Визначено межу, коли повинні застосовуватися звичайні ціни
Якщо звичайна ціна на товари (послуги) перевищує договірну більше ніж на 20 %, база оподаткування операції з їх поставки визначається за звичайними цінами.
Найістотніша зміна, внесена до Закону про ПДВ “мікрореволюційним” Законом від 30.11.2006 р. № 398-V*, зачепила звичайні ціни.
По-перше, визначено межу, коли повинні застосовуватися звичайні ціни. Якщо у п. 4.1 ст. 4 Закону про ПДВ говориться, що базою обкладання ПДВ є договірна ціна, але не нижча від звичайної, то тепер цей пункт доповнено абзацом другим, у якому йдеться про те, що базою обкладання ПДВ є договірна ціна, але не нижча від звичайної, якщо така договірна ціна відрізняється від звичайної більше ніж на 20 %.
Як завжди, законодавець забув виключити попередню норму про те, що базою обкладення ПДВ є звичайна ціна завжди. Тобто наступний абзац суперечить попередньому і йдеться у ньому саме про 20 %. Будемо сподіватися, що перевіряльники, а можливо і законодавець, це помітять. Або звичайна ціна завжди, або звичайна ціна тоді, коли відхилення від договірної становить більше ніж 20 %.
До звичайних цін при зобов’язаннях ми уже звикли і знаємо, що це проблема для підприємства. З іншого боку, це проблема і для податківців. Довести звичайні ціни при перевірці складно, оскільки звичайна ціна – це в загальному ціна на ідентичні та однорідні товари. Потрібна експертна оцінка чи інша “доказова” база.
Працівники ДПС не мають інформації, щоб порівняти ціни того чи іншого постачальника і, відповідно, часто товар продається не за ринковими цінами. Проблем, як правило, не виникає. Хіба якщо товар продати у 2-3 рази дешевше, ніж він придбаний, виникне запитання, якою є звичайна ціна: та, за якою він придбаний, чи та, за якою він продається.
По-друге, якщо раніше вдавалося доводити, що товар помилково придбаний за завищеною ціною, а продається за звичайною, і ніхто не міг довести, що це не звичайна ціна, то тепер до пп. 7.4.1 Закону про ПДВ внесено зміну: податковий кредит визначатиметься виходячи з дого-вірної ціни, але не вищої від звичайної, якщо договірна ціна відрізняється від звичайної більше ніж на 20 %.
Це вагомий аргумент для податківців проти підприємств, які продаватимуть товар за ціною, нижчою від ціни придбання. Якщо податківцям довести, що ви продали товар за звичайною ціною, то стане зрозуміло, що придбали за ціною, вищою від звичайної. Якщо довести, що придбали за звичайною ціною, то з’ясується, що продали за нижчою ціною.
Враховуючи те, що відтепер є єдина база як для податкового кредиту, так і для зобов’язання, то продаж за цінами, нижчими від цін придбання, при значних відхиленнях (максимум 40 %) є досить ризикованим. Хоча завжди є винятки.
Залишився єдиний захист для підприємств – досі немає методики визначення податкових зобов’язань із застосуванням звичайних цін.
У Законі № 2181 сказано, що зобов’язання із застосуванням звичайних цін визначаються за принципом “непрямих методів”.
У Законі № 2181 йдеться про те, що методика визначення податкових зобов’язань із застосуванням непрямих методів встановлюється законом. Закону, який затверджував би таку методику, немає. Є “внутрішнє” роз’яснення ДПАУ від 05.07.2002 р. № 312, яким затверджено Методичні рекомендації визначення сум податкових зобов’язань за непрямими методами. На нашу думку, це роз’яснення не повинно застосовуватися, оскільки ні ДПАУ, ні Кабмін не мають повноважень затверджувати таку методику.
__________________________
* Витяг з п. 3 Закону “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань оподаткування” від 30.11.2006 р. № 398-V:
“3. У Законі України “Про податок на додану вартість”:
1) пункт 4.1 статті 4 доповнити абзацом другим такого змісту:
“У разі якщо звичайна ціна на товари (послуги) перевищує договірну ціну на такі товари (послуги) більше ніж на 20 відсотків, база оподаткування операції з поставки таких товарів (послуг) визначається за звичайними цінами”;
2) абзац перший підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 викласти у такій редакції:
“7.4.1. Податковий кредит звітного періоду визначається виходячи із договірної (контрактної) вартості товарів (послуг), але не вище рівня звичайних цін, у разі якщо договірна ціна на такі товари (послуги) відрізняється більше ніж на 20 відсотків від звичайної ціни на такі товари (послуги), та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 8-1 цього Закону, протягом такого звітного періоду...”.