ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
03.12.2003
Справа N 17/124
Щодо позовних вимог Дніпропетровського обласного
комунального підприємства матеріально-технічного забезпечення
"Дніпроагротехсервіс"
(Постанову залишено без змін постановою
Судової палати у господарських справах
Верховного Суду України від 06.04.2004)
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
Полякова Б.М. головуючого (доповідач у справі),
Ткаченко Н.Г.
Яценко О.В.
розглянувши матеріали Дніпропетровської МДПІ
касаційної скарги
на постанову та від 02.09.2003 р. Дніпропетровського
рішення апеляційного господарського суду від
19.06.2003 р. господарського суду
Дніпропетровської області
у справі N 17/124 господарського суду
Дніпропетровської області
за позовом Дніпропетровського обласного
комунального підприємства
матеріально-технічного забезпечення
"Дніпроагротехсервіс" в особі
ліквідатора - Талана Л.Г.
до Дніпропетровської МДПІ
про визнання недійсним податкового
повідомлення-рішення
за участю представників сторін:
від позивача - ліквідатор Талан Л.Г.;
від відповідача - Старостенко В.М., довір. від 13.11.2003 р.
N 14011/10/10-017 встановив:
Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 19.06.2003 р. у справі N 17/124 (суддя Стрелець Т.Г.) позовні вимоги Дніпропетровського обласного комунального підприємства матеріально-технічного забезпечення "Дніпроагротехсервіс" в особі ліквідатора - Талана Л.Г. (далі - Підприємство) задоволено повністю, визнано недійсним повідомлення-рішення Дніпропетровської МДПІ N 0000172600/0 від 17.04.2003 р.
Рішення мотивоване тим, що позивач не є платником податку в розумінні пунктів 1.2, 1.3 ст. 1 Закону України "Про податок на додану вартість" ( 168/97-ВР ). Крім того, на думку суду, Закон України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" ( 2343-12 ) не передбачає виникнення нових зобов'язань в процедурі ліквідації підприємства - боржника, в т.ч. і зобов'язань зі сплати податків і зборів (обов'язкових) платежів.
Дніпропетровський апеляційний господарський суд (судді: Євстигнєєв О.С. - головуючий, Тищик I.В., Чимбар Л.О.), переглянувши в апеляційному порядку рішення від 19.06.2003 р. господарського суду Дніпропетровської області, постановою від 02.09.2003 р. залишив його без змін з тих же підстав.
Не погоджуючись з прийнятими у справі судовими рішеннями, Дніпропетровська МДПІ подала до Вищого господарського суду України касаційну скаргу на рішення та постанову, в якій просить їх скасувати та відмовити в задоволені позовних вимог.
В обгрунтування касаційної скарги Дніпропетровська МДПІ вказує на те, що постанова винесена з неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права. Скаржник, зокрема, вважає, що з моменту державної реєстрації на позивача покладено обов'язок сплачувати податки і збори, у т.ч. податок на додану вартість (далі - ПДВ), відповідно до ст. 9 Закону України "Про податок на додану вартість" ( 168/97-ВР ) до його ліквідації та виключення з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України.
Крім того, на думку скаржника, податок на додану вартість за операціями з продажу майна банкрута повинен сплачуватись до бюджету після задоволення вимог першої та другої черги.
Заслухавши пояснення представників сторін, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи, проаналізувавши застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Як встановлено попередніми судовими інстанціями, постановою господарського суду Дніпропетровської області від 01.11.2001 р. у справі N Б15/22-00 позивача було визнано банкрутом та відносно нього відкрито ліквідаційну процедуру.
17.04.2003 р. на підставі акту N 23/26 від 22.03.2003 р. "Про результати перевірки дотримання вимог податкового законодавства України Дніпропетровського обласного комунального підприємства матеріально-технічного забезпечення "Дніпроагротехсервіс" за період з 01.01.2002 р. по 31.01.2002 р." Дніпропетровською МДПІ було прийнято оспорюване податкове повідомлення - рішення N 0000172600/0.
Під час перевірки органом державної податкової служби встановлено, що при реалізації товару ПП "Хіменергорезерв" позивачем була застосована ставка оподаткування податком на додану вартість - 0%, а не 20%, як передбачено чинним законодавством. Отже, в порушення п. 3.1 ст. 3, п.п. 7.3.1 п.7.3 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість" ( 168/97-ВР ) позивачем не відображено та не нараховано у складі податкових зобов'язань з ПДВ податкові зобов'язання у загальній сумі 173 361,14 грн.
Тому, відповідно до прийнятого відповідачем рішення позивачу визначено податкові зобов'язання з ПДВ у сумі 173 361,14 грн.
Колегія суддів вважає, що дане рішення Дніпропетровської МДПІ є необгрунтованим та таким, що не відповідає чинному законодавству з таких підстав.
Відповідно до п.п. 7.2.4 п. 7.2 ст. 7 Закону України "Про податок на додану вартість" ( 168/97-ВР ) право на нарахування податку та складання податкових накладних надається виключно особам, зареєстрованим як платники податку у порядку, передбаченому статтею 9 цього Закону.
Як встановлено Дніпропетровською МДПІ в зазначеному акті перевірки, який був предметом дослідження судами першої та апеляційної інстанцій, Підприємство було виключено з Реєстру платників податку на додану вартість та воно не є платником податку на додану вартість.
Відповідно до преамбули Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платниками податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" від 21.12.2000 р. N 2181-III (далі - Закон N 2181-III) цей Закон не регулює питання погашення податкових зобов'язань або стягнення податкового боргу з осіб, на яких поширюються судові процедури, визначені Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Положеннями п.7.8 ст. 7 Закону N 2181-III встановлено, що з моменту прийняття ухвали господарським судом про порушення провадження у справі про банкрутство платника податків порядок сплати податкового зобов'язання або погашення податкового боргу такого платника податків, зазначених у заяві, яка подається до господарського суду, визначається згідно з нормами Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" ( 2343-12 ), без застосування норм Закону N 2181-III.
Таким чином, діючим законодавством встановлено, що норми Закону N 2181-III не застосовуються до осіб, на яких поширюється судові процедури, визначені Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" ( 2343-12 ) (далі - Закон).
При цьому Законом ( 2343-12 ) встановлено, що з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури строк виконання всіх грошових зобов'язань банкрута та зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) вважається таким, що настав, а вимоги за зобов'язаннями боржника, визнаного банкрутом, що виникли під час проведення процедур банкрутства, можуть пред'являтися тільки в межах ліквідаційної процедури (ст. 23 Закону).
Отже, у зв'язку з визнанням боржника банкрутом у такої особи виникає особливий правовий статус, який є значно відмінний від статусу боржника.
Так, згідно положень зазначеної статті 23 Закону ( 2343-12 ) у банкрута припиняється підприємницька діяльність та припиняються повноваження органів управління банкрута щодо управління банкрутом та розпорядження його майном, а також повноваження власника (власників) майна банкрута.
Відповідно до ст. 25 Закону ( 2343-12 ) ліквідатор з дня свого призначення здійснює повноваження визначені у ч.1 вказаної статті, а також здійснює інші повноваження, передбачені цим Законом. Отже, правосуб'єктність ліквідатора визначена в Законі та він позбавлений права здійснювати повноваження, які не передбачені положеннями Законом та виходять за межі його компетенції.
Тому, податкові зобов'язання, які виникають в ліквідаційній процедурі, мають бути обумовлені саме в Законі ( 2343-12 ), у зв'язку з чим на ліквідатора покладається відповідний обов'язок їх сплатити.
Таким чином, виходячи з аналізу положень Закону ( 2343-12 ), в ліквідаційній процедурі нові зобов'язання у банкрута в особі його органу управління - ліквідатора (ліквідаційної комісії) можуть виникати виключно у випадках прямо передбачених у цьому Законі і порядок їх виконання визначений нормами Закону.
Такими випадками є зобов'язання з оплати поточних комунальних і експлуатаційних витрат та інших витрат, пов'язаних із здійсненням ліквідаційної процедури (ч. 9 ст. 30 Закону ( 2343-12 ). Тому, висновок суду першої та апеляційної інстанцій про те, що нові зобов'язання боржника в процедурі ліквідації взагалі не виникають, є необгрунтованим.
Вказане також підтверджується тим, що законодавцем чітко визначено призначення коштів єдиного рахунку боржника в ліквідаційній процедурі, з огляду на таке.
Відповідно до ч. 7 ст. 30 Закону ( 2343-12 ) ліквідатор зобов'язаний використовувати при проведенні ліквідаційної процедури тільки один рахунок боржника в банківській установі - основний рахунок. Отже, згідно з приписами Закону кошти, які надходять при проведенні ліквідаційної процедури, зараховуються на даний основний рахунок боржника. З цього основного рахунку здійснюються виплати кредиторам у порядку, передбаченому статтею 31 цього Закону (ч. 8 ст. 30 Закону), та проводяться такі виплати: поточні комунальні і експлуатаційні платежі та інші витрати, пов'язані із здійсненням ліквідаційної процедури (ч. 9 ст. 30 Закону).
Стаття 31 Закону ( 2343-12 ) розкриває склад витрат, пов'язаних із здійсненням ліквідаційної процедури (п.п. "г" п. 1 ч. 1 ст. 31 Закону). Оскільки сплата податку на додану вартість з продажу майна боржника значно знижує обсяг ліквідаційної маси, то законодавець повинен був прямо виділити цей вид витрат, т. я. він має істотне значення. Однак, законодавець прямо не визначає сплату суми податку на додану вартість, як витрати, пов'язані із здійсненням ліквідаційної процедури, тому її не можна віднести до першої черги задоволення вимог кредиторів.
Разом з тим, доводи органу державної податкової служби - відповідача про те, що податкові зобов'язання з податку на додану вартість, які виникли у процедурі ліквідації при продажу майна боржника, мають бути віднесені та задоволені у третю чергу вимог кредиторів згідно п. 3 ч. 1 ст. 31 Закону ( 2343-12 ) є необгрунтованими, оскільки в цю чергу підлягають задоволенню лише вимог конкурсних кредиторів, визнаних судом в порядку ст.ст. 14 та 23 Закону.
При цьому, слід зазначити, що, якщо зайняти позицію державної податкової інспекції, як органу державної податкової служби, який відповідно до Закону України "Про державну податкову службу в Україні" ( 509-12 ) здійснює контроль за додержанням податкового законодавства та забезпечує повноту і своєчасність справляння до бюджетів, державних цільових фондів податків і зборів (обов'язкових платежів), отже забезпечує наповнення державного бюджету України, згідно якої вказані суми податку на додану вартість повинні бути віднесені до третьої черги задоволення вимог кредиторів, то будуть мати місце наступні негативні правові наслідки.
У випадку, якщо майна боржника не вистачить для задоволення першої та другої черги, зокрема до складу останньої відноситься значна заборгованість з заробітної плати, регресні вимоги тощо, то тоді вимоги щодо сплати податків не задовольняються взагалі. За таких обставин державний бюджет України втрачає двічі: по-перше, у вигляді несплати податку банкрутом в особі ліквідатора та, по-друге, у зв'язку з виникненням у покупця права на включення цієї суми у свій податковий кредит і зменшення своїх податкових зобов'язань з податку на додану вартість та підстави для отримання відшкодування сплаченого податку на додану вартість з державного бюджету.
Вказане також свідчить про необгрунтованість нарахування податку на додану вартість при продажу майна боржника в ліквідаційній процедурі.
Отже, з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури у боржника не можуть виникати нові зобов'язання зі сплати податків і зборів (обов'язкових платежів).
З викладеного випливає, що в ліквідаційній процедурі у боржника-банкрута не з'являється ніяких додаткових податкових зобов'язань, крім тих, котрі у вигляді конкурсних вимог включені до реєстру вимог кредиторів відповідно до ст.ст. 14, 23 Закону ( 2343-12 ), тобто у боржника при продажу майна в ліквідаційній процедурі не виникає зобов'язань зі сплати податку на додану вартість.
Беручи до уваги всі наведені обставини в їх сукупності, колегія суддів не вбачає підстав для скасування постанови Дніпропетровського апеляційного господарського суду та рішення господарського суду Дніпропетровської області у даній справі.
На підставі наведеного та керуючись Законом України "Про порядок погашення зобов'язань платниками податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" від 21.12.2000 р. N 2181-III, Законом України "Про податок на додану вартість" ( 168/97-ВР ), Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" ( 2343-12 ) та ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9, 111-11 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ), суд постановив:
1. Касаційну скаргу Дніпропетровської МДПІ на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 02.09.2003 р. та рішення господарського суду Дніпропетровської області від 19.06.2003 р. у справі N 17/124 залишити без задоволення.
2. Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 02.09.2003 р. та рішення господарського суду Дніпропетровської області від 19.06.2003 р. у справі N 17/124 залишити без змін.