РАДА ЄВРОПИ
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ


РІШЕННЯ

Справа "Сичов проти України"
(Заява N 4772/02)

Страсбург, 11 жовтня 2005 року

Неофіційний переклад

У справі "Сичов проти України"

Європейський суд з прав людини (друга секція), засідаючи палатою, після наради за зачиненими дверима 20 вересня 2005 року постановляє таке рішення, винесене в цей день:

Процедура

1. Справу було розпочато за заявою (N 4773/02) проти України, поданою до Суду згідно зі ст. 34 Конвенції про захист прав людини та основних свобод українцем Віктором Григоровичем Сичовим (далі - заявник) 12 березня 2001 року.

2. Український уряд був представлений його уповноваженою особою Валерією Лутковською.

3. 07.09.2004 Суд проголосив заяву частково прийнятною і вирішив передати скаргу щодо невиконання рішень, прийнятих на користь заявника, та щодо браку ефективних засобів захисту урядові-відповідачеві. Згідно з параграфом 3 ст. 29 Конвенції Суд прийняв рішення про розгляд прийнятності й суті заяви одночасно.

Факти

I. Обставини справи

4. Заявник народився в 1941 році. Нині проживає в м. Горлівка Донецької області.

5. 14.09.2000 Центральний районний суд м. Горлівки зобов'язав шахту ім. Леніна (державне підприємство, далі - шахта) виплатити заявникові 10798,45 грн. (приблизно 1800 євро) боргів щодо пільг з інвалідності. Рішення набрало чинності і було надіслане до виконавчої служби на виконання. 05.10.99 вона розпочала процедуру виконання у справі заявника.

6. 31.10.2000 Центральний районний суд, посилаючись на рішення Донецького обласного арбітражного суду (далі - арбітражний суд) від 21.12.98, яким шахта була оголошена банкрутом, зобов'язав виконавчу службу передати виконавчий лист ліквідаційній комісії. Відповідно до вказаного рішення арбітражного суду ліквідаційна комісія мала складатися з представників основних кредиторів шахти, включаючи Пенсійний фонд, Фонд держмайна, Державну податкову адміністрацію та кілька державних підприємств.

7. 17.11.2000 Донецьке обласне управління юстиції поінформувало заявника про неможливість передання виконавчого листа ліквідаційній комісії, оскільки вона фактично не була створена.

8. 26.01.2001 на вимогу заявника суддя арбітражного суду поінформував його, що комісія не склала ліквідаційного балансу, як це вимагалося законодавством про банкрутство. Проте суд вказував, що національне право не передбачало для цього ніякого часового ліміту. Не передбачало воно й жодних санкцій за бездіяльність комісії.

9. 08.02.2001 арбітражний суд наказав ліквідаційній комісії скласти вищевказаний баланс.

10. 26.02.2001 збори кредиторів шахти встановили, що ліквідаційну комісію не було створено.

11. 20.03.2001 на вимогу шахти арбітражний суд призупинив процедуру банкрутства на час прийняття рішення щодо протесту на рішення цього ж суду від 21.12.98.

12. 27.03.2001 виконавчий лист у справі заявника було направлено до новоствореної ліквідаційної комісії.

13. 02.07.2001 суд у порядку нагляду скасував рішення від 21.12.98 і повернув справу на повторний розгляд.

14. 29.08.2001 Донецький обласний господарський суд (колишній Донецький обласний арбітражний суд) подовжив термін повноважень ліквідаційної комісії та відповідно до її пропозиції призначив нового розпорядника майна для ведення процедури банкрутства. Однак виконавчі листи щодо майна шахти були повернені до виконавчої служби без виконання.

15. Виконавча служба знову розпочала процедури виконання у справі заявника. Багато разів у 2001 та 2002 роках виконавчою службою на майно шахти накладався арешт. У 2002 році заявникові частинами виплатили 7533,5 грн. (приблизно 1245 євро).

16. 28.12.2002 Міністерство палива та енергетики видало постанову про об'єднання декількох шахт, зокрема й шахти ім. Леніна в державне підприємство "Артемвугілля". Відповідно виконавча служба змінила й боржника у виконавчій процедурі заявника. Нові виконавчі процедури розпочалися у травні 2003 року, коли виконавча служба стягнула необхідні кошти з рахунків "Артемвугілля".

17. 29.11.2004 виконавча служба припинила виконавчі процедури, оскільки рішення на користь заявника було виконане повністю. У своєму листі від 28.01.2005 заявник стверджував, що це не відповідало дійсності, оскільки шахта ще була винна йому 927 грн. (приблизно 155 євро).

II. Відповідне національне право

1. Закон "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (2343-12 ) від 14.05.92

18. Відповідно до ст. 22 Закону ( 2343-12 ) господарський суд приймає постанову про визнання боржника банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру.

19. Відповідно до ст. 24 Закону ( 2343-12 ) господарський суд має право призначити розпорядника майна для ведення процедури банкрутства та членів ліквідаційної комісії. У ліквідаційній процедурі господарський суд: розглядає скарги на дії учасників ліквідаційної процедури; здійснює інші повноваження, передбачені цим законом.

20. Стаття 25 Закону ( 2343-12 ) гарантує, що розпорядник майна приймає до свого відання майно боржника, вживає заходів стосовно забезпечення його збереження; виконує функції з управління та розпоряджання майном банкрута; очолює ліквідаційну комісію та формує ліквідаційну масу.

21. Відповідно до ст. 32 Закону ( 2343-12 ) після завершення всіх розрахунків із кредиторами ліквідатор подає до господарського суду звіт та ліквідаційний баланс.

2. Закон України "Про державну виконавчу службу" (202/98-ВР ) від 24.03.98

22. Стаття 11 Закону ( 202/98-ВР ) гарантує відповідальність судових виконавців за вчинення діяння, що має ознаки злочину чи адміністративного правопорушення. Згідно зі ст. 13 Закону дії чи бездіяльність судового виконавця можуть бути оскаржені до вищої посадової особи або до суду.

3. Укази Президента

23. Указом від 15.12.99 (1573/99 ) Міністерство вугільної промисловості України, якому підпорядкувалися державні шахти, ліквідовувалося, замість нього створювалося Міністерство палива та енергетики України (далі - МПЕ).

24. 14.04.2000 Президент своїм Указом схвалив Положення про МПЕ (598/2000 ).

25. Відповідно до указів від 25.05.2004 (576/2004 ) та 06.07.2004 (752/2004 ) Кабінет Міністрів зобов'язувався посилити свою роботу щодо державної підтримки вугільної промисловості. Зокрема, у своєму указі від 06.07.2004 Президент наказував МПЕ сприяти державним підприємствам у виплаті заборгованості із зарплати.

4. Акти Кабінету Міністрів

26. Відповідно до Декрету Кабінету Міністрів від 15.12.92 "Про управління майном, що перебуває у загальнодержавній власності" (8-92 ) державним підприємствам заборонялося передання майна, що перебуває в їхній власності, іншим підприємствам чи приватним особам.

27. Відповідно до розпорядження КМУ N 397-р від 19.07.2002 держава мала сплатити компенсації, призначені шахтарям унаслідок шкоди, спричиненої професійними захворюваннями. Для цього МПЕ було виділено з державного бюджету 10000000 грн.

28. Відповідно до генеральної угоди між КМУ, всеукраїнськими об'єднаннями організацій роботодавців і підприємців та всеукраїнськими профспілковими організаціями і профоб'єднаннями від 19.04.2004 держава зобов'язувалася виплатити борги із зарплати особам, зайнятим у вугільній промисловості, до 01.11.2004.

5. Акти Міністерства палива та енергетики

29. Наказом N 449 від 02.08.2004 МПЕ реорганізувало структуру державного підприємства "Артемвугілля".

30. Відповідно до наказу N 256 МПЕ заступник Міністра зобов'язувався здійснювати контроль та управління державними вугільними підприємствами. Для цього в МПЕ було створено спеціальне управління.

31. Відповідно до наказу N 598 від 15.10.2002 МПЕ мало право в межах своєї компетенції схвалювати зміни до статутів підприємств і призначати директорів цих підприємств, а також проводити роз'яснення щодо виконання їхніх обов'язків.

Право

Стверджуване порушення з 1 ст. 6 конвенції

32. Заявник нарікав на невиконання рішення Центрального районного суду Горлівки від 14.09.99, прийнятого на його користь. Він посилався на параграф 1 ст. 6, яка зазначає таке:

"Кожна людина має право при визначенні її громадянських прав і обов'язків... на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного терміну незалежним і безстороннім судом".

33. Уряд заперечив це твердження.

А. Прийнятність

1. Твердження заявника про неповне виконання рішення

34. У своєму листі від 28.01.2005 заявник стверджував, що держава не виплатила йому 927 грн. (приблизно 155 євро), призначених йому рішенням від 14.09.99.

35. Суд зазначає, що відповідно до наданих урядом документів рішення було виконане повністю в листопаді 2004 року, коли шахта переказала на рахунок заявника залишок призначеної рішенням суми.

36. Суд робить висновок, що твердження заявника не були підкріплені доказами. Звідки випливає, що ця частина заяви є головним чином необгрунтованою в розумінні параграфа 3 ст. 35 і має бути відхилена відповідно до параграфа 4 ст. 35 Конвенції.

2. Статус заявника як жертви

37. Уряд наголосив, що, оскільки національні владні органи виконали рішення від 26.04.2000 повністю, заявник не може більше вважатися жертвою порушення його прав за параграфом 1 ст. 6 Конвенції. Таким чином, уряд пропонував проголосити заяву неприйнятною або виключити її зі списку справ.

38. Заявник не погодився.

39. Суд зазначає, що це питання вже вивчалося в багатьох рішеннях Суду (див. рішення у справах "Войтенко проти України" від 29.06.2004, заява N 18966/02, параграф 35 та "Шмалько проти України" від 20.07.2004, заява N 60750/00, параграф 34). У цих справах Суд встановив, що заявники можуть претендувати на статус жертви стверджуваного порушення параграфа 1 ст. 6 стосовно періоду, впродовж якого рішення залишається невиконаним. Таким чином, Суд відхиляє заперечення уряду щодо відсутності в заявника в поточній справі статусу жертви.

3. Вичерпання національних засобів захисту

а) Подання сторін

40. Уряд доводив, що заявник не вичерпав національних засобів правового захисту, як того вимагає параграф 1 ст. 35 Конвенції. Уряд стверджував, що заявник не оскаржив до арбітражного суду бездіяльність ліквідаційної комісії та не звернувся до національного суду з оскарженням стверджуваного неадекватного виконання виконавчою службою рішення на його користь. Посилаючись на останній аргумент, уряд навів кілька прикладів, коли кредитори успішно оскаржували діяльність виконавчої служби.

41. Заявник заперечив це твердження, вказуючи, що він не мав ефективного засобу, який би він міг вичерпати в даній ситуації. Він стверджував, що невиконання рішення, прийнятого на його користь, було спричинене браком коштів у державного підприємства та недостатністю фінансування з державного бюджету вугільної промисловості на виплату зарплат та пільг працівникам. Таким чином, заявник стверджував, що оскарження дій виконавчої служби в національних судах було зайвим і неефективним.

b) Оцінка суду

42. Суд наголошує, що метою параграфа 1 ст. 35 Конвенції є надання Високим Договірним Сторонам можливості запобігти стверджуваному порушенню чи виправити його до того, як заява про це порушення буде подана до Суду. Однак єдиними засобами, що можуть бути вичерпані, є ефективні. Обов'язок уряду - переконання Суду, що засіб є ефективним, доступним у теорії та на практиці (див. рішення у справі "Хохлич проти України" від 29.04.2003, заява N 41707/98, параграф 149).

43. Стосовно аргументу уряду про те, що заявник мав оскаржити в арбітражному суді бездіяльність тих, хто був залучений до процедури ліквідації шахти, Суд зауважує, що 26.01.2001 суддя арбітражного суду поінформував заявника, що національне законодавство не передбачає часового обмеження для створення ліквідаційної комісії. Не передбачає воно й жодних санкцій за бездіяльність цієї комісії. Суд вказує, що ні аргументи уряду, ні чинне на той час національне право не давали ніяких підстав переконливо заперечити цей аргумент. Уряд, згадуючи приклади успішних справ кредиторів проти виконавчої служби, не міг надати матеріалів жодної такої справи стосовно ліквідаційної комісії.

44. Із цього погляду Суд посилається на своє прецедентне право, відповідно до якого заявникові пробачається невикористання ним національного засобу захисту, якщо він доведе, що згідно зі встановленим прецедентним правом використання його не дало б ніякого результату (див. рішення у справі "Rudzinska v. Poland" від 07.09.99, заява N 45223/99). Таким чином, доводи уряду мають бути відхилені.

45. Щодо твердження уряду про невичерпання національних засобів захисту, оскільки заявник не оскаржив до національних судів бездіяльність виконавчої служби, Суд нагадує його недавні прецеденти з цього питання (див. рішення "Войтенко проти України", параграфи 28-31; "Шмалько проти України", параграфи 37-39). Суд не вбачає підстав для відокремлення цієї заяви від попередніх справ. Зокрема, Суд вважає, що від прикладів прецедентів національного права, наведених урядом, невелика користь, оскільки вони стосувалися процедурних помилок, допущених виконавчою службою, тоді як зволікання з виконанням рішення в поточній справі було спричинене скоріше недостатністю державного фінансування, призначеного для відповідних цілей, ніж неналежною поведінкою виконавчої служби (див. рішення у справі "Дубенко проти України" від 11.01.2005, заява N 74221/01, параграфи 13, 24-32).

46. Таким чином, Суд робить висновок, що невикористання заявником засобів, згаданих урядом, узгоджується з вимогами параграфа 1 ст. 35.

4. Висновки щодо прийнятності скарги за параграфа 1 ст. 6 Конвенції

47. У світлі подань сторін Суд висновує, що скарга заявника за параграфом 1 ст. 6 Конвенції порушує важливі питання факту та права згідно з Конвенцією, визначення яких вимагає вивчення суті. Таким чином, Суд робить висновок, що заява не може бути відхилена як недостатньо обгрунтована в розумінні параграфа 3 ст. 35 Конвенції. Ніяких інших причин для визнання її неприйнятною встановлено не було.

В. Суть

48. Уряд стверджував, що до 29.08.2001, коли виконавчий лист було передано з ліквідаційної комісії шахти до виконавчої служби, зволікання з виконанням було спричинене бездіяльністю виконавчої комісії, за яке згідно з Конвенцією держава не несе відповідальності. Далі уряд зазначав, що після вказаної дати виконавча служба вжила всіх необхідних заходів (відповідно до національного законодавства) на виконання рішення і зволікання з його виконанням сталося головним чином через відсутність у шахти та її наступника - підприємства "Артемвугілля" - коштів. Останнє, на думку уряду, незважаючи на державну власність цього підприємства, також сталося не з вини державної влади.

49. Заявник заперечив ці твердження.

50. По-перше, Суд нагадує, що згадане право було б ілюзорним, якби правова система однієї з Договірних Сторін дозволяла, аби остаточне, зобов'язальне судове рішення залишалося недієвим на шкоду одній зі сторін. Виконання рішення, винесеного будь-яким судом, має, таким чином, вважатися невід'ємною частиною "суду" для цілей ст. 6 (див. рішення у справі "Hornsby v. Greece" від 19.03.97, Reports of Judgments and Decisions, 1997-II, р. 510, параграф 40).

51. Суд приймає аргументи, запропоновані урядом, що у виконавчій процедурі у справі заявника мають вирізнятися два окремі періоди.

а) Виконавчі процедури до 21.08.2001

52. Суд зазначає, що є загальною практикою те, що всі виконавчі листи, видані стосовно майна шахти з моменту проголошення її банкрутом (тобто 21.12.98), мали бути передані до ліквідаційної комісії. Однак комісія почала свою діяльність лише з березня 2001 року, коли суд призначив її членів. Уряд доводить, що ліквідаційна комісія була органом реалізації приватного права і, таким чином, держава не може нести відповідальності за його дії чи бездіяльність.

53. Суд нагадує, що про відповідальність держави йдеться тоді, коли порушення одного з прав та свобод, визначених Конвенцією, є наслідком недотримання державою своїх обов'язків за ст. 1 стосовно гарантування в кожній людині додержання цих прав і свобод (див. серед іншого рішення у справі "Young, James and Webster v. the United Kingdom" від 13.08.81, серія А, N 44, стор. 20, параграф 49). Делегуванням своїх обов'язків різним органам чи приватним особам держава не може звільнити себе від відповідальності ratione personae (див. серед іншого "Costello-Roberts v. the United Kingdom" від 25.03.93, серія А, N 247-С, стор. 58, параграф 27). Обов'язки, взяті Високими Договірними Сторонами за ст. 1 Конвенції, включають, окрім обов'язку невтручання в гарантовані права та свободи, обов'язки вживати необхідних заходів для забезпечення дотримання прав та свобод на своїх територіях (див. "Z. v. the United Kingdom" [GC], N 29392/95, параграф 73, ECHR 2001-V).

54. Суд не вважає за необхідне для цілей параграфа 1 ст. 34 Конвенції вступати в дискусію щодо того, була ліквідаційна комісія сама по собі органом державної влади чи ні. Достатньо зауважити, що цей орган виконував певні повноваження держави, принаймні щодо виконання судових рішень. Стосовно цього Суд зазначає: той факт, що держава обирає форму делегування, в якій окремі з її повноважень виконуються іншим органом, не може бути вирішальним у питанні відповідальності держави ratione personae. На думку Суду, виконання повноважень держави, яке шкодить конвенційним правам, порушує питання про відповідальність держави незалежно від форми, в якій ці повноваження виконувалися, наприклад, орган, діяльність якого регулювалася приватним правом (див. рішення у справі "Wos v. Poland", N 22860/02).

55. Далі Суд зазначає, що ситуація, коли повноваження держави стосовно виконання рішення делегуються певному органові, який користується необмеженою свободою у своїй діяльності, тобто коли він не піддається жодному ефективному юридичному чи адміністративному контролю, є неприйнятною з точки зору параграфа 1 ст. 6 в поєднанні зі ст. 1 Конвенції. У поточній справі національне право хоча формально й піддає діяльність ліквідаційної комісії наглядові арбітражного суду, проте не забезпечує жодних санкцій за бездіяльність, позбавляючи цю гарантію будь-якої практичної цінності в поточній справі.

56. Суд нагадує, що параграф 1 ст. 6 накладає на Високі Договірні Сторони обов'язок організувати свої правові системи таким чином, щоб їхні державні органи могли відповідати цим вимогам (див. серед іншого рішення у справі "Podbielski v. Poland" від 30.10.98, Reports of Judgments and Decisions 1998-VIII, стор. 3395, параграф 38). У світлі вищенаведених фактів та міркувань Суд робить висновок, що період у майже два роки повної бездіяльності з виконанням рішення був викликаний неспроможністю держави запровадити ефективну систему виконання судових рішень, прийнятих стосовно підприємства, яке перебувало у процедурі банкрутства.

b) Період після 29.08.2001 року

57. Суд зауважує, що 29.08.2001 виконавчий лист заявника було передано до виконавчої служби для виконання, яке остаточно було закінчене 29.11.2004, тобто після передання заяви урядові-відповідачу. Суд нагадує, що подібна ситуація вже вивчалася ним у багатьох рішеннях (див. серед іншого справи "Ромашов проти України" від 27.07.2004, N 67534/01, параграф 43 та "Дубенко проти України" від 11.01.2005, N 74221/01, параграф 45), де встановив, що заявникові не повинні були, посилаючись на фінансові труднощі державного підприємства, перешкоджати в отриманні винагороди, призначеної рішенням на його користь, що було дуже важливим для нього. Суд не вбачає підстав для досягнення іншого висновку в поточній справі.

с) Загальний висновок

58. Посилаючись на вищевикладені міркування, Суд вважає, що своєю неспроможністю впродовж п'яти років і двох місяців ужити необхідних заходів державні органи частково позбавили гарантії параграфа 1 ст. 6 їхньої корисної дії.

59. Таким чином, мало місце порушення параграфа 1 ст. 6 Конвенції.

II. Стверджуване порушення ст. 13 конвенції

60. Далі заявник нарікав, що він не мав ефективних засобів захисту свого права, передбаченого параграфом 1 ст. 6 Конвенції. Він посилався на ст. 13, яка зазначає таке:

"Кожна людина, права і свободи якої, викладені в цій Конвенції, порушуються, має ефективний засіб захисту у відповідному національному органі незалежно від того, що порушення було вчинене особами, які діяли як офіційні особи".

61. Суд зауважує, що ця скарга пов'язана зі скаргою, що розглядалася вище, а отже, так само має бути проголошена прийнятною.

62. Уряд доводив, що заявник мав можливість оскаржити бездіяльність ліквідаційної комісії в арбітражному суді й подати до національного суду скаргу щодо бездіяльності виконавчої служби чи вимагати компенсації матеріальної та моральної шкоди.

63. Суд посилається на свої висновки (в параграфах 42-46 вище) в поточній справі щодо аргументів уряду стосовно національних засобів. На тих самих підставах Суд робить висновок, що заявник не мав ефективних національних засобів захисту, як того вимагає ст. 13 Конвенції, для відшкодування шкоди, спричиненої зволіканням у поточних процедурах. Відповідно, відбулося порушення цієї гарантії.

III. Застосування статті 41 конвенції

64. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє законодавство відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову сатисфакцію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

А. Шкода

65. Заявник не деталізував жодної фіксованої суми шкоди, вимагаючи компенсації за втрати, яких він стверджувано зазнав через знецінення коштів, і залишаючи суму моральної шкоди на розсуд Суду.

66. Уряд визнав претензії заявника необгрунтованими.

67. Зробивши оцінку на справедливій основі, як того вимагає ст. 41 Конвенції, Суд вважає розумним призначити заявникові загальну суму 2480 євро компенсації матеріальної та моральної шкоди.

В. Судові витрати

68. Заявник не подав у межах визначеного часового ліміту жодної вимоги під цим заголовком; таким чином, щодо цього Суд не призначає ніякої винагороди.

С. Відсотки в разі несвоєчасної сплати

69. Суд вважає за необхідне, щоб відсотки в разі несвоєчасної сплати грунтувалися на офіційному обмінному курсі Європейського центрального банку, до якого має бути додано 3%.

На цих підставах суд одностайно:

1. Проголошує заяву прийнятною.

2. Постановляє, що було порушено параграф 1 ст. 6 Конвенції.

3. Постановляє, що було порушено ст. 13 Конвенції.

4. Постановляє:

а) держава-відповідач має сплатити заявникові впродовж трьох місяців з дати, коли рішення стає остаточним відповідно до параграфа 2 ст. 44 Конвенції, 2480 (дві тисячі чотириста вісімдесят) євро матеріальної та моральної шкоди, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом, що діє на день винесення цього рішення, та будь-які податки, що можуть вимагатися;

b) після сплину вищевказаних трьох місяців до дати виплати на вказані суми мають сплачуватися відсотки за несвоєчасну сплату плюс 3% за офіційним курсом Європейського центрального банку.

Викладено англійською мовою і повідомлено у письмовій формі 11 жовтня 2005 року згідно з параграфами 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.

Документи що посилаються на цей