ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
06.11.2002
Справа N А-5/137
Про визнання недійсним рішення
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
Божок В.С. – головуючого,
Савенко Г.В.,
Черкащенка М.М.,
за участю від позивача: Захаріїв Б.Д. –
представників дов. 12.11.01 № 1211
від відповідача: не з’явилися
розглянувши у відкритому Долинської об’єднаної державної
судовому засіданні касаційну податкової інспекції в Івано-
скаргу Франківській області
на постанову Львівського апеляційного
господарського суду від 16.05.02
у справі господарського суду Івано-Франківської області
за позовом приватного підприємця Титиш В.П.
, с. Княжолука Долинського
району, Івано-Франківської
області
до Долинської ОДПІ в Івано-
Франківській області
про визнання недійсним рішення та
визнання недійсними дії
контролюючого органу
ВСТАНОВИВ:
Рішенням від 19.02.02 господарського суду Івано-Франківської області визнано недійсним рішення Долинської ОДПІ від 08.10.01 за № 185/2252606691/3834. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Постановою від 16.05.02 Львівського апеляційного господарського суду дане рішення залишено без змін.
Судові рішення мотивовані тим, що пункт “й” ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 26.12.92 “Про прибутковий податок з громадян” ( 13-92 ) передбачає, що до сукупного оподатковуваного доходу одержаного громадянином в період, за який здійснюється оподаткування не включається суми доходів, що спрямовуються у джерела їх одержання на придбання акцій, та суми, інвестовані на реконструкцію і розширення виробництва суб’єктів підприємницької діяльності.
Не погоджуючись з постановою Львівського апеляційного господарського суду Долинська ОДПІ в Івано-Франківській області звернулось у Вищий господарський суд України з касаційною скаргою і просить її скасувати, посилаючись на те, що судом порушено норми матеріального права, а саме ст. ст. 5, 13 Декрету Кабінету Міністрів України “Про прибутковий податок громадян”, Закон України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” ( 1775-14 ), ст. 5 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” ( 334/94-ВР ).
Колегія суддів, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального і процесуального права при винесенні оспорюваного судового акту, знаходить необхідним відмовити у задоволенні касаційної скарги.
Відповідно до п. “й” ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 26.12.92 за № 13-92 “Про прибутковий податок з громадян” до сукупного оподатковуваного доходу одержаного громадянином в період, за який здійснюється оподаткування не включаються сума доходів, що спрямовуються у джерела їх одержання на придбання акцій, та суми, інвестовані на реконструкцію і розширення виробництва суб’єктів підприємницької діяльності.
Інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект, що передбачено ст. 1 Закону України “Про інвестиційну діяльність”.
Інвестиції у відтворення основних фондів і на приріст матеріально-виробничих запасів здійснюються у формі капітальних вкладень.
Стаття 4 Закону України “Про інвестиційну діяльність” передбачає, що об’єктами інвестиційної діяльності може бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди і оборотні кошти в усіх галузях та сферах народного господарства, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об’єкти власності, а також майнові права.
Інвестори можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів покупців, також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності.
Пункт 6 ст. 7 вищезазначеного Закону встановлює, що інвестор має право на придбання необхідного йому майна громадян і юридичних осіб безпосередньо або через посередників за цінами і на умовах, що визначаються за домовленістю сторін, якщо це не суперечить законодавству України без обмежень за обсягом і номенклатурою.
Відповідно до п. 2.9 Положення про фінансування та державне кредитування капітального будівництва, що здійснюється на території України, затвердженого наказом Міністерства економіки України, Міністерства фінансів України, Державного комітету у справах містобудування та архітектури від 23.09.96 № 127/201/173 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10.10.96 за № 588/1613, до об’єктів виробничого призначення відносяться об’єкти, які після завершення будівництва будуть функціонувати у сфері матеріального виробництва: у промисловості, сільському господарстві й заготівлях, водному і лісовому господарстві, на транспорті та у зв’язку, у будівництві, торгівлі та громадському харчуванні, матеріально-технічному забезпеченні й збуті.
До об’єктів невиробничого призначення відносяться об’єкти житлового та комунального господарства, заклади охорони здоров’я, фізкультури, соціального забезпечення, освіти, культури, мистецтва, а також науково-дослідні та інші організації, пов’язані з розвитком науки.
До того ж, п. 2.11 даного Положення встановлено, що до розширення діючих підприємств відноситься будівництво додаткових виробництв на діючому підприємстві (споруді), а також будівництва нових і розширення існуючих окремих цехів та об’єктів основного, підсобного й обслуговуючого призначення на території діючих підприємств або на площі, що до них прилягають, з метою створення додаткових або нових виробничих потужностей.
До розширення діючих підприємств відноситься також будівництво філій та виробництв, що входять до їх складу, які після введення в експлуатацію не будуть знаходитись на самостійному балансі.
Відповідно до ч. 3 ст. 1 Закону України “Про систему оподаткування” ( 1251-12 ) ставки, механізм справляння податків і зборів (обов’язкових платежів) за винятком особливих видів мита і пільги щодо оподаткування не можуть встановлюватися або змінюватися іншими законами України крім законів про оподаткування.
В Преамбулі Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” ( 1775-14 ) зазначено, що цей Закон визначає види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, порядок їх ліцензування, встановлює державний контроль у сфері ліцензування, відповідальність суб'єктів господарювання та органів ліцензування за порушення законодавства у сфері ліцензування.
Зважаючи на викладене, колегія суддів вважає, що господарськими судами дана правильна юридична оцінка обставинам справи, судові рішення відповідають чинному законодавству України та обставинам справи і підстав для їх скасування немає.
На підставі викладеного, керуючись ст. 111-5, ст. 111-9, ст. 111- 11 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ), Вищий господарський суд України постановив:
У задоволення касаційної скарги відмовити.
Постанову від 16.05.2000 Львівського апеляційного господарського суду у справі № А-5/137 залишити без змін.
Головуючий В.С. Божок
Судді Г.В. Савенко
М.М. Черкащенко