ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
25.03.2003 N 11/716
Про застосування та стягнення штрафних санкцій
Верховний Суд України на спільному засіданні колегій суддів у складі: <...>
за участю представників позивача - Копейчикова М.В. та відповідача - Самсонової Т.Ю.,
розглянувши касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційної фірми "Юмпіс" (далі - Фірма) на постанову Вищого господарського суду України від 25.12.2002 року N 11/716 встановив:
У вересні 2001 року Фірма звернулася до господарського суду м. Києва із позовом до державної податкової інспекції у Шевченківському районі м. Києва (далі - ДПІ) про визнання недійсним рішення від 18.09.2001 року N 192/15-02/21494311/7990/10/61 про застосування та стягнення штрафних санкцій за порушення граничних строків сплати узгодженого податкового зобов'язання у сумі 388 грн. 18 коп.
Позивач зазначав, що узгоджене податкове зобов'язання з податку на додану вартість за липень 2001 року сплачено 30.08.2001 року. Позов обґрунтовувався тим, що граничний строк сплати податку, встановлений підпунктом 5.3.1 пункту 5.3 статті 5 Закону України від 21.12.2000 року N 2181-III "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (далі - Закон N 2181-III), Фірмою не порушено.
ДПІ позов не визнавала, посилаючись на підпункт 7.7.1 пункту 7.7 статті 7 Закону України від 03.04.1997 року N 168/97-ВР "Про податок на додану вартість", відповідно до якого сплата податку провадиться не пізніше двадцятого числа місяця, що настає за звітним періодом.
Рішенням господарського суду м. Києва від 27.11.2001 року у позові відмовлено. Суд не погодився з доводами позивача і зазначив, що відповідно до пункту 1.2 статті 1 Закону N 2181-III податкове зобов'язання - це зобов'язання платника податків сплатити до бюджетів або державних цільових фондів відповідну суму коштів у порядку та у строки, визначені цим Законом або іншими законами України. Строк сплати податку на додану вартість встановлено підпунктом 7.7.1 пункту 7.7 статті 7 Закону України "Про податок на додану вартість" ( 168/97-ВР ), а згідно з пунктом 11.4 статті 11 вказаного Закону зміни порядку оподаткування податком на додану вартість можуть здійснюватись лише внесенням змін до цього Закону.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від 25.09.2002 року зазначене рішення скасовано, позов задоволено. Постанова вмотивована посиланням на те, що Фірмою додержано вимоги підпункту 5.3.1 пункту 5.3 статті 5 Закону N 2181-III щодо строку сплати суми узгодженого податкового зобов'язання. Суд апеляційної інстанції зазначив, що відповідно до пункту 19.6 статті 19 Закону N 2181-III закони та інші нормативно-правові акти діють у частині, що не суперечить нормам цього Закону.
Постановою Вищого господарського суду України від 25.12.2002 року N 11/716 постанову суду апеляційної інстанції скасовано; внесено зміни редакційного характеру у мотивувальну частину рішення суду першої інстанції; у решті рішення Суду першої інстанції залишено в силі.
6 березня 2003 року Верховним Судом України за касаційною скаргою Фірми порушено провадження з перегляду у касаційному порядку постанови Вищого господарського суду України від 25.12.2002 року N 11/716. У касаційній скарзі ставиться питання про скасування оскарженої постанови та передачу справи на новий розгляд до суду першої інстанції з мотивів виявлення різного застосування Вищим господарським судом України одного й того ж положення закону у аналогічних справах, неправильного застосування норм матеріального права. В обгрунтування мотивів касаційної скарги щодо неоднозначного застосування господарськими судами спеціальних норм законодавства зроблено подання на постанови Вищого арбітражного суду України від 16.04.1998 року N 04-1/11-16/24, від 01.02.1999 року N 04-1/1-21/21, від 27.09.2000 року N 04-1/11-16/143, від 29.05.2001 року N 04-1/9-4/123, постанову Вищого господарського суду України від 14.08.2001 року N 17-3-13/6047.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників позивача та відповідача, розглянувши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд України вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Як зазначено у преамбулі Закону N 2181-III, він є спеціальним законом з питань оподаткування, який встановлює порядок погашення зобов'язань юридичних або фізичних осіб перед бюджетами та державними цільовими фондами з податків і зборів (обов'язкових платежів), нарахування і сплати пені та штрафних санкцій, що застосовуються до платників податків контролюючими органами, та визначає процедуру оскарження дій органів стягнення.
Цим Законом ( 2181-14 ) запроваджено нові механізми процедури адміністрування податків, зокрема передбачено право платників податків самостійно визначати суму податкових зобов'язань та узгоджувати таку суму податкових зобов'язань шляхом подання податкової декларації (пункт 5.1 статті 5). Запровадивши поняття "самостійне узгодження податкового зобов'язання". Закон N 2181-III встановив, що податкові декларації подаються за базовий податковий (звітний) період, який дорівнює:
календарному місяцю, - протягом 20 календарних днів, наступних за останнім календарним днем звітного (податкового) місяця;
календарному кварталу або календарному півріччю, - протягом 40 календарних днів, наступних за останнім календарним днем звітного (податкового) кварталу (півріччя);
календарному року, - протягом 60 календарних днів за останнім календарним днем звітного(податкового) року;
календарному року для платників податку на доходи фізичних осіб, - до 1 квітня року, наступного за звітним (абзац перший підпункту 4.1.4 пункту 4.1 статті 4 ( 2181-14 ).
Відповідно до абзацу другого підпункту 4.1.4 пункту 4.1 статті 4 Закону N 2181-III під терміном "базовий податковий період" слід розуміти податковий період, визначений відповідним законом з питань оподаткування. Згідно з пунктом 7.9 статті 7 Закону України "Про податок на додану вартість" ( 168/97-ВР ) податковий (звітний) період дорівнює календарному місяцю або кварталу залежно від обсягу оподатковуваних операцій з продажу товарів (робіт, послуг) за попередній календарний рік.
Абзацом першим підпункту 5.3.1 пункту 5.3 статті 5 Закону N 2181-III встановлено, що платник податків зобов'язаний самостійно сплатити суму податкового зобов'язання, зазначену у поданій ним податковій декларації, протягом десяти календарних днів, наступних за останнім днем відповідного граничного строку, передбаченого підпунктом 4.1.4 пункту 4.1 статті 4 цього Закону для подання податкової декларації. Пунктом 16.1 статті 16 та підпунктом 17.1.7 пункту 17.1 статті 17 Закону N 2181-III відповідальність платника податків у вигляді пені і штрафу встановлено для тих випадків, коли платник податків не сплачує узгоджену суму податкового зобов'язання протягом граничних строків, визначених цим Законом.
Судом встановлено, що самостійно узгоджену суму податкового зобов'язання з податку на додану вартість за липень 2001 року Фірма сплатила 30.08.2001 року, тобто в останній день граничного строку, передбаченого абзацом першим підпункту 4.1.4 пункту 4.1 статті 4 Закону N 2181-III.
За цих обставин у ДПІ не було законних підстав для прийняття рішення про застосування та стягнення з Фірми встановленого підпунктом 17.1.7 пункту 17.1 статті 17 Закону N 2181-III штрафу за порушення граничного строку сплати узгодженого податкового зобов'язання.
Враховуючи викладене, Вищий господарський суд України помилився у застосуванні норм матеріального права. У зв'язку з цим, оскаржена постанова підлягає скасуванню, а скасована нею законна й обгрунтована постанова суду апеляційної інстанції - залишенню в силі.
Керуючись статтями 111-17 - 111-20 Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ), Верховний Суд України ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційної фірми "Юмпіс" задовольнити.
Постанову Вищого господарського суду України від 25.12.2002 року N 11/716 скасувати, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 25.09.2002 року за лишити в силі.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.
"Вісник господарського судочинства", N 4, 2003