ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
СУДОВА КОЛЕГІЯ В КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
від 01.02.96
(Витяг)
Щодо позбавлення волі до восьми
років у ВТК посиленого режиму
Вироком Хмельницького районного суду Хмельницької області від 28 травня 1995 р. Б.В. засуджено за ст. 94 КК (2001-05) до восьми років позбавлення волі у ВТК посиленого режиму, П. - за статтями 19, 94 КК із застосуванням ст. 44 КК до п'яти років позбавлення волі у ВТК посиленого режиму. Цим самим вироком засуджено Б.О., протест щодо якого не приносився.
Ухвалою судової колегії в кримінальних справах Хмельницького обласного суду від 27 червня 1995 р. вирок щодо Б.В. і П. залишено без зміни.
Б.В. і П. визнані винними в тому, що під час сварки й бійки з Д., в якій на їх боці брав участь Б.О., вони відібрали в потерпілого револьвер, а потім заштовхали його в салон легкового автомобіля, де П. утримував Д., а Б.В. з метою вбивства двічі вистрелив з револьвера останньому в голову. Після цього вони втрьох вивезли Д. на околицю села, Б.О. переніс його в рів, а Б.В. зробив у нього ще один постріл. Від заподіяних кульових поранень Д. помер на
Скасовуючи за протестом заступника Голови Верховного Суду України вирок і ухвалу касаційної інстанції, судова колегія цього суду послалась на таке.
Як вбачається з матеріалів кримінальної справи, суд порушив вимоги ст. 19 КК (2001-05), не взяв до уваги роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, що містяться в п. 5 постанови від 1 квітня 1994 р. N 1 "Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини". У випадку, коли до кримінальної відповідальності притягнуто кількох осіб, які спільно діяли з умислом, спрямованим на позбавлення потерпілого життя, суд зобов'язаний дослідити характер дій, ступінь участі у вчиненні злочину кожної з них і зазначити це у вироку.
Суд визнав, що в той час, коли Б.В. з метою вбивства зробив два постріли в голову Д., П. утримував потерпілого, чим позбавив його можливості чинити опір і захищатись. З урахуванням цих обставин суд зобов'язаний був з'ясувати питання, чи були дії Б.В. і П. спільними й такими, що взаємно доповнювалися, чи бажали обидва засуджених настання смерті потерпілого і чи існував між нею та їх діями причинний зв'язок. При оцінці дій названих осіб слід було врахувати й мету, з якою вони заштовхнули Д. в салон автомобіля.
Хоча зазначені обставини мають важливе значення для правильного вирішення справи, суд їх не з'ясував. Тому судові рішення щодо Б.В. і П. підлягають скасуванню з направленням справи на новий судовий розгляд. Під час останнього необхідно ретельно дослідити ці обставини й у разі доведеності винності П. у вчиненні зазначених у вироку злочинних дій розв'язати питання про їх юридичну кваліфікацію, а саме: був він співвиконавцем вбивства чи лише пособником у його вчиненні, як визнав суд.
Відповідно до вимог статей 22 і 39 КК (2001-05 ) суд, вирішуючи питання про вид і розмір покарання, повинен був врахувати ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, тяжкість наслідків, а також дані про особу винних.
Визнавши Б.В. і П. винними у вчиненні злочину, який становить велику суспільну небезпеку, суд обрав їм покарання, яке не відповідає вчиненому й даним про їх особу внаслідок його м'якості. Призначаючи П. більш м'яке покарання, ніж передбачено санкцією закону, за яким його засуджено, суд не навів виняткових обставин, які давали б право застосувати щодо цього засудженого ст. 44 КК ( 2001-05 ).
Якщо при новому розгляді справи буде встановлено, що Б.В. і П. вчинили зазначений злочин, то призначене їм покарання слід визнати м'яким.
"Рішення Верховного Суду України", 1997 р.