ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
СУДОВА ПАЛАТА У ГОСПОДАРСЬКИХ СПРАВАХ
ПОСТАНОВА
26.04.2006 N 37/137-05
Щодо розгляду касаційної скарги
Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі: головуючого - Шицького І.Б., суддів: Барбари В.П., Колесника П.І., Лилака Д.Д., Новікової Т.О., Потильчака О.І., Черногуза Ф.Ф., за участю представників відкритого акціонерного товариства "Харківський тракторний завод імені С.Орджонікідзе" - Б., закритого акціонерного товариства комерційного банку "Кредит-Дніпро" - Р., розглянувши касаційну скаргу закритого акціонерного товариства комерційного банку "Кредит-Дніпро" (далі - Банк) на постанову Вищого господарського суду України від 2 лютого 2006 року N 37/137-05, ВСТАНОВИЛА:
У квітні 2005 року відкрите акціонерне товариство "Харківський тракторний завод імені С.Орджонікідзе" (далі - Товариство) пред'явило в господарському суді Харківської області позов до Банку про визнання недійсним договору застави від 29 вересня 2004 року N 290904-3. Позивач зазначав, що предметом вказаного договору є застава виробничого обладнання у забезпечення виконання зобов'язань Товариства за укладеним сторонами договором про надання кредитної лінії від 19 вересня 2003 року N 190903-Л з лімітом кредитування в сумі еквівалентній 2250000 грн., у подальшому збільшеної до 25000000 грн. Позов мотивувався тим, що договір застави від 29 вересня 2004 року N 290904-3 укладено з порушенням вимог частини п'ятої статті 11 Закону України "Про заставу" ( 2654-12 ).
Банк позов не визнавав, посилаючись на відсутність законних підстав для визнання договору застави від 29 вересня 2004 року N 290904-3 недійсним.
Рішенням господарського суду Харківської області від 11 жовтня 2005 року позов задоволено. Суд установив, що Товариство відноситься до відкритих акціонерних товариств, створених у процесі корпоратизації, щодо яких прийнято рішення про приватизацію; 27,62% акцій Товариства перебуває у державній власності. За цих обставин, посилаючись на вимоги частини п'ятої статті 11 Закону України "Про заставу" ( 2654-12 ), суд зазначив, що застава майна Товариства мала здійснюватись з дозволу Фонду державного майна України (далі - ФДМУ) відповідно до затвердженого наказом ФДМУ від 6 лютого 2001 року N 163 Порядку погодження органами приватизації умов договорів застави майна підприємств (далі - Порядок) у редакції, чинній до внесення змін наказом ФДМУ від 6 жовтня 2004 року N 2090. Суд вмотивував рішення посиланням на частину першу статті 203 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) (далі - ЦК України), відповідно до якої зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу та іншим актам цивільного законодавства, та частину першу статті 215 ЦК України, відповідно до якої підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, встановлених частиною першою статті 203 цього Кодексу.
Постановою Вищого господарського суду України від 2 лютого 2006 року N 37/137-05 зазначене рішення суду першої інстанції залишено без змін.
6 квітня 2006 року колегією суддів Верховного Суду України за касаційною скаргою Банку порушено провадження з перегляду у касаційному порядку постанови Вищого господарського суду України від 2 лютого 2006 року N 37/137-05. У касаційній скарзі та доповненні до неї ставиться питання про скасування судових рішень та передачу справи на новий розгляд до суду першої інстанції. На обґрунтування касаційної скарги зроблено посилання на порушення положень статей 8, 129 Конституції України ( 254к/96-ВР ), невідповідність оскарженої постанови рішенням Верховного Суду України з питань застосування норм матеріального права, неправильне застосування норм матеріального та процесуального права.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників відповідача та позивача, розглянувши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Як установлено судом, Товариство є відкритим акціонерним товариством, створеним у процесі корпоратизації, щодо якого прийнято рішення про приватизацію майна.
Визнаючи недійсним укладений сторонами договір застави від 29 вересня 2004 року N 290904-3, суд першої інстанції, з яким погодився Вищий господарський суд України, виходив з того, що підставою недійсності зазначеного договору є недодержання вимог частини п'ятої статті 11 Закону України "Про заставу" ( 2654-12 ), відповідно до якої з моменту прийняття рішення про приватизацію відкритого акціонерного товариства, створеного в процесі корпоратизації, застава його майна здійснюється з дозволу відповідного органу приватизації.
Проте висновки судів першої та касаційної інстанцій щодо наявності підстав для задоволення позову ґрунтуються на неправильному застосуванні норм матеріального та процесуального права.
Статтею 15 ЦК України ( 435-15 ) закріплено право кожної особи на захист свого права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Згідно з частиною першою статті 1 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. Частиною першою статті 16 ЦК України передбачено, що захист цивільних прав та інтересів здійснюється, зокрема, у такий спосіб, як визнання правочину недійсним.
Відповідно до законодавства за ступенем недійсності всі правочини поділяються на абсолютно недійсні з моменту їх вчинення (нікчемні), недійсність яких прямо передбачена законом, та відносно недійсні, які можуть бути визнані судом недійсними за певних умов (оспорювані).
Застосовуючи до правовідносин сторін положення частини 5 статті 11 Закону України "Про заставу" ( 2654-12 ), суди не звернули уваги на те, що згадана правова норма безпосередньо не визначає недійсність договору застави майна, укладеного без дотримання вимог цієї норми.
Крім того, застосовуючи до правовідносин сторін положення Порядку, яким визначено основні засади прийняття органами приватизації рішення щодо погодження умов договору застави, суди не врахували, що цим Порядком передбачено подання до відповідного органу приватизації проекту договору застави або укладеного договору застави відповідно до вимог чинного законодавства (абзац сьомий пункту 2.2, пункт 3.1, абзац другий пункту 4 Порядку). За змістом абзацу другого пункту 1.2 та пункту 2.1 Порядку саме позивач повинен звернутися до органу приватизації з відповідною письмовою заявою та необхідним пакетом документів для отримання рішення щодо погодження умов договору застави від 29 вересня 2004 року N 290904-3. Проте Товариство не надало доказів вчинення таких дій, відповідно й не надало доказів відмови органу приватизації в погодженні умов зазначеного договору.
Відтак, матеріали справи не дають підстав для висновку щодо порушення суб'єктивного цивільного права Товариства, яке потребує правового захисту. Навпроти, звернення до суду з даним позовом фактично є намаганням Товариства покласти на Банк несприятливі правові наслідки через невиконання самим позивачем свого обов'язку.
За таких обставин судові рішення у справі не можна визнати законними й обґрунтованими, у зв'язку з чим вони підлягають скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд до суду першої інстанції. При новому розгляді справи суду необхідно врахувати викладене та вирішити спір відповідно до закону.
Керуючись статтями 111-17 - 111-21 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ), Судова палата у господарських справах Верховного Суду України ПОСТАНОВИЛА:
Касаційну скаргу закритого акціонерного товариства комерційного банку "Кредит-Дніпро" задовольнити.
Постанову Вищого господарського суду України від 02 лютого 2006 року N 37/137-05 та рішення господарського суду Харківської області від 11 жовтня 2005 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.