ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
СУДОВА ПАЛАТА У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
ПОСТАНОВА
24.06.2003
Справа N 10/121
Щодо розгляду касаційної скарги Кременчуцької об'єднаної
державної податкової інспекції Полтавської області
Верховний Суд України на засіданні Судової палати у господарських справах у складі: <...>
за участю представників <...>
розглянувши касаційну скаргу Кременчуцької об'єднаної державної податкової інспекції Полтавської області (далі - Кременчуцька ОДПІ) на постанову Вищого господарського суду України від 24.03.2003 р. N 10/121, ВСТАНОВИВ:
У квітні 2002 р. державна податкова інспекція у Глобинському районі Полтавської області звернулася в господарський суд Полтавської області із позовом до відкритого акціонерного товариства "Глобинський цукровий завод" (далі - Завод) та закритого акціонерного товариства "Укртехсервіс" (далі - Товариство) про визнання недійсною укладеної між відповідачами угоди від 20.12.2001 р. про погашення боргу (далі - угода).
Позивач вказував, що за умовами угоди Завод зобов'язався передати Товариству в рахунок боргу майно, основні засоби (обладнання) на суму 1734376 грн., а Товариство зобов'язалося передати емітований Заводом 05.11.2001 р. простий вексель зі строком оплати по пред'явленню на суму 1734336 грн. Посилаючись на те, що майно, яке є предметом угоди, перебувало у податковій заставі і відчужено без письмової згоди органу державної податкової служби, позивач просив визнати угоду недійсною на підставах, передбачених статтями 48, 49 Цивільного кодексу України ( 1540-06 ).
Ухвалою господарського суду Полтавської області від 16.07.2002 р. державну податкову інспекцію у Глобинському районі Полтавської області замінено на Кременчуцьку ОДПІ в порядку процесуального правонаступництва.
Завод позов не визнавав, обґрунтовуючи свої заперечення тим, що після набрання чинності ст. 8 Закону України від 21.12.2000 р. N 2181-III "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (далі - Закон N 2181) позивач не надсилав повідомлень про наявність податкової застави чи податкового боргу. У період з 20.12.2001 р. по 03.01.2002 р., тобто коли укладено угоду, за даними карток особових рахунків у Заводу не було податкового боргу. Завод вказував, що предметом угоди є погашення заборгованості перед Товариством, яка виникла в результаті господарської діяльності; ця угода не має спрямованості на ухилення від сплати податків.
Товариство позов не визнавало, посилаючись на те, що є добросовісним набувачем майна за угодою. На думку Товариства, позивач не довів, що угода не відповідає вимогам закону, а також що вона спрямована на порушення вимог законодавства про оподаткування та на ухилення від сплати податків.
Рішенням господарського суду Полтавської області від 06.09.2002 р. у позові відмовлено. Рішення вмотивовано тим, що позивачем не доведена наявність обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною. Зокрема суд виходив із того, що за матеріалами документальної перевірки дотримання вимог законодавства про оподаткування у Заводу не було податкового боргу на дату укладення угоди. Суд зазначив, що за відсутності в картках особових рахунків даних про податкову заборгованість Заводу не можна вважати доведеним умисел сторін угоди на реалізацію майна всупереч вимогам закону.
Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 09.01.2003 р. зазначене рішення залишено без змін. Погоджуючись з висновками суду першої інстанції, апеляційний суд додатково зазначив, що позивачем не надано доказів перебування спірного майна у податковій заставі. При цьому суд апеляційної інстанції виходив із того, що запис у державному реєстрі застав рухомого майна від 16.12.1999 р. не є таким доказом, оскільки відповідно до положень Закону N 2181 податковий борг, який виник станом на 31 грудня 1999 р., підлягав списанню.
Постановою Вищого господарського суду України від 24.03.2003 р. N 10/121 зазначену постанову Харківського апеляційного господарського суду залишено без змін.
22 травня 2003 р. Верховним Судом України за касаційною скаргою Кременчуцької ОДПІ порушено провадження з перегляду у касаційному порядку постанови Вищого господарського суду України від 24.03.2003 р. N 10/121. У касаційній скарзі ставиться питання про скасування оскарженої постанови та передачу справи на новий розгляд до суду першої інстанції з мотивів виявлення різного застосування Вищим господарським судом України одного й того ж положення закону у аналогічних справах. На обґрунтування мотивів касаційної скарги щодо неоднозначного застосування господарськими судами п.п. 8.7.1 п. 8.7 ст. 8 Закону N 2181 зроблено посилання на постанову Вищого господарського суду України від 16.01.2003 р. N 3/228.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивача, розглянувши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи. Верховний Суд України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню на таких підставах.
Податкову заставу як спосіб забезпечення погашення платником податків податкової заборгованості запроваджено Указом Президента України від 04.03.1998 р. N 167/98 "Про заходи щодо підвищення відповідальності за розрахунки з бюджетами та державними цільовими фондами" (далі - Указ N 167/98). Статтею 2 Указу N 167/98 було встановлено, що з дня виникнення податкової заборгованості все майно і майнові права платника податків перебувають у податковій заставі, крім майна і майнових прав, що відповідно до закону не можуть бути предметом застави, та основних фондів підприємства, визнаного у встановленому порядку казенним підприємством. За правилами цієї ст. податкова застава не потребувала письмового оформлення; у триденний строк від дня виникнення податкової застави орган державної податкової служби повинен був письмово повідомити платника податків про податкову заставу належного йому майна та майнових прав. Статтею 3 Указу N 167/98 передбачалося, що з 1 липня 1998 р. податкова застава рухомого майна підлягає реєстрації в Державному реєстрі застав рухомого майна.
На обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що під час дії Указу N 167/98 Заводу були направлені повідомлення від 17.08.1998 р. N 15, від 29.09.1999 р. N 823/8, від 26.07.2000 р. N 1684/6 та від 01.09.2000 р. N 1876/6 про перебування всього майна і майнових прав у податковій заставі до повного погашення податкової заборгованості. Згідно з витягом про внесення запису до Державного реєстру застав рухомого майна податкова застава рухомого майна та майнових прав Заводу виникла 17 серпня 1998 р., та зареєстрована 16 грудня 1999 р. за N 18; запис про реєстрацію застави дійсний до 15 грудня 2004 р.
Відхиляючи вказані докази, суди послалися на те, що відповідно до положень Закону N 2181 податковий борг, який виник станом на 31 грудня 1999 р. і не сплачений до 21 лютого 2001 р., підлягав списанню, а тому на дату укладення спірної угоди Завод не мав податкового боргу.
Однак при встановленні зазначених фактів судами порушено норми матеріального і процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а Вищий господарський суд України на це уваги не звернув.
Судами не враховано, що передбачений п. 18.1 ст. 18 Закону N 2181 механізм реструктуризації податкового боргу передбачав як списання боргу, що виник станом на 31 грудня 1999 р., так і розстрочення боргу, який виник у період з 1 січня 2000 р. до 1 січня 2001 р. На обґрунтування доводів щодо наявності у Заводу на дату укладення спірної угоди несплаченого розстроченого податкового боргу на суму 339853 грн. 75 коп. позивач посилався на рішення начальника державної податкової інспекції у Глобинському районі Полтавської області про розстрочення податкового боргу від 14.05.2001 р. N 1, від 26.06.2001 р. N 34, від 31.07.2001 р. N 66, від 31.07.2001 р. N 70 та відповідні договори, укладені між податковим органом і Заводом.
Вказані рішення податкового органу приймалися під час дії Указу N 167/98, ст. 7 якого передбачалося, що податкова застава припиняється погашенням або списанням у встановленому порядку податкової заборгованості. Отже, за нормами Указу N 167/98 припинення податкової, застави не пов'язувалось із настанням такого юридичного факту як розстрочення податкового боргу.
Відповідно до пунктів 19.1, 19.2 Закону N 2181 з набранням чинності з 1 жовтня 2001 р. ст. 8 "Податкова застава" припинилася дія Указу N 167/98 у частині правового регулювання податкової застави. Слід зазначити, що у зв'язку з набранням чинності зазначеною статтею законодавство не містить вказівок, які б давали підставу для висновку про звільнення активів платника податків з податкової застави, що виникла до 1 жовтня 2001 р. на підставі Указу N 167/98.
Згідно з п.п. 8.6.1 п. 8.6 ст. 8 Закону N 2181 платник податків, активи якого перебувають у податковій заставі, здійснює вільне розпорядження ними, за винятком операцій, що підлягають письмовому узгодженню з податковим органом, зокрема, операцій з продажу, інших видів відчуження або оренди (лізингу) нерухомого та рухомого майна, майнових чи немайнових прав. Аналогічна норма, якою платнику податків дозволялося відчужувати майно та майнові права, цю перебувають у податковій заставі, лише за письмовою згодою органів державної податкової служби, містилася у ст. 5 Указу N 167/98.
Враховуючи викладене, висновки судів про те, що позовні вимоги не знайшли свого підтвердження, не можуть бути визнані обґрунтованими, оскільки зроблені всупереч вимогам Указу N 167/98 та Закону N 2181.
За таких обставин всі ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд до суду першої інстанції. При новому розгляді справи суду слід всебічно і повно перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, і залежно від встановлених обставин вирішити спір відповідно до закону.
Керуючись статтями 111-17 - 111-21 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ), Верховний Суд України ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Кременчуцької об'єднаної державної податкової інспекції Полтавської області задовольнити.
Постанову Вищого господарського суду України від 24.03.2003 р. N 10/121, постанову Харківського апеляційного господарського суду від 09.01.2003 р. та рішення господарського суду Полтавської області від 06.09.2002 р. скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.