ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА
РІШЕННЯ
N 22/242 від 11.10.2004 р.
Про визнання недійсним положення
Головуючий Ш.
Відповідач К.
За позовом Державного підприємства “Авіаційний науково-технічний комплекс ім. Антонова” до Кабінету Міністрів України про визнання недійсним положення в частині.
Представники:
від позивача - Марченко Р.В.
Рішення прийняте 11 жовтня 2004 року у відповідності з вимогами статті 77 Господарського процесуального кодексу України. У судовому засіданні 13 вересня 2004 року була оголошена перерва до 11 жовтня 2004 року.
Обставини справи :
Державне підприємство “Авіаційний науково-технічний комплекс ім. О. К. Антонова” звернулось до Господарського суду міста Києва із позовними вимогами до Кабінету Міністрів України про визнання недійсним з моменту прийняття Типового положення з планування обліку і калькулювання собівартості науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт (надалі - Типове положення), затвердженого постановою відповідача № 830 від 20 липня 1996 року в частині встановлення заборони підприємствам на включення до калькуляції кошторисної вартості науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт (НДДКР) при НДДКР не за рахунок госпрозрахункових коштів.
Заявлені позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що Типове положення в частині зноски до додатку 2, в якій зазначається, що прибуток планується для НДДКР, які проводяться за рахунок госпрозрахункових коштів на платіж позивача, не відповідає наступним нормам законодавства:
- пункту 5 статті 116 Конституції України в частині не забезпечення рівності усіх суб'єктів права власності;
- статті 13 Господарського кодексу України, якою визначається, що між сторонами державного замовлення виникають саме господарські відносини;
- статті 142 Господарського кодексу України, відповідно до якої порядок використання прибутку державних підприємств встановлюється відповідно до закону, тоді як постанова відповідача не є законом;
- частині 2 статті 31 Господарського кодексу України, відповідно до якої дискримінація суб'єктів господарювання не допускається, тоді як оскарженою постановою було фактично заборонено включати до кошторисної вартості НДДКР прибуток, якщо НДДКР проводиться не за рахунок госпрозрахункових коштів;
- пункту 2 статті 6 Закону України “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність”, відповідно до якої питання методології бухгалтерського обліку та фінансової звітності здійснюється Міністерством фінансів України, а не відповідачем;
- Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”, в редакції Закону України № 283/97 від 22 травня 1997 року, якою відповідачу вже не надавались повноваження на затвердження типових положень планування, обліку і планування собівартості продукції (робіт, послуг) по окремих галузях народного господарства;
- пункту 3.1 статті 3 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”, в редакції Закону України № 283/97 від 22 травня 1997 року, відповідно до якої, на думку позивача, прибуток має бути визначений згідно із податковим законодавством;
- статті 8 Закону України “Про ціни і ціноутворення”, відповідно до якої державне регулювання цін і тарифів не здійснюється шляхом заборони формування прибутку підприємств;
- статті 4 Закону України “Про оплату праці”, якій, на думку позивача, не відповідає з калькуляції НДДКР статті “Прибуток”;
- статтям 18, 20, 27 Закону України “Про підприємства в Україні” в редакції, чинній на момент вступу в силу оскарженої постанови;
- статтям 1, 2 Закону України “Про підприємництво”, що діяв на момент вступу в силу оскарженої постанови, адже згідно із зазначеними нормами основною метою підприємництва є одержання прибутку, тоді як оскаржена постанова фактично забороняє позивачу отримувати прибуток від НДДКР.
Представник відповідача позов не визнав. Заперечуючи проти позову представник відповідача вказує на пропуск позивачем строку позовної давності, адже зазначена постанова набрала чинності 20 липня 1996 року, встановлений загальний строк позовної давності становить три роки, а позов заявлено у серпні 2004 року. По суті позовних вимог від представника відповідача заперечень не надходило, тоді як ухвалою господарського суду міста Києва від 17 серпня 2004 року відповідача було зобов'язано надати обґрунтований відзив на позовну заяву.
Клопотання представника відповідача про залучення до участі у справі третіх осіб судом відхилено.
Розглянувши подані учасниками процесу документи і матеріали, заслухавши пояснення поважних представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та подані заперечення, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, міста Києва, -
встановив :
Відповідно до статті 12 Господарського процесуального кодексу України господарським судам підвідомчі, зокрема, справи у спорах про визнання недійсним актів з підстав, зазначених у законодавстві.
Позивачем заявлений позов про визнання недійсною частково постанови Кабінету Міністрів України. Виходячи із змісту рішення Конституційного Суду України № 13-рп/98 від 1 жовтня 1998 року, господарським судам підвідомчі справи про законність актів Кабінету Міністрів України, а отже, спір про визнання недійсною постанови Кабінету Міністрів України підсудний господарському суду міста Києва.
Згідно зі статтею 113 Конституції України Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, який у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента України. Кабінет Міністрів України у відповідності зі статтями 6, 19 Конституції України має діяти виключно на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Пунктом 11.3 статті 11 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств”, в редакції Закону України № 334/94-ВР від 28 грудня 1994 року, Кабінет Міністрів України було уповноважено затверджувати Типові положення з планування, обліку і калькулювання собівартості продукції (робіт, послуг) по окремих галузях народного господарства, виходячи із змісту статті 9 цього Закону.
Діючи у межах повноважень, наданих відповідачу, зазначеною вище нормою, чинної на той час редакції Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” 20 липня 1996 року, Кабінетом Міністрів України своєю постановою № 830 було затверджене Типове положення з планування, обліку і калькулювання собівартості науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт (НДДКР). Згідно з пунктом 3 Типового положення, цим положенням встановлюються єдині методичні засади визначення собівартості НДДКР в організаціях, які їх виконують, незалежно від форм власності й господарювання.
Під організаціями у цьому положенні розуміються науково-дослідні, конструкторські, проектно-конструкторські і технологічні організації, а також, науково-дослідні і конструкторські підрозділи підприємств, установ і організацій, які виконують та надають науково-дослідні, проектні, конструкторські, технологічні роботи та послуги, створюють дослідні зразки або партії виробів, необхідних для проведення НДДКР згідно з вимогами, погодженими із замовниками (пункт 2 Типового положення).
Відповідно до пункту 28 Типового положення з планування витрат на проведення НДДКР здійснюється організацією розрахунків, результати яких відображаються в калькуляції кошторисної вартості в цілому за темою, в тому числі: вартості робіт, які підлягають виконанню у поточному році, за формою згідно з додатком № 2.
Додатком № 2 до Типового положення було закріплено форму Калькуляції кошторисної вартості витрат на проведення НДДКР. Згідно із цією формою до статей витрат на проведення НДДКР було включено дев'ять позицій. У позиції № 9 було вказано що до накладних витрат, що включаються до Калькуляції кошторисних витрат на проведення НДДКР, включається, зокрема, прибуток, проте, він планується тільки для тих НДДКР, що проводяться за рахунок госпрозрахункових коштів.
Включивши до Типового положення зазначене зауваження, відповідач фактично заборонив включення до кошторисних витрат на проведення НДДКР закладення прибутку підприємства, якщо ці НДДКР проводяться не за рахунок госпрозрахункових коштів. Відповідно до викладеного, позивач від проведення НДДКР на виконання, наприклад, державного замовлення, позбавляється права отримання прибутку від своєї діяльності.
Позивач є виконавцем НДДКР, в тому числі, наприклад, основним виконавцем загальнодержавної програми створення військово-транспортного літака АН-70 та його закупівлі за державним оборонним замовленням, а отже, обмеження, вказані у оскарженій постанові, унеможливлюють отримання ним прибутку від основних видів своєї діяльності.
Відповідно до пункту 2 роз'яснення Пленуму Вищого арбітражного суду України № 02-5/35 від 26 січня 2000 року “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів” підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт.
Компетенція Кабінету Міністрів України визначена у нормах розділу VI Конституції України. Проте, жодним положенням Основного Закону не було надано Кабінету Міністрів України повноважень обмежувати суб'єктів господарювання у джерелах отримання прибутку.
Заборонивши суб'єктам господарювання отримання прибутку від діяльності, пов'язаної із проведенням НДДКР, якщо ці НДДКР проводяться на державне замовлення, Кабінет Міністрів України фактично врегулював, на власний розгляд, правові засади підприємницької діяльності, тоді як згідно з пунктом 8 частини першої статті 92 Конституції України правові засади і гарантії підприємництва встановлюються виключно законами України.
Законами України, якими на момент прийняття оскарженого положення здійснювалось регулювання підприємницької діяльності були Закон України “Про підприємництво”, Закон України „Про підприємства в Україні", Закон України “Про власність” тощо.
Згідно зі статтею 1 Закону України “Про підприємництво” в редакції, чинній на момент прийняття оскарженої постанови, підприємництво - це самостійна ініціатива, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку. Суб'єктами підприємницької діяльності, згідно із статтею 2 Закону, є юридичні особи всіх форм власності, а отже, позивач, підпадаючи під визначення суб'єкта господарювання, має право здійснювати підприємницьку діяльність з метою отримання прибутку.
Обмеження у здійсненні підприємницької діяльності були закріплені у статті 4 Закону України “Про підприємництво”, проте, серед зазначеного переліку відсутнє таке обмеження, як заборона отримання прибутку від науково-дослідної та дослідно-конструкторської діяльності, яка проводиться на державне замовлення.
Серед принципів підприємницької діяльності, закріплених у статті 5 Закону України “Про підприємництво”, визначені такі принципи, як: вільний вибір видів діяльності; самостійне формування програми діяльності та вибір постачальників і споживачів вироблюваної продукції, встановлення цін відповідно до законодавства; вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, установлених законодавством. Таким чином, законодавством, чинним на дату прийняття оскарженої постанови, було прямо вказано на можливість отримання прибутку підприємствами незалежно від форм власності від своєї підприємницької діяльності.
Згідно зі статтею 1 Закону України “Про підприємства в Україні” в редакції, чинній на дату винесення оскарженої постанови, підприємство визначалось, як основна організаційна ланка народного господарства України. Підприємство - самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу).
В абзаці третьому пункту 1.3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України №1-рп/2003 від 16 січня 2003 року суд конституційної юрисдикції зазначив, що після Конституції України, що має найвищу юридичну силу (частина друга статті 8), закони в ієрархії нормативно-правових актів посідають провідне місце. Відповідно до цього провідну роль у регулюванні відносин з отримання прибутку від науково-дослідної діяльності мають відігравати норми, включені до Законів України, тоді як норми підзаконних нормативних актів не можуть суперечити закону.
Більш детально з цього приводу вказано у пункті 4.1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України № 9-рп/2001 від 19 червня 2001 року, де визначено, що Україна є правовою державою (стаття 1 Конституції України), а в правовій державі існує сувора ієрархія нормативних актів, відповідно до якої постанови та інші рішення органів виконавчої влади мають підзаконний характер і не повинні викривляти сутність і зміст законів.
Зважаючи на те, що постанова Кабінету Міністрів України у оскарженій частині суперечить чинним на дату її прийняття законам України, вимоги позивача підлягають задоволенню.
Окрім того, суд приймає до уваги, що із набранням чинності Законом України № 283/97-ВР від 22 травня 1997 року, яким Законом України “Про оподаткування прибутку підприємств” було викладено у новій редакції, у Кабінету Міністрів України взагалі відпали повноваження на затвердження типових положень планування, обліку і калькулювання собівартості продукції (робіт, послуг) по окремих галузях народного господарства.
16 травня 2002 року відповідач своєю постановою № 630 включив оскаржену постанову до переліку постанов, які втратили чинність. Натомість, вже 10 липня 2002 року, без будь-яких підстав, відповідачем було відновлено дію оскарженої постанови, тоді як станом на 10 липня 2002 року відповідач не мав жодних повноважень на затвердження типових положень.
Відповідно до викладеного, вимоги позивача про визнання недійсною постанови Кабінету Міністрів України № 830 від 20 липня 1996 року в частині встановлення заборони підприємствам на включення до калькуляції кошторисної вартості НДДКР при виконання НДДКР не за рахунок госпрозрахункових коштів підлягають задоволенню.
При цьому, суд відхиляє клопотання відповідача про відмову у позові на підставі пункту 4 статті 267 Цивільного кодексу України з наступних підстав.
Відповідно до частини четвертої статті 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Від сторін спору заяв про застосування позовної давності не поступало, а отже, стаття 267 Цивільного кодексу України у будь-якому разі не може бути застосованою у даній справі.
Окрім того, згідно зі статтею 76 Цивільного кодексу УРСР та статтею 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Оскаржена постанова є актом нормативного характеру, призначеного для неодноразового застосування, а отже, правові наслідки зазначеною постановою породжуються щодня, від дати її прийняття, а також порушення прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі зазначеною постановою здійснюється щоденно. Відповідно до викладеного, підстав для тверджень про порушення позовної давності у господарського суду немає.
Клопотання відповідача про залучення до участі у справі в якості третіх осіб на стороні відповідача Міністерства фінансів України та Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України не може бути задоволеним через необґрунтованість.
Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 49, 82-85 ГПК України, -
вирішив:
Позов задовольнити повністю.
Визнати Типове положення з планування, обліку і калькулювання собівартості науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт, затверджене постановою Кабінету Міністрів України № 830 від 20 липня 1996 року, в частині встановлення заборони підприємствам на включення до калькуляції кошторисної вартості науково-дослідних та дослідно конструкторських робіт (НДДКР) при виконання НДДКР не за рахунок госпрозрахункових коштів (зноска Додатку № 2) недійсним.
Рішення набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня прийняття.