КОНСУЛЬТУЄ ДЕРЖАВНА КОМІСІЯ З ЦІННИХ ПАПЕРІВ ТА ФОНДОВОГО РИНКУ
Право акціонерів
на отримання частини прибутку акціонерного товариства
порядок ухвалення рішення про виплату дивідендів
Термін і порядок виплати дивідендів визначаються в рішенні загальних зборів про розподіл прибутку і виплату її частини у вигляді дивідендів за підсумками фінансової роботи товариства один раз на рік. Але загальні збори, незалежно від розміру отриманого прибутку, можуть прийняти рішення не виплачувати дивіденди, а прибуток направити на розвиток виробництва, у резервний фонд чи на інші цілі. Тому право акціонерного товариства виплачувати дивіденди не є абсолютним. Воно також обмежене з метою охорони інтересів власників привілейованих акцій, яким належить абсолютне право на одержання дивідендів (фіксований дивіденд).
Одним з істотних порушень законодавства при вирішенні питання про виплату дивідендів є непряме обмеження права загальних зборів на прийняття такого рішення.
Так, у статут одного ВАТ було внесено наступну вимогу: “Розмір дивідендів на одну акцію товариства не може бути встановлений більшим, ніж запропонований правлінням, але може бути зменшений загальними зборами акціонерів”.
Державною комісією з цінних паперів і фондової біржі було винесено розпорядження про приведення статуту у відповідність до вимог діючого законодавства. Було зазначено, що ця норма статуту не відповідає вимогам пункту д) ст. 41 Закону України “Про господарські товариства”, відповідно до якого ухвалення рішення про розподіл прибутку, у тому числі й ухвалення рішення про виплату і розмір дивідендів, віднесено до виключної компетенції загальних зборів. Такі вимоги статуту позбавляють загальні збори акціонерного товариства права приймати рішення про виплату дивідендів у випадку, якщо правління ВАТ прийняло рішення про невиплату дивідендів за минулий фінансовий рік, та, як слідство, порушують права й охоронювані законом інтереси акціонерів.
Емітент не погодився з висновками ДКЦПФР і звернувся з позовом до господарського суду. Рішенням господарського суду зазначений пункт статуту товариства був визнаний недійсним. Цей же висновок господарського суду був у наступному підтверджений судовою колегією по перегляду рішень, постанов Вищого Господарського суду України.
Як основний доказ щодо законності таких положень статуту представники акціонерних товариств приводять аргумент, що з цього ж приводу вищий орган товариства (ті самі акціонери) добровільно обмежив себе в правах.
Однак, оскільки рішення на загальних зборах щодо внесення змін до статуту приймається 3/4 (трьома четвертими частинами) голосів, а не одноголосно, неможливо стверджувати, що акціонери обмежили себе в правах, вони також обмежили в правах і інших акціонерів, що голосували проти чи не з'явилися з будь-якої причини на збори. Крім того, склад загальних зборів постійно змінюється у зв'язку з вільним обігом акцій, тому обмежуються права і тих акціонерів, що придбали акції цього емітента після прийняття таких змін до статуту.
Обмеження щодо виплати дивідендів встановлені статтею 158 Цивільного кодексу України: акціонерне товариство не має права оголошувати і виплачувати дивіденди:
- до повної оплати всього статутного капіталу;
- при зменшенні вартості чистих активів акціонерного товариства до розміру меншого, ніж розмір статутного капіталу і резервного фонду;
- в інших випадках, установлених законом. Дивіденди виплачуються за рахунок прибутку, що залишається в розпорядженні акціонерного товариства після сплати встановлених законодавством податків, інших платежів у бюджет і відсотків за банківським кредитом. Дивіденди виплачуються пропорційно вартості належних акціонеру акцій.
Термін і порядок виплати дивідендів визначається виключно загальними зборами.
Визначення терміну виплати дивідендів
Найчастіше загальні збори, приймаючи рішення про виплату дивідендів, забувають визначити термін їх виплати, хоч цей термін є основним фактором, за яким визначається, хто саме має право на їх одержання.
Так, відповідно до пункту 2.6 Положення про порядок одержання інвесторами доходів від володіння корпоративними правами в акціонерних товариствах, затвердженого рішенням ДКЦПФР від 25.12.2001 р. № 386, рішення про виплату дивідендів оформляється протоколом, що може містити (хоч вірніше було б установити не “може”, а “повинен”) дату початку і закінчення виплати дивідендів.
Необхідно також звернути увагу на те, що термін виплати дивідендів повинний вказуватися також:
- у статуті акціонерного товариства згідно зі статтею 37 Закону України “Про господарські товариства”;
- в інформації про випуск акцій і рішенні про випуск акцій (при відкритому їх розміщенні), згідно з пунктом 2.2 Положення про порядок реєстрації випуску акцій і облігацій підприємств і інформації про їх емісію, затвердженого рішенням ДКЦПФР від 09.02.2001 р. № 18;
- у рішенні про випуск акцій ЗАТ, згідно з підпунктом “6” п. 2.2 розділу 2 Положення про порядок реєстрації випуску акці й закритих акціонерних товариств, затвердженого рішенням ДКЦПФР від 11.06.2002 р. № 167;
- у сертифікатах акцій, згідно з пунктом 8 Положення про вимоги до сертифікатів цінних паперів, випущених у документарній формі, затвердженого рішенням ДКЦПФР від 31.07.98 р. № 95.
Термін виплати дивідендів (початок і закінчення) обов'язково повинен міститися і збігатися у всіх перерахованих вище документах (тобто бути єдиним).
При цьому загальні збори, реалізуючи своє право на визначення терміну виплати дивідендів, повинні врахувати той термін, що був установлений раніше у всіх вищевказаних документах.
Оскільки для внесення змін до статуту потрібен час, а змінити інформацію про випуск акцій взагалі можливо лише протягом 30 днів після її публікації (стаття 23 Закону України “Про цінні папери і фондову біржу”), то, визначаючи термін виплати дивідендів, необхідно враховувати реальну можливість підприємства почати виплату дивідендів у такий термін. Наприклад, з урахуванням можливості проведення чергових загальних зборів, на яких буде вирішуватися питання про затвердження підсумків фінансово-господарської діяльності підприємства.
У противному випадку, якщо в сертифікаті акцій зазначений термін початку виплати дивідендів, наприклад, 01.02, а реально загальні збори за підсумками року відбулися набагато пізніше і прийняли рішення про виплату дивідендів з 01.07, то можна говорити про невиконання емітентом умов випуску акцій. Як наслідок - подача акціонерами позову до суду про порушення прав і відшкодування упущеної вигоди.
Порядок виплати дивідендів
Після оголошення загальними зборами дивідендів вони стають власністю кожного з акціонерів даного товариства пропорційно номінальній вартості акцій і відображаються у бухгалтерському обліку на рахунку 67 “Розрахунки з учасниками”.
Виплата оголошених дивідендів є зобов'язанням емітента, за яким емітент є боржником, а акціонер - кредитором.
Відповідно до загальних принципів цивільного законодавства зобов'язання повинне бути виконане. Одностороння відмова від виконання зобов'язання не допускається.
У відповідності зі статтею 526 ЦК України зобов'язання повинне виконуватися належним чином не тільки відповідно до умов договору чи вимог Кодексу, але й відповідно до інших вимог, що зазвичай пред'являються. У даному випадку - відповідно до рішення загальних зборів.
Термін виконання зобов'язання повинний бути встановлений загальними зборами і включати дві дати: дату початку виплати дивідендів і дату закінчення виплати дивідендів.
На практиці можливі декілька варіантів порядку виплати дивідендів, що можуть бути прийняті на загальних зборах товариства: виплата коштів з каси товариства, відкриття персональних поточних рахунків акціонерів в одному з банків України, внесення коштів у депозит нотаріуса.
Для здійснення виплати дивідендів з каси товариства виконавчим органом товариства в таку касу на дату початку виплати дивідендів повинна бути подана платіжна відомість із вказівкою акціонерів, що є такими саме на цю дату.
Боржник зобов'язаний виконати своє зобов'язання, а кредитор - прийняти виконання особисто (стаття 527 ЦК України).
У випадку, якщо на дату закінчення виплати дивідендів не всі акціонери одержали їх, виконавчий орган товариства може або відкрити на ім'я таких акціонерів поточні рахунки в будь-якому з банків України і перерахувати на них суму нестриманих дивідендів (стаття 1063 ЦК України), або, відповідно до пункту 2 ч. 1 ст. 537 ЦК України, внести ці кошти в депозит нотаріальної контори чи приватного нотаріуса.
З прийняттям Національним банком України 12.11.2003 року Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній і іноземній валютах, затвердженої Постановою Правління НБУ № 492, стало можливим відкриття емітентом поточних рахунків акціонерам і зарахування належних їм дивідендів на рахунки. Так, пунктом 6.7 даної Інструкції передбачено, що для здійснення деяких видів виплат на користь фізичних осіб (заробітної плати, дивідендів і т.п.) юридичні особи можуть відкривати поточні рахунки фізичним особам, уклавши з банком договір про відкриття поточних рахунків на користь фізичних осіб. Ці рахунки відкриваються на підставі надання банку визначених у даному пункті документі в, зокрема заяви юридичної особи про відкриття поточних рахунків за установленою формою і переліку фізичних осіб із вказівкою прізвища, імені, по батькові й ідентифікаційного номеру кожної фізичної особи. Такі дані емітент може одержати з системи реєстру (при документарній формі випуску) або зі зведеного облікового реєстру (при бездокументарній формі).
На практиці може виникнути одна проблема: не всі акціонери сумлінно виконують вимоги діючого законодавства і невчасно подають реєстратору (зберігачу) інформацію про отриманий ідентифікаційний номер платника податків. Тому найчастіше така інформація у емітента відсутня.
Видаткові операції за такими рахунками здійснюються банком після звернення до нього фізичної особи, пред'явлення нею документів, що дають можливість банку ідентифікувати цього клієнта, укладення договору банківського рахунку.
Звичайно, що після відкриття рахунків акціонерне товариство повинне відповідним чином повідомити про це всіх акціонерів і, за можливістю, роз'яснити порядок одержання дивідендів у банку.
Є ще один вихід. Стаття 537 ЦК України передбачає можливість виконання зобов'язань шляхом внесення боргу в депозит нотаріуса, наприклад, у випадку ухилення кредитора або уповноваженої ним особи від прийняття виконання або у випадку іншого прострочення з їх боку.
Порядок внесення грошей у депозит нотаріуса врегульований розділом 31 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Мінюсту України від 03.03.2004 р. № 20/5. Передача грошей у депозит нотаріуса здійснюється за заявою емітента.
Заява повинна містити відомості про емітента і акціонера, а саме:
- про емітента - найменування; місцезнаходження; код ЄДРПОУ; реквізити поточного рахунку; відомості про те, що дані гроші є дивідендами за визначений рік; причини, за якими зобов'язання не може бути виконане безпосередньо (акціонер не з'являється за їх отриманням);
- про акціонера - прізвище, ім'я, по батькові; серія і номер паспорта, коли і ким виданий; місце проживання; ідентифікаційний код (тобто дані системи реєстру).
Нотаріуси при прийнятті грошей у депозит нотаріальної контори керуються Інструкцією про порядок обліку депозитних операцій у державних нотаріальних конторах та у приватних нотаріусів, затвердженою наказом Міністерства юстиції України 18.02.2003 р. № 13/5.
Відповідно до вказаної Інструкції внесення в депозит приватного нотаріуса здійснюється шляхом перерахування готівки через банки підприємства поштового зв'язку чи безготівковим перерахуванням сум з рахунку особи, що вносить гроші на депозит, на окремий поточний рахунок приватного нотаріуса. Для збереження сум, прийнятих у депозит державними нотаріальними конторами, в органах Державного казначейства відкриваються відповідні рахунки для збереження депозитних сум.
Повернення грошових сум особі, що внесла їх у депозит, допускається тільки за згодою депонента. Вимога про повернення коштів і згода на їх повернення повинні бути викладені в письмовій формі.
Невитребувані з депозиту кошти, що підлягають передачі фізичним і юридичним особам, зберігаються в депозиті нотаріальної контори чи приватного нотаріуса протягом трьох років і після закінчення встановленого терміну їх збереження підлягають перерахуванню в Державний бюджет України в порядку, встановленому чинним законодавством України.
При цьому необхідно звернути увагу на те, що, у випадку перерахування коштів на поточні рахунки в банку, вони можуть бути отримані їх власником у будь-який час, не обмежений ніякими термінами. Набагато складніше з термінами збереження коштів на депозитному рахунку нотаріуса. У пункті 21 Інструкції № 13/5 від 18.02.2003 р. зазначено, що невитребувані з депозиту грошові суми, що підлягають передачі фізичним і юридичним особам, зберігаються протягом трьох років. Після закінчення цього терміну гроші перераховуються в дохід держави. Однак термін, протягом якого можливо затребувати грошові суми з депозиту нотаріуса, ніким і ніде не встановлений.
Крім того, дане положення порушує норми статті 346 ЦК України, у якій зазначені підстави припинення права власності. I серед них немає такої підстави, як “сплив терміну збереження на депозитному рахунку нотаріуса”.
Якщо виходити зі змісту слова “депозит”, то до збереження коштів на депозитному рахунку нотаріуса необхідно застосовувати норми Цивільного кодексу, що регулюють загальні положення про збереження. По суті, заява особи, що вносить грошові суми на депозитний рахунок нотаріуса, і квитанція нотаріуса про прийняття цих сум є доказом того, що фактично укладено договір збереження в письмовій формі. При цьому, якщо в договорі збереження не зазначений термін збереження, зберігач зобов'язаний зберігати річ (кошти) до пред'явлення вимог про її повернення (частина 2 ст. 938 ЦК України).
Цивільний кодекс України в статті 100 право участі в товаристві відносить до особистих немайнових прав. А участь у товаристві передбачає ще й одержання частини прибутку у вигляді дивідендів (стаття 10 Закону України “Про господарські товариства”). На вимоги, що випливають з порушень особистих немайнових прав, позовна давність взагалі не поширюється (пункт 1 ст. 268 ЦК України).
З огляду на це ми пропонуємо загальним зборам приймати зважені і реальні рішення щодо термінів і порядку виплати дивідендів.
Право на одержання дивідендів
Отже право на одержання дивідендів належить особам, що є акціонерами на початок терміну виплати дивідендів.
Наприклад, загальні збори, що відбулися 1 лютого, прийняли рішення виплачувати дивіденди в термін з 1 березня по 1 червня. Право на отримання таких дивідендів будуть мати акціонери, що є такими за станом на 1 березня. Підтвердженням права на отримання дивідендів будуть:
- реєстр власників іменних цінних паперів, випущених у документарній формі, складений реєстро-утримувачем за станом на 1 березня;
- зведений обліковий реєстр депозитарія у разі бездокументарної форми випуску або знерухомлення акцій станом на 1 березня.
При цьому для власників іменних акцій обов'язковою умовою також є те, що вони повинні бути внесені до реєстру власників іменних цінних паперів або зобов'язані відкрити рахунок у зберігача до початку терміну виплати дивідендів.
На практиці це виглядає так: загальними зборами визначений термін виплати дивідендів - з 1 травня по 1 липня. Громадянин “А” придбав акції такого емітента 2 лютого, однак звернувся до реєстратора для внесення його до реєстру як власника тільки З травня. Такому громадянинові дивіденди нараховані і виплачені не будуть.
На сьогоднішній день залишається невирішеним питання про виплату дивідендів акціонерам - власникам акцій на пред'явника. Так, акції на пред'явника, відповідно до чинного законодавства, обертаються вільно, не реєструються у емітента і передаються іншій особі шляхом їх вручення. Таким чином, встановити, коли особа придбала акцію на пред'явника, практично неможливо і, внаслідок цього, підтвердити, що акціонер - власник акцій на пред'явника - був таким на початок виплати дивідендів і має право на них, можна лише у разі пред'явлення таким акціонером сертифіката акцій (акції) у день, визначений загальними зборами акціонерів як початок виплати дивідендів.
Але оскільки встановлений термін означає не тільки початок, але й закінчення якогось процесу, то у випадку виникнення права на одержання дивідендів акціонером, власником акцій на пред'явника, такий акціонер може вимагати виплати дивідендів не тільки в перший день виплати (визначений як початок терміну), але й у будь-який іншій день, аж до дня закінчення такого терміну.
Уданій ситуації, коли неможливо установити дату виникнення права власності на акції на пред'явника, дивіденди варто виплачувати першій особі, яка звернулася із сертифікатом акцій на пред'явника, зафіксувати у відомостях з виплати дивідендів серію такого сертифіката, а у випадку звернення іншої особи з цим же сертифікатом акцій на пред'явника, яка встигла купити такі акції в період терміну виплати дивідендів, відмовити у видачі дивідендів. Дивіденди не нараховуються і не виплачуються за акціями, викупленими самим акціонерним товариством - їх емітентом.
Форма виплати дивідендів
За формою виплати дивіденди можна класифікувати на два види:
- дивіденди, виплачувані у формі акцій цього акціонерного товариства. У цьому випадку на загальних зборах приймається рішення про виплату дивідендів, прибуток направляється у фонд дивідендів і здійснюється нарахування належної суми кожному акціонеру, що має право на одержання дивідендів. У випадку, якщо акціонери персонально заявляють, що бажають одержати дивіденди акціями, то нараховані їм кошти перечислюються на рахунок акціонерного капіталу, приймається рішення про збільшення статутного фонду, здійснюється випуск акцій на цю суму й акціонерам видається відповідна кількість акцій нового випуску. Такий спосіб виплати дивідендів називається реінвестицією дивідендів;
- дивіденди, виплачувані в грошовому вираженні. Вони найбільш поширені на практиці і виплачуються на кожну акцію в сумі, обумовленій самим акціонерним товариством у залежності від отриманого прибутку.
Інших форм виплати дивідендів (наприклад, продукцією підприємства) не існує.
Пункт 1.9 ст. 1 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” визначає дивіденд як і “платіж, що здійснюється юридичною особою - і емітентом корпоративних прав чи інвестиційних сертифікатів на користь власника таких корпоративних прав (інвестиційних сертифікатів) у зв'язку з розподілом частини прибутку такого емітента, розрахованоії за правилами бухгалтерського обліку”.
Згідно зі статтею 3 Декрету Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю” валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, що приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог і зобов'язань, якщо інше не встановлено даним Декретом, іншими актами валютного законодавства України.
Під валютою України, відповідно до пункту 1 ст. 1 вказаного Декрету, маються на увазі грошові знаки у виді банкнот, казначейських білетів, монет і в інших формах; платіжні документи й інші цінні папери, виражені у валюті України.
Відповідно до статті 1 Закону України “Про цінні папери і фондову біржу” цінні папери можуть бути використані для проведення розрахунків.
Виплата дивідендів на державну частку
У відповідності зі статтею 319 Цивільного кодексу України всім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
Стаття 13 Конституції України і стаття 318 ЦК України регламентують рівність усіх суб'єктів права власності перед законом. Тобто, незалежно від того, хто є власником акцій - фізична, юридична особа або держава в особі уповноважених органів, законом встановлені і гарантовані рівні умови здійснення й захисту права власності.
На практиці, на жаль, справи йдуть не так: встановлюються переваги реалізації права власності на акції (зокрема, по нарахуванню й виплаті дивідендів), що належать державі. Прикладом цьому є Методичні рекомендації з проведення перевірки нарахування дивідендів, отриманих від акцій (часток, паїв) господарських товариств, що знаходяться в державній власності, і перерахування дивідендів у відповідний бюджет, затверджені заступником начальника Голов КРУ 20.08.98 р., якими встановлено, що у випадку, якщо частка державного майна в статутному фонді акціонерного товариства протягом календарного року змінювалася, то для розрахунку суми дивідендів необхідно застосовувати величину середньорічної частки майна, що перебуває у державній власності (і навіть приведений її розрахунок).
Слід зауважити, що зазначене положення прямо суперечить вимогам Закону України “Про господарські товариства” (статті 10), відповідно до якого право на одержання дивідендів пропорційно наявній частці мають акціонери, що були такими на початок терміну виплати дивідендів. Тобто, якщо держава або інша фізична чи юридична особа в звітному році володіли акціями, але на початок терміну виплати дивідендів продали їх, право на одержання дивідендів такі особи втрачають. I ні про яку “середньорічну частку” не може бути й мови.
Перевага держави як акціонера перед іншими акціонерами встановлена ще одним пунктом цього документу:
“На підставі прийнятого за підсумками року рішення про розподіл прибутку і нарахування дивідендів, акціонерні товариства визначають суму дивідендів, що підлягає внесенню в бюджету 5-денний термін із дня прийняття цього рішення”.
Вказана норма також суперечить вимогам статті 41 Закону України “Про господарські товариства”, яка відносить вирішення питання про термін і порядок виплати дивідендів до виключної компетенції загальних зборів акціонерного товариства, а не до компетенції ГоловКРУ.
Проаналізуємо далі цей документ.
“<...> З огляду на викладене, у випадку, якщо в статутному фонді акціонерного товариства є частка державного майна, воно зобов'язане при наявності прибутку нараховувати на цю частку державного майна дивіденди і направляти їх у Держбюджет України”.
Даний висновок ГоловКРУ можна розцінити як втручання у фінансово-господарську діяльність акціонерного товариства і порушення прав акціонерів на управління акціонерним товариством, зокрема, шляхом участі у загальних зборах і вирішення на цих зборах питань, віднесених до їх компетенції.
Адже наявність прибутку ще не припускає обов'язку виплати дивідендів, тому що загальні збори можуть прийняти рішення весь прибуток направити на розвиток виробництва, а дивіденди взагалі не виплачувати.
Можна припустити, чим будуть закінчуватися перевірки акціонерних товариств працівниками КРУ, якщо вони будуть у процесі перевірки керуватися цими Методичними рекомендаціями. Напевно, судовим рішенням, винесеним не на користь КРУ.
Однак на сьогоднішній день існує ще один нормативний документ - Постанова Кабінету Міністрів України від 30.03.2004 р. № 405 “Про затвердження Порядку і нормативу відрахування до загального фонду Державного бюджету України частини прибутку (доходу) господарськими організаціями за результатами фінансово-господарської діяльності у 2003 році та щоквартальної фінансово-господарської діяльності у 2004 році”.
Згідно з цим Порядком відрахування частини прибутку (доходу) проводиться, зокрема, господарськими товариствами, у статутному фонді яких державі належать частки (акції, паї) у розмірі 15% чистого прибутку, розрахованого згідно з правилами бухгалтерського обліку, відповідно до розміру цих часток (акцій, паїв).
Відповідальність за порушення порядку виплати дивідендів
У відповідності зі статтею 625 ЦК України за прострочення виконання грошового зобов'язання (а саме таким є виплата дивідендів), за вимогою акціонера акціонерне товариство зобов'язане сплатити суму боргу (нарахованих дивідендів) з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми.
Отже радимо акціонерним товариствам уважніше поставитися до питання виплати дивідендів і докладати всі зусилля для надання всім акціонерам рівних можливостей для реалізації ними своїх прав, наданих законодавством.
Олена Кучеренко,
Відділ з методологічного розвитку
корпоративного управління
“Вісник бухгалтера і аудитора України”, № 23-24, грудень 2004 р.