. Такий стандарт добробуту включає: якісне житло, високу забезпеченість товарами довготривалого користування, доступність якісної медичної допомоги, освіти, побутового обслуговування тощо.
3.1. Узагальнюючі позиції
Процес становлення середнього класу в Україні потребує реалізації послідовних і цілеспрямованих заходів як у соціальній, так і в економічній сферах, які передбачають:
- збереження високих темпів економічного зростання з одночасною протидією посиленню економічної нерівності населення. Відповідно Уряд повинен запровадити систему захисту прав дрібних інвесторів, підвищувати персональну відповідальність керівників за своєчасну виплату заробітної плати, добиватися зміни ідеології та ставок оподаткування малого та середнього бізнесу, забезпечити активну його підтримку, розвиток самозайнятості населення. Коригування системи соціальних трансфертів має забезпечити поступове подолання глибокої диференціації доходів населення;
- проведення активної антиінфляційної політики як важливого чинника зміцнення економічних позицій середніх (і бідних) верств населення;
- зміну податкової політики, зокрема вилучення з бази оподаткування коштів, спрямованих на інвестиції (в освіту, соціальне страхування, медичне обслуговування, будівництво житла тощо), що сприятиме подоланню патерналістських очікувань населення, а відтак психологічній адаптації до ринкового середовища;
- детінізацію економіки та доходів, яку слід проводити дуже виважено і помірковано, з урахуванням того, що тіньовий сектор сьогодні, по-перше, реально забезпечує пропозицію ряду товарів та послуг, яких немає на зареєстрованому ринку, а по-друге, є одним з основних джерел доходів широких верств населення, включаючи ті, що реально претендують на входження до середнього класу;
- реформування політики доходів з забезпеченням випереджаючих темпів зростання реальної заробітної плати, відновлення її професійно-кваліфікаційної диференціації, усуненням необ#рунтованих міжгалузевих диспропорцій. Держава має здійснювати регулювання оплати праці в приватній сфері шляхом участі в переговорах із соціальними партнерами. Необхідно забезпечити практичне втілення принципів Концепції дальшого реформування оплати праці в Україні ( 1375/2000 );
- збільшення попиту на робочу силу з одночасним прискореним усуненням штучного утримування на підприємствах надлишкової робочої сили, що в поєднанні з економічними процесами створює передумови для збільшення зайнятості. Це передбачає активізацію зусиль у розвитку малого та середнього бізнесу, приватного мікропідприємництва та самозайнятості як основних джерел створення нових робочих місць;
- реформування сфери освіти з максимальним наближенням її якості до світових стандартів;
- завершення пенсійної реформи, необхідність якої зумовлюється як соціальними, так і економічними чинниками. Система пенсійного забезпечення має перетворитися з тягаря для економіки на один з рушіїв прискорення її розвитку, стабільне джерело доходів літніх людей та довгострокових інвестицій.
3.2. Реформування соціально-трудових відносин
Основним напрямом створення численного середнього класу є забезпечення максимально повної зайнятості економічно активного населення за умови високої продуктивності праці. Збільшення заробітної плати забезпечить підвищення платоспроможного попиту на товари та послуги як важливого чинника зростання виробництва, створення ефективних мотивів і стимулів до праці, підвищення її якості та продуктивності, створення умов для реформування соціальної сфери (передусім пенсійного та медичного страхування) з метою зменшення державних витрат і формування потенційного джерела інвестицій.
Відповідно до затвердженої Указом Президента Концепції дальшого реформування оплати праці в Україні ( 1375/2000 ) Верховна Рада України має внести необхідні зміни до податкового законодавства, Урядові необхідно прийняти відповідні нормативні акти і розробити механізми, які б забезпечили випереджаючі темпи зростання реальної заробітної плати порівняно з темпами зростання ВВП, збільшення питомої ваги оплати праці у витратах на виробництво і подолання штучного знецінення вартості робочої сили. Дальше реформування оплати праці має органічно поєднуватися з загальним процесом ринкових трансформацій, передусім у податковій, грошово-кредитній, фінансовій, банківській системах, сфері соціального захисту, з дальшою стабілізацією національної грошової одиниці, детінізацією економіки, а також з проведенням адміністративної реформи.
3.3. Пріоритетний розвиток освіти як основного напряму інвестицій у людський капітал
Необхідною умовою і метою модернізації системи освіти, основним чинником її дальшого розвитку має стати забезпечення єдності освіти і науки в процесі підготовки та перепідготовки кадрів.
Швидкі темпи структурних зрушень у сучасній економіці та старіння знань, набутих під час первинної професійно-освітньої підготовки, зумовлюють необхідність запровадження системи неперервної освіти або освіти протягом усього життя людини з забезпеченням зв'язку між загальною середньою, професійно-технічною та вищою освітою, оптимізацією системи перепідготовки та підвищення кваліфікації, створенням інтегрованих навчальних планів та програм.
Міністерство освіти і науки має забезпечити державні гарантії високих стандартів якості освіти (через акредитацію та ліцензування) в усіх навчальних закладах незалежно від місця їх розташування та форми власності; Міністерство праці та соціальної політики - невідкладно визначитися з перспективними потребами економіки у фахівцях вищої кваліфікації конкретних професій і сформувати відповідне державне замовлення, а Міністерство освіти і науки на тендерних засадах - розмістити його виконання у вищих навчальних закладах; Міністерство фінансів та Міністерство освіти і науки - визначити потреби в бюджетному фінансуванні та забезпечити виділення необхідних коштів.
Фінансування професійної освіти має здійснюватися за рахунок як бюджетних коштів, так і інших джерел, зокрема цільових кредитів. У зв'язку з цим Міністерству фінансів і Національному банку необхідно розробити механізми надання кредитів населенню та їх погашення. Високі результати навчання можуть стати підставою для часткового погашення суми кредиту ще до початку трудової діяльності. Іншим джерелом коштів для оплати професійної освіти мають стати гранти, що надаватимуться державними та недержавними структурами переможцям олімпіад, конкурсів тощо. Верховній Раді та Державній податковій адміністрації слід внести зміни до податкового законодавства щодо вилучення з бази оподаткування доходів фізичних і юридичних осіб коштів, спрямованих на інвестиції в освіту.
Набуття професійної освіти за рахунок бюджету має передбачати (згідно з розподілом) обов'язкове відпрацювання молодими фахівцями трирічного (або іншого) періоду після завершення навчання.
Одне з завдань реформування освіти - забезпечити усунення виявів корупції на всіх етапах професійно-освітньої підготовки.
3.4. Захист інтелектуальної власності
Стратегічним завданням у цій сфері є істотне нарощування інтелектуального потенціалу держави, удосконалення його якісної структури, створення механізмів надійного захисту прав інтелектуальної власності.
Верховній Раді та Уряду необхідно прийняти відповідні нормативно-правові акти, забезпечити гармонізацію системи національного законодавства з нормами та принципами міжнародного права, зокрема Угодою про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності та директивами Ради ЄС щодо охорони прав на об'єкти інтелектуальної власності. Міністерству фінансів і Національному банку слід розробити механізми державного стимулювання та фінансової підтримки інноваційної діяльності за рахунок бюджетних коштів, пільгового кредитування, надання цільових грантів на реалізацію державних пріоритетних програм та проектів, систему заходів індивідуального та колективного заохочення науково-дослідної та винахідницької діяльності.
3.5. Сприяння розвитку підприємництва
Аналіз міжнародного досвіду свідчить, що прискорення розвитку малого і середнього підприємництва потребує активної та цілеспрямованої державної підтримки, зокрема щодо систем кредитування, оподаткування, регулювання тощо. Головними напрямами цієї політики є запровадження адаптованого до потреб сучасного ринку регулювання господарських відносин, усунення правових, економічних та адміністративних перешкод у реалізації конституційного права на здійснення підприємницької діяльності.
Верховній Раді та Уряду необхідно вжити заходів для подолання суперечливості та неповноти чинних нормативно-правових актів. Державна регуляторна політика має забезпечувати системність, послідовність та врахування думки громадськості, узгодженість у процесі розробки та видання нормативних актів, а також подолання практики незаконних поборів.
3.6. Розвиток соціального страхування та запровадження пенсійної реформи
Невідкладним і соціально значущим завданням є розвиток системи страхування, яка, з одного боку, запобігає втраті доходів населенням унаслідок хвороби, безробіття тощо, а з іншого - сприяє накопиченню страховими компаніями значних коштів, створюючи цим потужне джерело інвестицій.
Невід'ємною складовою цієї системи має стати пенсійне страхування, яке б охоплювало три види накопичувальних систем - реформовану солідарну, новостворену обов'язкову та розвинену добровільну. Солідарна система запобігатиме бідності літніх людей шляхом перерозподілу частини коштів Пенсійного фонду на користь тих, хто отримував низькі доходи. Обов'язкова накопичувальна система забезпечить додаткові надходження за рахунок коштів, які працюючі вноситимуть до Накопичувального пенсійного фонду. Добровільна накопичувальна система розрахована на людей, які хочуть і можуть відкласти більші заощадження на старість. У рамках недержавної накопичувальної системи фінансуються і дострокові пенсії.
У кінцевому підсумку особи похилого віку, які все життя чесно працювали і сплачували податки та внески до пенсійних фондів, зможуть жити відповідно до суспільних стандартів і стати частиною середнього класу.
Необхідною умовою пенсійного реформування є підготовка суспільства, його свідомості до сприйняття нової системи, усвідомлення всіма верствами населення її необхідності і необоротності, а головне - позитивного впливу на умови життя і добробут людей.
3.7. Формування громадянського суспільства
Перспективи розвитку сучасного середнього класу в Україні тісно пов'язані з формуванням громадянського суспільства, становленням самодіяльних та самоврядних організацій. Саме середній клас у розвинених демократичних країнах становить соціальну основу переважної більшості скільки-небудь впливових політичних партій та громадських організацій. Завдяки інституціям громадянського суспільства представники середнього класу забезпечують здійснення й захист своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. Першочергове завдання влади - налагодження постійної продуктивної взаємодії між структурами громадянського суспільства і державою.
Політика становлення середнього класу має передбачати передусім запровадження конструктивного діалогу влади з інститутами громадянського суспільства з метою реального і безпосереднього включення представників середнього класу в опрацювання і здійснення стратегії соціально-економічного та суспільно-політичного розвитку, їх активної участі в управлінні державними справами.
Потребує теоретичного і практичного опрацювання досвід країн зрілої демократії щодо можливостей делегування громадським організаціям частини владних повноважень. Водночас держава повинна всебічно сприяти тому, щоб політичні партії та громадські організації представляли інтереси середнього класу і тим самим забезпечували його провідну роль у різних сферах суспільного життя - економіці, політиці, культурі тощо.
* * *
Політика створення середнього класу є наріжним каменем побудови стабільного демократичного суспільства, де не буде масштабної глибокої бідності, корупції та розкрадання державної власності. Кожна людина, сплачуючи податки, відчуватиме себе гідним членом суспільства, чиї права надійно захищені законодавством і в чиїх інтересах діє державна влада.
Економічні відносини України і
Російської Федерації у стратегічній
перспективі
Оптимізація економічних відносин з Росією - одне з пріоритетних завдань України. Обидві держави залишаються значною мірою взаємозалежними з ресурсної та технологічної точок зору, мають розгалужену мережу багатосторонніх економічних зв'язків, прагнуть до цивілізованої інтеграції у світовий економічний простір. Особливості глобального і національного розвитку потребують від України і Росії формування своїх відносин у стратегічній перспективі саме на економічному фундаменті, максимально використовуючи насамперед взаємний потенціал, міжрегіональне співробітництво та взаємозв'язки з міжнародними економічними організаціями.
Невідкладні проблеми, що стоять перед обома країнами, - насамперед необхідність структурної перебудови національних економік та забезпечення сталого їх зростання - схожі, але водночас є і певні відмінності, пов'язані з особливостями ринкових перетворень та механізмів подолання кризи. В окремих випадках українські і російські товаровиробники перетворилися на реальних конкурентів у тих сегментах ринку, які раніше поглинали всю (або значну частку) їхньої продукції. Існує певна розбіжність інтересів і у сфері енергопостачання. Діють і деякі інші чинники, що стримують розширення та поглиблення економічних відносин.
Отже, потрібна активізація співпраці саме в тих сферах, де взаємні інтереси збігаються, і пошук компромісних взаємовигідних варіантів там, де виникають розбіжності.
1. Економічна взаємодія
(1991-2001 р.)
1.1. Основні здобутки і втрати
За десять років існування суверенних держав їхні економічні відносини пройшли непростий шлях, на якому втрат було, на жаль, більше, ніж здобутків. Унаслідок економічно невиважених кроків у міждержавній політиці, наростання кризових явищ у національних економіках, недосконалості законодавства тощо з 1993 р. значними темпами скорочувалися фізичні обсяги взаємної торгівлі. Зокрема, у 1993 р. Україна експортувала до Російської Федерації втричі менше, ніж у 1991 р. прокату чорних металів і тракторів, удвічі - сталевих труб та вантажних автомобілів, у 20 разів - мінеральних добрив, на порядок менше обладнання для металургійної та нафтопереробної промисловості.
На 1994 р. припадає різке скорочення українського експорту продукції військово-промислового комплексу (ВПК), автобусів, легкових автомобілів, побутової техніки, інших товарних груп, що зумовило 40-50% падіння обсягів промислового виробництва в Україні за цей період. Скорочення експорту до Росії тривало й надалі, хоча й нижчими темпами. Зокрема, через хронічні неплатежі з боку РФ в Україні, як і в решті країн СНД, згортаються високотехнологічні виробництва і припиняється виготовлення багатьох видів продукції, що імпортує російський ВПК. З цієї причини наявна в межах СНД кооперація з виробництва озброєнь становить усього 20% від рівня 1990 р. Значно зменшився експорт у Росію металургійної продукції. Тільки за 1997 р. поставки чавуну скоротились на 60%, сталевих труб - на 85, залізної руди на 70%.
Зовнішня торгівля, млн. дол. США
---------------------------------------------------------------------------- |
За десять років істотно зменшився й імпорт з Росії. Це стосується насамперед комплектуючих для машинобудівних підприємств; більш як утричі зменшився імпорт нафти. Погіршилася структура імпорту з Росії: якщо раніше частка енергоносіїв у його обсязі не перевищувала 30%, то тепер вона зросла до 60%.
Збільшення українського експорту в Росію почалося у 2000 р. За рік він зріс майже на 46,7% (до 3,5 млрд. дол. США). Ця тенденція тривала і у 2001 р., хоча її темпи сповільнилися, оскільки експорт зріс лише на 4,7%.
Дуже тривожить тенденція скорочення обміну продукцією обробної промисловості, що є однією з причин руйнації високотехнологічних виробництв в Україні.
Унаслідок цього значно погіршилася товарна структура українського експорту: з нього майже зникла продукція високих ступенів обробки, в експорті став переважати сировинний характер.
Частка окремих товарних груп в експорті з РФ до України
в 1991 та 2001 рр.
Частка окремих товарних груп
в імпорті з РФ до України
в 1991 та 2001 рр.
В останні роки економічні відносини України з РФ почали набувати ознак стабільності. Вони стають менш заполітизованими, більше підпорядковуються спільним інтересам. Активізується на взаємовигідних засадах співробітництво в аерокосмічній галузі, нафтопереробній промисловості та енергетиці, суднобудуванні. Значної динаміки набуває співпраця в металургійному комплексі, хімічній промисловості, транспортному машинобудуванні. Відчутно пожвавився розвиток регіональних зв'язків.
Безумовним досягненням стало врегулювання проблеми заборгованості за російський газ, яка протягом майже семи років негативно впливала на загальний стан та атмосферу економічної співпраці: це якраз той випадок, коли обидві сторони зуміли зробити крок назустріч одна одній.
Урегулювання деяких боргових проблем, як і прорив у ряді сфер спільної діяльності, рельєфніше висвітлили потенціал співробітництва між обома державами. Україна має насамперед відповісти на російський інтелектуальний виклик у розробці та впровадженні економічно ефективної законодавчої бази, формуванні сприятливого економічного середовища тощо.
1.2. Передумови стратегічного партнерства: економічний контекст
Стабільні партнерські відносини з Росією - органічна складова процесу інтегрування України в Європу. При цьому стратегія економічного партнерства має будуватися на фундаменті спільних інтересів, а не залежностей. Росія є найбільш торговим партнером України, але таким же важливим партнером є для РФ Україна, причому в найпріоритетніших галузях, від розвитку яких залежать рівень відносин Росії з ЄС та ефективність інтегрування у світову систему господарства.
Заради своїх взаємних інтересів обидві країни мають зосередити зусилля на імплементації досягнутих домовленостей, що дасть змогу перейти від декларацій до практичних і прагматичних форм співробітництва із взаємним урахуванням своїх життєво важливих інтересів. Ідеться про взаємний розвиток:
- ринків збуту;
- співробітництва в енергетичній сфері (розвиток єдиної енергетичної системи; забезпечення енергоносіями, спільне використання нафтопереробних та інших виробництв паливно-енергетичних комплексів);
- транспортної мережі;
- спільних виробничих структур, коопераційних та технологічних зв'язків;
- фондових ринків та процесів взаємоінвестування;
- спільного ринку трудових ресурсів;
- регіонів, спільних зон господарської діяльності, контактних територій зі створенням зовнішнього поясу економічної підтримки українських інтересів у Росії і російських в Україні.
Водночас ефективність реалізації спільних економічних проектів істотно залежатиме від рівня взаємодії з ЄС та іншими міжнародними структурами, формування раціональних економічних відносин у межах СНД, від виходу на ринки третіх країн з продукцією спільних високотехнологічних виробництв (військово-технічної, авіаційної, суднобудівної, ракетно-космічної та інших галузей).
Держава має активно сприяти зовнішньоекономічній діяльності господарюючих суб'єктів на "російському напрямі". При цьому головними критеріями підвищення ефективності зовнішньоекономічної політики мають бути:
- збільшення обсягів експорту товарів та послуг (будівництво, транспорт, телекомунікації, туризм тощо);
- збереження позитивної динаміки сальдо зовнішньої торгівлі;
- поліпшення структури експорту та імпорту;
- підвищення конкурентоспроможності традиційних видів українського експорту;
- просування на російський ринок принципово нових товарів;
- створення сприятливих умов для інвестицій;
- захист внутрішнього ринку від масованого імпорту російських товарів, аналоги яких у достатніх обсягах виробляються в Україні.
2. Пріоритетні напрями економічного співробітництва
2.1. Співробітництво в енергетичній сфері
Енергетика - галузь, де в українсько-російських відносинах накопичилося найбільше проблем. Але вона ж має і найбільший потенціал для взаємовигідної співпраці.
Протягом десяти попередніх років був у широкому вжитку міф про практично повну залежність України від російських енергоносіїв. Справді, Росія є головним постачальником енергоресурсів в Україну, але ця залежність далеко не одностороння. I річ не лише в тім, що Україна має розвинену інфраструктуру транспортування на зовнішні ринки російських нафти, газу, аміаку.
Українські нафтопереробні заводи (НПЗ) будувалися для переробки саме російської нафти, щоб забезпечити високу ефективність експорту нафтопродуктів до Європи. Їхні потужності повністю забезпечували потреби України і практично весь колишній союзний експорт цієї продукції. Ефективність кооперації в даній сфері визнає і російський капітал, який з року в рік нарощує свою присутність в українській нафтопереробці.
Російські нафтові компанії стали власниками двох українських нафтопереробних заводів, зокрема найбільшого в Україні - ЛиНОСу, активно розширюють мережу автозаправних станцій, що свідчить про їхні довгострокові плани на українському ринку. Приватизація ними НПЗ в Україні дала змогу повніше їх завантажувати і забезпечила конкурентоспроможність вироблених нафтопродуктів.
На жаль, Росією запроваджений такий порядок експорту нафти в Україну, за якого компаніям-експортерам не повертається ПДВ і з них стягується експортне мито.
Обидві країни взаємозалежні і в атомній енергетиці. Російське АТ "Концерн ТВЕЛ" щорічно постачає Україні тепловиділяючі збірки на загальну суму 200-250 млн. дол. США. Власна промисловість задовольняє лише 15% потреб ядерно-енергетичного комплексу України в обладнанні, матеріалах, приладах, решта поставляється з Росії, країн СНД та Заходу. Водночас 20% уранової сировини, що надходить до РФ, видобувається в Україні (45% - у Казахстані, 10% - в Узбекистані).
Взаємозалежність у газовій сфері не обмежується наданням Україною послуг з транзиту російського газу до Європи. Вона сама залишається великим споживачем російського природного газу (понад 30% усього російського експорту цих ресурсів).
Нині пропускна спроможність газотранспортної системи України на вході (східний та північний напрямки) становить 290 млрд. куб. м на рік, на виході (західний напрямок) - 170 млрд. куб. м на рік, у т. ч. на західних кордонах - 140 млрд. куб. м. За попередніми оцінками, у 2001 р. Україна забезпечила транзит 124,4 млрд. куб. м російського природного газу на експорт. Йому належить домінуюче місце в забезпеченні потреб Європи в енергоносіях - 30% на європейському ринку, а для окремих країн Центральної Європи - 100%.
Європейський попит на природний газ зростає, і можна очікувати істотного збільшення його експорту з Росії та країн Каспійського регіону. Проте реалізація російських проектів прокладання нових трубопроводів в обхід України вже до середини наступного десятиліття може призвести до зменшення транзиту газу через нашу територію до 60-70 млрд. куб. м на рік, а відтак до скорочення доходів України від газотранзиту на суму близько 1,2 млрд. дол. США.
Збереження позицій у цій сфері значною мірою залежатиме від поліпшення технічного стану газотранспортної системи, активності урядової політики, ефективності зусиль Міністерства палива та енергетики і НАК "Нафтогаз України" в укладанні довгострокових договорів про транзит газу в Європу та участі Росії в проектах розширення потужностей української газотранспортної системи.
Не меншої уваги потребують і питання нафтового транзиту. Серйозним викликом українському проекту Євроазійського нафтотранспортного коридора є намагання Росії активізувати процеси транспортування нафти північним шляхом. Зокрема, уже наприкінці 2001 р. введено в дію першу чергу Балтійської трубопровідної системи, що дасть можливість експортувати через порт Приморськ (Ленінградська область) на балтійський ринок 12 млн. т нафти на рік.
У 2001 р. завершено будівництво нафтопроводу "Тенгіз-Новоросійськ" Каспійського трубопровідного консорціуму (КТК), що створило передумови для зменшення транзиту казахстанської нафти через Одеський термінал та Феодосійську нафтобазу. Гострою і невідкладною є для України необхідність узгодження з російським урядом та міжнародними трейдерами каспійської нафти проблеми активного використання можливостей нафтопроводу "Одеса-Броди" для транспортування нафти з басейну Чорного моря до Центральної та Західної Європи.
Українська сторона висловила готовність підтримати пропозицію російського ВАТ "АК Транснефть" про інтеграцію нафтопроводів "Дружба"-"Адрія" за умов збереження обсягів транзиту нафти територією України, а також відмови Росії від будівництва другої черги нафтопроводу "Суходольна-Родіонівська", уведення якої в дію може повністю "осушити" діючу на цей час ділянку нафтопроводу на Новоросійськ, що проходить через територію України.
Можливість такого розвитку подій потребує від МЗС, Міністерства палива та енергетики (НАК "Нафтогаз України") активізації зусиль для забезпечення завантаження українських нафтопроводів.
2.2. Збалансування експортно-імпортного потенціалу
У 2001 р. близько третини українського загального зовнішньоторговельного обороту товарів і послуг припадало на Російську Федерацію. Структура українсько-російських торговельних відносин певною мірою залишається заручницею колишнього єдиного народногосподарського комплексу СРСР. Протягом останніх 10 років взаємна торгівля була незбалансованою: у 1997-1999 рр. український експорт товарів до РФ покривав лише 41-47% нашого імпорту з Росії.
Це, крім усього іншого, зумовлювало від'ємне сальдо торгівлі товарами.
Якщо в 1999 р. експорт товарів з України покривав лише 43% їх імпорту з Росії, то у 2000 р. цей показник зріс до 60%. Покриття експортом імпорту підвищилося до 64%.
Найперспективнішими напрямами співробітництва сьогодні є енергетичне та транспортне машинобудування, суднобудування, радіоелектроніка, виробництво засобів зв'язку, приладобудування і електротехніка, автомобілебудування і металургійна промисловість.
Сальдо зовнішньої торгівлі України в 1991-2001 рр.
Більшість підприємств важкого та енергетичного машинобудування зберегла основні виробничі зв'язки з російськими партнерами і сьогодні має реальні можливості економічної співпраці з ними в таких пріоритетних напрямах:
- модернізація гірничо-металургійного комплексу, вугільної галузі та машинобудівних заводів Росії;
- спільна з організаціями Мінатому Росії розробка концепції та реалізації проекту енергоблоку АЕС з реакторами ВВЭР-1500 і турбіною виробництва ВАТ "Турбоатом" (м. Харків) потужністю 1500 МВт, 1500 об/хв;
- спорудження на території обох країн нових АЕС та постачання парових турбін для модернізації вже діючих, оснащення машинних залів АЕС Росії сучасними автоматизованими системами управління ("Турбоатом", "Моноліт");
- організація спільного виробництва конкурентоспроможних газотурбінних та парогазових установок для енергетики Росії, України, країн СНД;
- оновлення рухомого складу (вантажні вагони, цистерни, трамваї) та колійної техніки.
У суднобудівній промисловості активно розвиваються процеси інтеграції національних виробництв, збільшуються обсяги взаємних поставок обладнання та матеріалів за рахунок розширення кооперації та створення спільних підприємств з будівництва і ремонту суден.
Пріоритетом у галузі суднобудування є дальший розвиток інвестиційного, науково-технічного та інноваційного співробітництва і кооперації, насамперед у виробництві, постачанні та сервісному обслуговуванні газотурбінної техніки, а також спільних розробок, освоєнні і запровадженні на водному транспорті високоефективних газотурбінних двигунів нового покоління за участю потужного науково-виробничого комплексу в складі ВО "Зоря" та НВП "Машпроект" (м. Миколаїв).
З 1996 р. поновлюється співпраця в радіоелектроніці, виробництві засобів зв'язку, приладобудуванні та електротехніці. Зростають обсяги поставок до Росії електронної техніки для авіакосмічної галузі, спецтехніки, продукції електротехнічної промисловості та приладобудування. Передбачено заходи щодо координації промислової політики у створенні та виробництві електронної техніки, спеціального технологічного обладнання, а також забезпеченні технічної бази інформатизації, захисту авторських прав та інтелектуальної власності.
Пріоритетними напрямами співпраці в цих галузях є:
- відродження виробництва мікроелектронних компонентів і вузлів сучасної НВЧ та оптоелектроніки шляхом створення російсько-українського холдингу "Електронна промисловість";
- створення транснаціональної компанії - виробника матеріалів для потреб сонячної енергетики шляхом об'єднання найбільших українських та російських виробників монокристалічного кремнію сонячної чистоти;
- спільні розробки спеціального технологічного обладнання з вирощування та обробки функціональних матеріалів для електроніки;
- співробітництво в електромашинобудуванні для потреб електроенергетики та паливно-енергетичного комплексу;
- розвиток та модернізація телефонних мереж з використанням спільно створеної цифрової системи комутації С-32.
Поки що залишаються проблемними питання співпраці з Росією в автомобілебудуванні. Ринок нових автомобілів в Україні значною мірою орієнтований на Росію внаслідок пільгового для неї режиму (експорт автомобілів без митних платежів). У 2000 р. частка імпорту легкових автомобілів з РФ в Україні в загальному обсязі їх імпорту становила 66,2%, за 2001 р. - близько 61%. Вони завозяться з Росії в таких кількостях і на таких умовах, що це завдає шкоди українським виробникам.
Це створює серйозні труднощі для розвитку національного автомобілебудування, а тому потребує додаткових заходів, зокрема щодо тимчасового встановлення об#рунтованих квот на імпорт легкових автомобілів з Росії. Водночас не виключається активізація співробітництва в реалізації таких завдань:
- створенні екологічно безпечних типів автомобілів;
- сертифікації, стандартизації та підвищенні якості продукції галузі;
- здійсненні новітніх науково-конструкторських розробок.
Важливою передумовою дальшого розвитку співробітництва в металургійній галузі є потреба Російської Федерації в оновленні магістральних та розподільних трубопроводів (при загальній довжині газопроводів у 520 тис. км понад 60% потребує заміни; із 46 тис. км магістральних нафтопроводів - 75%). Для спільного вирішення зазначеної проблеми могла б бути перспективною ідея створення українсько-російського консорціуму.
Загальному розвитку торговельних взаємин має сприяти реалізація в повному обсязі режиму вільної торгівлі згідно з досягнутими домовленостями та укладеними угодами, а в перспективі - формування спільного ринку; створення транснаціональних корпорацій, фінансово-промислових груп, спільних виробничих та банківських структур із забезпеченням вигідних для обох країн умов.
2.3. Перспективи інвестиційного співробітництва та формування спільних фінансово-промислових груп
Російська Федерація посідає п'яте місце за обсягом прямих іноземних інвестицій в Україну. Наприкінці 2001 р. їх обсяг становив 295,1 млн. дол. США, або 6,7% від загальної суми. Переважною формою здійснення таких інвестицій є створення спільних українсько-російських підприємств (72,9% капіталу).
Спільними перешкодами на шляху залучення прямих іноземних інвестицій є: нестабільність та недосконалість законодавства, надмірний податковий тягар; низький рівень споживання, зумовлений недостатністю доходів громадян.
З урахуванням таких негативних чинників для поліпшення інвестиційного клімату необхідно забезпечити стабільність нормативно-правової бази, прозорість адміністративно-господарської діяльності, створювати реальні умови для збільшення доходів населення, ефективніше протидіяти економічній злочинності.
У той час як світова економіка інституційно розвивається в руслі транснаціоналізації, в Україні процес створення транснаціональних промислово-фінансових груп (ПФГ) ще не набув належних масштабів. За час дії Закону "Про промислово-фінансові групи в Україні" ( 437/95-ВР ) не створено жодної з таких груп. Водночас досвід Росії засвідчує, що транснаціональні корпорації формувалися там на базі фінансово-промислових груп із залученням до них (за принципом доцільності) підприємств з країн СНД. Створенню ФПГ в Росії приділяється значна увага на рівні законодавчої та виконавчої влади. Унаслідок цілеспрямованої державної політики в побудові корпоративно-коопераційного каркаса економіки було створено 83 діючих ФПГ, у т. ч. 9 міждержавних та 5 транснаціональних. Цей досвід треба уважно вивчати і застосовувати в Україні, зокрема, при створенні спільних з Росією фінансово-промислових груп.
2.4. Науково-технічне та інноваційне співробітництво
Входження обох країн у сучасний світовий економічний простір неможливе без активного розвитку високих технологій та інновацій. Це ті сфери співробітництва, де ми маємо підстави очікувати синергетичний ефект партнерства з проривом на принципово нові рівні.
Інтелектуальний потенціал України і Росії дає можливість визначити такі пріоритетні сфери співробітництва:
- дослідження космічного простору, астрономія та астрофізика;
- медицина і медична техніка, дослідження в галузі біотехнології і сільського господарства, біоінженерія та генетика;
- ресурсо- та енергозберігаючі, екологічно безпечні технології, нові джерела енергії;
- нові матеріали і хімічні речовини;
- екологія і раціональне природокористування;
- інформаційні та нові виробничі технології (лазерні, прецизійні, механотронні, плазмові, системи автоматизованого проектування й управління);
- нанофізика, наноелектроніка і нанотехнології;
- перспективні види транспорту та їхнє забезпечення.
Для активізації співпраці в науково-технічній та інноваційній сферах доцільно:
- переглянути пріоритети з концентрацією фінансових ресурсів на важливих для обох країн напрямах науково-технічного розвитку;
- сприяти на державному рівні створенню міждержавних промислово-фінансових груп для реалізації інноваційно спрямованих програм та проектів; сприяти взаємному використанню обладнання науково-дослідних установ;
- поглиблювати співпрацю в дослідженні та використанні космічного простору в мирних цілях; здійснювати підтримку підприємств космічної галузі у створенні спільних структур для просування продукції на світовий ринок; спільно інтегруватися в міжнародні космічні програми (створення міжнародної космічної станції, проект "Попередження" та ін.).
Реальним прискорювачем високотехнологічного розвитку має стати Програма науково-технічного співробітництва на 1998-2007 рр. Однак через брак коштів раніше визначені завдання не виконано у встановлені терміни. З 2000 р. ситуація змінюється на краще: українська сторона вперше фінансово підтримала десять проектів. Водночас укладено додатково чотири угоди про реалізацію проектів з нанофізики та наноелектроніки на загальну суму 200 тис. грн.
Слід і надалі нарощувати обсяги фінансування спільних розробок. Зокрема, у контексті реалізації Програми співробітництва у сфері дослідження та використання космічного простору на 1998-2007 рр. необхідно підтримати зусилля спільного підприємства "Космотрас" у використанні міжконтинентальних балістичних ракет військового призначення РС-20 у мирних цілях (зокрема, запусків конверсійної ракети-носія "Дніпро" з комерційними супутниками). Доцільно також укласти конкретні тристоронні (Україна-Росія-Казахстан) угоди, пов'язані з Програмою "Дніпро".
2.5. Стан, напрями та перспективи розвитку військово-технічного співробітництва
Військово-технічне співробітництво (ВТС) України і Росії набуває дедалі більшого прагматизму. Україна з її високим технологічним та кадровим потенціалом, розгалуженою мережею коопераційних зв'язків, сформованою ще за часів СРСР, потенційно готова до масштабного розширення співпраці в цій сфері. Уже сьогодні близько 100 підприємств оборонно-промислового комплексу (ОПК) України експортують свою продукцію в Росію, а понад 70% постачальників комплектуючих для українських підприємств розташовані в Росії.
Саме розвиток ВТС дає змогу реалізувати багатопланове завдання: збереження високотехнологічних виробництв, кваліфікованих кадрів та робочих місць; отримання коштів для структурної і технологічної перебудови виробництв; підтримання боєздатності і можливості модернізації озброєння та військової техніки (ОВТ) у Збройних силах України.
У цій сфері пріоритетним є розширення співробітництва в таких напрямах:
- розроблення, виробництво та збут на внутрішньому і зовнішньому ринках продукції авіаційно-космічної галузі;
- виробництво звичайних видів озброєнь;
- проведення науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт, пов'язаних зі створенням нових зразків озброєнь, а також модернізації та ремонту ОВТ;
- знищення та утилізація боєприпасів і зразків ОВТ, що підлягають скороченню.
Ураховуючи наявні проблеми політичного та економічного розвитку обох країн, а особливо - увагу у світі до посилення ВТС України і Росії, необхідно:
- усувати розбіжності політичного характеру між Україною, Росією та іншими країнами СНД у сфері ВТС з наданням пріоритету економічним питанням; передбачити на законодавчому рівні можливість самостійної співпраці окремих підприємств ОПК різних країн, що виробляють однотипні зразки ОВТ; підвищувати ефективність державного контролю за роботою ОПК та у сфері ВТС;
- удосконалювати договірну базу діяльності на світових ринках зброї для послаблення взаємної конкуренції; працювати на ринках зброї спільно, використовуючи для цього інтелектуальний та виробничий потенціали обох країн; підтримати ініціативу Росії і провести з нею та іншими країнами СНД переговори щодо можливості спільної участі в євроатлантичних проектах у сфері безпеки;
- розгортати нову кооперацію з країнами СНД, передусім з Росією, у виробництві ОВТ та іншої високотехнологічної продукції; законодавчо передбачити спрощену процедуру поставок до Росії та інших країн СНД комплектуючих для ОВТ; прискорити створення спільних фінансово-промислових груп у сфері ОПК.
Здійснення цих та інших заходів дасть можливість піднести військово-технічне співробітництво між обома країнами на якісно новий рівень, зробить його ефективним інструментом проведення обома країнами політики в цій важливій сфері.
2.6. Стратегічні питання реалізації транзитних переваг
Україні належить особливе місце в системі трансконтинентальних перевезень. Російські товаропотоки через територію України становлять 65% від транзитних перевезень традиційними видами транспорту. Водночас українсько-російське співробітництво в цій сфері виявилося досить уразливим у частині дотримання вимог міжнародного та національного законодавств. Даються взнаки неузгодженість у трактуванні положень міждержавних угод, ігнорування інтересів іншої сторони, дублювання контрольних функцій, установлення необ#рунтовано високих цін на митні процедури.
До зазначеного слід додати зволікання з уведенням єдиного збору на кордоні, численні бюрократичні перепони при оформленні транзитних перевезень, недосконалість порядку надання фінансових гарантій на перевезення транзитних підакцизних вантажів, низьку швидкість доставки вантажів.
Негативні наслідки поглиблюються кримінальною обстановкою, відсутністю комплексного обслуговування на шляху транзиту, недосконалістю та нестабільністю правових норм, що регулюють транзитні перевезення та транспортно-експедиційне обслуговування, неприєднанням України до Міжнародної конвенції про узгодження умов проведення контролю вантажів на кордоні.
Усе це реально загрожує значним скороченням обсягів транзитних перевезень.
Реалізація нещодавно прийнятого Закону України "Комплексна програма утвердження України як транзитної держави у 2002-2010 рр." ( 3022-14 ) потребує:
- формування правових засад розвитку міжнародного транзиту в Україні;
- поетапного переходу на принципи міжнародної транспортної та митної політики в галузі транзиту вантажів;
- приведення технічного стану міжнародних транспортних коридорів, терміналів та пунктів пропуску через державний кордон до рівня, що відповідав би міжнародним техніко-експлуатаційним, комерційним та екологічним вимогам;
- упровадження нових технологій перевезень вантажів та їх пропуску через кордони, розвитку системи змішаних (комбінованих) перевезень, чіткішої координації діяльності всіх учасників транзитних перевезень;
- створення та застосування економічних механізмів стимулювання розвитку транзиту.
Водночас необхідно забезпечити погодження транзитної політики Російської Федерації стосовно України.
Ключовою є проблема раціонального використання значних резервів пропускної та переробної спроможності обох держав, у т. ч. на ділянках міжнародних транспортних коридорів. Зокрема, як засвідчує аналіз, залізничні транспортні коридори мають можливість пропускати удвічі більші, ніж тепер, вантажопотоки, автомобільні - удвічі-втричі.
Технічні можливості морських портів України дають змогу щорічно переробляти 120 млн. т вантажів і перевозити наземним та водним транспортом 60-70 млн. т транзитних вантажів. Однак цей потенціал використовується лише на 50%. Більше того, згідно з Федеральною програмою модернізації транспортної системи Росії, передбачається розвиток її власних портів на Чорному та Балтійському морях і повна переорієнтація на них за період до 2010 р. зовнішніх вантажопотоків. Частка російських портів у загальному обсязі переробки власних зовнішньоторговельних вантажів збільшилася з 62% у 1997 р. до 74,3% у 2000 р., а частка України зменшилася відповідно з 11% до 8,6%.
Для залучення транзитних вантажопотоків до портів України Кабінету Міністрів слід опрацювати практику щорічного запровадження наскрізних тарифів на російські транзитні перевезення в напрямку всіх портів. Також потребують узгодження умови плавання українських суден внутрішніми водними шляхами Росії та умови використання Керч-Єнікальського каналу. Міністерству закордонних справ та Міністерству транспорту України необхідно продовжувати роботу щодо налагодження взаємодії з російською стороною в організації транспортного процесу в Азовському морі та Керченській протоці.
У сфері автотранзиту відносини певним чином ускладнюються рішенням Міністерства транспорту Росії щодо запровадження для українських перевізників дозвільної системи перевезень вантажів із (в) третіх країн (на автоперевізників інших країн СНД, крім Грузії, ця система не поширюється). Відповідно Міністерству транспорту України спільно з МЗС треба активізувати роботу щодо зняття такого роду дискримінаційних обмежень або добиватися збільшення дозволів на міжнародні перевезення в Росію.
Стратегічним напрямом співпраці в транспортно-комунікаційній сфері є спільні дії на міжнародному просторі для реалізації транзитних переваг, насамперед у таких питаннях:
- посилення координації діяльності митниць в організації спільного огляду вантажів, спрощення процедур митного та інших видів контролю;
- розширення транспортного та митного співробітництва в розбудові транспортних коридорів для прискорення доставки вантажів та ефективнішого використання транспортної інфраструктури України російськими вантажовласниками;
- подовження транспортних коридорів територіями України і Росії до основних регіонів, де формуються експортні та транзитні вантажопотоки.
Для залучення додаткових транзитних потоків необхідно запровадити стандарти якості, сервісу та часу транзитних перевезень, провести інвентаризацію транзитних маршрутів, розробити їхні паспорти та визначити "вузькі місця", ранжувати проекти розбудови міжнародних транспортних коридорів за ступенем їх готовності.
2.7. Регіональне та прикордонне співробітництво
Міжрегіональне співробітництво - це не тільки данина сучасним інтеграційним процесам у світі, а й потужний каталізатор економічного розвитку обох країн. У 1995 р. було зроблено перші кроки в налагодженні співробітництва між Брянською, Гомельською (Білорусь) та Чернігівською областями у вирішенні спільних екологічних проблем. А тепер між суб'єктами Російської Федерації та областями України укладено близько 200 угод про співробітництво, які активно реалізуються на рівні господарських та підприємницьких структур. Ці відносини знайшли дальшу конкретизацію в Програмі міжрегіонального та прикордонного співробітництва України і Російської Федерації на 2001-2007 рр., документах Харківських бізнес-форумів 2000-2001 рр.
Дальшому розширенню взаємовигідних зв'язків між областями України та регіонами Російської Федерації сприяло б укладення міжурядової угоди про основні механізми реалізації міжрегіонального співробітництва. Було б доцільно перенести акценти у двосторонній торгівлі на міжрегіональний рівень, надавши регіонам більше прав у зовнішньоекономічній діяльності. Водночас міжрегіональне економічне співробітництво потребує державної підтримки, зокрема розробки та реалізації спеціальних програм.
Активізації розвитку прикордонного співробітництва може і має посприяти створення міждержавних міжрегіональних вільних економічних зон (ВЕЗ). На значний позитивний ефект дає підстави розраховувати створення:
- міждержавного єврорегіону "Полісся" в прикордонних областях Білорусі, Росії та України (це розширило б можливість вирішення проблем міста Славутича, де вже функціонує ВЕЗ);
- єврорегіону "Донбас" у трикутнику Донецьк-Ростов-Маріуполь; до цього єврорегіону разом з Донецькою областю, де створено більше 10 ВЕЗ, могла б увійти Луганська область;
- міждержавної міжрегіональної ВЕЗ "Слобожанщина" з центром у Харкові, що має сталі і розгалужені зв'язки з промисловими підприємствами Російської Федерації.
2.8. Співробітництво з питань "детінізації" економіки
Протягом 1991-2000 рр. тінізація економічних відносин в Україні набула значних масштабів. Це негативно впливає на міжнародний імідж держави, обмежує можливості ефективного управління економікою, створює під#рунтя для зростання злочинності та корупції. Розширенню масштабів тіньової економіки сприяли застосування бартерних операцій, низька платіжна дисципліна, відсутність дієвих механізмів погашення заборгованостей.
Особливого поширення набули такі тенденції в українсько-російських економічних відносинах, значною мірою відображаючи прагнення суб'єктів господарювання вижити в несприятливому макроекономічному середовищі, у т. ч. за допомогою міжнародних чинників. Відповідно об'єднані зусилля в подоланні тіньової економіки мають спрямовуватися на забезпечення умов для підтримки легальної, ефективної підприємницької діяльності і товарообміну, а з іншого боку - ефективної протидії недобросовісності та порушенням у сфері зовнішньоекономічних відносин, взаємодопомоги у виявленні комерційних і фінансових схем, застосування яких завдає шкоди економікам обох країн.
2.9. Взаємодія з міжнародними економічними інституціями
Зволікання зі вступом України до СОТ неминуче призвело б до
її торговельно-економічної ізоляції від країн не тільки Західної та Центральної Європи, а й Східної Європи та Балтії. Зокрема, за експертними оцінками, тільки внаслідок інтеграції країн Центральної і Східної Європи й Балтії до Євросоюзу та ізоляції України через її неприєднання до СОТ утрати від зменшення українського експорту товарів можуть становити щонайменше 700 млн. дол. США. А в разі, якщо Росія вступить до СОТ значно раніше України, вони будуть набагато більшими.
Слід мати на увазі, що членами СОТ уже є більшість країн світу і в перспективі вони будуть взаємодіяти за спільними правилами. Це означає, що держави, які не входять до СОТ, змушені будуть у відносинах з її членами в односторонньому порядку керуватися вимогами цієї організації, не маючи можливостей для захисту своїх інтересів.
Оскільки ця проблема є спільною для України і Росії, то розв'язувати її було б варто на скоординованій основі.
Висновки і пропозиції
Ключовим завданням оптимізації українсько-російських відносин в економічній сфері є узгодження інтересів та гармонізація підходів обох сторін до головних напрямів, шляхів і механізмів розбудови цих стосунків.
Україна має виходити з необхідності використання своїх конкурентних переваг та послаблення негативних чинників, у т. ч. пов'язаних з потужнішим потенціалом Російської Федерації.
Слід зосередити увагу на стратегічних напрямах, визначених Договором та Програмою економічного співробітництва на 1998-2007 рр., зокрема дальшому поглибленні виробничої кооперації, удосконаленні режимів вільної торгівлі, поетапному формуванні спільного ринкового простору.
Основний акцент необхідно перенести на розвиток тих сфер співробітництва, які сприяють економічному зростанню України, захисту її національних інтересів, зміцненню економічної безпеки.
Нова ситуація, що склалася в українсько-російських відносинах, обумовлює такі шляхи реалізації наших зовнішньоекономічних інтересів на перспективу:
- створення умов для розвитку довгострокового економічного співробітництва в пріоритетних галузях;
- забезпечення економіко-правової бази для повнішого використання вітчизняного науково-технічного потенціалу, виробничих потужностей, у т. ч. шляхом збільшення збуту продукції на ринку Росії, поглиблення коопераційних зв'язків між підприємствами обох держав, активізація інвестиційного співробітництва;
- повернення позицій, утрачених українськими суб'єктами господарювання в Росії, що передбачає активізацію зусиль промислових та комерційних структур, поновлення попередніх і встановлення нових коопераційних зв'язків з російськими підприємствами, істотне розширення участі суб'єктів господарювання України в інвестиційних проектах, що здійснюватимуться в Росії;
- реалізація в повному обсязі режиму вільної торгівлі та усунення перешкод на шляху просування українських товарів на російські ринки, зокрема через укладення нової двосторонньої угоди про вільну торгівлю;
- створення транснаціональних корпорацій, фінансово-промислових груп, спільних виробничих та банківських структур із забезпеченням вигідних для України умов;
- остаточне вирішення питань, пов'язаних з відносинами власності на об'єкти колишнього СРСР згідно з Угодою від 15 січня 1993 р.
Алгоритм дій на російському напрямі має базуватися на застосуванні нових комплексних підходів до двосторонніх відносин, які відповідали б сучасним політичним реаліям, а також пріоритетним інтересам нашої держави, пов'язаним з європейською інтеграцією.
При цьому слід виходити з нагальної потреби гармонізації стратегічних підходів з основними тенденціями внутрішнього розвитку України та головним напрямом її зовнішньої політики - інтегруванням у європейські та світові економічні структури; ураховувати необхідність подолання в українсько-російських відносинах контрпродуктивної між створеним політичним фундаментом і економічними реаліями.
Зважаючи на близькість або збіг інтересів України і Росії, у процесі переговорів на всіх рівнях має переважати орієнтація на досягнення основних цілей при збереженні неконфронтаційності у двосторонніх відносинах.
За таких умов актуалізується потреба в розробці комплексу зовнішньоекономічних дій України, які б диверсифікувалися за різними напрямами співробітництва. Вони мають поєднувати всебічні засоби впливу на російську сторону, реалізацію стратегічних положень на коротко- та середньотермінову перспективу, а також на третю сторону - держави СНД та Заходу.
Стратегія економічних відносин України з РФ має бути спрямована на досягнення таких результатів та цілей:
- забезпечення стабільності і прогнозованості двосторонніх відносин в економічній сфері;
- посилення політичної підтримки використання економічного потенціалу двосторонніх відносин для сприяння реформам в Україні;
- створення сприятливих умов для сталого економічного зростання та утвердження структурно-інноваційної моделі розвитку економіки України;
- вироблення і запровадження надійного механізму забезпечення України енергоносіями;
- активізація співпраці у військово-технічній сфері;
- запровадження режиму вільної торгівлі;
- забезпечення необхідних економічних та політичних передумов для реалізації євроінтеграційних устремлінь України.
З урахуванням стратегічних завдань України необхідно продовжити пошук шляхів ефективнішого використання відносин з Росією для розв'язання ключової на даний момент проблеми - забезпечення економічного зростання. Це потребує вдосконалення торговельно-економічного співробітництва, захисту стратегічно важливих сфер української економіки, використання можливостей російського ринку.
У контексті пов'язаних із цим превентивних заходів необхідно забезпечити:
у сфері законодавства:
- гармонізацію законодавчих та інших нормативних актів обох країн, що регламентують створення та функціонування господарських структур;
- усунення перешкод у процесі взаємного інвестування;
- гармонізацію податкових сфер двох країн;
- збалансованість переліків та ставок акцизної бази відповідно до світової практики;
- реалізацію програми торговельно-економічного співробітництва на регіональному рівні;
в інституціональній сфері:
- взаємовигідний розвиток товарних ринків, розширення присутності України на російському ринку капіталів, товарів та послуг шляхом формування і розвитку прямих економічних і торговельних відносин на всіх рівнях, зокрема спеціалізації та кооперації технологічно пов'язаних підприємств у розробленні та випуску наукоємної продукції;
- укладення міжурядової угоди щодо порядку захисту суб'єктів господарювання на ринках обох країн від недобросовісних партнерів та вироблення спільної системи запобігання виходу на зовнішні ринки недобросовісних суб'єктів господарювання;
- розроблення двосторонньої програми організації та проведення маркетингових досліджень для створення спільної інформаційної системи у сфері зовнішньоторговельної діяльності;
- створення інформаційно-консалтингових центрів в обох країнах з повною базою даних про комерційні заявки та пропозиції, законодавчі та нормативно-правові акти для надання послуг суб'єктам господарської діяльності обох країн;
- створення в Москві під егідою Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України постійно діючого інвестиційного центру України для встановлення ділових контактів з російськими та іноземними фінансовими структурами, презентації пріоритетних інвестиційних проектів та сприяння в їх реалізації.
У сфері управління має забезпечуватися ефективний контроль за підготовкою та імплементацією узгоджених з Росією комплексних заходів для усунення прямих та непрямих обмежень у торговельно-економічних зв'язках.
Для реалізації національних економічних інтересів на російському напрямі необхідно:
На короткотермінову перспективу:
1. Міністерству закордонних справ, Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції України - використати російський досвід ініціативної і гнучкої тактики переговорів з країнами - членами СОТ щодо створення передумов для укладання відповідних угод та вдосконалення нормативно-правової бази згідно з вимогами цієї організації. Здійснювати моніторинг та зіставлення темпів реалізації намірів України і Росії щодо вступу до СОТ з прогнозуванням його наслідків для розвитку двосторонніх відносин та коригуванням національної економічної стратегії і тактики.
2. Кабінету Міністрів, Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції, Міністерству палива та енергетики України - поновити переговорний процес з розробки щорічних балансів попиту і споживання найважливіших видів продукції, у т. ч. паливно-енергетичних ресурсів, як основи для укладання довгострокових міжурядових угод про обсяг виробництва (видобутку) та постачання сировини і товарів.
3. Кабінету Міністрів, Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції, Міністерству палива та енергетики України - вивчити комплекс питань, пов'язаних з транзитом через територію України російського природного газу, зокрема в частині застосування європейської тарифної політики та монетизації відносин у цій сфері. Запровадити загальноприйняту європейську схему, за якою російські енергоносії закуповувалися б європейськими споживачами на східному кордоні України.
4. Кабінету Міністрів, Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції, Міністерству промислової політики України активізувати переговори з Російською Федерацією щодо розширення виробничої кооперації з уточненням положень двосторонньої угоди та використанням усіх преференцій, передбачених Ашгабатською угодою 1993 р. (у контексті реалізації положень статей 1 та 3), та поверненням до укладення міжгалузевих угод про кооперовані поставки.
5. Кабінету Міністрів, Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції, Міністерству палива та енергетики України ініціювати спільне з російською стороною вирішення питань, пов'язаних з поновленням практики укладання щорічних або довгострокових міжурядових угод про торговельно-економічне співробітництво. Ці угоди мають передбачати взаємне звільнення поставок найважливіших видів продукції від стягування експортних мит, усіх податків і зборів, забезпечуючи при цьому прозорі схеми взаєморозрахунків.
6. Кабінету Міністрів, Міністерству закордонних справ, Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції, Міністерству промислової політики України забезпечити досягнення домовленості про усунення штучних бар'єрів у товарообміні, незастосування спеціальних санкцій при імпорті українських товарів через запровадження партнерської практики врегулювання спірних питань між товаровиробниками обох країн.
У контактах з російською стороною відстоювати гарантований доступ українських товарів (зокрема сталевих труб, кукурудзяного крохмалю, етилового спирту, горілчаних та кондитерських виробів) на російський ринок згідно з відповідними директивами Уряду України шляхом запровадження системи імпортних квот з урахуванням інтересів українських продуцентів.
7. Кабінету Міністрів України зажадати від керівників робочих груп Координаційної ради з реалізації Програми економічного співробітництва між Україною і Російською Федерацією на 1998-2007 рр. безумовного виконання у встановлені терміни заходів у рамках двосторонньої співпраці за всіма напрямами економічного співробітництва, і насамперед завершення підготовки до підписання проектів запланованих міжурядових угод.
8. Державній податковій адміністрації забезпечити укладення з відповідними структурами Російської Федерації двосторонньої угоди про обмін загальною інформацією, відомостями про сумнівні операції, що здійснюються суб'єктами підприємництва, надання правової допомоги у справах, пов'язаних з відмиваннями доходів, одержаних злочинним шляхом. Активізувати співпрацю в цих питаннях у рамках Координаційної ради керівників органів податкових і фінансових розслідувань країн СНД.
На довготермінову перспективу:
1. Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції спільно з науковими установами розробити прогнози розвитку довгострокової торговельно-економічної кон'юнктури з метою вироблення стратегії та прийняття оперативних рішень щодо нормалізації товарообміну, запобігання та усунення загроз економічній безпеці України.
2. Кабінету Міністрів, Міністерству закордонних справ, Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції України організувати постійний моніторинг реалізації зовнішньоекономічної політики Росії, включаючи можливості перегляду її відносин з країнами СНД (у т. ч. Україною), на предмет вибіркового запровадження режимів найбільшого сприяння.
3. Кабінету Міністрів створити спеціальну міжвідомчу робочу групу для вивчення та узагальнення процесів перегрупування країн-учасниць СНД та прогнозування можливого їх впливу на розвиток українсько-російських відносин.
4. Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції, Фонду державного майна надавати пріоритет реалізації спільних проектів, участі українських суб'єктів господарювання в акціонуванні російських підприємств або придбанні контрольних пакетів їхніх акцій, створенні ПФГ у провідних галузях народногосподарського комплексу.
5. Кабінету Міністрів, Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції, Міністерству транспорту, Міністерству палива та енергетики України забезпечити дієвий контроль за реалізацією домовленостей з Росією щодо ефективного функціонування транспортних коридорів, формування тарифної політики на транспорті, диференціації тарифів за видами сполучень, вантажів та відправлень.
6. Кабінету Міністрів, Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції, Міністерству промислової політики України провести підготовку до роботи з укладання довгострокових контрактів на постачання в Російську Федерацію продукції машинобудівного комплексу для оновлення застарілого та зношеного технологічного обладнання і машин, які свого часу були вироблені і поставлені до Росії українськими підприємствами.
7. Кабінету Міністрів, Міністерству закордонних справ, Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції прискорити переговорний процес з російською стороною щодо розширення присутності та співпраці на ринках третіх країн (особливо оборонної продукції, технічно складних і капіталоємних виробів). Забезпечити в максимально стислі строки проходження необхідних для цього процедур.
8. Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції і Торгово-промисловій палаті України систематично готувати пропозиції стосовно найбільш привабливих та перспективних напрямів товаропотоків українського експорту до Росії.
9. Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції, Торгово-промисловій палаті, Міністерству закордонних справ України вжити заходів з активізації участі українських суб'єктів господарювання в здійсненні представницьких функцій на російському ринку (тендери, реклама, виставково-ярмаркова діяльність, семінари, конференції, "круглі столи" тощо). Передбачити можливість проведення "агресивної" маркетингової політики з метою завоювання відповідних секторів російського ринку.
10. Кабінету Міністрів України визначити посадову особу, відповідальну за координацію дій виконавчої влади у сфері українсько-російських відносин. Удосконалити державний інституціональний механізм контролю за прийняттям і виконанням двосторонніх договорів та угод. Активізувати роботу Змішаної українсько-російської комісії із співробітництва.