ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
СУДОВА ПАЛАТА У ГОСПОДАРСЬКИХ СПРАВАХ
ПОСТАНОВА
28.01.2003
Про невідповідність оспорюваних
повідомлень-рішень законодавству України
(Витяг)
30 січня 2002 р. Товариство з обмеженою відповідальністю "Пневматик" (далі - Товариство) звернулося до Господарського суду Вінницької області з позовом до Державної податкової інспекції у м. Вінниці (далі - Інспекція). Заявлені позовні вимоги були мотивовані невідповідністю оспорюваних повідомлень-рішень законодавству України.
Позивач вважав, що Інспекція неправомірно застосувала до нього неустойку, передбачену Законом від 23 вересня 1994 р. N 185/94-ВР "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті" (далі - Закон N 185/94-ВР), оскільки його зобов'язання щодо надходження валютної виручки за зовнішньоекономічними контрактами на банківські рахунки припинилися шляхом заліку зустрічних вимог контрагента. Зазначений спосіб припинення цивільних зобов'язань у сфері зовнішньоекономічної діяльності, на його думку, не суперечить положенням статей 6, 14 Закону від 16 квітня 1991 р. N 959-XII "Про зовнішньоекономічну діяльність" (далі - Закон N 959-XII); ст. 381 Цивільного кодексу Республіки Білорусь, який сторони погодилися застосовувати на підставі розд. 10 контракту від 27 листопада 2000 р.; ст. 77 Конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів від 11 квітня 1980 р. (далі - Конвенція), до якої Україна приєдналася 23 серпня 1989 р. і яка набула для неї чинності 1 лютого 1991 р.
Обгрунтування Інспекцією оспорюваних актів посиланням на Закон від 21 грудня 2000 р. N 2181-III "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (далі Закон N 2181-III) Товариство вважало помилковим, оскільки названий Закон не підлягає застосуванню у правовідносинах щодо розрахунків між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, а передбачена Законом N 185/94-ВР неустойка не є податковим зобов'язанням. На думку Товариства, Інспекція також неправомірно обґрунтувала оспорювані акти посиланням на п.17 Указу Президента України від 21 січня 1998 р. N 41/98 "Про запровадження режиму жорсткого обмеження бюджетних видатків та інших державних витрат, заходи щодо забезпечення надходження доходів до бюджету і запобігання фінансовій кризі" (далі - Указ), оскільки публічно-правова відповідальність юридичних осіб не може встановлюватися будь-якими підзаконними чи іншими актами, крім законів України. При цьому Товариство посилалося на рішення Конституційного Суду України від 30 травня 2001 р. N 7-рп/2001 (справа про відповідальність юридичних осіб). Крім того, воно вважало, що до його відносин за зовнішньоекономічними контрактами не можна застосовувати Закон N 185/94-ВР, оскільки засобом платежу за цими контрактами є валюта України, а не іншої країни.
Рішенням від 26 червня 2002 р. Господарський суд Вінницької області позов задовольнив частково: визнав недійсним повідомлення-рішення від 21 травня 2002 р. (цим актом Інспекція вже після порушення провадження у справі змінила законодавчі підстави для притягнення до відповідальності Товариства, зазначені в повідомленні-рішенні від 23 квітня 2002 р., на таку: пеня за порушення у сфері зовнішньоекономічної діяльності в розмірі 267 тис. 394 грн.); у визнанні недійсним повідомлення-рішення від 23 квітня 2002 р. та у стягненні 7 тис. 700 грн. витрат на оплату консультацій з економіко-правових питань і участі представника аудиторської фірми в судовому процесі (далі - судові витрати) відмовлено.
Зазначене рішення суд обгрунтував такими висновками: Закон N 185/94-ВР не ставить право органів податкової служби нараховувати пеню за порушення строків надходження валютної виручки й обов'язок резидента сплатити її в залежність від причин, через які валюта не надійшла в Україну; на правовідносини, що виникають внаслідок застосування податковими органами до суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності санкцій за порушення термінів зарахування виручки в іноземній валюті, норми цивільного та приватного права не поширюються; Закон N 959-XII відносить валюту, яка застосовується на території України, до іноземної, а тому Інспекція правильно застосувала Закон N 185/94-ВР, незалежно від того, що засобом платежу у контрактах зазначено гривню; якщо оспорювані акти Інспекції правильні по суті, то окремі порушення встановленої процедури прийняття рішення та недоліки в його оформленні не можуть бути підставою для визнання його недійсним; повідомлення-рішення від 21 травня 2002 р. не відповідає вимогам підпункту 6.4.1 п.6.4 ст. 6 Закону N 2181-III (містить перелік обставин, за наявності яких податкове повідомлення або податкові вимоги вважаються відкликаними), а тому є недійсним; позовна вимога про стягнення судових витрат безпідставна, оскільки відповідно до ст. 44 ГПК ( 1798-12 ) до таких витрат належать, зокрема, витрати на оплату послуг адвоката, а не консультаційних послуг.
Вищий господарський суд України рішення господарського суду першої інстанції залишив без зміни, обгрунтувавши це такими ж висновками.
У касаційній скарзі порушено питання про скасування постанови Вищого господарського суду України і передачу справи на новий розгляд з підстав неправильного застосування судами першої та касаційної інстанцій норм матеріального права, а також п.17 Указу ( 41/98 ), яким усупереч Конституції України ( 254к/96-ВР ) встановлена відповідальність юридичних осіб.
Заслухавши суддю-доповідача та пояснення представників сторін, розглянувши й обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України визнала, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Господарський суд першої інстанції встановив, що між Товариством (резидент України) та виробничим об'єднанням "Мінський тракторний завод" (нерезидент України; далі - Завод) 14 листопада 2000 р. було укладено контракт, згідно з яким Товариство продало Заводу продукцію, що мала оплачуватись покупцем у гривнях. 27 листопада того ж року між ними було укладено новий контракт, відповідно до якого Товариство купило у Заводу трактори і зобов'язалося оплатити їх також у гривнях. Взаємні грошові зобов'язання за цими контрактами сторони припинили шляхом взаємного заліку. Незважаючи на зазначений факт, Інспекція нарахувала Товариству передбачену Законом N 185/94-ВР пеню в розмірі 0,3% від суми неодержаної виручки в іноземній валюті, яка відповідно до ст. 1 цього Закону підлягає зарахуванню на його валютні рахунки в уповноважених банках у передбачені в контракті терміни, але не пізніше 90 календарних днів з дати митного оформлення (виписки вивізної вантажної митної декларації) продукції, що експортується.
Встановивши під час розгляду справи і вирішення спору по суті зазначені факти, суди виходили з того, що між Товариством і Заводом на підставі контракту віл 14 листопада 2000 р. виникли зовнішньоекономічні торговельні відносини, але не з'ясували, законодавство якої країни слід застосовувати для їх регулювання з урахуванням місця укладення названого контракту та протоколів взаємозаліків (м. Мінськ, Республіка Білорусь).
У зв'язку з наведеним та виходячи з положень ст. 8 ЦК 1963 р. ( 1540-06 ) обгрунтування рішення суду першої інстанції, залишеного без зміни оскаржуваною постановою Вищого господарського суду України, нормами Закону N 959-XII є неповним. Це стосується і посилання касаційного суду на ст. 2 ЦК 1963 р., якою мотивується те, що названий Кодекс до спірних відносин між Товариством та Інспекцією не повинен застосовуватися, оскільки зазначені відносини є податковими.
Відповідно до ст. 1 Закону N 959-XII та ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. N 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" іноземною валютою є валюта готівкою, грошові знаки, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави. Отже, валюта України для резидентів не є іноземною. Закон N 185/94-ВР регулює відносини, що виникають між резидентами і нерезидентами щодо розрахунків виключно в іноземній валюті.
Посилання на п.17 Указу ( 41/98 ), згідно з яким розрахунки у валюті України за експортно-імпортними операціями здійснюються резидентами України в порядку, передбаченому Законом N 185/94-ВР для розрахунків в іноземній валюті, суди з точки зору співвідношення Указу і Закону не обгрунтували. Зі змісту зазначеної норми вбачається, що Указ фактично розширює сферу дії Закону, що неприпустимо, оскільки підзаконний акт не може ні змінювати, ні доповнювати, ні скасовувати закон.
Оскаржувана постанова, як і судове рішення, обгрунтовані тим, що Закон N 185/94-ВР не визначає умов, за яких неодержання виручки не вважається порушенням вимог цього Закону, і не ставить стягнення пені за порушення термінів її зарахування на валютні рахунки резидентів у залежність від причин порушення. Отже, суди вважають, що припинення зобов'язань шляхом зарахування (взаємного заліку) не є підставою для звільнення резидента від передбаченої цим Законом відповідальності за порушення термінів надходження в Україну виручки за зовнішньоекономічними контрактами.
Таким чином, на думку судів першої та касаційної інстанцій, виручка в Україну має надійти незалежно від наявності у резидента права на її одержання й обов'язку забезпечити її надходження.
Відносини Товариства і Заводу грунтуються на угоді між ними, а тому є цивільно-правовими. В таких відносинах допускається припинення зобов'язань шляхом заліку однорідних вимог, а тому судам необхідно було з'ясувати, чи не містить законодавство країни, яким мають регулюватися договірні відносини, заборони припиняти зобов'язання у зазначений спосіб.
Таким чином, господарські суди неправильно застосували норми матеріального права, а тому ухвалені ними рішення підлягають скасуванню як незаконні та необгрунтовані.
Виходячи з викладеного та керуючись статтями 111-17 - 111-20 ГПК ( 1798-12 ), Судова палата у господарських справах Верховного Суду України постановила: касаційну скаргу Товариства задовольнити, постанову Вищого господарського суду України від 17 жовтня 2002 р. та рішення Господарського суду Вінницької області від 26 червня 2002 р. скасувати, а справу передати на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.