КОНСУЛЬТУЄ МІНІСТЕРСТВО ПРАЦІ ТА СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ
Міжнародно-правове регулювання
робочого часу і часу відпочинку
Питання правового регулювання робочої часу і часу відпочинку важливі, бо це складова захисту трудових прав працівників.
Як відомо, ні рабовласницький, ні феодальний устрої не мали законодавчого обмеження робочого часу. За умов феодального суспільства лише в Англії (1349, 1496, 1582 рр.) з'явилися перші законодавчі акти, якими встановлювався 13-годинний мінімальний робочий день, тобто було обмежено не максимальну, а мінімальну тривалість робочого часу.
За капіталістичного способу виробництва з'являються норми права, спрямовані на регулювання робочого часу.
Щодо законодавства про обмеження робочого часу в дореволюційній Росії, то деяку його регламентацію було запроваджено указом Петра і від 5 квітня 1722 р., де зазначалося, що в період з 10 березня до 10 вересня "бити в дзвін на роботу вранці за годину до сходу сонця, а ввечері з роботи - через годину після його заходу, за календарем" і лише законом від 2 червня 1897 р. "Про скорочення робочого дня на фабриках і заводах і про встановлення святкового відпочинку", ухваленого під тиском масового страйкового руху, встановлено робочий день тривалістю 11,5 години на добу.
Декрет від 11 листопада 1917 р. "Про восьмигодинний робочий день" був першим законодавчим актом про працю.
В Україні Центральною Радою 25 січня 1918 р. було ухвалено закон про восьмигодинний робочий день.
У листопаді 1919 р. на першій міжнародній конференції Ліги Націй було досягнуто загальну угоду про ухвалення конвенції про восьмигодинний робочий день.
Питанню регулювання робочого часу присвячено вісім конвенцій МОП, зокрема і перша Конвенція про робочий час у промисловості 1919 р., з яких Україна ратифікувала в 1956 р. Конвенцію №47 про сорокагодинний робочий тиждень 1935 р.
Проте відповідно до існуючих норм конвенція набирає чинності за умови, якщо її ратифікували не менш як дві країни - члени МОП. На момент вступу України в МОП (1954 р.) цю Конвенцію було ратифіковано лише однією країною Новою Зеландією. В 1956 р. Україна разом з Білорусією і Радянським Союзом ратифікували Конвенцію №47 і вона набрала чинності.
З ухваленням 17 листопада 1993 р. Верховною Радою України відповідного закону завершився в Україні етап скорочення робочого часу і приведення його у відповідність до вимог Конвенції №47.
Щодо часу відпочинку, то питання щотижневого відпочинку регулюються двома конвенціями МОП, а саме: №14 - про щотижневий відпочинок у промисловості 1921 р. та №106 - про щотижневий відпочинок у торгівлі та в установах 1957 р., ратифіковані Україною в 1968 р.
Із шести конвенцій МОП, що безпосередньо регулюють оплачувані відпустки, Україна ратифікувала в 1956 р. Конвенцію №52 про оплачувані відпустки 1936 р., у 2001 р. - Конвенцію №132 про оплачувані відпустки (переглянуто в 1970 р).
Уперше питання надання відпусток МОП було врегульовано Конвенцією №52, якою передбачено щорічні відпустки тривалістю не менш як шість робочих днів за рік роботи і для неповнолітніх віком до 16 років - не менш як 12 робочих днів. Відповідно до ст.5 забороняється на рівні національних законів і правил працювати протягом щорічної відпустки і в разі порушення працівник може залишитися без оплати за період відпустки.
У Конвенції МОП №132 про оплачувані відпустки (переглянуто в 1970 р.) змінено й доповнено норми, закріплені в Конвенції №52 1936 р. Вона застосовується до всіх осіб, які працюють за наймом, окрім моряків, оплачувані відпустки яким врегульовано конвенціями №91 та 146. Порівняно з Конвенцією №52 збільшено тривалість відпустки, вона не може бути меншою за три робочі тижні за один рік роботи. Статтею 5 Конвенції №132 встановлено мінімальний період роботи, що дає право на відпустку, - не більш як шість місяців (у Законі України "Про відпустки" передбачено, що стаж роботи, який дає право на відпустку, має бути не меншим за шість місяців). Згідно зі ст.7 цієї Конвенції особа, яка користується відпусткою, одержує за повний її період, принаймні, свою нормальну чи середню заробітну плату. Важливим є те, що безперервна частина щорічної оплачуваної відпустки, котра складається з двох безперервних робочих тижнів, надається і використовується не пізніше, як протягом одного року, залишок щорічної оплачуваної відпустки - не пізніше, як протягом 18 місяців, рахуючи з кінця того року, за який надавалася відпустка, тобто відпустка має використовуватися щороку з метою відновлення працездатності.
Законодавчі акти України відповідають нормам цієї Конвенції і після її ратифікації Україна проголосила свою готовність дотримувати міжнародних норм з регулювання державних гарантій права людини на оплачувані відпустки.
Аналіз конвенцій МОП щодо регулювання оплачуваних відпусток свідчить, що в них немає визначення поняття "відпустка" або "щорічна оплачувана відпустка". З усіх конвенцій, ухвалених МОП у сфері регулювання відпусток, лише Конвенція №140 про оплачувані навчальні відпустки дає визначення "оплачувана навчальна відпустка". Згідно зі ст.1 Конвенції №140 термін "оплачувана навчальна відпустка" означає відпустку, що надається працівникові з метою одержання освіти на певний період протягом робочого року з виплатою відповідної грошової допомоги.
Законом України "Про відпустки" не дано визначення понять "відпустка", "навчальна відпустка" тощо. Крім того, не зрозуміло, який рік має на увазі законодавець (календарний чи навчальний) у разі надання оплачуваних додаткових відпусток згідно зі ст.14 цього Закону.
Для правильного застосування Закону доцільно було б дати визначення основних понять.
Л.ПАРХОМЕНКО,
головний експерт відділу
державної експертизи умов
праці Держнаглядпраці
"Праця і зарплата" N 28 (320), липень 2002 р.
Підписний індекс 30214