Економічне розуміння оподаткування доданої вартості
Податок на додану вартість (value added tax) - один з найпоширеніших непрямих податків у світі і є податком на внутрішнє споживання.
Податок на додану вартість сплачують кінцеві споживачі, у тому числі громадяни, найчастіше самі того не підозрюючи. Це з їхніх гаманців держава, руками суб'єктів підприємницької діяльності, вилучає 20% грошей, скорочуючи тим самим рівень споживання.
“Побічність” податку саме й полягає в тім, що громадяни не сплачують цей податок до бюджету самі, за них це роблять підприємці. “Піти” від ПДВ громадяни можуть одним єдиним способом - не витрачати гроші.
Можна ще купувати товари (послуги) у осіб, які не є платниками ПДВ, але, оскільки вони продають товари (послуги) за цінами, які мало відрізняються від тих, за якими продають платники ПДВ, то насправді виходить, що вони (неплатники ПДВ) просто привласнюють собі цей податок.
ПДВ є формою вилучення до бюджету частини доданої вартості, що створюється на всіх стадіях виробництва та реалізації товарів (робіт, послуг) і яка визначається як різниця між вартістю реалізованих товарів (робіт і послуг) та вартістю матеріальних витрат, віднесених на витрати виробництва та обігу.
Цей податок традиційно відносять до категорії універсальних непрямих податків, які у вигляді своєрідних надбавок справляються шляхом включення у ціну товарів, переносячи основний тягар оподаткування на кінцевих споживачів продукції (робіт, послуг).
Податок на додану вартість було введено ще у 1919 році у Німеччині Вільгельмом Фон Сименсом, а наприкінці 50-х років - і у французьких колоніях.
Широкомасштабне поширення ПДВ набуло у 60-х роках XX століття після підписання Римського договору (Бельгія, Франція, ФРН, Італія, Люксембург, Нідерланди), відповідно до якого країни, що його підписали, повинні були гармонізувати свої податкові системи на користь створення загального ринку.
У 1967 році друга директива Ради ЄЕС проголосила ПДВ головним непрямим податком Європи, приписуючи всім членам Співтовариства ввести цей податок до своїх податкових систем до кінця 1972 року.
У 70-х роках податок на додану вартість почав справлятися й у скандинавських країнах. Протягом 70-х років Велика Британія та Ірландія забажали вступити до Європейського Співтовариства, обов'язковою умовою чого було введення ПДВ. Крім цього уряди зазначених країн до цього моменту усвідомили недоліки системи непрямого оподаткування, що існувала там, з опорою на вузьку базу алкогольних напоїв, тютюнових виробів і вуглеводнів.
Обидві ці держави разом з Австрією приєдналися до країн, що застосовують ПДВ, у 1972-73 роках. Наступними країнами, які почали застосовувати ПДВ, стали Греція, Португалія, Іспанія, Канада, Японія, Нова Зеландія і Туреччина у 80-х роках. На цей час ПДВ справляється більш ніж у сорока країнах світу: майже в усіх європейських країнах, Латинській Америці, Туреччині, Індонезії, ряді країн Південної Америки.
Економічна сутність податку на додану вартість виявляється через концептуальні основи бази його обчислення, яким є додана вартість. В українському законодавстві відсутнє визначення поняття “додана вартість”.
Тому нам доведеться звернутися до “першоджерел” економічної думки для визначення цього поняття. Отже, під доданою вартістю розуміють “вартість продукції фірми мінус вартість ресурсів, придбаних в інших фірмах. По суті, це сума факторних доходів фірми: заробітної плати і прибутку”.
Інакше кажучи, додана вартість -це сума перевищення вартості виробленого і реалізованого товару над вартістю товарів (робіт, послуг), використаних для його виробництва. Сума такого перевищення формується із заробітної плати працівників, які виробляють товар, соціальних нарахувань на неї, податків і платежів, що входять до складу собівартості згідно з чинним законодавством, а також прибутку.
У Сучасному економічному словнику за редакцією Райзберга Б.А., Лозовського Л.Ш., Стародубцевої Е.Б. під доданою вартістю розуміється частина вартості товарів, послуг, прирощена безпосередньо на даному підприємстві, уданій фірмі, і визначається як різниця між виручкою від продажу продукції, товарів, послуг, вироблених фірмою, та її витратами на закупівлю матеріалів, напівфабрикатів, послуг.
З макроекономічної точки зору, додана вартість - це вартість галузевих продажів за винятком вартості проміжних товарів, тобто продажна ціна кінцевого продукту дорівнює сумі доданої вартості кожного етапу виробництва кінцевого продукту.
Економічна теорія розглядає додану вартість як приріст вартості, що створюється у конкретному процесі виробництва товарів, робіт і послуг, який дорівнює частині виручки, що включає в себе еквівалент заробітної плати, амортизації, орендної плати, відсотка і прибутку.
За економічною суттю податок на додану вартість є формою вилучення до бюджету частини новоствореної вартості, реалізованої в ціні товару, послуги, роботи. На кожній стадії виробництва товарів (робіт, послуг) створюється нова додана вартість. Приріст цієї доданої вартості визначається як різниця між вартістю виготовлених і реалізованих товарів (робіт, послуг) та вартістю придбаних сировини, матеріалів, використаних при виготовленні.
Необхідно зазначити, що податок справляється багаторазово на кожному етапі виробництва та реалізації продукції при її русі від першого виробника до кінцевого споживача. Загальноприйнятою є точка зору про регресивний характер податку на додану вартість як податку на споживання: низькодохідні верстви населення, які витрачають більш високу частку свого доходу на споживання, ніж високоприбуткові групи, відповідно змушені сплачувати більш високу частку доходу як ПДВ. Однак якщо розглядати повний життєвий цикл споживача за умови повної витрати заощаджень, то регресивний характер ПДВ зникає.
Слід зазначити, що навіть ДПАУ спробувала сформулювати свою позицію в питаннях економічного смислу ПДВ, яка викладена в Листі №6199/5/16-1216:
“Виходячи з економічної природи податок на додану вартість - це непрямий загальнодержавний податок на споживання товарів (робіт, послуг) на митній території України”.
От так лаконічно, без зайвих коментарів (втім, від цього відомства трактування економічного смислу ніхто й не чекав).
Існування ПДВ цілком об'єктивне з тих позицій, що об'єктом оподаткування є саме новоство-рена вартість (додана до вартості раніше існуючих товарів, робіт і послуг, використаних у процесі виробництва).
Чому ж ПДВ, а не якийсь інший податок?
На думку багатьох фахівців, справляння ПДВ є переважнішим ніж справляння податку на доходи (прибуток). Пояснюється це тим, що доходи, обкладені один раз податком (тобто прибуток, який залишається у розпорядженні підприємства), на певному етапі, розділившись на споживання і заощадження, стають накопиченнями, які, у кінцевому підсумку, трансформуються в інвестиції.
Природно, що інвестиції здійснюються з метою отримання доходу (прибутку), який також виявиться оподатковуваним. Для наочності подамо цей процес у вигляді ланцюжка:
ДОХІД - Податок = Прибуток - Споживання =/> Заощадження =/> Накопичення =/>Інвестиції =/> ДОХІД
По суті, застосування податку на доходи призводить до того, що той самий дохід підпадає під оподаткування періодично на циклічній основі у складі нового доходу (прибутку), отриманого внаслідок розглянутих вище перетворень у новий дохід (прибуток).
Подібна ситуація суперечить принципам оподаткування, викладеним у Законі про систему оподаткування, а саме стимулюванню підприємницької виробничої діяльності та інвестиційної активності. У зв'язку з цим справляння ПДВ, з економічної точки зору, більш доцільно порівняно з податком на доходи (прибуток).
ПДВ як найбільш значимий непрямий податок виконує дві взаємодоповнюючі функції: фіскальну і регулюючу.
Перша (основна), зокрема, полягає у мобілізації суттєвих надходжень від цього податку до доходу бюджету за рахунок простоти справляння і стійкості бази обкладання. У свою чергу, регулююча функція виявляється у стимулюванні виробничого накопичення і посилення контролю за строками просування товарів та їх якістю.
На цей час існує два основних методи розрахунку зобов'язань за ПДВ: адитивний метод і метод вирахування.
Аддитивний метод заснований на сумі, а метод вирахування - на різниці баз оподаткування.
При використанні адитивного методу як база оподаткування виступають заробітна плата і прибуток, а методу вирахування - доходи та витрати (без урахування факторних витрат). У свою чергу, кожний з них може застосовуватися прямим і непрямим способом (рис.).
З рисунком можна ознайомитись, звернувшись у відділ "Консультант".
Розрахунки сум податкових зобов'язань за ПДВ кожним із зазначених способів дають однаковий результат. При цьому для української економіки, як і для європейських країн, характерним є непрямий метод вирахування.
Список використаних документів
Закон про систему оподаткування - Закон України від 25.06.1991 р. № 1251-ХІІ “Про систему оподаткування” у редакції від 18.02.1997 р. № 77/97-ВР
Закон про ПДВ - Закон України від 03.04.1997 р. № 168/97-ВР “Про податок на додану вартість”
Лист № 6199/5/16-1216 -Лист ДПАУ від 31.08.2001 р. № 6199/5/16-1216 “Про ПДВ при продажу земельних ділянок”
“Консультант бухгалтера” №38-39 (474-475) 22 вересня 2008 року
Передплатні індекси: 21946 (українською мовою), 22789 (російською мовою)