СУДОВА КОЛЕГІЯ В КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
УХВАЛА
від 17.11.98
Щодо відповідальності за ч. 2 ст. 144 КК
(Витяг)
Вироком Київського районного суду м. Одеси від 30 січня 1998 р. К. засуджено за ч. 2 ст. 144 КК ( 2001-05 ) на два роки позбавлення волі у виправно-трудовій колонії посиленого режиму з конфіскацією майна, яке є його особистою власністю, а за ст. 19, ч. 2 ст. 141 КК виправдано. Цим же вироком Т. засуджено за ч. 2 ст. 141 КК на один рік позбавлення волі з конфіскацією майна, за ч. 2 ст. 144 КК на два роки позбавлення волі з конфіскацією майна. За сукупністю злочинів на підставі ст. 42 КК йому остаточно визначено два роки шість місяців позбавлення волі у виправно-трудовій колонії посиленого режиму з конфіскацією майна, яке є його особистою власністю.
Ухвалою судової колегії в кримінальних справах Одеського обласного суду від 19 травня 1998 р. вирок щодо К. змінено - замість посиленого режиму виправнотрудової колонії визначено загальний, а щодо Т. залишено без зміни.
Постановою президії Одеського обласного суду від 16 липня 1998 р. визнано, що суд при визначенні покарання Т. згідно зі ст. 42 КК ( 2001-05 ) застосував принцип часткового складання покарань.
Т. і К. визнано винними у вчиненні злочинів за таких обставин.
19 листопада 1996 р. приблизно о 10-й годині 30 хвилин Т. за попереднім зговором з особою, матеріали щодо якої виділено в окреме провадження, відкрито викрав автомобіль "Нісан-Сільвія" та індивідуальне майно Ф. на загальну суму 22 тис. 936 грн.
У період з 19 листопада по 13 грудня 1996 р. Т. і К. за попереднім зговором між собою та із невстановленою особою вимагали у Ф. 4 тис. 500 доларів США за повернення йому автомобіля. Ввечері 13 грудня 1996 р. Ф. передав невстановленій особі, яка була із засудженим Т. і ще з однією особою, 1 тис. 700 доларів США, після чого Т. було затримано, а гроші вилучено.
Заступник Голови Верховного Суду України порушив у протесті питання про скасування судових рішень щодо К. і Т. з мотивів неправильної кваліфікації дій засуджених і м'якості призначеного покарання та про направлення справи на новий судовий розгляд.
Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України визнала, що протест підлягає задоволенню з таких підстав.
Органами попереднього розслідування дії засуджених К. і Т. за епізодом вимагання грошей у Ф. кваліфіковано за ч. 3 ст. 144 КК ( 2001-05 ) за ознакою заподіяння потерпілому великої шкоди.
Перекваліфіковуючи ці дії на ч. 2 зазначеної статті, суд послався у вироку на те, що великої матеріальної шкоди потерпілому заподіяно не було, оскільки після того, як Ф. передав 1 тис. 700 доларів США Т-ву, останній був затриманий на місці злочину.
Однак, із висновком суду погодитись не можна, оскільки його зроблено без належної перевірки, аналізу й оцінки зібраних у справі доказів.
Згідно з роз'ясненнями Пленуму Верховного Суду, що містяться у п. 29 постанови від 25 грудня 1992 р. N 12 "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності", вимагательство, яким заподіяно велику шкоду, має місце лише у випадку реального її настання.
Як вбачається зі справи, після передачі Ф. вимагателям 1 тис. 700 доларів США йому було заподіяно саме таку реальну шкоду. Та обставина, що особа, яка одержала гроші, була затримана працівниками міліції і долари США у неї були вилучені, на кваліфікацію дій засуджених за ч. 3 ст. 144 КК (2001-05) не впливає.
Твердження суду касаційної інстанції про те, що засуджені не були присутні під час передачі Ф. грошей невстановленій особі, а тому не були обізнані про розмір переданої суми, є необгрунтованим і спростовується посиланням суду у вироку на те, що винні за попереднім зговором між собою вимагали у потерпілого 4 тис. 500 доларів США і один із співучасників злочину реально одержав 1 тис. 700 доларів США, а також показаннями потерпілого та свідків про обставини злочину.
Наведене в постанові президії обласного суду твердження про те, що потерпілий не заявляв у процесі попереднього та судового слідства про заподіяння йому злочином великої шкоди і що він достатньо матеріально забезпечений, спростовується матеріалами справи, з яких вбачається, що Ф., як він підтвердив у судовому засіданні, на момент вчинення щодо нього злочину ніде не працював, платні не одержував, мав на своєму утриманні вагітну дружину (про що засуджені знали), тому, за його поясненнями, збиток у сумі 1 тис. 700 доларів США є таким, що завдав йому великої шкоди.
Про недостатнє матеріальне забезпечення Ф. свідчить і той факт, що впродовж вимагательства (близько місяця) він зміг зібрати лише 1 тис. 700 доларів США, а не 4 тис. 500, які в нього вимагали.
Таким чином, суд не вжив усіх передбачених законом заходів для всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи та не взяв до уваги доказів, які могли б істотно вплинути на його висновки.
Згідно зі ст. 39 КК ( 2001-05 ) при призначенні покарання суд повинен враховувати ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, обставини справи, що пом'якшують і обтяжують відповідальність, та дані про особу винного. Ці вимоги закону судом також не додержано. Фактично він не взяв до уваги небезпечний характер вчиненого внаслідок неправильної кваліфікації дій засуджених. За таких обставин у протесті правильно порушено питання про скасування судових рішень щодо Т. і К. за м'якістю призначеного їм покарання.
Крім того, суд визнав обгрунтованим і таким, що підлягає задоволенню, цивільний позов потерпілого Ф. на суму 638 грн., однак у резолютивній частині вироку рішення з цього питання не виклав.
Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України протест заступника Голови Верховного Суду України задовольнила, вирок Київського районного суду м. Одеси від 30 січня 1998 р., ухвалу судової колегії в кримінальних справах Одеського обласного суду від 19 травня 1998 р. і постанову президії цього суду від 16 липня 1998 р. щодо Т. у повному обсязі, а щодо К. - у частині його засудження за ч. 2 ст. 144 КК ( 2001-05 ) скасувала і направила справу в той самий суд на новий судовий розгляд в іншому складі суддів, зазначивши, що під час цього розгляду суду належить дослідити всі зібрані у справі докази, дати їм належні аналіз і оцінку й залежно від цього правильно кваліфікувати дії винних та призначити їм покарання відповідно до вимог ст. 39 КК.
Надруковано: "Рішення Верховного Суду України", 1999 р.