ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
ПОСТАНОВА
14.07.2004
Про розгляд апеляційної скарги
Справа N 36/20
Дніпропетровський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді
суддів -
при секретарі
за участі: представників позивача:
представників відповідача:
розглянувши у судовому засіданні апеляційну скаргу Державної податкової інспекції на рішення господарського суду у справі N 36/20
за позовом Державної податкової інспекції
до приватного підприємця про визнання суми податкового зобов'язання встановив:
Рішенням господарського суду у справі N 36/20 було відмовлено в задоволенні позову Державній податковій інспекції стосовно визнання податкового зобов'язання по прибутковому податку.
Рішення господарського суду вмотивовано тим, що відповідно до ч. 2 ст. 34 ГПК України ( 1798-12 ) обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. На думку господарського суду, позивач не надав належних доказів, які підтверджували б правомірність нарахування відповідачу податкового зобов'язання за непрямими методами.
Не погоджуючись із рішенням суду, позивач по справі Державна податкова інспекція (далі - ДПІ) звернувся з апеляційною скаргою, у якій просить скасувати рішення господарського суду по справі N 36/20.
Позивач вважає, що при прийнятті рішення господарським судом були невірно застосовані норми матеріального та процесуального права, а саме невірно застосовано ч. 2 ст. 34 ГПК України ( 1798-12 ).
При цьому позивач зазначає, що відповідно до п. 4.3.1 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" ( 2181-14 ), якщо неможливо визначити суму податкових зобов'язань у зв'язку з відсутністю визначених законодавством первинних документів, сума податкових зобов'язань платника податків може бути визначена за непрямими методами.
Позивач вважає, що у зв'язку з тим, що у відповідача були відсутні первинні документи, до нього правомірно було застосовано метод економічного аналізу відповідно до Методики визначення сум податкових зобов'язань за непрямими методами, затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України N 697 від 27.05.2002 р. З посиланням на п. 8 вказаної Методики позивач стверджує, що письмові пояснення працівників приватного підприємця <...> являються доказами у справі.
Відповідач у відзиві на апеляційну скаргу вважає рішення господарського суду таким, що повністю відповідає вимогам діючого законодавства та просить залишити останнє без змін, а апеляційну скаргу позивача без задоволення.
На думку відповідача, господарським судом правомірно зроблено висновок стосовно того, що пояснення громадян - орендодавців та їх позовні заяви не можуть підтверджувати елементи податкової бази для розрахунку суми податкового зобов'язання за непрямими методами, оскільки ні Закон N 2181, ні Методика, ні Методичні рекомендації визначення сум податкових зобов'язань за непрямими методами прямо не встановлюють таких джерел та способів отримання інформації.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач вказує, що ДПІ взагалі незаконно проводила позапланову перевірку, оскільки, як видно з позовної заяви позивача, раніше за вказаний період і вже проводилась перевірка приватного підприємця, за результатами якої було винесено акт.
В силу ст. 4 Указу Президента України N 817/98 від 23.07.98 р. "Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності" рішення щодо повторної перевірки суб'єкта підприємницької діяльності може прийняти вищестоящий контролюючий орган лише у тому разі, коли стосовно посадових або службових осіб контролюючого органу, які проводили планову або позапланову перевірку зазначеного суб'єкта, розпочато службове розслідування або порушено кримінальну справу. До теперішнього часу не надано ніяких даних, які підтверджували б факти такого роду.
Також у відзиві відповідач зазначає, що при визначенні податкового зобов'язання позивачем неправильно застосовано діюче законодавство України, а саме норми Декрету Кабінету Міністрів України "Про прибутковий податок з громадян" ( 13-92 ). Відповідач вважає, що оподаткування доходів від здавання земельних ділянок в оренду повинно здійснюватись відповідно до розділу 4 Декрету, а не розділу 3, як вважає позивач.
Громадяни-орендодавці зобов'язані самостійно за підсумками року декларувати свій дохід від здавання земельних ділянок в оренду, обчислювати та сплачувати з нього відповідну суму прибуткового податку, як зазначено у статтях 13,14 Декрету ( 13-92 ).
<...>
У судовому засіданні було оголошено вступну та резолютивну частини постанови.
Дослідивши доводи апеляційної скарги, вислухавши представників сторін, перевіривши повноту встановлення господарським судом обставин справи та правильність їх юридичної оцінки, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню в силу наступного.
Працівниками ДПІ було складено акт про результати документальної перевірки дотримання вимог податкового та валютного законодавства приватним підприємцем (далі - ПП) за період з 01.07.2000 р. по 31.12.2002 р.
В ході перевірки встановлено, що ПП не утримував і не перерахував до бюджету прибутковий податок, та не надсилав до податкової інспекції відомості за формою N 2 про виплачені суми доходу і суми утриманого з них податку за 2000 рік, не перерахував прибутковий податок за 2001-2002 роки.
У зв'язку з відсутністю первинних документів та на підставі рішення начальника ДПІ про застосування непрямих методів визначення сум податкових зобов'язань ПП розрахунок нарахування утримання прибуткового податку за 2000 рік був виконаний податковою інспекцією самостійно на підставі пояснень, позовних заяв громадян та цін, вирахуваних із середньостатистичних даних по реалізації сільгосппродукції, отриманих з районного відділу статистики на запит міжрайонної прокуратури.
На підставі акта перевірки було прийнято податкове повідомлення-рішення, відповідно до якого ПП визначено податкове зобов'язання з прибуткового податку.
Не погоджуючись з результатами перевірки, відповідач відмовився від узгодження податкового зобов'язання і в порядку адміністративного оскарження подав скаргу до ДПІ.
Відповідно до п.п. 19.3.6 п. 19.3 ст. 19 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" ( 2181-14 ) (далі - Закон), якщо платник податків відмовляється узгодити податкове зобов'язання, нараховане податковим органом з використанням непрямого методу, податковий орган зобов'язаний звернутися до суду з позовом про визнання такої суми податкового зобов'язання. При цьому обов'язок доведення того, що таке нарахування було зроблено належним чином, покладається на податковий орган.
Відповідно до вказаної норми ДПІ звернулась до господарського суду.
Згідно з п.п. 4.3.1 п. 4.3 ст. 4 Закону ( 2181-14 ) сума податкових зобов'язань платника податків може бути визначена за непрямим методом, якщо контролюючий орган не може самостійно визначити таку суму в зв'язку з не встановленням фактичного місцезнаходження підприємства чи його відокремлених підрозділів, місцезнаходження фізичної особи або ухилення платника податків чи його посадових осіб від надання відомостей, передбачених законодавством, а також якщо неможливо визначити суму податкових зобов'язань у зв'язку з неведенням платником податків податкового обліку або відсутністю визначених законодавством первинних документів, а також коли декларацію було подано, але під час документальної перевірки, що проводиться контролюючим органом, платник податків не підтверджує розрахунки, наведені в декларації, наявними документами обліку у порядку, передбаченому законодавством.
За непрямим методом податкове зобов'язання визначається за оцінкою витрат платника податків, приросту його активів, кількості осіб, які перебувають з ним у відносинах найму, а також а оцінкою інших елементів податкових баз, які приймаються для розрахунку податкового зобов'язання щодо конкретного податку, збору (обов'язкового платежу) відповідно до закону ( 2181-14 ).
Якщо підставою для застосування непрямих методів є відсутність окремих документів обліку, такий метод може застосовуватися виключно для визначення об'єкта оподаткування або його елементів, пов'язаних із такими документами. Якщо платник податків подає інші документи обліку або інші підтвердження, достатні для визначення показників відсутніх документів обліку, непрямі методи не застосовуються (п.п. 4.3.2 п. 4.3 ст. 4 Закону ( 2181-14 ).
Відповідно до п. 19.1 ст. 19 Закону ( 2181-14 ) вказані норми набрали чинності з 01.01.2002 р. і, таким чином, не могли бути використані податковим органом при нарахуванні прибуткового податку за 2000 рік. Таке застосування є прямим порушенням вимог ст. 58 Конституції України ( 254к/96-ВР ), за якою закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі.
Таким чином, податкове зобов'язання відповідача з прибуткового податку визначено позивачем у спосіб, не передбачений чинним законодавством на момент виникнення спірних правовідносин.
При цьому слід вказати на суперечність даних, наданих самим позивачем. У матеріалах справи міститься копія акта про результати документальної перевірки ПП за період з 01.01.99 р. по 31.12.2001 р., у якому зазначено, що у 2000 році в зв'язку з проведенням підготовчих робіт і недостатньою кількістю вирощеної сільськогосподарської продукції орендна плата не нараховувалася і не виплачувалася. Тоді як в акті позивач нараховує суму податкового зобов'язання по прибутковому податку з орендної плати, яка начебто виплачувалась орендодавцям.
Колегія суддів також враховує, що (як вбачається з матеріалів справи) працівниками податкового органу в основу донарахування прибуткового податку були покладені дані, отримані ними в ході опитування громадян, які надали ПП земельні ділянки в оренду. Згідно цих пояснень виявлено, що в рахунок оплати відповідач видавав сільськогосподарську продукцію, а саме: пшеницю, ячмінь, кукурудзу, соняшник, при цьому не утримуючи прибуткового податку.
Методикою визначення сум податкових зобов'язань за непрямими методами, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 27 травня 2002 року N 697 (далі - Методика), визначений перелік інформації, яку податкові органи можуть використовувати для визначення елементів податкових баз при застосуванні непрямих методів. Таке джерело і спосіб отримання інформації, як пояснення громадян та їх позовні заяви, Методикою не передбачено.
Позивач у своїй апеляційній скарзі посилається на те, що п. 8 Методики ( 697-2002 ) передбачено, що як доказ можуть застосовуватися пояснення працівників підприємства про фактично одержані доходи, однак у зазначеній нормі йдеться саме про працівників підприємства, а не громадян, з якими відповідач знаходиться в договірних правовідносинах.
На думку колегії суддів, застосування пояснень громадян було б можливим лише при проведенні державним органом заходів оперативно-розшукової діяльності, яка, як вбачається з матеріалів справи, не проводилась.
Позовні ж заяви до місцевого суду не приймаються як доказ, бо позивачем взагалі не доведено, чи дійсно вони потрапили до суду, чи були прийняті до провадження, чи винесено по ним рішення.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком господарського суду стосовно того, що надані позивачем копії пояснень орендодавців та їх позовних заяв про розірвання договору оренди та стягнення заборгованості не можуть бути прийняті як докази розміру сум, виплачених відповідачем доходу фізичним особам.
З огляду на відповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи та чинному законодавству колегія суддів дійшла висновку про безпідставність вимог позивача щодо скасування рішення господарського суду. Доводи скаржника не приймаються колегією суддів в силу вищевикладеного.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 103-105 ГПК України ( 1798-12 ), суд ПОСТАНОВИВ:
Рішення господарського суду у справі N 36/20 залишити без змін, апеляційну скаргу Державної податкової інспекції - без задоволення.
Головуючий:
Судді: