АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
СУДОВА ПАЛАТА У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ
УХВАЛА
Справа М 33ц-795 кс/08; 6-4636 св05
20 травня 2008 року
Про визнання договорів оренди, купівлі-продажу, акта про
прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об’єкту,
свідоцтв про право власності на нежиле приміщення недійсними
Головуючий у першій інстанції: категорія 16
Гримич М.К.
Суддя-доповідач: Віхров В.В.
колегія суддів Судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області у складі:
Головуючого: Віхрова В.В.,
Суддів: Гайдук В.І., Москальця П.П., Дерев’янка О.Г, Приходченко А.П.,
розглянувши відповідно до п. 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України “Про судоустрій України” (в редакції Закону України N 697-У від 22.02.2007) в касаційному провадженні у судовому засіданні у місті Дніпропетровськ цивільну справу за позовом Апушкіна Володимира Борисовича до Головного управління житлового господарства та майна м. Києва, Товариства з обмеженою відповідальністю “Київське”, Шевченківської районної ради у м. Києві, Печерської районної ради у м. Києві, Фонду приватизації комунального майна Шевченківського району м. Києва, Фонду приватизації комунального майна Печерського району м. Києва, Шевченківської районної у м. Києві державної адміністрації, Печерської районної у м. Києві державної адміністрації, Управління державного будівельно-архітектурного контролю Головного управління архітектури та містобудування Київської міської державної адміністрації, Комунального підприємства по утриманню житлово-комунального господарства Печерського району м. Києва “Печерськжитло” про визнання договорів оренди, купівлі-продажу, акта про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об’єкту, свідоцтв про право власності на нежиле приміщення недійсними, про визнання незаконним та скасування розпорядження, наказу та рішення в частині включення будівлі в перелік об’єктів, що підлягають приватизації, про відновлення порушеного права власності і зобов’язання звільнити приміщення та відновити становище, що існувало до порушення права, за касаційними скаргами Апушкіна Володимира Борисовича, Макара Івана Івановича, представника позивача, на рішення Печерського районного суду м. Києва від 14 грудня 2004 року, що залишене без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 27 вересня 2005 року, - встановила:
Апушкін В. Б. звернувся у січні 2001 року до суду з позовом, посилаючись на те, що йому, як власнику квартири в будинку, розташованому у Старокиївському районі м. Києва, на праві спільної сумісної власності з власниками інших приватизованих квартир та будинку належать допоміжні приміщення цього будинку, включаючи під’їзд, тамбур, вхідні сходи, електрощитову і ліфтову зали, сховище для велосипедів, сходову клітину на першому поверсі будинку, які Державним комунальним малим підприємством громадського харчування “Київське” і його правонаступником ТОВ “Київське” (код ЄДРПОУ 14366905, м. Київ), що орендували за договором з Старокиївською РДА у м. Києві для цілей підсобного приміщення літнього кафе сховище велосипедів, були перебудовані без належного дозволу та проекту під нежиле приміщення, проте яке введене в експлуатацію, у зв’язку з чим Фонд приватизації комунального майна Старо київського району м. Києва у грудні 1998 року отримав від Головного управління майном Київської міської державної адміністрації свідоцтво про право комунальної власності на це приміщення, і, незабаром, в грудні 1998 року за відсутності його, Апушкіна В. Б., згоди та інших співвласників в порядку малої приватизації відчужив за договором купівлі-продажу ТОВ “Київське”, коли такий об’єкт не був включеним до переліку майна, що підлягають приватизації, чим порушені його, Апушкіна В. Б., права співвласника допоміжних приміщень. Після зміни адміністративно-територіального устрою в м. Києві спірний будинок розташований у Печерському районі м. Києва, і Апушкін В. Б. у вересні 2004 року змінив свої вимоги, вказуючи, що відповідати за позовом мають Печерська районна рада, РДА, фонд приватизації комунального майна та ЖЕО-0608, які прийняли будинок, а також відповідні органи державної влади та місцевого самоврядування і ЖЕО-1003 Шевченківського району м. Києва, які прийняли документальний архів, включаючи оспорені рішення, угоди.
З наведених підстав Апушкін В. Б. просить визнати укладені між ЖЕК N 102 Старокиївського району та ТОВ “Київське” договори оренди нежилого приміщення N 46 від 02.10.1995, N 276 від 03.01.1996, N 275 від 16.04.1996 недійсними, визнати незаконним та скасувати розпорядження Голови Старокиївської районної ради від 08.02.1995 за N 23 “Про проведення ремонту та часткової реконструкції в буд. N 23 по вул. Хрещатик м. Києва”, визнати акт приймальної комісії від 29.01.1996 про прийняття в експлуатацію закінченого будівництва в будинку 23 по вул. Хрещатик м. Києва недійсним, визнати незаконними та скасувати рішення Старокиївської районної ради народних депутатів у м. Києві за N 111 від 30.09.1996 в частині затвердження в переліку об’єктів, які підлягають приватизації, приміщення в будинку 23 на вул. Хрещатик у м. Києві, наказ начальника Фонду приватизації комунального майна Старокиївського району за N 11 від 29.08.1998 про приватизацію нежилих приміщень, наказ голови Головного управління майном Київської МДА за N 573-в від 14.12.1998 “Про оформлення права власності на об’єкт нерухомого майна”, визнати свідоцтво про право власності на нежиле приміщення площею 62,9 м2 від 14.12.1998, видане ГУКМ Київської МДА, укладений між Фондом приватизації комунального майна Старокиївського району та ТОВ “Київське” договір купівлі-продажу 1/100 частини будинку від 25.12.1998, свідоцтво про право власності від 26.01.1999 за N 207, видане Фондом приватизації комунального майна Старокиївського району м. Києва недійсними та зобов’язати ТОВ “Київське” звільнити приміщення площею 117,9 м2, які воно займає на першому поверсі та відновити планування реконструйованих приміщень згідно з планом технічної інвентаризації будинку 23 на вулиці Хрещатик у м. Києві за 1993 рік.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 14 грудня 2004 року, яке за наслідками перегляду відповідно до ст. 133 ЦПК України 1963 року в апеляційному порядку ухвалою апеляційного суду Київської області від 27 вересня 2005 року залишене без змін, позовні вимоги Апушкіна В. Б. залишені без задоволення повністю.
У касаційній скарзі Апушкін В. Б. вказує на порушення судами першої й апеляційної інстанцій меж судового розгляду, оскільки не з’ясовувалися обставини щодо неправомірного володіння товариством іншими приміщеннями, окрім придбаного в порядку малої приватизації, і не вирішений позов в частині захисту способом відновлення становища, що існувало до порушення права, а також на порушення процесуальних норм щодо порядку дослідження доказів, односторонність в оцінці доказів, невідповідність висновків судів матеріалам справи, і як наслідок незабезпечення розгляду справи незалежним та самостійним судом, внаслідок чого не застосована ч.2 ст.10 Закону України “Про приватизацію державного житлового фонду”, що мала б бути застосована, а він не визнаний співвласником допоміжних приміщень будинку, у зв’язку з чим порушує питання про скасування ухвалених у цій справі судових рішень з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
У касаційній скарзі Макар І.І. вказує на те, що у додатках до рішень виконкому міської ради, Старокиївської районної ради м. Києва спірне приміщення не значиться серед об’єктів, що передаються у комунальну власність територіальної громади району, та що підлягають приватизації, через що приватизація спірного приміщення здійснена за підробленими документами, з приводу чого порушені кримінальні справи, але суди не зупинили провадження у справі, а також вказує на неповне з’ясування обставин справи, недоведеність обставин, які суди вважали встановленими, та на не вирішення апеляційним судом заявленого відводу, що має тягти неповноважність складу суду, у зв’язку з чим порушує питання про скасування судових рішень повністю з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвалою колегії суддів Судової палати у цивільних справах апеляційного суду Дніпропетровської області від 07 травня 2008 року у попередньому судовому засіданні закрите касаційне провадження з перегляду ухвали Печерського районного суду м. Києва від 09 листопада 2004 року та ухвали апеляційного суду Київської області від 27 вересня 2005 року в частині апеляційного перегляду ухвали місцевого суду.
Під час розгляду справи у судовому засіданні 14 травня 2008 року оголошувалася перерва.
Заслухавши суддю-доповідача, вивчивши матеріали справи, суд дійшов висновку, що судові рішення підлягають скасуванню повністю з таких підстав.
Вирішуючи спір суди виходили з наступних обставин справи.
Позивач 03.12.1991 набув на підставі договору міни право власності на квартиру 13 будинку 23 на вулиці Хрещатик – пам’ятнику архітектури 1952 року побудови (т.2 ас.35) - у Старокиївському (а нині Печерському) районі м. Києва, на першому поверсі якого за проектом та інвентарною справою будинку мають знаходитися у лівому під’їзді допоміжні приміщення: під’їзд площею 19,89 м2, тамбур - 3,6 м2, вхідні сходи - 24,17 м2, електрощитова зала - 6,67 м2, машинне відділення ліфту - 5,38 м2, сховище для велосипедів - 14,7 м2, сходова клітина - 23,63 м2, а всього площею 98,04 м2.
Проте, відповідно до наказу тресту столових Ленінського управління громадського харчування виконкому Київської міської ради народних депутатів від 01.08.1984 за N 193 створено заклад громадського харчування - літнє кафе “Кондитерська” на 60 місць за адресою: вулиця Хрещатик, 23, у зв’язку з чим між ЖЕК N 102 Ленінського (в подальшому змінено на Старокиївський) району м. Києва та тресту столових Ленінського УГХ виконкому Київської міськради 01.01.1985 укладений договір N 275 оренди спірних приміщень площею 44 м2 під кафе.
Виконком Київської міськради рішенням від 13.01.1992 за N 26 “Про формування комунального майна міста та районів” передав у комунальну власність Старокиївській районній раді м. Києва будинок, включаючи спірні приміщення. При цьому відповідно до Указу Президента України від 30.01.1992 за N 70 “Про комерціалізацію державної торгівлі і громадського харчування” - внаслідок реорганізації тресту столових Ленінського УГХ виконкому Київської міськради в тому числі було створене Мале державне комунальне підприємство громадського харчування “Київське”, якому розпорядженням Представника Президента України в Старокиївському районі м. Києва від 26.05.1993 за N 228 передане на баланс кафе “Кондитерське” в будинку 23 на вулиці Хрещатик .
МДКП “Київське” в порядку малої приватизації 08.06.1995 реорганізоване у ТОВ “Київське”, та, відповідно, їм передавалися спірні приміщення площею 44 м на підставі укладених з ЖЕО N 102 Старокиївського району м. Києва договорів оренди від 27.10.1994 за N 275, від 02.10.1995 за N 46, від 03.01.1996 за N 275, 276, а після введення в експлуатацію нежилого вбудованого приміщення під літ. “А” - площею 62,9 м2 на підставі договору від 16.04.1996 за N 275, 276 строком до 2010 року.
Виконком Старокиївської районної ради м. Києва розпорядженням від 08.02.1995 за N 23 дозволив орендатору здійснити комплексний ремонт та часткову реконструкцію орендованих приміщень. За проектом ДНДПВІ “НДІпроектреконструкція” з наданого в передбаченому законом порядку дозволу компетентних органів на ремонт та реконструкцію спірних приміщень виконані роботи з переміщення моторного відсіку ліфту на верхні поверхи будинку, влаштування пожежного виходу з будинку на рівні тераси і відгородження приміщень кафе від жилих приміщень будинку та сходової клітини стіною з цегли, що не згорає, що було 03.01.1996 погоджено Управлінням Держархбудконтролю ГУАМ Київської МДА.
Після реконструкції введений в експлуатацію закінчений будівництвом об’єкт - вбудоване приміщення площею 62,9 м2 під літ. “А” у будинку 23 на вулиці Хрещатик, про що приймальною комісією складений акт N 2 від 29.01.1996, затверджений Управлінням Держархбудконтролю ГУАМ Київської МДА.
Відповідно до наказу Головного управління житлового господарства та майна м. Києва від 14.12.1998 за N 573в оформлене та видане Старокиївській районній раді м. Києва свідоцтво про право комунальної власності на вбудоване нежиле приміщення під літ. “А” у будинку 23 на вулиці Хрещатик, яке ТОВ “Київське” за переважним правом викупу в порядку малої приватизації придбало 25.12.1998 за договором купівлі-продажу з Фондом приватизації комунального майна Старокиївського району м. Києва, на підставі чого ТОВ “Київське” оформлено свідоцтво про право приватної власності на це вбудоване нежиле приміщення під літ. “А”, видане Фондом приватизації комунального майна Старокиївського району м. Києва 26.01.1999 за N 207.
Залишаючи позови без задоволення, суд першої інстанції виходив з того, що за цільовим призначенням спірне приміщення з 1984 року та на час розв’язання позову не змінювалося і призначене для закладу торгівлі та громадського харчування, будучи нежилим вбудованим приміщенням, а не відноситься до технічного приміщення жилого будинку, через що ст. 8 Закону України “Про приватизацію держаного житлового фонду” застосуванню не підлягає.
Апеляційний суд погодився з висновками місцевого суду, залишаючи рішення місцевого суду без змін, відзначив, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини у справі, надав належну оцінку зібраним доказам та правильно застосував норми матеріального права, відкинувши факт самовільної перебудови допоміжних приміщень в нежиле приміщення під об’єкт торгівлі, а так само факт відсутності на час приватизації житла використовуваного закладом громадського харчування вбудованого нежилого приміщення.
Суд касаційної інстанції, враховуючи що за ст. 335 ЦПК України він не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, та вирішує лише питання права в межах касаційного розгляду справи, не знаходить за можливе погодитися з висновками апеляційного і місцевого судів.
Суд касаційної інстанції знаходить, що мотиви судових рішень першої й апеляційної інстанцій повторюють мотиви рішення Арбітражного суду м. Києва від 21.05.1999 у справі за N 2/299 за позовом Об’єднання співвласників багатоквартирного будинку “Центр” до ТОВ “Київське” про звільнення допоміжних приміщень, що за постановою Заступника голови Арбітражного суду м.Києва стало остаточним 26.07.1999, та рішення Арбітражного суду м. Києва від 16.09.1999 у справі за N21/274 за позовом Об’єднання співвласників багатоквартирного будинку “Центр” до Фонду комунального майна Старокиївського району м. Києва, ТОВ “Київське” про визнання недійсним договору купівлі-продажу, що за постановою колегії суддів ВАС України стало остаточним 05.05.2000. Разом з цим суд касаційної інстанції відзначає, що у вирішуваних господарських справах судовими рішеннями розв'язувалися спори про правомірність володіння нежилим приміщенням під літ. “А”, та про законність підстави встановлення титульного володіння відповідача ТОВ “Київське” цим приміщенням, у зв’язку з чим арбітражними судами встановлені обставини щодо послідовно вчинених правочинів з приводу прав, об’єкти яких є предметом спору в цій справі цивільної юрисдикції. Водночас, в цій справі, серед іншого, заявлені вимоги щодо незаконності дій та актів органів публічної влади та щодо недійсності правочинів, якими обґрунтовані зазначені судові рішення судів окремої судової (господарської) юрисдикції.
Відповідно, вирішуючи справу, колегія суддів має зважувати на наявний правовий конфлікт майнових інтересів суб’єкта господарювання щодо здійснення протягом тривалого часу володіння для господарської (підприємницької) діяльності з одного боку та з іншого боку майнових інтересів власника квартири багатоквартирного будинку щодо утримання, обслуговування та збереження цілісності, належного функціонування будинку і вільного користування квартирою для безпечного проживання в ній, коли такий конфлікт заснований на розширенні сфери обслуговування та виробничих потужностей суб’єкта господарювання за рахунок реконструкції приміщень та обладнання будинку, що з самого початку експлуатації будинку передбачалися для створення належних умов проживання у квартирах будинку та побутового обслуговування його мешканців. Тож, враховуючи застереження ratiопе tетроrіs, в цій справі належить з’ясувати чи відносилися спірні приміщення до власності позивача в розумінні ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, у зв’язку з чим з’ясувати чи відбулося продовжуване втручання у право на повагу власності і мирне володіння власністю, і якщо так, то чи було воно необхідним, пропорційним та виправданим.
Вирішуючи питання про власність позивача, суд касаційної інстанції виходить з того, що квартира у спірному будинку, за встановлених обставин, перейшла з державного житлового фонду у приватний (індивідуальний) у 1991 році внаслідок її викупу відповідно до ч. 2 ст. 15 Закону УРСР “Про власність”, п.п. 1, 9, 18, 19 Положення про продаж громадянам у власність квартир у будинках державного і громадського житлового фонду, їх утримання і ремонт, затвердженого спільною постановою РМ УРСР та Укрпрофради від 19.05.1989 за N 142. Сходові клітини, вестибюлі, позаквартирні коридори, колясочні, кладові, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, інші технічні приміщення, тощо призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування мешканців будинку і зв’язані з квартирами (жилими приміщеннями будинку) спільним господарським призначенням, а тому за ст. 132 ЦК УРСР і за змістом п.п. 21, 22 Положення про продаж громадянам у власність квартир у будинках державного і громадського житлового фонду, їх утримання і ремонт визнавалися приналежністю і в частці, відповідній жилій площі квартири, наслідували долю такої квартири (головної речі), якщо інше не передбачалося договором купівлі-продажу квартири.
З огляду на це, згідно з ч. 2 ст. 10 Закону України “Про приватизацію державного житлового фонду”, який набрав чинності 22.07.1992, в світлі тлумачення, наданого рішенням Конституційного Суду України від 02.03.2004 за N 4-рп/2004 у справі про права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартирних будинків, для зазначених допоміжних приміщень, які використовувалися за призначенням на час приватизації житла, імперативно закріплюється режим спільної власності, право на яку громадяни набувають безоплатно одночасно з приватизацією ними житла в багатоквартирному будинку, і підтвердження такого права на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій, а власник (власники) неприватизованих квартир багатоквартирного будинку є співвласником (співвласниками) допоміжних приміщень нарівні з власниками приватизованих квартир.
В тому разі, коли має місце позбавлення особи володіння, що, завдячуючи діями та рішенням публічної влади, з необхідністю тягне перехід власності до третьої особи, відбувається експропріація власності, як форма втручання, що визнається необхідним “в інтересах суспільства”, якщо не лише надаються блага і задовольняються вимоги іншої приватної особи, а у зв’язку з легітимною політикою досягається певний соціальний, економічний ефект (рішення Європейського Суду з прав людини у справі “Джеймс проти Сполученого Королівства”, А98 (1986)).
Звідси, з’ясування умов угоди, за якою, квартира позивача перейшла до приватного житлового фонду, умов договору міни, а також з’ясування того, за яким призначенням використовувалися спірні приміщення станом на 22.07.1992, як і того, за рахунок якого майна та з якої метою створена у 1996 році внаслідок перебудови нова річ – нежиле приміщення під літ. “А” у будинку 23 на вулиці Хрещатик, мають вирішальне значення у цій справі для висновку, чи відбулося 14.12.1998 втручання у право власності позивача, а так само за умови встановлення добросовісної юридичної та/або фактичної помилки позивача, що разом з часом розгляду господарських справ може бути віднесене до поважних причин пропуску строку на здійснення примусового захисту, - для розв’язання питання про захист прав позивача за ст. 112 ЦК УРСР від стверджуваних порушень протягом 1995-1996 рр. Втручання ж буде виправданим в разі його здійснення на умовах, передбачених законом, з виплатою справедливої компенсації, коли дотримана вимога пропорційності - відсутні такі обставини, як: неможливість використання технічного обладнання будинку, зокрема ліфтів, або обмеження його використання, безпечність останнього; зниження протипожежної безпеки, в тому числі щодо евакуації мешканців; вплив шумів і запахів на здоров’я мешканців тощо, що покладали б на позивача особливий та більший тягар порівняно з суспільним інтересом.
Лише за наявності відповідей щодо наведених обставин мотиви судового рішення, хоч би і лише це включені мотиви суду першої інстанції чи будь-які інші, будуть достатніми для розв’язання питань, що поставлені перед судом у зв’язку з вирішуваним в цій справі спором, а справедливість процесу буде забезпечена, внаслідок чого належить визнати законним та обґрунтованим за змістом ст.ст. 62, 202, 202-1 ЦПК України 1963 року, 212, 213 ЦПК України 2004 року вмотивоване таким чином судове рішення. В цьому контексті суд касаційної інстанції наголошує, що згідно зі ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод за практикою тлумачення її положень Європейським Судом з прав людини право на справедливий судовий розгляд вимагає від суду вмотивовувати своє рішення, що одначе не може тлумачитися, як відповідь на кожний аргумент чи довід сторони, і обсяг чого визначається в залежності від обставин справи.
Згідно зі ст.ст. 202, 202-1 ЦПК України 1963 року, 213, 214 ЦПК України 2004 року рішення суду має ґрунтуватися на з’ясованих обставинах, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні з дотриманням встановлених процесуальних режиму та форми.
Відповідно, з огляду на доводи касаційних скарг, не вирішуючи питань про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, в цій справі підлягає перевірці судом касаційної інстанції те, наскільки судовий розгляд в судах першої й апеляційної інстанцій був справедливим в цілому, в тому числі з точки зору забезпечення особам, які беруть участь в справі, свободи у наданні доказів і доведенні їх переконливості, включаючи джерела, з яких докази добуті.
За ч.3 ст. 61 ЦПК України преюдиційне значення для суду у справі цивільної юрисдикції мають встановлені у судовому рішенні з господарської справи, що набрало законної сили, обставини відносно особи, яка приймає участь у цивільній справі, від доказування яких за ст. 60 ЦПК України і звільняються сторони. Відповідно, за предметом доказування обов’язкові для суду в цій справі встановлені судовими рішеннями з господарських справ факти прийняття в експлуатацію здійсненої перебудови та укладених договорів оренди та купівлі-продажу, але такі судові рішення не звільняють сторони від доказування щодо дотримання встановленої законом форми цих угод, відповідності їх змісту закону та законності дій публічної влади, дійсного волевиявлення, і докази щодо цих фактів збираються, досліджуються та оцінюються за загальними правилами оцінки доказів згідно з ст.ст. 62 ЦПК України 1963 року, 212 ЦПК України 2004 року.
Всупереч вимог 50, 51 ЦПК України 1963 року суд першої інстанції не витребував для дослідження в судовому засідання оригіналу договору оренди N 275 від 01.01.1985, хоч наявна його копія (т.2 а.с.25-56) вказує на ознаки дописки щодо площі орендованого приміщення. Таким же чином, суд першої інстанції, не зважаючи на наявність лише не завірених копій окремих аркушів з технічної документації на будинок, відмовив стороні позивача у витребувані для дослідження в судовому засіданні оригіналу інвентарної справи на спірний будинок (т.2 а.с.201, 211 зворот), хоч таке клопотання сторони позивача ґрунтувалося на раніше наданому суду листі Київського МБТІ (т.2 а.с.38-39), за яким склад приміщень першого поверху спірного будинку за даними технічної інвентаризації 15.02.1971 змінився після інвентаризації проведеної 07.07.1998, обставини чого мають значення для вирішення позовних вимог про законність оформлення права власності та вчинення нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу.
Як вбачається з протоколу судового засідання місцевого суду (т.2 а.с.188-189, 196-197) представником позивача заявлялося клопотання про дослідження акта огляду та висновку будівельно-технічної експертизи, що проведені під час провадження в кримінальній справі за фактом перевищення службових повноважень щодо реконструкції спірних приміщень відповідачем ТОВ “Київське”, проте це клопотання відхилено судом з тих мотивів, що експертиза не відноситься до правовстановлюючих документів. Проте, сторона позивача мала намір надати цей доказ в підтвердження факту того, які приміщення використані під реконструкцію, на що вказувалося у листі Київського МБТІ (т.2 а.с.39), та чи виконана така реконструкція з дотриманням всіх необхідних будівельних, протипожежних та інших норм і правил, що має значення для розв’язання спору. Після дослідження письмових доказів у справі позивач знову поставив питання про неможливість закінчення судового слідства без дослідження висновку експертизи, але суд першої інстанції на це уваги не звернув (т.3 а.с.149).
Представник відповідача ТОВ “Київське” в судовому засіданні місцевого суду (т.2 а.с.206-207) відмовився пояснити суду, які приміщення в спірному будинку орендувалися до приватизації МДКП “Київське”, і, відповідно, яким чином виконана реконструкція зі створенням нового вбудованого нежилого приміщення площею 62,9 м2. З протоколу судового засідання не вбачається, оригінали яких саме документів надавалися відповідачем та оголошувалися судом, при чому відповідач наполягав відмовити стороні позивача в ознайомлені з ними, що суд і ухвалив (т.2 а.с.230 в тому числі зворот). Колегія суддів у зв’язку з цим відзначає, що такими діями суд прямо порушив вимоги ст. 51 ЦПК України 1963 року, що мало наслідком звуження прав сторони позивача за ст.ст. 99, 186 ЦПК України 1963 року під час судового слідства на ознайомлення з такими доказами та на принесення своїх зауважень, і, відповідно, доходить висновку про сумнівність виконання відповідачем свого процесуального обов'язку за ст.30 ЦПК 1963 року.
Позивачем на підтвердження обставин, що покладені ним в основу підстав своїх вимог, надані письмові докази, а також свідчення мешканців будинку і працівника, який обслуговував ліфт у спірному будинку (т.2 а.с.231-232 і зворот, т.3 а.с.146-148 в тому числі зворот), але в рішенні суд першої інстанції, ані відкинув обставини, що ними підтверджуються, ані встановив такі обставини, зробивши лише висновок з питань застосування норм матеріального права, на які посилався позивач, що свідчить про відсутність оцінки судом цих доказів. Разом з цим суд першої інстанції посилається в рішенні, ухваленому в справі, на рішення Київського міського виконкому за N 26 від 13.01.1992, яке разом з додатками в судовому засіданні ним не досліджувалося, чим порушено безпосередність процесу за ст.ст. 160, 202 ЦПК України 1963 року, у зв’язку з чим ці докази долучені до справи під час апеляційного перегляду рішення місцевого суду (т.5 а.с.6-263).
Не надано належної оцінки в сукупності з іншими доказами і тому факту, що наказом тресту столових Ленінського управління громадського харчування виконкому Київської міської ради народних депутатів від 01.08.1984 за N 193 (т.2 а.с.135) створювався заклад громадського харчування сезонного характеру - літнє кафе, а також порядку укомплектування штату персоналу цього кафе.
З’ясовуючи обставини використання приміщень лівого під’їзду спірного будинку, суд першої інстанції не оцінив належним чином зібрані докази в сукупності в їх взаємозв’язку на предмет призначення, складу та площі приміщень спірного будинку, які використовувалися під кафе, а саме: договір оренди від 01.01.1985 складений на бланку, надрукованому у вересні 1991 року; водночас за ордером N 782 та договором оренди від 10.11.1993 (т.2 а.с.27, 28) під кафе у спірному будинку надавалося приміщення площею 14 м2, коли за планом першого поверху (т.1 а.с.194) таку площу мало сховище для велосипедів, проти факту використання якого під майстерню та підсобне приміщення кафе позивач не заперечував (т.2 а.с.8); а також акти обстеження приміщень від 11.09.2000 і 30.07.2002 (т.2 а.с.79-80), за якими під зали кафе використовуються вхід у лівий під’їзд, тамбур і сходова клітина, під комору та кухню кафе - електрощитова, машинне ліфтове відділення, з яких до шахти ліфта виведена вентиляція.
Прийняття нерухомого майна до експлуатації входить до юридичного (фактичного) складу, за якого виникають відносини власності, і засвідчує завершення будівництва та створення нової речі в установленому законом порядку, через що, з’ясовуючи законність дій приймальної комісії з прийняття в експлуатацію завершеного будівництвом об’єкту внаслідок перебудови лівого під’їзду спірного будинку, суд першої інстанції мав усунути протиріччя між самим актом від.29.01.1996 (т.2 а.с.254-257), який затверджений МДКП “Київське”, що на час складання актa не існувало (т.3 а.с.26), та дозволом від 28.09.1995 за N 95010091, який відповідно до листа (т.1 а.с.172) видавався на виконання ремонтно-оздоблювальних робіт приміщення кафе та вивіз сміття, у сукупності з листом відповідача Управління Держархбудконтролю (т.2 а.с.85), за яким дозвіл на виконання реконструкції (перебудови) приміщень у спірному будинку не надавався, а так само з листом Київголовархітектури (т.1 а.с.173), за яким проект реконструкції допоміжних і технічних приміщень під кафе у спірному будинку на розгляд не подавався. Також, суд першої інстанції не надав жодної оцінки тому, що відомості робочих проектів (т.3 а.с.32-73) і актa приймальної комісії не узгоджуються з фактами самочинного будівництва з перепланування відповідачем ТОВ “Київське” спірних приміщень, встановленими під час прокурорської перевірки (т.2 а.с.111-118), за якими, зокрема щодо самочинної реконструкції ліфтового машинного відділення, порушена кримінальна справа постановою від 20.05.2003 (т.3 а.с.142-143), досудове слідство у якій відновлено за постановою Солом’янського районного суду м. Києва від 25.06.2007.
З’ясовуючи факт відповідності виконаної перебудови в лівому під’їзді спірного будинку вимогам державних будівельних норм та правилам безпеки експлуатації, суд першої інстанції не дав належної оцінки огляду приміщень спірного будинку на місці 24.04.2001 Залізничним районним судом м. Києва (т.3 а.с.126), за яким ліфтове машинне відділення перенесене з першого поверху будинку на 12 безпосередньо між суміжними кімнатами квартир, на що відсутня технічна документація, внаслідок чого зменшений робочий хід ліфту, який після реконструкції працює не з першого поверху, а з четвертого, а на час огляду припинена його експлуатація взагалі.
Не зважаючи на те, що, надавши оспорені адміністративні акти, позивач вказував на відсутність підстав для їх прийняття, суд не з’ясовував зміст додатків до рішення Старокиївської районної у м. Києві ради народних депутатів від 30.09.1996 за N111, на підставі яких виданий наказ Фонду приватизації комунального майна Старокиївського району м. Києва від 29.06.1998 за N 11 (т.1 а.с.154-155, т.3 а.с.147 зворот), і як наслідок цього: суд першої інстанції, з урахуванням наведених розбіжностей, не оцінив зібрані та дослідженні докази на предмет достатності для вірогідного висновку про підстави переходу в комунальну власність з подальшою приватизацією створеного у спірному будинку нового нежилого приміщення під літ. “А”. Колегія суддів має відзначити, що за умовами оспорюваного позивачем договору купівлі-продажу (т.1 а.с.142, 145) відчужується нежиле приміщення під літ. “А” не як самостійний об’єкт цивільних прав, а як частка спірного будинку — частка у спільному майні, на що суд першої інстанції уваги не звернув та чому відповідної оцінки не дав.
Згідно з ст.ст.15, 99, 202 ЦПК України 1963 року і ст.ст.10, 27, 213 ЦПК України 2004 року за принципом змагальності цивільного процесу не достатньо лише змагання сторін перед судом в судовому засіданні, що визнається його формальною стороною, а з матеріальної (змістовної) сторони мають бути створені умови для збирання доказів, на які сторони вказують, та забезпечена свобода у доведені їх переконливості, внаслідок чого з необхідністю суд встановлює, згідно з істиною, факти, як ті, на які сторони посилалися, так і ті, які неминуче з’являють себе із зібраних доказів. У зв’язку з цим, колегія суддів наголошує, що така свобода буде порушена судом, коли суд гласно і безпосередньо не дослідить зібрані і надані за його сприяння сторонами докази, а так само коли суд не дотримається вільної оцінки доказів за ст.62 ЦПК України 1963 року і ст.212 ЦПК України 2004 року, надавши певним доказам наперед встановлену силу.
Виходячи з наведеного вище, суд касаційної інстанції знаходить, що оцінка доказів суду першої інстанції в цілому не ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні доказів, які, кожен окремо, не оцінені на їх достовірність та в сукупності не оцінені на достатність і взаємний зв’язок для встановлення чи спростування фактичних обставин у справі, що свідчить про покладення тягаря доказування виключно на сторону позивача і надання доказам відповідачів сили беззаперечної вірогідності, чим порушений принцип змагальності як з формальної, так і з матеріальної сторони. Разом з цим, мотиви рішення місцевого суду полягають у беззастережному переліку тверджень зазначених вище судових рішень у господарських справах, що з огляду на відмінність предмету спору (у господарських справах - нежиле приміщення під літ. “А”, а в цій справі допоміжні приміщення, які за твердженням позивача використані для перебудови під нежиле приміщення під літ. “А”) та, відповідно, з огляду на відмінність предмету доказування свідчить про відсутність мотивів, за яких суд першої інстанції дійшов своїх висновків про безпідставність вимог позивача.
Таким чином, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що фактичні обставини судом першої інстанції встановлені неповно і незаконно, на що, незважаючи на доводи апеляційної скарги (т.3 а.с.165-172), суд апеляційної інстанції уваги не звернув, і що відповідним чином не перевірив.
Суд апеляційної інстанції відмовив в задоволенні клопотань сторони позивача про витребування доказів, які суд першої інстанції в порушення принципу змагальності відмовився досліджувати (т.4 а.с.32), про що йшлося вище, а так само відмовив долучити до матеріалів справи фотокопії експертизи, у витребуванні якої суд першої інстанції відмовив, мотивуючи тим, що вони не засвідчені, не обговорюючи питання про необхідність її витребування і про те, що фотографії відносяться до речових доказів (т.4 а.с.35 і зворот).
Як вбачається з протоколів судових зсідань апеляційного суду (т.4 а.с.30-35, 171-174, 199-204), а також записів журналів судових зсідань про вчинені процесуальні дії (т.4 а.с.291-293, т.5 а.с.337-338) суд апеляційної інстанції, хоч би і сприяв у збиранні доказів, задовольняючи відповідні клопотання осіб, які беруть участь у справі, проте на порушення ст.ст. 179, 304 ЦПК України 2004 року під час судового слідства не досліджував ці докази, чим порушив принцип безпосередності судового розгляду за ст. 159 ЦПК України, якби обмежено за ст.ст. 303, 304 ЦПК України він не застосовувався на стадії апеляційного перегляду судових рішень.
Внаслідок цих порушень цивільно-процесуального закону суд апеляційної інстанції не оцінив у взаємозв’язку з іншими доказами перелік нежилих (вбудованих) приміщень, що підлягають приватизації, що додавався до рішення Старокиївської районної у м. Києві ради народних депутатів за N 111 від 30.09.1996, в якому не значиться приміщення під літ. “А” спірного будинку (т.4 а.с.139-141), а так само фактичні дані постанови про порушення кримінальної справи від 06.04.2005 (т.4 а.с.46) про приналежність філії АКБ “Укрсоцбанк”, що зареєстрований 27.09.1991, коду МФО, зазначеного для розрахунків в договорі оренди від 01.01.1985 (т.2 а.с.26). Також суд апеляційної інстанції не дав жодної оцінки додатку до рішення Київського міського виконкому від 13.01.1992 за N26 на ас.165 тому 5 у зв'язку з розпорядженням про створення кафе на а.с.135 тому 2 на предмет того, яке майно передане у комунальну власність і підлягає приватизації, а яким майном на час , вказаної передачі особи володіли під титулом найму (оренди).
Разом з цим, суд касаційної інстанції звертає увагу, що у заяві про відвід складу суду апеляційної інстанції (т.5 а.с.268-270) представник позивача посилається на дії головуючого у справі відносно нього особисто, іншого представника позивача та самого позивача, що зовнішньо виражалися у формі кепкування, зарозумілого ставлення, що ображає, на необгрунтоване зняття головуючим запитань до представника відповідача ТОВ “Київське”, що суперечить свободі в наданні доказів та формальній змагальності, на порушення суддею зі складу суду порядку збирання доказів за ст.ст. 50, 51 ЦПК України 1963 року, які викликають у заявника сумніви в об’єктивності та неупередженості суддів та підозри щодо побічної їх заінтересованості у результаті розгляду справи. Проте, вирішуючи заявлений відвід, суд апеляційної інстанції в ухвалі (т.5 а.с.335-336) не навів проти вказаних фактів і зовнішніх ознак вчинків жодних мотивів, які б усували можливість допустити обгрунтованість сумнівів та підозр заявника.
Апеляційний суд, вирішуючи справу, проігнорував ту обставину, що відповідач ТОВ “Київське” визнав факт відсутності у нього погодженої в установленому порядку необхідної проектної документації та погодився зі свідченнями свідків, наданими в суді першої інстанції (т.4 а.с.33 і зворот), та, як і місцевий суд в рішенні, у постановленій за наслідками апеляційного перегляду ухвалі обмежився узагальнюючим посиланням на дотримання законодавства під час перебудови (реконструкції) в будинку, не навівши достатньо обґрунтованих фактичним матеріалом мотивів, за яких він дійшов такого висновку, через що судовим рішенням невмотивовано відкинуті доводи апелянта щодо використання під перебудову у нежиле приміщення під літ. “А” неподільної частини житлового комплексу, яка складається з частини допоміжних приміщень, конструктивних елементів будинку тощо.
За принципом гласності цивільного процесу згідно з ст. 10 ЦПК України 1963 року і ст. 6 ЦПК України 2004 року судовий розгляд проводиться усно і відкрито, а рішення суду проголошується прилюдно, включаючи мотиви покладені в його основу судом, за виключенням прямо і вичерпно встановлених законом випадків. У цій справі не встановлені такі випадки, а мотиви судів, за яких вони, власне, дійшли своїх висновків як по суті спору, що розв’язувався ними в цій справі, а так само по суті заявлених сторонами спору клопотань, у судових рішеннях, як зазначено вище, відсутні, через що місцевим та апеляційним судами допущені порушення принципу гласності та відкритості судового розгляду.
Звідси, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що суди першої й апеляційної інстанцій, допустивши в сукупності порушення принципів гласності і відкритості, безпосередності судового розгляду та змагальності цивільного процесу, достатньою мірою не зберегли об’єктивність та неупередженість під час розгляду цієї справи, не забезпечивши свою незалежність від будь-якого впливу, та не створили належних рівних умов учасникам процесу у свободі доведення переконливості зібраних доказів, через що право позивача на справедливий судовий розгляд не може вважатися забезпеченим, а постановлені судові рішення у цій справі - законними і обгрунтованими.
Окрім цього, оскільки предметом пред’явленого позову в цій справі є право спільної власності, то, враховуючи наведені висновки місцевого суду, рішенням суду в цій справі вирішені права та обов’язки не тільки позивача, а й інших власників квартир багатоквартирного будинку, як приватизованих, так і ні, а також з огляду на ст.ст. 1, 4, 19 Закону України “Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку” вирішені питання про права і обов’язки об’єднання співвласників багатоквартирного будинку щодо управління, утримання і використання предмета спору у цій справі, що визначений позивачем відшукуванним об’єктом такого права. Проте, коло таких осіб суд першої інстанції не з’ясовував, та, відповідно, до участі в цій справі згідно з ст. 108 ЦПК України 1963 року на стороні позивача не залучав. Також, позивачем у цій справі заперечується дійсність нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу, серед іншого через те, що не отримана згода співвласників на відчуження нежилого приміщення, а також з тих підстав, що відчужуваний об’єкт відсутній в інвентаризаційній справі будинку через самовільну перебудову, через що предметом розгляду у цій справі також є правильність вчинення нотаріальної дії, та рішенням суду вирішені права і обов’язки шостої Київської державної нотаріальної контори відносно однієї зі сторін спору, коли така особа до участі в цій справі не притягалася. Звідси, суд касаційної інстанції доходить висновку, що судом першої інстанції допущено грубе порушення вимог ст.ст. 108, 143, 202-1 ЦПК України 1963 року, яке відповідно до п.4 ч.1 ст.311 ЦПК України 2004 року відноситься до обов’язкових підстав для скасування рішення з направленням справи на новий розгляд, на що, порушуючи ч.3 ст.303 ЦПК України 2004 року, суд апеляційної інстанції увагу не звернув. У зв’язку з цим суд касаційної інстанції у цій справі згідно з ч.3 ст.335 ЦПК України не обмежується доводами касаційної скарги з огляду на виявлені під час розгляду справи порушення норм процесуального права, які за п. 4 ч. 1 ст. 338 ЦПК України є обов’язковою підставою для скасування ухвалених судових рішень.
Колегія суддів не може оминути увагою і те, що, доповнюючи свої позовні вимоги (т.2 а.с.218), позивач де-факто поставив перед судом першої інстанції питання про заміну органів місцевого самоврядування та державної влади Старокиївського району м. Києва, що брали участь у справі на стороні відповідача, їх правонаступниками, створеними внаслідок реорганізації, здійсненої через зміни в адміністративно-територіальному устрої м. Києва, але суд це питання в порядку ст.106 ЦПК України 1963 року не вирішив, через що таке питання має бути вирішене за нового розгляду у попередньому судовому засіданні відповідно до ст.37 ЦПК України 2004 року.
Таким чином, судами першої й апеляційної інстанцій допущені такі порушення цивільно-процесуального закону, що потягли неможливість вирішення питання про застосування ст.10 Закону України “Про приватизацію державного житлового фонду” та про наявність або ж відсутність порушень права на мирне володіння майном, і, як наслідок, неправильне розв’язання спору, і разом з цим перешкоджають суду касаційної інстанції вирішити справу по суті вимог, у зв’язку з чим згідно зі ст.338 ЦПК України судові рішення підлягають скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд до суду першої інстанції, за якого належить повно і всебічно з’ясувати коло осіб, прав яких стосується вирішення спору, обставини, якими обґрунтовані вимоги і заперечення проти них, а також інші факти, що мають значення для вирішення питання про надання захисту порушеним правам, а наведені вище відповідні висновки і мотиви суду касаційної інстанції за ч. 4 ст. 338 ЦПК України обов’язкові при повторному розгляді цієї справи.
Керуючись, ст.ст. 323, 333,336, 338, 343-345 ЦПК України, колегія суддів, - ухвалила:
Касаційні скарги Апушкіна Володимира Борисовича і Макара Івана Івановича задовольнити повністю.
Рішення Печерського районного суду м. Києва від 14 грудня 2004 року повністю, а ухвалу апеляційного суду Київської області від 27 вересня 2005 року в частині апеляційного перегляду рішення місцевого суду, - скасувати.
Справу передати на новий розгляд до Печерського районного суду м. Києва в іншому складі.
Ухвала набирає законної сили з моменту оголошення, остаточна і оскарженню не підлягає.
Головуючий Віхрова В.В.,
Судді Гайдук В.І., Москалець П.П.,
Дерев’янко О.Г, Приходченко А.П.,