ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
23 жовтня 2007 року N 07/139
м. Київ
Про визнання недійсним
податкового повідомлення-рішення
Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:
Головуючого: К.,
Суддів: Г., М., П., С., Т., Т.,
розглянувши у порядку письмового провадження за скаргою Відкритого акціонерного товариства “Сілур” (далі – ВАТ “Сілур”) про перегляд за винятковими обставинами постанови Вищого адміністративного суду України від 15 листопада 2006 року справу за позовом ВАТ “Сілур” до Державної податкової інспекції у м. Харцизьку Донецької області про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення, – встановила:
У липні 2004 року ВАТ “Сілур” звернулося з позовом до Державної податкової інспекції у м. Харцизьку Донецької області про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення від 16 липня 2004 року N 0001472342/0, яким позивачу зменшено суму бюджетного відшкодування з податку на додану вартість на 918942,00 грн. та застосовано штрафні (фінансові) санкції у сумі 562234,00 грн. у зв’язку із завищенням цієї суми.
Позовні вимоги ВАТ “Сілур” обґрунтувало тим, що воно в рахунок оплати придбаних товарів видало прості векселі власної емісії, чим припинило зобов’язання за договором купівлі-продажу. При цьому позивач зазначив, що звернення векселя до сплати в судовому порядку не підпадає під дію положень закону щодо врегулювання сумнівної заборгованості і не тягне за собою зменшення сум бюджетного відшкодування з податку на додану вартість, який справляється з операцій поставки товарів.
Господарський суд Донецької області рішенням від 29 вересня 2004 року, яке залишено без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 16 травня 2005 року, позовні вимоги задовольнив.
Рішення судів мотивовані тим, що податкове повідомлення-рішення прийнято з порушенням вимог чинного законодавства, а тому підлягає скасуванню. Зокрема, відносини між позивачем-векселедавцем та векселедержателем не випливають із договору купівлі-продажу, а тому процедури врегулювання сумнівної заборгованості, встановлені в підпункті 12.1.5 пункту 12.1 ст. 12 Закону України від 28 грудня 1994 року N 334/94-ВР “Про оподаткування прибутку підприємств”, застосуванню в даному випадку не підлягають. Таким чином, позивач не мав підстав переглядати суму податкових зобов’язань з податку на додану вартість у порядку, передбаченому пунктом 4.5 статті 4 Закону України від 3 квітня 1997 року N 168/97-ВР “Про податок на додану вартість”.
Вищий адміністративний суд України постановою від 15 листопада 2006 року рішення господарського суду Донецької області від 29 вересня 2004 року та постанову Донецького апеляційного господарського суду від 16 травня 2005 року скасував і в позові відмовив.
Ухвалюючи рішення, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що стягнута з позивача заборгованість за векселем фактично є його витратами з придбання товарів, вартість яких він реально не сплатив, але включив до своїх валових витрат. При цьому суд послався на те, що згідно з підпунктом 12.1.5 пункту 12.1 статті 12 Закону України “Про оподаткування прибутку підприємств” покупець зобов’язаний збільшити валові доходи на суму визнаної судом та не сплаченої покупцем в установлені цим підпунктом строки заборгованості, яка виникла внаслідок придбання ним товарів (робіт, послуг), незалежно від того, ким пред’явлена вимога щодо сплати їх вартості – продавцем чи іншою особою, до якої перейшло право відповідної вимоги, зокрема на підставі індосованого векселя, виданого покупцем на підтвердження безумовного зобов’язання сплатити грошову суму, що дорівнює вартості придбаних товарів (робіт, послуг).
У скарзі до Верховного Суду України ВАТ “Сілур” порушило питання про перегляд за винятковими обставинами та скасування постанови Вищого адміністративного суду України від 15 листопада 2006 року, пославшись на неоднакове застосування однієї й тієї самої норми права судом касаційної інстанції та на судове рішення, в якому ця норма застосована інакше, ніж в оскаржуваному рішенні.
Скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд касаційної інстанції виходив з того, що позивач не мав права заявляти до бюджетного відшкодування суму податку на додану вартість, яка перевищила податковий кредит, оскільки фактично не розрахувався з продавцем за придбані товари.
Із цим висновком погодитись не можна.
Як видно з матеріалів справи, позивач 12 січня 2000 року уклав із Товариством з обмеженою відповідальністю “Укрєврофрахт LTD” (далі – ТОВ “Укрєврофрахт LTD”) договір купівлі-продажу товарів на суму 5513653,21 грн., у рахунок оплати яких емітував прості векселі на загальну суму 6968353,21 грн., що підтверджується актом про вексельний платіж від 29 вересня 2000 року N 9701.
ТОВ “Укрєврофрахт LTD” передало видані скаржником векселі Товариству з обмеженою відповідальністю “Український енергетичний бізнес”, яким ці векселі були звернені до погашення на підставі рішення господарського суду Донецької області від 11 березня 2003 року.
Відповідно до підпункту 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України “Про податок на додану вартість” податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, сплачених (нарахованих) платником податку у звітному періоді у зв’язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації.
Згідно з підпунктом 7.4.5 пункту 7.4 тієї ж статті не дозволяється включати до податкового кредиту будь-які витрати зі сплати податку, що не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями, а при імпорті робіт (послуг) – актом прийняття робіт (послуг) чи банківським документом, який засвідчує перерахування коштів в оплату вартості таких робіт (послуг).
При цьому у підпункті 7.5.1 пункту 7.5 зазначеної статті передбачено, що датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається дата здійснення першої з подій: або дата списання коштів із банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) – в разі розрахунків із використанням кредитних дебетових карток чи комерційних чеків; або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг).
Аналіз наведених норм приводить до висновку, що Законом України “Про податок на додану вартість” передбачено єдину підставу для формування податкового кредиту, а саме наявність у платника податку-покупця належно оформленої податкової накладної.
Частиною третьою статті 4 Закону України від 5 квітня 2001 року N 2374-III “Про обіг векселів в Україні” встановлено, що в разі видачі (передачі) векселя відповідно до договору припиняються грошові зобов’язання щодо платежу за цим договором та виникають грошові зобов’язання щодо платежу за векселем.
Відповідно до підпункту 7.7.1 пункту 7.7 статті 7 Закону України “Про податок на додану вартість” суми податку, які підлягають сплаті до бюджету або відшкодуванню з нього, визначаються як різниця між загальною сумою податкових зобов’язань, що виникли у зв’язку з будь-яким продажем товарів (робіт, послуг) протягом звітного періоду, та сумою податкового кредиту цього періоду.
Отже, сума бюджетного відшкодування є правомірно визначеною, якщо це зроблено на підставі належним чином сформованого податкового кредиту.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач сформував податковий кредит на підставі належно оформлених податкових накладних, виданих йому платником податку – продавцем ТОВ “Укрєврофрахт LTD” за договором купівлі-продажу від 12 січня 2000 року, в рахунок яких було видано векселі.
Із зазначеного випливає, що сума податкового кредиту та відповідно сума бюджетного відшкодування сформовані позивачем правомірно, оскільки податок на додану вартість входить до складу договірної суми, яку позивач сплатив емітованими векселями.
Крім того, відповідно до підпункту 4.4.1 пункту 4.4 статті 4 Закону України від 21 грудня 2000 року N 2181-III “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” у разі коли норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або коли норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов’язків платників податків або контролюючих органів, унаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу, рішення приймається на користь платника податків.
Таким чином, сума податку на додану вартість обґрунтовано включена до податкового кредиту позивача і заявлена до бюджетного відшкодування на підставі належно оформлених податкових накладних.
Із зазначених причин підстав для зменшення суми бюджетного відшкодування податку на додану вартість та застосування штрафних санкцій немає.
Відповідно до частини другої статті 243 Кодексу адміністративного судочинства України Верховний Суд України може скасувати судові рішення судів апеляційної або касаційної інстанції і залишити в силі помилково скасовані судові рішення судів першої або апеляційної інстанції.
За таких обставин колегія суддів доходить висновку про наявність підстав для задоволення скарги ВАТ “Сілур”, скасування постанови Вищого адміністративного суду України від 15 листопада 2006 року та залишення в силі рішення господарського суду Донецької області від 29 вересня 2004 року і постанови Донецького апеляційного господарського суду від 16 травня 2005 року.
З урахуванням наведеного та керуючись статтями 241 – 243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, – постановила:
Скаргу Відкритого акціонерного товариства “Сілур” задовольнити.
Постанову Вищого адміністративного суду України від 15 листопада 2006 року скасувати.
Рішення Донецького апеляційного господарського суду від 16 травня 2005 року та постанову господарського суду Донецької області від 29 вересня 2004 року залишити в силі.
Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, передбаченого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий
Судді