Визнання угод недійсними
На велику радість правознавців Вищий арбітражний суд приймає роз'яснення, які засвідчують наявність і того значного потенціалу, який зосереджено у ВАСУ, і того високого професійного рівня, який до честі вищому арбітражному суду будь-якої держави.
Саме до таких роздумів спонукає постанова президії Вищого арбітражного суду України від 12.03.99 N 02-5/111 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними". Це роз'яснення, безумовно, є етапним для арбітражної практики, хоч і припізнилося принаймні на 5 років.
Головне - дотримуватися законодавства
У роз'ясненні наголошено, що невиконання або неналежне виконання угоди за загальним правилом не тягне правових наслідків у вигляді визнання угоди недійсною. Водночас звертається увага, що в законі можуть передбачатися випадки, коли порушення законодавства при виконанні договору є підставою для визнання його недійсним.
Відповідно до статті 83 Арбітражного процесуального кодексу суд має право визнати повністю чи у певній частині недійсним договір, що суперечить законодавству або вчинений з метою, яка суперечить інтересам держави. Стаття 83 АПК - норма процесуальна, а отже встановлює не підстави визнання угод недійсними, а випадки, коли суд має право визнати угоду недійсною при розгляді справи за своєю ініціативою. Підставою ж для визнання угоди недійсною в цих випадках є норма матеріального права. Президія наголошує, що, встановивши такі обставини, суд зобов'язаний у кожному випадку визнавати такий договір недійсним. З такою позицією важко погодитись. Одна справа мати право, а інша - бути зобов'язаним.
По-перше, це неможливо зробити щодо угод, недійсність яких визнається з підстав, передбачених статтями 55, 56, 57 ЦК України. По-друге, можуть бути випадки, коли угода, яка суперечить законодавству (наприклад, укладена особою, яка не мала повноважень на її укладення), надалі була схвалена, але про це не знають учасники процесу, а особа, яка схвалила угоду, не притягнена до участі у справі як сторона. Хоч як би там було, але в цих випадках обов'язково потрібно притягати до участі у справі як сторони у спорі всіх учасників такого договору і з їх участю вирішувати питання недійсності договору. Це не завжди зручно для вирішення основного спору, а інколи і неможливо, бо питання недійсності договору повинно б вирішуватися, наприклад, у суді іншої держави. Як бути в таких ситуаціях мусив би сказати ВАСУ. Тому категорична вимога, що суд повинен у кожному випадку визнавати договір недійсним з власної ініціативи, є недостатньо виваженою, і цим самим на суди покладається зайвий клопіт, який заважає правосуддю. За певних обставин можна б було обмежитися повідомленням про виявлені порушення законності шляхом винесення окремої ухвали в порядку ст.90 АПК України.
Про санацію, форму та реєстрацію
Важливим і, можна сказати, революційним є положення роз'яснення про санацію договорів. Необхідно наголосити, що ці положення недостатньо теоретично розроблені, і тому висновки ВАСУ заслуговують на особливу увагу. В роз'ясненні наголошується, що в процесі вирішення спору (а отже і до виникнення спору) сторони можуть у встановленому порядку усунути порушення, які могли б потягти визнання угоди недійсною, зокрема шляхом укладення нового договору (новація), внесення змін у договір або погодження його з відповідним державним органом, якщо таке погодження не було проведено тощо. Сторони також не позбавлені права укласти угоду про внесення змін у договір з метою приведення його у відповідність із законом або розірвати договір. При цьому суд, у випадках, якщо така угода не суперечить чинному законодавству, у резолютивній частині рішення затверджує її. З погляду практичного працівника - це дуже важлива позиція суду, яку кожен юрист або адвокат повинен взяти собі на замітку.
Для судової практики немале значення має питання форм договорів. Відповідно до ст.46 ЦК України недоотримання простої письмової форми позбавляє сторону у разі спору посилання на показання свідків. Тільки у випадках, прямо вказаних у законі, недоотримання письмової форми є підставою для визнання договору недійсним. З прийняттям рішення Конституційного Суду України від 26.11.98 N 16-рп/98 внесено повну ясність у питання підписання зовнішньоекономічних контрактів двома особами для суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України. Відповідно до частини другої ст. 154 ЦК Украї- ни недоотримання форми зовнішньоекономічного контракту або порядку підписання договору є підставою для визнання такої угоди недійсною. При цьому президія ВАСУ визнає за можливе підписання такого договору шляхом обміну листами відповідно до частини 2 ст. 154 ЦК. У зв'язку з цим необхідно мати на увазі обов'язок підписання листа з української сторони за двома підписами (відповідно - посадової особи та особи, уповноваженої на підписання угоди за довіреністю), а також дотримання форми договору відповідно до указу Президента України від 4 жовтня 1994 р. "Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, які укладають суб'єкти підприємницької діяльності України" та наказу Міністерства зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі України N 75, зареєстрованого в Міністерстві юстиції 9 жовтня 1995 р. N367/ 903, яким затверджено Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів).
Заслуговує на увагу і висновок, що угода, укладена з порушенням правил реєстрації, коли така реєстрація передбачена, може бути визнана недійсною тільки у випадках, якщо такі наслідки прямо передбачено нормативним актом. Наприклад, ст.23 закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)".
Особливий інтерес становить для практичних працівників позиція президії ВАСУ щодо підписів від імені підприємства особою, яка перевищила свої повноваження або діяла без відповідних повноважень. Така угода може бути визнана недійсною на підставі ст.48 ЦК України. Але при цьому необхідно врахувати таке. Сторона, з якою укладається угода, зобов'язана перевірити наявність повноважень другої сторони. Наступне схвалення угоди, яка підписана від імені юридичної особи представником, який не мав належних повноважень, робить угоду дійсною з моменту її укладення. Доказами такого схвалення може бути відповідне письмове звернення до другої сторони або до її представника (лист, телеграма та інше, наприклад, відзив в арбітражний суд). Доказом схвалення можуть бути і дії, які засвідчують схвалення угоди прийняття виконання, здійснення другій стороні платежів тощо. Президія ВАСУ наголосила, що в цих випадках вимога про визнання угоди недійсною у зв'язку з відсутністю належних повноважень представника задоволенню не підлягає. У роз'ясненні наголошено, що відсутність відтиску печатки установи на угоді є порушенням форми угоди, крім випадків, які прямо передбачено у законі, наприклад, у ст.66 ЦК України, яка регулює форму довіреності.
Не повинні братися до уваги і передбачені установчими документами обмеження прав у порівнянні з правами, які визнані у виданій довіреності. За загальним правилом, встановлений установчими документами порядок затвердження договорів, які перевищують певну суму, не може бути підставою для визнання договору недійсним, якщо такий договір не затверджено. На підставі ст.48 ЦК України можуть визнаватися недійсними і угоди, які суперечать не тільки законам, а й іншим нормативним актам. Отже, в даному конкретному випадку президія ВАСУ розширено тлумачить застосоване у статті 48 формулювання про те, що недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, вкладаючи у цей зміст і інші нормативно-правові акти. Такою є реальність судової практики.
Про інше
ВАСУ також висловив свої думки щодо визначення недійсними угод, які укладено в суперечності з цілями діяльності юридичної особи. Взагалі цілями підприємницької діяльності є одержання прибутку. Тому коли президія говорить, що під цілями юридичної особи слід розуміти основні виробничо-господарські, соціальні та інші завдання, то маємо певну підміну понять. Ці завдання є предметом діяльності, а не ціллю. Водночас ВАСУ виходить із широкого розуміння таких завдань, що є позитивним фактором для суб'єктів господарської діяльності. Але з поняттям цілей юридичної особи слід би розібратися.
Залишаються недостатньо з'ясованими питання визнання недійсності мнимих угод на підставі ст.58 ЦК України. Так, у справі N 2/9а арбітражний суд Донецької області визнав недійсним договір з підстав ст.58 ЦК, незважаючи на наявність доказів, що одна із сторін частково виконала умови договору, а інша представила відзив та акти взаємозвірки і визнану другою стороною претензію та докази, що виконання за умовами договору відбулося шляхом оплати сировини та покладення обов'язку поставки на третю особу. Отже, кожна зі сторін здійснила певні дії з виконання договору, що потягло певні юридичні наслідки. Судова колегія ВАСУ на це не зважила і залишила рішення в силі. Однак така практика суперечить загальному висновку роз'яснення, що невиконання або неналежне виконання угоди не тягне за собою правових наслідків визнання її недійсною. При вирішенні справ про визнання дійсною мнимої угоди за ст.58 ЦК для прийняття рішення недостатньо встановлення факту невиконання угоди, необхідно з'ясувати фактичне волевиявлення сторін, тобто їх небажання створити юридичні наслідки. Фактичні ж дії з виконання договору, як це існувало у справі 2/9а, повинні виключати можливість визнання угоди недійсною.
Увільємо, однак, до цієї бочки меду і свою ложку дьогтю. Охопити всі питання судової практики неможливо. Але автори роз'- яснення обійшли мовчанням низку питань, таких як визнання недійсними угод про уступку вимоги і перевід боргу, про залік зустрічних однорідних вимог (ст.217 ЦК) та про припинення зобов'язання шляхом заміни одного зобов'язання іншим (ст.220 ЦК України). Після прийняття відомих указів Президента варто було б сказати про те, чи діють такі норми і в яких випадках їх застосування не допускається. Було б також цікаво дізнатись і про думку ВАСУ з приводу визнання угод недійсними у зв'язку з порушенням вимог щодо гербового збору. Адже в роз'ясненнях йдеться про судову практику, а тому про найгостріші питання такої практики і слід писати.