ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
СУДОВА КОЛЕГІЯ В ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 10.04.96
(Витяг)
Про визнання недійсним заповіту
У вересні 1994 р. Д. звернулася до суду з позовом до Марковецької сільської ради народних депутатів та Ш. в інтересах своїх дітей С. 1967 р. народження і Г. 1970 р. народження про визнання недійсним заповіту, продовження строку на прийняття спадщини та визнання права власності на спадкову частину будинку. Позивачка зазначала, що в 1976 р. за рішенням суду про поділ майна колгоспного двору їй та неповнолітнім дітям було виділено кімнату й кухню в недобудованому будинку та 2/4 частини вартості старого будинку. Чоловікові Д. та його матері А. тоді ж було залишено старий будинок і дві кімнати та коридор в новому будинку. 17 березня 1991 р. чоловік Д. помер, а 30 вересня 1993 р. А. склала заповіт на користь сторонньої особи. Посилаючись на те, що двоє її дітей, в інтересах яких заявлено позов, є інвалідами дитинства і тому не могли своєчасно прийняти спадщину після смерті їх батька, а заповіт складено А. в стані, коли вона не розуміла значення своїх дій і не могла керувати ними, позивачка просила задовольнити позовні вимоги. Рішенням Тисменицького районного суду від 20 грудня 1994 р. позов було задоволено.
У касаційному порядку справа не розглядалась.
Протест заступника прокурора області постановою президії Івано-Франківського обласного суду відхилено.
Заступник Генерального прокурора України порушив у протесті питання про скасування рішення районного суду і постанови президії обласного суду як таких, що не відповідають вимогам процесуального і матеріального закону. Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України визнала, що протест підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 5 ЦПК України ( 1501-06 ) виступає до розгляду цивільної справи за заявою громадян в інтересах інших осіб у випадках, коли за законом вони можуть звертатися до суду за захистом прав та інтересів цих осіб.
Д. заявила позов в інтересах дітей - інвалідів дитинства, які на час подання позову були вже повнолітніми. Суд, приймаючи заяву від Д., не з'ясував, чи є рішення про призначення її опікуном, тобто чи мала вона право заявляти такий позов. Даних про це в матеріалах справи немає.
Задовольняючи позовні вимоги, суд виходив з того, що А. склала і оформила у сільраді заповіт у стані, коли не розуміла значення своїх дій і не могла керувати ними. Проте такого висновку суд дійшов, неповно з'ясувавши обставини справи. В її матеріалах є лише довідка про те, що причиною смерті А. були легенево-серцева недостатність, пневмосклероз і дифузний бронхіт. Питання про призначення судово-психіатричної експертизи суд не обговорював, хоча згідно з п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 5 березня 1977 р. N 1 (зі змінами від 25 грудня 1992 р. "Про підготовку цивільних справ до судового розгляду" в усіх випадках, коли рішення у справі залежить від психічного стану особи в момент вчинення нею певних дій (наприклад, при розгляді про визнання угод недійсними з мотивів їх укладення громадянином, нездатним розуміти значення своїх дій або керувати ними), має призначатися судово-психіатрична експертиза.
Президія обласного суду послалася в постанові на те, що померлу ніде не лікували, проте таких даних у матеріалах справи немає і вони самі по собі не дають відповіді на порушене питання.
Крім того, згідно з п. 1 ст. 172 ЦПК України ( 1502-06 ) суд відкладає розгляд справи у разі неявки в судове засідання однієї з сторін або будь-кого з інших осіб, які беруть участь у справі, якщо невідомо, чи вручено їм повістку. Суд же розглянув справу у відсутності відповідача, хоча в її матеріалах немає документів, які свідчили б про те, що його повідомлено про час і місце розгляду справи. У зв'язку з цим не можна вважати, що справу розглянуто з додержанням вимог закону.
З урахуванням наведеного, судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України скасувала опротестовані судові рішення, а справу направила на новий судовий розгляд.
Надруковано: "Вісник Верховного Суду України", N 1, 1996 р.