РАДА ЄВРОПИ
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
РІШЕННЯ
Справа "Полонець проти України"
(Заява N 39496/02)
Страсбург, 20 вересня 2005 року
Неофіційний переклад
У справі "Полонець проти України", Європейський суд з прав людини (друга секція), засідаючи палатою, після наради за зачиненими дверима 30 серпня 2005 року постановляє таке рішення, винесене в цей день:
Процедура
1. Справу було розпочато за заявою (N 39496/02) проти України, поданою до Суду згідно зі ст. 34 Конвенції про захист прав людини та основних свобод українцем Миколою Йосиповичем Полонцем (заявник) 15 жовтня 2002 року.
2. Український уряд був представлений його уповноваженою особою Валерією Лутковською.
3. 19.11.2000 Суд вирішив передати скаргу урядові-відповідачеві. Згідно з параграфом 3 ст. 29 Конвенції Суд прийняв рішення про застосування та розгляд прийнятності й суті заяви одночасно.
Факти
I. Обставини справи
4. Заявник народився в 1948 році. Нині проживає в Житомирі, Україна.
5. 28.01.2000 заявник вийшов на пенсію з посади в Житомирському обласному відділенні міліції. Не отримавши вихідної допомоги, на яку він мав право, заявник ініціював справу проти відділення міліції, вимагаючи виплати боргу.
6. 07.11.2001 Корольовський районний суд м. Житомира призначив заявникові 7410 грн. (1147 євро) для виплати боргу із зарплати. 12.05.2002 апеляційний суд Житомирської області на вимогу відділення міліції переглянув справу і підтримав рішення суду першої інстанції.
7. 19.03.2002 Корольовський районний відділ виконавчої служби розпочав виконавчі процедури за рішенням від 07.11.2001 і приєднав справу заявника до інших виконавчих процедур проти боржника.
8. 14.06.2002 Богунський районний суд м. Житомира відхилив скаргу заявника щодо бездіяльності виконавчої служби. Суд установив, що в жовтні 2001 року, під час виконавчих процедур, до яких згодом була приєднана й заявникова справа, виконавча служба наклала арешт на банківський рахунок відділення міліції, не виявивши жодних основних фондів, які можна було б вилучити. Суд зробив висновок, що за відсутності асигнувань, призначених для таких цілей, до відділення міліції неможливо вжити ніяких інших заходів стягнення боргу. Це рішення було підтримане 26.08.2002 апеляційним судом та 13.01.2003 Верховним Судом.
9. 17.01.2004 Корольовський районний суд на вимогу відділення міліції тимчасово припинив процедури. 06.04.2004 апеляційний суд скасував це рішення, оскільки його ухвалили за відсутності заявника й воно було безпідставним. 14.05.2004 Корольовський районний суд врешті відхилив скаргу відділення міліції.
10. 23.09.2004 виконавча служба припинила виконавчі процедури, оскільки рішення від 07.11.2001 було виконане повністю.
II. Відповідне національне право та практика
11. Відповідне національне право викладено в рішенні "Войтенко проти України" від 29.06.2004 (заява N 18966/02, параграфи 20-25).
Право
I. Стверджуване порушення Параграфа 1
ст. 6 Конвенції та
ст. 1 Протоколу N 1
12. Заявник нарікав на неспроможність державних органів виконати рішення від 07.11.2001, відповідно до якого йому призначалася виплата вихідної допомоги. Він посилався на параграф 1 ст. 6 Конвенції та ст. 1 Протоколу N 1, які зазначають таке:
параграф 1 статті 6 Конвенції
"Кожна людина має право при визначенні її громадянських прав і обов'язків ... на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного терміну незалежним і безстороннім судом".
Стаття 1 Протоколу N 1
"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше, як у громадських інтересах і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Попередні положення, однак, жодним чином не обмежують право держави запроваджувати такі закони, які, на її думку, необхідні для здійснення контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів чи для забезпечення сплати податків або інших зборів чи штрафів".
13. Уряд оспорив скарги.
А. Прийнятність
1. Статус заявника як жертви
14. Уряд наполягав, що відповідно до ст. 34 Конвенції заявник не може більше претендувати на статус жертви порушення та що справа, таким чином, має бути відхилена як така, що не узгоджується ratione personae з вимогами Конвенції.
15. Заявник не погодився.
16. Суд зазначає, що це питання вже вивчалося в низці рішень Суду ("Ромашов проти України" від 27.07.2004, заява N 67534/01, параграф 27, "Шмалько проти України" від 20.07.2004, заява N 60750/00, параграф 34). У цих справах Суд зробив висновок, що заявник може претендувати на статус жертви стверджуваного порушення прав, гарантованих параграфом 1 ст. 6 стосовно періоду, впродовж якого оскаржуване ним рішення залишалося невиконаним (див. рішення у справі "Скубенко проти України" від 06.04.2004, заява N 41152/98). На тих самих підставах Суд відхиляє заперечення уряду в поточній справі.
2. Вичерпання національних засобів захисту
17. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав доступних йому національних засобів захисту, оскільки не оскаржив шестимісячну бездіяльність виконавчої служби, оскарження чого, на думку уряду, дало би більше перспектив на успіх, ніж оскарження заявником двомісячної бездіяльності виконавчої служби, зроблене ним у 2002 році.
18. Заявник не коментував ці твердження.
19. Суд нагадує, що, як стає очевидним із рішення Богунського районного суду від 14.06.2002, виконання рішення на користь заявника могло бути здійснене лише за умови, що держава передбачить і призначить із державного бюджету відповідні видатки. Таким чином, Суд робить висновок, що будь-які провадження проти виконавчої служби були б недостатніми з огляду на той факт, що зволікання з виконанням рішення від 07.11.2001 відбувалося з причин, на які виконавча служба не могла вплинути (див. серед багатьох інших рішення у справі "Михайленки та інші проти України", заява N 35091/02 та наступні, параграфи 38-39, ECHR 2004).
3. Висновок
20. Суд зауважує, що заява не є головним чином необгрунтованою в розумінні параграфа 3 ст. 35 Конвенції. Далі Суд вказує, що вона не є неприйнятною за будь-яких інших обставин.
В. Суть
21. Уряд доводив, що виконавча служба вжила всіх необхідних заходів для виконання рішення, прийнятого на користь заявника. Крім того, уряд стверджував, що виконання відкладалося в січні 2004 року рішенням Корольовського районного суду щодо тимчасового призупинення процедур.
22. Заявник наголошував, що зволікання з виконанням судового рішення на його користь сталося з вини держави.
23. Суд зауважує, що рішення на користь заявника залишалося невиконаним упродовж 2 років і 10 місяців.
24. Суд часто встановлював порушення параграфа 1 ст. 6 Конвенції у справах, що ставили подібні питання (див. рішення у справі "Войтенко проти України", параграфи 43 та 55).
25. Ознайомившись із матеріалами, надісланими до Суду, останній зазначає, що уряд не запропонував для розгляду жодного факту чи аргументу, які переконали б Суд зробити інший висновок у поточній справі. Зокрема, Суд вказує, що з боку уряду було неправильним згадувати рішення від 17.01.2004, яке згодом було скасоване апеляційним судом як необгрунтоване (параграф 9 вище). Таке рішення не може слугувати виправданням недотриманню своїх обов'язків за Конвенцією.
26. Посилаючись на прецедентне право з цього питання, Суд робить висновок, що своїм невиконанням упродовж 2 років і 10 місяців чинного рішення на користь заявника українські владні органи перешкоджали йому в отриманні грошей, на які заявник мав право.
27. Таким чином, мало місце порушення параграфа 1 ст. 6 Конвенції та ст. 1 Протоколу N 1.
II. Стверджуване порушення ст. 13
Конвенції
28. Далі заявник нарікав, що він не мав ефективних засобів щодо його скарги за параграфом 1 ст. 6 Конвенції. Він посилався на ст. 13 Конвенції, яка зазначає таке:
"Кожна людина, права і свободи якої, викладені в цій Конвенції, порушуються, має ефективний засіб захисту у відповідному національному органі незалежно від того, що порушення було вчинене особами, котрі діяли як офіційні особи".
29. Суд зазначає, що ця скарга пов'язана з питаннями, які розглядалися вище і, таким чином, має бути проголошена прийнятною.
30. Уряд наполягав, що заявник мав у своєму розпорядженні чітко гарантовані українським законодавством ефективні засоби для оскарження невиконання судового рішення, прийнятого на його користь. Уряд посилався на свої доводи щодо невичерпання національних засобів.
31. Заявник оспорив ці аргументи, стверджуючи, що вказані засоби не могли бути ефективними в його справі, оскільки виконавча служба, якій було доручено виконання рішення, не була винною у зволіканні з виконавчими процедурами.
32. Суд посилається на свої висновки (параграф 19), відхиляючи аргументи уряду щодо національних засобів захисту. З тих самих причин Суд робить висновок, що заявник не мав ефективного засобу захисту, як того вимагає ст. 13 Конвенції , для компенсації шкоди, спричиненої зволіканням у поточній процедурі. Відповідно, мало місце порушення цієї гарантії.
III. Застосування статті 41 Конвенції
33. Стаття 41 Конвенції передбачає:
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє законодавство відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову сатисфакцію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".
А. Шкода
34. Заявник вимагав 18886 євро матеріальної та моральної шкоди.
35. Уряд стверджував, що заявник не зазнав ніякої шкоди, і запропонував, що встановлення порушення буде достатньою сатисфакцією.
36. Суд не встановив причинно-наслідкового зв'язку між встановленим порушенням і матеріальною шкодою, що стверджується; таким чином, ця претензія відхиляється. Однак, зробивши оцінку на справедливій основі, Суд призначає заявникові 1360 євро компенсації моральної шкоди.
В. Судові витрати
37. Заявник також вимагав 165 євро судових витрат, яких він зазнав у національних судах.
38. Уряд залишив питання судових витрат на розгляд Судові.
39. Відповідно до прецедентного права Суду, заявник має право на відшкодування судових витрат лише настільки, наскільки було доведено, що вони були необхідними, дійсно мали місце й витрачені в розумній кількості. Посилаючись на наявну інформацію, Суд призначає суму, яку вимагав заявник.
С. Відсотки в разі несвоєчасної сплати
40. Суд вважає за необхідне, щоб відсотки в разі несвоєчасної сплати грунтувалися на офіційному обмінному курсі Європейського центрального банку, до якого має бути додано 3%.
На цих підставах суд одностайно:
1. Проголошує скаргу заявника прийнятною.
2. Постановляє, що було порушено параграф 1 ст. 6 Конвенції .
3. Постановляє, що було порушено ст. 13 Конвенції .
4. Постановляє, що було порушено ст. 1 Протоколу N 1.
5. Постановляє:
а) держава-відповідач має сплатити заявникові впродовж трьох місяців з дати, коли рішення стає остаточним відповідно до параграфа 2 ст. 44 Конвенції , компенсацію моральної шкоди в розмірі 1360 (одна тисяча триста шістдесят) євро та 165 (сто шістдесят п'ять) євро судових витрат, що мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом, який діє на день винесення цього рішення, та будь-які податки, що можуть вимагатися;
b) після сплину вищевказаних трьох місяців до дати виплати на вказані суми мають сплачуватися відсотки за несвоєчасну сплату плюс 3% за офіційним курсом Європейського центрального банку.
6. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Викладено англійською мовою і повідомлено в письмовій формі 20 вересня 2005 року згідно з параграфами 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.