ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
20 лютого 2012 року
м. Київ
Справа N 21-367а11
Про визнання недійсним рішення
Верховний Суд України у складі:
головуючого Панталієнка П.В.,
суддів: Балюка М.І., Барбари В.П., Берднік І.С.,
Глоса Л.Ф., Гошовської Т.В., Григорєвої Л.І.,
Гриціва М.І., Гуля В.С., ГуменюкаВ.І.,
Гусака М.Б., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є.,
Заголдного В.В., Канигіної Г.В., КліменкоМ.Р.,
Ковтюк Є.І., Колесника П.І., Короткевича М.Є.,
Коротких О.А., Косарєва В.І., Кривенди О.В.,
Кривенка В.В., Кузьменко О.Т., Маринченка В.Л.,
Онопенка В.В., Охрімчук Л.І., Патрюка М.В.,
Пошви Б.М., Прокопенка О.Б., Романюка Я.М.,
Сеніна Ю.Л., Скотаря А.М., Тітова Ю.Г.,
Шицького І.Б., ШколяроваВ.Ф., Яреми А.Г.,
розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом прокурора в м. Ялті в інтересах Республіканського комітету з земельних ресурсів Автономної Республіки Крим (далі Прокурор) до Сімеїзької селищної ради Автономної Республіки Крим (далі селищна рада), треті особи: "Державний заклад "Спеціалізований (спеціальний) санаторій "Юність" Міністерства охорони здоров’я України" (далі Санаторій), товариство з обмеженою відповідальністю "Коралл Лімітед" (далі Товариство), Міністерство охорони здоров’я України (далі Міністерство), про визнання недійсним рішення,
встановив:
У червні 2010 року Прокурор звернувся до суду з позовом про визнання недійним рішення селищної ради від 16 квітня 2010 року N 15, яким Санаторію надано дозвіл на розробку технічної документації з припинення права користування земельною ділянкою загальною площею 1,8 га, розташованою за адресою: вул. Совєтська, 39, смт Сімеїз, м. Ялта, Автономної Республіки Крим, а також надано дозвіл Товариству на складання проекту землеустрою з відведення зазначеної земельної ділянки. На обґрунтування позовних вимог Прокурор зазначив, що селищна рада вийшла за межі наданих їй чинним законодавством повноважень при вилученні землі, яка належала на праві постійного користування Санаторію, чим порушено положення статті 84 Земельного кодексу України (далі ЗК).
Окружний адміністративний суд Автономної Республіки Крим постановою від 17 серпня 2010 року, залишеною без змін ухвалою Севастопольського апеляційного адміністративного суду від 12 жовтня 2010 року, в задоволенні позовних вимог відмовив. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 6 липня 2011 року залишив без змін судові рішення попередніх інстанцій.
Не погоджуючись із рішенням суду касаційної інстанції, заступник Генерального прокурора України звернувся із заявою про його перегляд Верховним Судом України з підстав неоднакового застосування Вищим адміністративним судом України пункту 12 розділу Х Перехідних положень ЗК у подібних правовідносинах.
На обґрунтування заяви він додав копію постанови Вищого адміністративного суду України від 8 червня 2010 року, яка, на думку заступника Генерального прокурора України, підтверджує неоднаковість правозастосування судом касаційної інстанції.
Висновок суду касаційної інстанції у справі, що розглядається, не відповідає правильному застосуванню норм матеріального права.
Суди встановили, що Санаторій є правонаступником санаторію ім. В.І. Леніна Міністерства та здійснює постійне землекористування на підставі державного акта від 18 лютого 1997 року ІІ-КМ за N 001983. Також установлено, що за результатами розгляду звернення Санаторію про добровільну відмову від права постійного користування спірною земельною ділянкою, листа Міністерства від 30 грудня 2009 року N 09-28/1411 про припинення права постійного користування частиною земельної ділянки Санаторію, а також листа Товариства про надання дозволу на складання проекту відведення спірної земельної ділянки для обслуговування нерухомого майна, керуючись статтями 116, 120, 141, 142, 149 ЗК, селищна рада прийняла рішення від 16 квітня 2010 року N 15 "Про розгляд звернення товариства з обмеженою відповідальністю "Коралл Лімітед" та "Державний заклад "Спеціалізований (спеціальний) санаторій "Юність" Міністерства охорони здоров’я України"", яким вирішили розробити Санаторію технічну документацію з припинення права користування вказаною земельною ділянкою та надати дозвіл на складання проекту землеустрою з відводу Товариству цієї земельної ділянки без зміни цільового призначення.
Вищий адміністративний суд України погодився з висновками судів попередніх інстанцій, що оскільки Санаторій не є державним підприємством, то спірне рішення прийнято органом місцевого самоврядування в межах наданих йому повноважень та відповідно до вимог чинного законодавства.
В постанові, наданій на підтвердження неоднакового застосування норм матеріального права, суд касаційної інстанції вказав, що селищна рада при прийнятті рішення "Про затвердження проектів землеустрою про передачу у власність та оренду юридичним особам та фізичній особі земельних ділянок з земель, які знаходяться у веденні Масандрівської селищної ради" не врахувала особливого правового статусу земельної ділянки та вийшла за межі своїх повноважень у зв’язку з тим, що на спірній земельній ділянці розташоване державне підприємство санаторій "Долоси" Міністерства.
Висновки суду касаційної інстанції у справі, що розглядається, не відповідають правильному застосуванню норм матеріального права з огляду на таке.
Відповідно до статті 1 ЗК земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.
В Україні згідно з вимогами статті 78 ЗК земля може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.
Положеннями статті 142 цього самого Кодексу встановлено порядок припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача, за яким останній повинен надати власнику земельної ділянки відповідну заяву, на підставі якої власник приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації.
Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Законодавець в пункті 12 розділу Х Перехідних положеннях ЗК (в редакції від 16 березня 2010 року, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин), незважаючи на місцезнаходження землі, виключив можливість органів місцевого самоврядування розпоряджатися землями державної і комунальної власності, на яких розташовані державні, в тому числі казенні, підприємства, господарські товариства, у статутних фондах яких державі належать частки (акції, паї). Водночас, виходячи зі змісту приписів статті 84 ЗК, зазначені вище землі державної власності взагалі не можуть передаватись у комунальну та (або) приватну власність. Також, за змістом вказаної статті ЗК право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади.
Крім цього, відповідно до пункту "г" частини першої статті 12 ЗК до повноважень органів місцевого самоврядування в галузі земельних відносин належить вилучення земельних ділянок із земель комунальної, а не державної власності.
У свою чергу, Верховний Суд України не може погодитися з висновком судів попередніх інстанцій, що Санаторій не є державним підприємством, в розумінні статті 63 Господарського кодексу України, оскільки за змістом статті 73 цього ж Кодексу, залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного капіталу, Санаторій є державним унітарним підприємством.
Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави вважати, що селищна рада, приймаючи оспорюване рішення, не врахувала особливого правового статусу земельної ділянки та вийшла за межі повноважень, наданих їй Конституцією та законами України.
Отже, висновок Вищого адміністративного суду України у справі, що розглядається, про відповідність вимогам чинного законодавства рішення селищної ради від 16 квітня 2010 року N 15 ґрунтується на неправильному застосуванні норм матеріального права.
У зв’язку з наведеним та відповідно до частини другої статті 243 Кодексу адміністративного судочинства України ухвала Вищого адміністративного суду України від 6 липня 2011 року підлягає скасуванню, а справа направленню на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Керуючись статтями 241 - 243 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд України
постановив:
Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити.
Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 6 липня 2011 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий
Судді