ДЕРЖАВНИЙ КОМІТЕТ УКРАЇНИ ПО ВОДНОМУ ГОСПОДАРСТВУ
НАКАЗ
26.04.2004 N 99
Про затвердження Методичних рекомендацій
Держводгоспу України з питань, пов'язаних
із матеріальною відповідальністю працівників
за трудовим правом України, визначенням
розміру шкоди та порядком її покриття
З метою застосування водогосподарськими організаціями, підприємствами та установами єдиного підходу до вирішення питань, пов'язаних із матеріальною відповідальністю працівників за трудовим правом України, а також визначенням розміру шкоди та порядком її покриття наказую:
1. Затвердити Методичні рекомендації Держводгоспу України з питань, пов'язаних із матеріальною відповідальністю працівників за трудовим правом України, визначенням розміру шкоди та порядком її покриття, що додаються.
2. Керівникам водогосподарських організацій, підприємств та установ взяти до відома та використання у діяльності зазначені у пункті 1 наказу Методичні рекомендації.
3. Контроль за виконанням цього наказу покласти на заступників Голови Комітету відповідно до розподілу функціональних повноважень.
Голова Комітету В.Сташук
Затверджено
Наказ Держводгоспу України
26.04.2004 N 99
Методичні рекомендації
Держводгоспу України з питань, пов'язаних
із матеріальною відповідальністю працівників
за трудовим правом України, визначенням
розміру шкоди та порядком її покриття
I. Загальні положення
Ці Методичні рекомендації розроблені для надання допомоги керівникам водогосподарських організацій, підприємств та установ (далі - підприємства) у вирішенні питань, пов'язаних із матеріальною відповідальністю працівників за трудовим правом України, визначенням розміру шкоди та порядком її покриття, оскільки за трудовим законодавством, основною особливістю матеріальної відповідальності працівників, яка водночас відрізняє її від цивільно-правової майнової відповідальності, є в більшості випадків її обмежений характер.
Такий характер матеріальної відповідальності зумовлюється виробничо-господарським ризиком, який існує в переважній більшості галузей народного господарства, де використовується наймана праця, і необхідністю захистити інтереси найманих працівників, основним джерелом існування яких є їхня заробітна плата.
Враховуючи обмежений характер матеріальної відповідальності, виділяють основний її вид - обмежену матеріальну відповідальність працівників.
Поряд з обмеженою розрізняють також повну і підвищену матеріальну відповідальність, які зумовлюються формою вини працівника та настають лише у визначених законодавством випадках.
II. Обмежена матеріальна відповідальність
Обмежена матеріальна відповідальність при заподіянні шкоди працівником випливає зі змісту частини першої статті 132 КЗпП України ( 322-08 ) і полягає в обов'язку відшкодування заподіяної з його вини шкоди в розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше його середнього місячного заробітку.
Цей вид відповідальності є основним, оскільки настає у всіх випадках, коли чинним законодавством не передбачений більш високий розмір відшкодування у межах повної чи підвищеної матеріальної відповідальності.
Обмежену матеріальну відповідальність не можна визначити як неповну чи часткову, оскільки при заподіянні шкоди меншого розміру, ніж середня заробітна плата працівника, останній нестиме відповідальність у повному розмірі шкоди. Розмір відшкодування не визначатиметься часткою заподіяної шкоди, а залежатиме від розміру середньої місячної заробітної плати працівника.
Відповідно до першої частини статті 133 КЗпП ( 322-08 ) працівники несуть обмежену матеріальну відповідальність за зіпсуття або знищення через недбалість матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, у розмірі заподіяної з їхньої вини шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку.
У такому ж розмірі працівники несуть матеріальну відповідальність за зіпсуття або знищення через недбалість інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством працівникові в користування.
Відповідно до другої частини статті 133 КЗпП ( 322-08 ) обмежену матеріальну відповідальність несуть керівники підприємств, установ, організацій та їх заступники, а також керівники структурних підрозділів на підприємствах, в установах, організаціях та їх заступники в розмірі заподіяної з їхньої вини шкоди, але не більше їхнього середнього місячного заробітку, якщо шкоду підприємству, установі, організації заподіяно зайвими грошовими виплатами, неправильною організацією обліку і зберігання матеріальних або грошових цінностей, невжиттям необхідних заходів щодо запобігання простоям, випуску недоброякісної продукції, розкраданню, знищенню і зіпсуттю матеріальних чи грошових цінностей.
Визначення середнього місячного заробітку працівника в разі настання матеріальної відповідальності в його межах проводиться відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. N 100, де зазначається, що середній місячний заробіток обчислюється, виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують вирішенню судом справи про відшкодування шкоди, або за фактично відпрацьований час, якщо працівник пропрацював менше двох місяців, а в разі, коли працівник останні місяці перед вирішенням справи не працював або справа вирішується після його звільнення, - виходячи з виплат за попередні два місяці роботи на даному підприємстві.
Суб'єктами матеріальної відповідальності за пунктом 1 статті 133 КЗпП України ( 322-08 ) виступають працівники, які допустили зіпсуття або знищення матеріальних цінностей у ході трудового процесу.
До того ж у зазначених випадках матеріальна відповідальність буде обмеженою, якщо матеріальні цінності були видані працівникам у користування у зв'язку з виконанням трудових обов'язків.
На інших працівників з числа службових осіб (наприклад, майстра, технолога), якщо шкода заподіяна внаслідок їхніх неправильних службових дій (бездіяльності), матеріальна відповідальність покладається відповідно до статті 132 КЗпП України ( 322-08 ) і також в межах їхнього середнього місячного заробітку.
Згідно з пунктом 2 статті 133 КЗпП ( 322-08 ) матеріальна відповідальність у межах прямої дійсної шкоди, але не більше середнього місячного заробітку, настає для директорів, начальників та інших керівників підприємств та їх заступників; керівників будь-яких структурних підрозділів, передбачених статутом підприємства чи іншим відповідним положенням, та їх заступників за шкоду, заподіяну зайвими грошовими виплатами, неправильною організацією обліку і зберігання матеріальних чи грошових цінностей, невжиттям необхідних заходів щодо запобігання простоям, випуску недоброякісної продукції, розкраданню, знищенню і зіпсуттю матеріальних чи грошових цінностей тощо.
У разі виявлення безпосередніх заподіювачів шкоди, викликаної виплатою зайвих сум, знищенням чи зіпсуттям матеріальних цінностей, вони зобов'язані відшкодувати шкоду в межах, встановлених законодавством (зокрема, за першою частиною статті 132 КЗпП ( 322-08 ), крім випадків повної матеріальної відповідальності). Керівні службові особи в цих випадках несуть матеріальну відповідальність у межах свого середнього місячного заробітку за ту частину шкоди, яка не відшкодована її безпосередніми заподіювачами. При цьому загальна сума, що підлягає стягненню, не може перевищувати розміру заподіяної шкоди. На керівних працівників може бути покладена матеріальна відповідальність у межах середньої місячної заробітної плати, якщо з їхньої вини не було своєчасно вжито заходів щодо відшкодування шкоди безпосередніми її заподіювачами і таку можливість підприємство втратило.
Якщо працівник уклав з підприємством письмовий договір про взяття на себе повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або інших цілей, але він не належить до категорії працівників, з якими згідно із законодавством може бути укладений такий договір, матеріальна відповідальність такого працівника в разі нестачі чи зіпсуття майна настає в обмеженому розмірі за умови, якщо відсутні інші підстави для повної матеріальної відповідальності.
При заподіянні шкоди приписками та іншими спотвореними даними про виконання робіт до матеріальної відповідальності можуть притягуватись як працівники, що вчинили ці дії, так і службові особи, через винне невжиття якими заходів щодо їх запобігання вони вчинені.
III. Повна матеріальна відповідальність
Повна матеріальна відповідальність, на відміну від обмеженої, передбачає покладання на працівника, винного в заподіянні шкоди підприємству, з яким він перебуває в трудових відносинах, обов'язку відшкодування прямої дійсної шкоди в повному обсязі без будь-яких обмежень. Цей вид відповідальності настає лише в конкретно визначених законодавством випадках.
Вичерпний перелік випадків, що передбачають можливість застосування до працівника повної матеріальної відповідальності, закріплений статтею 134 КЗпП ( 322-08 ).
Повна матеріальна відповідальність настає у випадках:
- коли між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до статті 135-1 КЗпП України ( 322-08 ) укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей (п. 1 ст. 134 КЗпП ( 322-08 ).
Письмові договори про повну матеріальну відповідальність відповідно до статті 1351 КЗпП України ( 322-08 ) можуть бути укладені підприємством з працівниками, які:
- досягли вісімнадцятирічного віку;
- займають посади або виконують роботи, безпосередньо пов'язані зі зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей;
- займають посади або виконують роботи, безпосередньо передбачені Переліком посад і робіт, що заміщаються або виконуються працівниками, з якими підприємством можуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність за забезпечення збереження цінностей, переданих їм для зберігання, обробки, продажу (відпуску), перевезення або застосування в процесі виробництва. Такий Перелік затверджений постановою Держкомпраці СРСР і Секретаріату ВЦРПС N 447/24 від 28 грудня 1977 р. (далі - Постанова N 447/24);
- отримали матеріальні цінності, передані їм під індивідуальну матеріальну відповідальність.
Зазначений Перелік посад і робіт складається з двох частин. У першій зазначені посади працівників, з якими можуть укладатись договори про повну матеріальну відповідальність (наприклад, завідуючі касами, завідуючі магазинами тощо). У другій перелічено роботи, на виконання яких може укладатись договір про повну матеріальну відповідальність (наприклад, видачі грошей через касу тощо).
На практиці трапляються випадки, коли керівники підприємств, установ, організацій укладають договори про повну матеріальну відповідальність з працівниками, чиї посади або характер виконуваної роботи не зазначено у згаданому Переліку посад і робіт (наприклад, з лаборантами кафедр вищих навчальних закладів або з майстрами дільниць у будівельних організаціях, сторожами тощо). Оскільки Перелік не підлягає розширеному тлумаченню, у таких випадках договір про повну матеріальну відповідальність не матиме юридичного значення, а тому не буде підставою для притягнення працівника до повної матеріальної відповідальності.
У випадках, коли виконання обов'язків з обслуговування матеріальних цінностей є основною трудовою функцією працівника (про таку істотну умову працівника попереджають при укладенні трудового договору), з ним має укладатись договір про повну матеріальну відповідальність. Якщо працівник відмовляється від укладення такого договору, то трудовий договір може бути припинений за пунктом 1 статті 40 КЗпП ( 322-08 ), якщо працівник відмовився від переведення на інше робоче місце, або ж якщо такого місця на підприємстві немає.
Договір про повну індивідуальну відповідальність працівника укладається відповідно до Типового договору, затвердженого тією самою постановою Держкомпраці СРСР і Секретаріату ВЦРПС N 447/24 від 28 грудня 1977 р.
Якщо договір про повну матеріальну відповідальність не укладений, то працівник несе обмежену матеріальну відповідальність на загальних підставах, якщо немає інших законних підстав для притягнення його до повної матеріальної відповідальності.
- коли майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою довіреністю або за іншими разовими документами (п. 2 ст. 134 КЗпП України ( 322-08 ).
Майно та інші цінності за разовими документами можуть отримувати працівники, для яких обслуговування матеріальних цінностей не є основною трудовою функцією, і їхні посади не вказані в згаданому переліку. У таких випадках власник повинен ознайомити працівника, якому видана разова довіреність, з порядком приймання, транспортування, зберігання цінностей.
Слід відзначити, що разова довіреність чи інший документ (наприклад, накладна, відомість, рахунок-фактура тощо) можуть бути видані працівнику лише за наявності його згоди, а відмова працівника від одержання під звіт матеріальних цінностей за разовою довіреністю не є дисциплінарним проступком.
Разова довіреність має видаватись лише працівникам, які перебувають з підприємством у трудових правовідносинах. Відсутність останніх спричиняє можливість настання майнової відповідальності за цивільним законодавством.
Разова довіреність на одержання цінностей під звіт не може видаватись працівникам, яким за вироком суду заборонено займати матеріально відповідальні посади протягом певного часу, а також тим, які мають судимість за розкрадання, хабарництво та інші корисливі злочини, якщо цю судимість не знято і не погашено.
- коли шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку (п. 3 ст. 134 КЗпП України ( 322-08 ).
Таку відповідальність несе будь-який працівник незалежно від посади, яку він займає, чи від характеру виконуваної ним роботи.
Повна матеріальна відповідальність за цією підставою покладається на працівника, дії якого визнані такими, що мають ознаки злочину в офіційному порядку: підтверджені обвинувальним вироком суду, ухвалою суду в кримінальній справі про припинення провадження в справі у зв'язку з амністією чи передачею обвинуваченого на поруки трудовому колективу, передачею справи на розгляд товариського суду, звільненням від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строку давності, коли вчинений працівником злочин вже не становить суспільної небезпеки, звільненням від відбування покарання у зв'язку з захворюванням, достроковим або умовно-достроковим звільненням від покарання, в разі винесення судом обвинувального вироку без призначення міри покарання та в інших подібних випадках, або відповідно до постанови слідчо-прокурорських органів.
За цією підставою працівник не притягується до повної матеріальної відповідальності лише у випадках, коли оголошується виправдувальний вирок або кримінальна справа припиняється за відсутністю складу або події скоєння злочину.
Проте при винесенні виправдувального вироку (закритті провадження в кримінальній справі) за відсутністю складу злочину, суд, розглядаючи справу в порядку цивільного судочинства, має право з інших передбачених законом підстав задовольнити позов у межах повного розміру заподіяної працівником шкоди.
- коли шкоди завдано діями працівника, який був у нетверезому стані (п. 4 ст. 134 КЗпП ( 322-08 ).
Факт появи на роботі працівника в нетверезому стані сам по собі є грубим порушенням трудової дисципліни, а тому повна матеріальна відповідальність за шкоду, заподіяну в такому стані працівником, настає незалежно від форми вини: умислу чи з необережності.
Факт нетверезого стану працівника може бути підтверджено як медичним висновком, так і іншими видами доказів (актами та іншими документами, поясненнями сторін і третіх осіб, свідченнями свідків).
Зважаючи на те, що заподіяння шкоди працівником, який перебував у нетверезому стані, є одним з найгрубіших порушень трудових обов'язків, зменшення розміру відшкодування за цю шкоду, як правило, не допускається.
- коли шкоди завдано недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуттям матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування (п. 5 ст. 134 КЗпП ( 322-08 ).
У перерахованих випадках повна матеріальна відповідальність настає лише за навмисне заподіяння шкоди, що має бути підтверджено фактом наявності умислу та свідомого бажання працівника в ході виробничого процесу заподіяти підприємству шкоду або допустити її настання.
Якщо недостача, псування або знищення вказаного майна сталися з необережності (недбалості), настає обмежена матеріальна відповідальність.
- коли відповідно до чинної норми законодавства на працівника покладається повна матеріальна відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов'язків (п. 6 ст. 134 КЗпП ( 322-08 ).
Така відповідальність, як правило, передбачається нормами спеціального законодавства, а тому немає потреби укладення з працівником договору про застосування до нього повної матеріальної відповідальності, оскільки безпосередньою підставою для притягнення до відповідальності працівника є правова норма. Зміст пункту 6 статті 134 КЗпП ( 322-08 ) не вимагає наявності спеціальної норми закону. Така відповідальність може бути передбачена й нормами підзаконних нормативно-правових актів.
Повна матеріальна відповідальність за цією підставою може бути покладена на працівника за шкоду, заподіяну, наприклад, перевитратою пального, допущеною працівниками автомобільного транспорту; одержанням службовою особою премій внаслідок спотворення з її вини даних про виконання робіт і за шкоду, заподіяну викраденням, недостачею, понаднормативними витратами валютних цінностей та іншими винними діями.
- заподіяння працівником шкоди підприємству, установі, організації не при виконанні трудових обов'язків (п. 7 ст. 134 КЗпП ( 322-08 ).
У цьому випадку шкода підприємству заподіюється не будь-якою особою, а саме працівником, який перебуває з підприємством, установою чи організацією у трудових відносинах на підставі трудового договору. До того ж шкода може бути заподіяна як у робочий, так і позаробочий час. Типовим прикладом заподіяння такої шкоди є використання майна підприємства в особистих цілях при виконанні на обладнанні підприємства роботи, що не належить до трудової функції працівника.
Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, викладених в постанові від 29 грудня 1992 р. N 14 "Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками" (далі - роз'яснення Пленуму Верховного Суду N 14) при визначенні розміру матеріальної шкоди, заподіяної працівниками самовільним використанням з особистою метою технічних засобів (автомобілів, тракторів, автокранів і т.ін.), що належать підприємству, установі, організації, потрібно виходити з того, що така шкода, заподіяна не при виконанні трудових (службових) обов'язків, підлягає відшкодуванню із застосуванням норм цивільного законодавства. У таких випадках шкода відшкодовується в повному розмірі, включаючи і не отримані підприємством, установою, організацією доходи від використання вказаних технічних засобів.
- коли службова особа винна в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу (п. 8 ст. 134 КЗпП ( 322-08 ).
Обов'язок відшкодування шкоди, заподіяної підприємству, установі чи організації, виникає і в разі оплати незаконно звільненому або переведеному на іншу роботу працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи винними посадовими особами, за наказом яких звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або якими затримано виконання рішення суду про поновлення на роботі.
Якщо раніше посадові особи несли матеріальну відповідальність лише в разі явного порушення закону, то зараз будь-яке звільнення чи переведення працівника, визнане незаконним, призводить до поновлення на роботі і стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу. Це є підставою для покладення на посадову особу повної матеріальної відповідальності.
Відповідальність за пунктом 8 статті 134 ( 322-08 ) настає незалежно від форми вини.
Керівники структурних підрозділів та інші посадові особи, які готували матеріали для керівника підприємства, матеріальної відповідальності не несуть.
IV. Підвищена матеріальна відповідальність
На практиці досить часто трапляються випадки, коли фактична шкода в разі нестачі чи зіпсуття цінностей значно перевищує їх номінальну вартість.
Загальна норма щодо застосування підвищеної матеріальної відповідальності працівників передбачена статтею 135 КЗпП ( 322-08 ), проте за своїм характером вона є відсильною, оскільки відсилає до норм спеціального законодавства, якими встановлено конкретні межі матеріальної відповідальності працівників за шкоду, заподіяну підприємству, установі чи організації розкраданням, умисним зіпсуттям, недостачею або втратою окремих видів майна та інших цінностей, а також у тих випадках, коли фактичний розмір шкоди перевищує її номінальний розмір.
Така відповідальність встановлена, зокрема, Законом України від 6 червня 1995 р. N 217 "Про визначення розміру збитків, завданих підприємству, установі, організації розкраданням, знищенням (псуванням), недостачею або втратою дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння та валютних цінностей" (далі - Закон N 217).
Відповідно до статті 1 Закону N 217 збитки, завдані підприємству, установі чи організації працівниками внаслідок розкрадання, знищення (псування), недостачі тощо дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння, виробів з них, брухту та ін., встановлюються в кратному розмірі вартості цих предметів за ринковими цінами, що діють на день виявлення завданих збитків. Так, збитки, пов'язані з дорогоцінними металами, дорогоцінним камінням, визначаються в подвійному розмірі їх вартості; огранованого дорогоцінного каміння, ювелірних виробів - у потрійному розмірі; іноземної валюти, а також платіжних документів та інших цінних паперів в іноземній валюті - у сумі, еквівалентній потрійній сумі (вартості) зазначених валютних цінностей, перерахованій у валюту України за обмінним курсом Національного банку України на день виявлення завданих збитків.
Доказом того, що матеріальна відповідальність у перерахованих вище випадках є підвищеною, може бути стаття 3 згаданого Закону ( 217/95-ВР ), якою передбачено, що стягнені з працівників суми спрямовуються на відшкодування збитків, завданих підприємству. Решта суми перераховується до Державного бюджету України. Аналогічна норма передбачена постановою Кабінету Міністрів України від 20 січня 1997 р. N 34 "Про внесення доповнень до Порядку визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей".
Постановою Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 р. N 116 "Про затвердження Порядку визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей" (далі - постанова Кабміну N 116) також встановлені норми, що передбачають підвищену матеріальну відповідальність працівників за шкоду, заподіяну в процесі виробництва окремих видів алкогольних напоїв, продуктів харчування, цінних паперів тощо.
Таким чином, перш ніж притягти працівника до матеріальної відповідальності, слід встановити вид матеріальної відповідальності, до якої буде притягнений працівник, оскільки від цього безпосередньо залежать розмір і порядок відшкодування збитків, завданих підприємству (установі чи організації), з яким працівник перебуває в трудових відносинах.
V. Визначення розміру шкоди та порядок її покриття
Визначення розміру шкоди, заподіяної працівником підприємству, установі, організації, та розміру відшкодування, що підлягає стягненню з працівника, є важливим і доволі складним питанням у процесі притягнення працівників до матеріальної відповідальності за трудовим законодавством. Вирішити його неможливо без урахування таких чинників, як:
- розмір прямої дійсної шкоди, заподіяної працівником підприємству;
- характер шкоди та конкретні обставини її спричинення;
- ступінь вини заподіювача шкоди та його майновий стан;
- характер виробничої діяльності підприємства;
- вид матеріальної відповідальності, що буде застосовуватися в конкретному випадку.
Правове регулювання порядку визначення розміру шкоди, заподіяної підприємству, здійснюється згідно зі статтею 135-3 КЗпП ( 322-08 ), нормами Закону N 217і постановою Кабміну N 116. Крім зазначених нормативно-правових джерел, слід керуватися роз'ясненнями Пленуму Верховного Суду N 14.
Під прямою дійсною шкодою, зокрема, слід розуміти втрату, погіршення або зниження цінності майна, необхідність для підприємства провести затрати на відновлення, придбання майна чи інших цінностей або провести зайві, тобто спричинені порушенням працівником трудових обов'язків, грошові виплати. Згідно з частиною четвертою статті 130 КЗпП ( 322-08 ) не одержані підприємством прибутки з підстав, пов'язаних із неналежним виконанням працівником трудових обов'язків (так само, як і інші не одержані прибутки), не можуть бути включені в суму, яка підлягає відшкодуванню.
Отже, розмір заподіяної підприємству прямої дійсної шкоди, відповідно до частини першої статті 1353 КЗпП ( 322-08 ), щодо майна, яке було в експлуатації і на яке передбачені амортизаційні відрахування, визначається за фактичними втратами на підставі даних бухгалтерського обліку з урахуванням балансової вартості (собівартості) матеріальних цінностей за винятком зносу згідно з установленими нормами. Таким чином, розмір прямої дійсної шкоди спочатку визначають в натурі, а потім провадять грошову оцінку вартості матеріальних цінностей. Визначати обсяг шкоди в натуральному виразі не потрібно лише в тих випадках, коли нестача стосується грошових коштів.
Згідно з частинами першою та другою статті 135-3 КЗпП ( 322-08 ) розмір шкоди визначають за цінами, що діють у цій місцевості на день відшкодування шкоди. На підприємствах громадського харчування (на виробництві та в буфетах) розмір шкоди, заподіяної розкраданням або недостачею продукції (товарів), визначають за цінами, встановленими для продажу (реалізації) цієї продукції (товарів).
У випадках розкрадання, нестачі, умисного знищення або псування матеріальних цінностей, тобто свідомого і бажаного заподіяння шкоди підприємству його працівником, а також тоді, коли фактичний розмір шкоди перевищує її номінальну вартість законодавством встановлюється кратне обчислення розміру шкоди. При цьому розмір коефіцієнта кратності зумовлюється різновидом або характером матеріальних цінностей.
Пункт 2 згаданого Порядку визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей ( 116-96) встановлює, що розмір збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей визначається за балансовою вартістю цих цінностей (за винятком амортизаційних відрахувань), але не нижче 50% балансової вартості на момент встановлення факту заподіяння шкоди з урахуванням індексів інфляції, які щомісяця визначає Держкомстат України, розмірів податку на додану вартість та акцизного збору.
Розмір збитків у гривнях визначають за формулою:
Рз = [(Бв - А) х Іінф + ПДВ + Азб] х 2,
де Бв - балансова вартість на момент встановлення факту розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей, грн.;
А - амортизаційні відрахування, грн.;
Іінф - загальний індекс інфляції;
ПДВ - розмір податку на додану вартість, грн.;
Азб - розмір акцизного збору, гривень.
Порядок визначення розміру збитків та коефіцієнта кратності встановлюється (постанова Кабміну N 116 залежно від виду матеріальних цінностей, з якими пов'язаний факт заподіяння шкоди підприємству. Наприклад, вартість вузлів, деталей, напівфабрикатів та іншої продукції, що виготовляється підприємством для внутрішньовиробничих потреб, а також вартість продукції, виробництво якої не закінчено, визначають на основі собівартості її виробництва з нарахуванням середньої по підприємству норми прибутку на цю продукцію та із застосуванням коефіцієнта 2. Розмір збитків від розкрадання, нестачі, знищення (псування) бланків цінних паперів та документів суворого обліку обчислюють із застосуванням коефіцієнтів: 5 - до номінальної вартості, зазначеної на бланках цінних паперів та документів суворого обліку, або до вартості документів суворого обліку, встановленої законодавством; 50 - до вартості придбання (виготовлення) бланків цінних паперів та документів суворого обліку, на яких не зазначено номінальну вартість або вартість яких не встановлено законом.
Спеціальний порядок обчислення розміру заподіяної шкоди встановлюється (Закон N 217 ( 217/95-ВР ) у випадках розкрадання, знищення (псування), недостачі або втрати дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння та валютних цінностей. Законом, зокрема, визначено характер порушень (недбалість у роботі, порушення спеціальних правил, інструкцій, розкрадання, знищення, недостача, наднормативні втрати крім випадків, що сталися в технологічному процесі) та різновид робіт (операції, пов'язані з закупівлею, продажем, обліком, перевезенням, доставкою, використанням у процесі виробництва тощо дорогоцінних металів, ювелірних, побутових та промислових виробів, валютні операції), які дають підстави для притягнення працівників до відповідальності.
Якщо шкоду заподіяно внаслідок псування майна, визначати розмір відшкодування слід з урахуванням зменшення вартості майна. Якщо до спричинення шкоди майно було відремонтовано, то розмір шкоди дорівнюватиме витратам на ремонт для поновлення майна в попередньому стані.
Одночасне виявлення нестачі та лишків різних товарів підстав для перекриття нестачі не дають. Залік лишків та перекриття ними нестач можливі як виняток тільки за один і той самий період, що перевіряється, в однієї й тієї ж матеріально відповідальної особи і щодо матеріально-товарних цінностей одного найменування.
На зменшення розміру відшкодування можуть вплинути конкретні обставини, що склалися в процесі заподіяння шкоди. Відповідно до частини другої пункту 19 постанови Пленуму Верховного Суду N 14 до них слід відносити обставини, що перешкоджали працівникові належним чином виконувати покладені на нього обов'язки, зокрема, відсутність нормальних умов зберігання матеріальних цінностей, неналежну організацію праці. Водночас потрібно враховувати, чи вживав працівник залежних від нього заходів, щоб запобігти шкоді. Зменшення розміру відшкодування можливе також з урахуванням ступеня вини працівника - заподіювача шкоди та його майнового стану.
Не допускається зменшення розміру відшкодування, якщо шкоду заподіяно злочинними діями працівника, вчиненими з корисливою метою.
На розмір відшкодування не впливає факт одночасного притягнення працівника до інших видів юридичної відповідальності.
Частина п'ята статті 1353 КЗпП встановлює, що розмір шкоди, яка підлягає покриттю, заподіяної з вини кількох працівників, визначається для кожного з них з урахуванням ступеня вини, виду і межі матеріальної відповідальності. Отже, матеріальна відповідальність в трудовому праві має характер часткової відповідальності, коли кожна особа, винна у заподіянні шкоди підприємству, несе відповідальність лише за наслідки власних дій і відшкодовує збитки частково. Аналогічне правило діє і щодо колективної (бригадної) матеріальної відповідальності.
Солідарна матеріальна відповідальність може застосовуватися лише у випадках заподіяння шкоди організованою групою працівників, дії яких мають ознаки злочину. Суть солідарної відповідальності полягає в тому, що загальний розмір завданої групою шкоди може бути стягнений з будь-якої особи (працівника) цієї групи з подальшою можливістю відшкодувати за рахунок інших учасників групи рівні частини загального розміру стягненої шкоди.
Чинне законодавство також визначає певний порядок та загальні правила покриття працівником завданої підприємству шкоди.
Для захисту трудових прав та інтересів найманих працівників законодавство встановило можливість добровільно відшкодувати збитки у найприйнятнішій формі. Так, відповідно до частини п'ятої статті 130 КЗпП ( 322-08 ) працівник, який заподіяв шкоду, може добровільно покрити її повністю або частково, а за згодою власника або уповноваженого ним органу - передати для покриття заподіяної шкоди рівноцінне майно або полагодити пошкоджене.
У разі відмови працівника добровільно відшкодувати завдані підприємству збитки, до нього застосовується примусовий порядок покриття шкоди шляхом утримання суми збитків з його заробітної плати. Це означає, що згода працівника на вирахування з його зарплати зазначених сум не потрібна.
Якщо до працівника застосовується обмежена матеріальна відповідальність, котра означає обмеження суми відшкодування розміром заробітної плати, то для примусового стягнення суми збитків достатньо наказу керівника підприємства. У разі необхідності стягнення збитків з керівника підприємства або з його заступника достатньо наказу Держводгоспу України, вищого в порядку підлеглості органу, про стягнення збитків.
Наказ про примусове стягнення з працівника суми відшкодування має бути видано не пізніше двох тижнів з дня виявлення шкоди, а виконання наказу може здійснюватися не раніше семи днів з дня повідомлення про це працівника, до якого застосовується стягнення.
Якщо працівник не згоден із наказом про відшкодування ним збитків, зокрема, з розміром відшкодування, зазначеного в наказі, він має право подати відповідну заяву про вирішення спору до комісії по трудових спорах на підприємстві, де він працює, або позовну заяву до суду.
Якщо до працівника застосовується повна або підвищена матеріальна відповідальність, покриття шкоди здійснюється лише за рішенням суду, до якого з позовом має звернутися керівник підприємства. Такий позов подається до суду протягом одного року з дня виявлення факту заподіяння працівником шкоди підприємству. У разі встановлення факту заподіяння шкоди за результатами інвентаризації матеріальних цінностей, ревізії або перевірки фінансово-господарської діяльності підприємства, днем виявлення шкоди вважатиметься день підписання відповідного акта, висновку комісії або іншого документа, в якому зафіксовано результати перевірок, проведених відповідними уповноваженими органами чи посадовими особами.
Шкода, заподіяна працівником третім особам, відшкодовується їм за рахунок підприємства-роботодавця, яке в подальшому стягує розмір відшкодування з працівника, винного у спричиненні шкоди, у порядку регресу. При цьому днем виявлення факту заподіяння шкоди вважається день виплати підприємством суми відшкодування третім особам, з якого й починають обчислення річного строку для висунення підприємством до працівника регресної вимоги.
Начальник Юридичного відділу О.Райчева