ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ
УХВАЛА
05 квітня 2007 року
м. Київ
Справа № К-19127/06
Щодо відшкодування матеріальної та моральної шкоди
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України в складі:
Головуючого: Ц,
Суддів: А., Г., Л., Ю.,
при секретарі судового засідання П.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом гр. Г до Управління Міністерства внутрішніх справ України на Одеській залізниці (далі – УМВС України на Одеській залізниці) про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, яка переглядається за касаційною скаргою гр. Г на рішення апеляційного суду Черкаської області від 01.04.2004, –
встановила:
У листопаді 2003 року гр. Г звернувся в суд з позовом до УМВС України на Одеській залізниці про стягнення матеріальної та моральної шкоди.
Зазначав, що з грудня 1974 року по листопад 1999 року проходив службу в органах внутрішніх прав, з якої звільнився у зв’язку з виходом на пенсію по інвалідності. При виконанні службових обов’язків неодноразово травмувався, що, згідно довідки МСЕК, потягло 50% втрату професійної працездатності та встановлення третьої групи інвалідності.
Посилаючись на Закон України “Про охорону праці” просив стягнути з відповідача 20562 грн. одноразової допомоги визначеної з розрахунку середньомісячного заробітку за кожен процент втрати професійної працездатності та 50000 грн. моральної шкоди заподіяної неправомірним зволіканням грошових виплат.
Рішенням Смілянського районного суду Черкаської області від 27.11.2003 позов задоволено частково. На користь позивача стягнуто 66202,12 грн. матеріальної та моральної шкоди.
Новим рішенням апеляційного суду Черкаської області від 01.04.2004 у задоволенні позову відмовлено.
У касаційній скарзі гр. Г, з посиланням на порушення апеляційним судом норм матеріального права, просить рішення останнього скасувати та залишивши в силі рішення суду першої інстанції.
Заслухавши доповідача, перевіривши доводи касаційних скарг, матеріали справи, колегія суддів вважає, що скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.
Судами встановлено, що у період проходження служби в органах внутрішніх справ позивач отримав захворювання пов’язане зі службою, а за висновком Смілянської міжрайонної МСЕК від 18.10.1999 ступінь втрати його професійної працездатності становив 50%.
Задовольнивши позов про стягнення на користь гр. Г одноразової грошової допомоги та моральної шкоди заподіяної її несвоєчасною сплатою, суд першої інстанції виходив з того, що ст. 11 Закону України “Про охорону праці” передбачався обов’язок власника відшкодувати працівникові шкоду, заподіяну йому каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням трудових обов’язків, у повному розмірі втраченого заробітку відповідно до законодавства, а також сплатити потерпілому одноразову допомогу, розмір якої повинний бути не менше суми, визначеної з розрахунку середньомісячного заробітку потерпілого за кожен процент втрати ним професійної працездатності.
Скасувавши рішення, суд апеляційної інстанції правильно зазначив, що такі висновки не узгоджуються з дійсними обставинами справи, а відмовивши у позові, обґрунтовано виходив з того, що правові підстави для стягнення одноразової допомоги з УМВС України на Одеській залізниці відсутні.
Відповідно до ч. 1 ст. 20 Закону України “Про міліцію” (тут і далі в редакції на час звільнення позивача зі служби) працівник міліції є представником державного органу виконавчої влади, а згідно з ч. 1 ст. 22 Закону соціальний захист працівникам міліції гарантується державою.
За правилами ч. 1, ч. 2 ст. 23 Закону працівник міліції підлягає обов’язковому державному страхуванню на суму десятирічного грошового утримання за останньою посадою, яку він займає, за рахунок коштів відповідних бюджетів, а також коштів, що надходять на підставі договорів від міністерств, відомств, підприємств, установ і організацій у порядку та на умовах встановлених Кабінетом Міністрів України.
Частиною 6 згаданої статті передбачалось, що у разі каліцтва, заподіяного працівникові міліції при виконанні службових обов’язків, а також інвалідності, що настала у період проходження служби або не пізніш як через 3 місяці після звільнення зі служби чи після закінчення цього строку, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце у період проходження служби, йому виплачується одноразова допомога в розмірі від трирічного до п’ятирічного грошового утримання (залежно від ступеня втрати працездатності) і призначається пенсія по інвалідності.
Відповідно до п. 1 постанови Кабінету Міністрів України від 29.06.1991 № 59 “Про порядок і умови державного обов’язкового особистого страхування осіб рядового, начальницького та вільнонайманого складу органів і підрозділів внутрішніх справ республіки” з 01.01.1991 запроваджене державне обов’язкове особисте страхування осіб рядового та начальницького складу органів і підрозділів внутрішніх справ на випадок загибелі (смерті), поранення (контузії, травми або каліцтва), захворювання, одержаних у період проходження служби.
Цією ж постановою Уряд затвердив Положення про порядок і умови державного обов’язкового особистого страхування осіб рядового, начальницького та вільнонайманого складу органів і підрозділів внутрішніх справ України.
За змістом п. 2 Положення (у редакції на час виникнення спірних правовідносин) страховик (Національна акціонерна страхова компанія “Оранта”) виплачує страхові суми:
а) особам рядового, начальницького та вільнонайманого складу органів і підрозділів внутрішніх справ (їхнім спадкоємцям) у разі загибелі (смерті), поранення (контузії, травми або каліцтва), захворювання, одержаних при виконанні службових обов’язків, пов’язаних з безпосередньою участю в охороні громадського порядку і громадської безпеки, боротьбі із злочинністю:
у разі одержання застрахованим тяжкого поранення (контузії, травми або каліцтва) – в розмірі чотиримісячного грошового утримання, легкого поранення – в розмірі двомісячного грошового утримання за останньою посадою, яку він займав;
у разі встановлення застрахованому інвалідності, що настала у період служби (роботи), але не пізніш як через 3 місяці після звільнення зі служби (роботи) чи після закінчення цього строку, але внаслідок захворювання чи нещасного випадку, що мали місце при виконанні службових обов’язків:
інвалідові I групи – в розмірі п’ятирічного грошового утримання;
інвалідові II групи – в розмірі чотирирічного грошового утримання;
інвалідові III групи – в розмірі трирічного грошового утримання;
у разі загибелі (смерті) застрахованого його спадкоємцям (після подання свідоцтва про право на спадщину) – в розмірі десятирічного грошового утримання загиблого (померлого) за останньою посадою, яку він займав.
Виплата страхових сум здійснюється з розрахунку грошового утримання, передбаченого чинним законодавством за останньою посадою на день виплати страхової суми.
б) особам рядового, начальницького та вільнонайманого складу органів і підрозділів внутрішніх справ (їхнім спадкоємцям) у разі загибелі (смерті), поранення, (контузії, травми або каліцтва), захворювання, одержаних у період проходження служби, – у розмірах, передбачених постановою Кабінету Міністрів України від 19.08.1992 № 488.
Це означає, що виниклі правовідносини регулюються не на підставі Закону України “Про охорону праці”, а спеціальним законодавством і належним відповідачем за позовами про стягнення страхових сум є страховик.
За наведених обставин у суду першої інстанції не було правових підстав для стягнення з УМВС України на Одеській залізниці грошової допомоги передбаченої ст. 11 Закону України “Про охорону праці” та моральної шкоди за несплату допомоги, у зв’язку з чим рішення апеляційного суду про відмову у позові є законним та обґрунтованим.
Доводи касаційної скарги цих висновків апеляційного суду не спростовують, а твердження, що між сторонами склалися трудові відносини є непереконливими, оскільки трудовий договір, як підстава таких правовідносин, відсутній.
За правилами ч. 1 ст. 224 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо суд апеляційної інстанції не допустив порушень норм матеріального і процесуального права при ухваленні оскаржуваного судового рішення, то суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення – без змін.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 223, 230 Кодексу адмінстративного судочинства України, колегія суддів, –
ухвалила:
Касаційну скаргу гр. Г залишити без задоволення, а рішення апеляційного суду Черкаської області від 01.04.2004, – без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає, крім як з підстав, у строк та у порядку визначеними ст.ст. 237-239 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий
Судді