ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
31 січня 2006 року
м. Київ
Справа № 22/334
Про визнання права власності,
зобов’язання вчинити дії та визнання
договорів недійсними
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
Головуючий у засіданні (доповідач у справі): П.,
Суддів: С., П.,
розглянувши касаційні скарги товариства з обмеженою відповідальністю “ТМК” та товариства з обмеженою відповідальністю “Ріелт” на рішення господарського суду м. Києва від 25.07.2005 р. у справі № 22/334 за позовом Фонду державного майна України до Відкритого акціонерного товариства “Київський деревообробний комбінат”, товариства з обмеженою відповідальністю “ТМК”, товариства з обмеженою відповідальністю “Ріелт” про визнання права власності, зобов’язання вчинити дії та визнання договорів недійсними,
за участю представників: …,
Дослідивши доводи касаційної скарги, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, встановив:
Рішенням господарського суду міста Києва від 25.07.2005 року позовні вимоги Фонду державного майна України до Відкритого акціонерного товариства “Київський деревообробний комбінат”, Товариства з обмеженою відповідальністю “ТМК”, Товариства з обмеженою відповідальністю “Ріелт” про визнання права власності держави в особі ФДМУ на базу відпочинку “Козинка”, яка знаходиться у 73 кварталі лісогоспаркового господарства “Конча-Заспа” Голосіївського району міста Києва, а саме: 43 дачних будинки, 1 двоповерховий будинок відпочинку, 2 склади для збереження матеріалів та майна, дитячу каракуль, душову, відходозбірник, дитячий майданчик, металеву огорожу території бази, довжиною 236,6 м., два електричних щити, що збудовані для тимчасового користування та визнання договорів купівлі-продажу від 06.12.2002 року укладеного між ТОВ “ТМК” та ТОВ “Ріелт” та від 10.12.1998 року укладеного між КП “Київський деревообробний комбінат” та ТОВ “ТМК” недійсними і зобов’язання повернути набуте за договорами - було задоволено частково.
ТОВ “ТМК” та ТОВ “Ріелт” з рішенням господарського суду від 25.07.2005 року у справі № 22/334 не погоджуються і в касаційних скаргах просять скасувати зазначене рішення з мотивів неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, а саме положень ст. 24 Закону України “Про приватизацію державного майна”, ст. 2 Закону України “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)”, ст.ст. 71-76, 80 Цивільного кодексу УРСР, та прийняти нове рішення по справі, яким відмовити в задоволенні позовних вимог ФДМУ в повному обсязі.
Колегія суддів, заслухавши суддю доповідача, перевіривши наявні матеріали справи на предмет повноти їх встановлення судом першої інстанцій та правильності застосування норм матеріального та процесуального права, заслухавши пояснення присутніх у засіданні представників сторін, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково, а саме: рішення господарського суду м. Києва у справі № 22/334 підлягає скасуванню, а справа –передачі на новий розгляд з наступних підстав.
Згідно з частини 2 статті 111-7 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.
Правова оцінка обставин та достовірності доказів по справі є виключною прерогативою першої та апеляційної інстанції.
При розгляді справи № 22/334 та прийнятті рішення від 22.07.2005 року господарським судом міста Києва було встановлено, що 15 червня 1993 року Головою Фонду Державного майна України було затверджено Акт оцінки цілісного майнового комплексу Київського деревообробного комбінату. У відповідності до зазначеного Акту від 15.06.1993 року, з вартості майна, що підлягає приватизації, було вилучено вартість майна, для якого органом приватизації встановлено особливий режим приватизації. При прийнятті рішення у справі, господарський суд першої інстанції виходив з того, що до складу майна, вартість якого вилучена з загальної вартості майна що підлягає приватизації, було внесено базу відпочинку “Козинка”, як об’єкт соціально-побутового призначення. Мотивуючи прийняте рішення, суд першої інстанції виходив з того, що приватизація відповідного об’єкту соціально-побутового призначення здійснюється в порядку встановленому ст. 3 Закону України “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)”.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 13.12.2000 року у справі № 1-16/2000 правовий механізм приватизації, власності, порядок і умови набуття та припинення права власності, а також права володіння, користування та розпорядження майном визначаються законами.
Колегія суддів Вищого господарського суду України, в процесі перегляду справи в касаційному порядку, дійшла висновку про помилкове застосування судом першої інстанції норм матеріального права, що регулювали відносини приватизації державного майна, в частині застосування норм Закону України “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)” щодо визначення способу та порядку передачі спірного майна в процесі приватизації, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону України “Про приватизацію державного майна” в редакції яка діяла на момент приватизації ЦМК “Київський деревообробний комбінат”, - дія відповідного закону не поширюється на: приватизацію об'єктів державного земельного та житлового фондів, а також об'єктів соціально-культурного призначення, за винятком тих, які належать підприємствам, що приватизуються. Відповідно до ст. 24 Закону України “Про приватизацію державного майна” в редакції від 19.02.1993 року, товариству покупців, створеному працівниками підприємства згідно з статтею 8 цього Закону, яке стало власником свого підприємства в результаті викупу підприємства, купівлі його на аукціоні, за конкурсом, придбання 51 і більше відсотків акцій, за його згодою відповідний державний орган приватизації безоплатно передає об'єкти соціально-побутового призначення, створені за рахунок коштів фонду соціального розвитку (аналогічних фондів) зазначеного підприємства із зменшенням ціни, за яку було придбано майно підприємства, на суму початкової ціни зазначеного майна.
Відповідно до ст. 20 Закону України “Про власність” колективне підприємство є суб’єктом права колективної власності і є юридичною особою. Згідно ст. 30 Закону України “Про власність” колективний власник самостійно володіє, користується і розпоряджається об’єктами власності, які йому належать. Право колективної власності здійснюють вищі органи управління власника (загальні збори, конференції, з’їзди тощо).
З огляду на вище зазначені положення законодавства України, судом першої інстанції не було враховано положення ст.ст. 3, 24 Закону України “Про приватизацію державного майна” в редакції яка була чинна на момент приватизації ЦМК “Київський деревообробний комбінат”, не встановлено юридичних підстав набуття прав на спірне майно КП “Київський деревообробний комбінат” та не досліджено порядок передачі зазначеного майна. Мотивуючи прийняте рішення, судом першої інстанції не було зазначено та підтверджено встановленими фактичними обставинами справи правовий титул перебування майна у КП “Київський деревообробний комбінат”. Посилання суду першої інстанції на перебування майна у користуванні КП “Київський деревообробний комбінат”, а й відповідно, неможливість відчужувати спірне майно, не підтверджено належними доказами, оскільки, відповідно до ст.ст. 257, 324, 325 Цивільного кодексу УРСР передача майна у користування здійснюється на підставі договору, строком не більше одного року.
Господарським судом міста Києва рішенні від 25 липня 2005 року по справі № 22/334 було зобов’язано повернути спірне майно, що набуто за договорами купівлі-продажу від 06.12.2002 року та від 10.12.1998 року укладеними між ТОВ “ТМК” та ТОВ “Ріелт” та між КП “Київський деревообробний комбінат” і ТОВ “ТМК” відповідно, - Відкритому акціонерному товариству “Київський деревообробний комбінат”. Приймаючи відповідне рішення судом першої інстанції не було встановлено характер правових зв’язків між КП “Київський деревообробний комбінат”, що відчужувало спірне майно за договором від 10.12.1998 року, та ВАТ “Київський деревообробний комбінат”, а саме, правові підстави передачі всіх майнових прав та перехід існуючих на момент корпоратизації останнього зобов’язань ОП та КП “Київський деревообробний комбінат”.
Проаналізувавши обставини справи, колегія суддів Вищого господарського суду України, приходить до висновку, щодо порушення судом першої інстанції норм матеріального права в частині застосування строків позовної давності відносно захисту порушених прав позивача, оскільки відповідно до встановлених судом обставин справи, строк позовної давності щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу від 10.12.1998 року укладеного між КП “Київський деревообробний комбінат” та ТОВ “ТМК”, відповідно до статті 71 Цивільного кодексу УРСР є таким що пропущений, у зв’язку з чим суд, керуючись ст. 80 Цивільного кодексу УРСР, повинен був відмовити в захисті порушених прав та інтересів. Колегія суддів також приходить до висновку, щодо неправильного застосування судом першої інстанції положень п. 6 Перехідних положень Цивільного кодексу України, відповідно до якого правила Цивільного кодексу України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом. У зв’язку з тим, що три річний строк позовної давності, який встановлювався ст. 71 Цивільного кодексу УРСР, відносно визнання договору купівлі-продажу від 10.12.1998 року недійсним є таким що сплинув до набрання чинності Цивільним кодексом України. Положення статті 267 Цивільного кодексу України, відповідно до якого позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення, при вирішенні відповідного спору, в даному випадку не застосовується.
Згідно роз’яснень пленуму Верховного Суду України викладених в п. 1 постанови від 29.12.1976 року № 11 “Про судове рішення”, обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими у судовому засіданні. Законним рішення є тоді, коли суд, встановивши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.
З огляду на вище викладене, касаційна інстанція на підставі ч. 3 ст. 111-5 ГПК України дійшла висновку про неповне встановлення обставин справи та обумовлену цим неможливість надання належної юридичної оцінки всім обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального права, в зв’язку з чим справа підлягає направленню на новий розгляд для достовірного з’ясування інших обставин, які мають істотне значення для правильного вирішення даного спору, та їх подальшого врахування в сукупності з фактичними обставинами, встановленими судом першої та апеляційної інстанцій.
Керуючись ст. ст. 111-5, 111-7, 111-9,111-10, 111-11, 111-12 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, постановив:
1. Касаційні скарги ТОВ “ТМК” та ТОВ “Ріелт” задовольнити частково.
2. Рішення господарського суду м. Києва від 25.07.2005 року у справі № 22/334 скасувати.
3. Справу № 22/334 передати на новий розгляд до господарського суду м. Києва.
Головуючий
Судді