Коментар до Постанови Вищого арбітражного суду
України N 04-1/5-20/90 від 31.07.2000 )
Про визнання недійсними установчих
документів юридичних осіб
Справи про визнання недійсними установчих документів юридичних осіб дедалі частіше стають предметом судового розгляду.
Можливість визнання установчих документів суб'єктів підприємницької діяльності недійсними передбачено у п. 33 Порядку державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.05.98 р. N 740 (далі - Порядок реєстрації). Тут же визначено і наслідки визнання цих документів недійсними - скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності, що фактично означає його ліквідацію (п.2 ст.34 Закону України від 27.03.91 р. N 887-XII "Про підприємства в Україні"). Втім, на практиці з цього приводу виникають значні проблеми, що розглядаються у листі Вищого арбітражного суду України від 10.12.98 р. N 01-2/374.
Визначення самого поняття "установчі документи" чинне законодавство не дає. Різні нормативно-правові акти містять лише переліки цих документів і вимоги до їх змісту, дещо визначають їх правовий характер. Так, у ст.4 Закону України від 19.09.91 р. N 1576-XII "Про господарські товариства" йдеться про статут і установчий договір, у ст.9 Закону "Про підприємства в Україні" ( 887-12 ) згадується лише статут. Узагальнюючи чинне законодавство, можна дійти висновку, що там, де підприємства створюються на підставі колективної власності, обов'язковим є установчий договір (див., наприклад, пункт "а" параграфа 3 Положення про реєстрацію. В інших випадках для підприємств обов'язковим є статут (приватна, державна власність). Для деяких організаційно-правових форм обов'язковими є обидва установчі документи, наприклад, для товариств з обмеженою відповідальністю (ст.4 Закону "Про господарські товариства").
У юридичній науці більшість авторів досліджують лише установчий договір, де він розглядається, як засновницький. При цьому деякі автори вважають ці договори різновидом договорів про спільну діяльність.
Інші автори розглядають установчі (засновницькі) договори, як окремий вид договорів про створення юридичної особи.
Основний зміст установчого договору більшість авторів зводять до регулювання відносин (майнові та організаційні) між співзасновниками з приводу створення певної юридичної особи і визначення правового статусу цієї особи.
Що ж стосується статуту, то правова природа цього документа досліджена у юридичній науці менш глибоко. Статут можна визначити як акт, що визначає правове становище підприємства.
При визначенні природи актів державних чи інших органів слід керуватись роз'ясненнями президії Вищого арбітражного суду України від 26.01.2000 р. N 02-5/35 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів". З урахуванням цих роз'яснень статути суб'єктів підприємницької діяльності слід віднести до індивідуальних актів ненормативного характеру. Згідно з п.6.2.4. п.6 роз'яснень предметом судового розгляду можуть, зокрема, бути і акти керівних органів господарських товариств, інших недержавних юридичних осіб.
У ст.25, 26 Цивільного кодексу України ( 1540-06 ) (далі - ЦК) встановлено, що саме статут (у деяких випадках - положення) є правовою основою діяльності юридичної особи і він визначає її спеціальну правоздатність. Зміст будь-якого статуту суб'єктів підприємницької діяльності можна звести до таких основних компонентів: цілі діяльності (спеціальна правоздатність), вид згідно з класифікацією, прийнятою у чинному законодавстві (приватне підприємство, акціонерне товариство тощо), форма власності, внутрішня організаційна структура (визначення і компетенція керівних органів, процедура прийняття ними своїх рішень тощо), джерела формування та правовий статус майна, порядок ліквідації і розподілу майна, що лишається.
Зміст установчих документів складають положення, які чинне законодавство поділяє на 3 групи:
1. Загальні положення обов'язкові для певних груп суб'єктів підприємницької діяльності (господарських товариств, банків, фондових бірж тощо).
2. Спеціфічні положення обов'язкові для окремих видів суб'єктів підприємницької діяльності у межах певних груп (товариство з обмеженою відповідальністю, повне товариство тощо).
3. Інші положення - на розсуд засновників - за умови, що ці положення не суперечать чинному законодавству.
Що ж стосується підстав для визнання установчих документів недійсними, то тут слід взяти до уваги таке. Згідно з п.7 Порядку реєстрації ( 740-98 ) установчі документи не повинні містити положень, що суперечать чинному законодавству. Як уже зазначалося вище, за своєю правовою природою установчі договори належать до угод, а статути - до актів. Відповідно слід розрізняти і підстави для визнання цих документів недійсними. Для установчих договорів - це підстави, передбачені у статтях 48-58 ЦК ( 1540-06 ), тому вони не потребують детального коментаря. Якщо предметом судового розгляду стають статути, то в цьому випадку слід керуватись роз'ясненням президії Вищого арбітражного суду України від 26.01.2000 N 02-5/35 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів". Тут у п.2 визначені такі підстави для визнання актів недійсними: 1) невідповідність актів вимогам чинного законодавства (включаючи ті порушення процедури прийняття, що спричинили прийняття неправильного акта); 2) невідповідність актів встановленій законом компетенції органів, що прийняли ці акти; 3) у будь-якому варіанті має бути наявним порушення прав і законних інтересів позивача, що подає відповідний позов.
Відповідно до п.4 інформаційного листа Вищого арбітражного суду України від 29.01.99 р. N 01-8/46 , якщо чинному законодавству суперечать лише окремі положення статуту, то недійсною має визнаватись саме ця частина.
Окремо слід виділити справи, що розглядаються за участю податкових органів. "Вісник Вищого арбітражного суду" вже звертався до цієї теми у N 3/2000, стор.154. Втім, з того часу у законодавстві відбулись принципові зміни. Законом України від 21.09.2000 N 1987-III доповнено п. 17 ст. 11 Закону України "Про державну податкову службу в Україні" ( 509-12 ). Податковим органам надано право звертатись у передбачених законом випадках до арбітражного суду із заявою про скасування державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності. Відповідно до п.33 Положення про реєстрацію ( 740-98 ) однією з підстав такого скасування є визнання недійсними установчих документів суб'єктів підприємницької діяльності. Виникає питання: чи означає усе це наявність у податкових органів права подавати позови про визнання установчих документів недійсними? Слід зазначити, що подібні позови вже подані до деяких арбітражних судів, проте на момент і написання цього коментаря рішення по них ще не приймались. Позиція окремих арбітражних і судів полягає в тому, що подібні позови не входять до компетенції податкових органів.
Таким чином, судова практика з цього питання поки що перебуває у стадії формування і потребує відповідних роз'яснень президії Вищого арбітражного суду України.
Головний редактор газети "Юридичний вісник України" Теньков С.О.
Надруковано: "Вісник господарського судочинства", 5 березня 2001 р.