ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
16 травня 2011 року
м. Київ
Справа N 3-31гс11
Про визнання договору недійсним
Верховний Суд України у складі:
головуючого Колесника П.І.,
суддів: Балюка М.І., Барбари В.П., Берднік І.С.,
Вус С.М., Глоса Л.Ф., Гошовської Т.В.,
Григор’євої Л.І., Гриціва М.І., Гуля В.С.,
Гуменюка В.І., Гусака М.Б., Ємця А.А.,
Жайворонок Т.Є., Канигіної Г.В., Кліменко М.Р.,
Ковтюк Є.І., Короткевича М.Є., Коротких О.А.,
Косарєва В.І., Кривенди О.В., Кривенка В.В.,
Кузьменко О.Т., Лященко Н.П., Маринченка В.Л.,
Охрімчук Л.І., Панталієнка П.В., Патрюка М.В.,
Пивовара В.Ф., Пилипчука П.П., Потильчака О.І.,
Пошви Б.М., Редьки А.І., Романюка Я.М.,
Сеніна Ю.Л., Скотаря А.М., Терлецького О.О.,
Тітова Ю.Г., Шаповалової О.А., Шицького І.Б., Яреми А.Г., -
за участю представників:
акціонерного товариства відкритого типу "Харківський канатний завод” - ОСОБА_1,
публічного акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України” - ОСОБА_2, ОСОБА_3,
Кабінету Міністрів України - ОСОБА_4 -
розглянувши у відкритому судовому засіданні заяву публічного акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" (далі - АТ "Укрексімбанк") про перегляд Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 28 грудня 2010 року у справі N 19/87-10 за позовом акціонерного товариства відкритого типу "Харківський канатний завод" (далі - Товариство) до АТ "Укрексімбанк", концерну "Харківський канатний завод" (далі - Концерн) про визнання договору недійсним,
встановив:
У січні 2011 року АТ "Укрексімбанк" звернулося із заявою про перегляд Верховним Судом України вищезазначеної постанови суду касаційної інстанції на підставі неоднакового застосування останнім положень статей 203, 215 та 238 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), внаслідок чого ухвалено різні за змістом судові рішення у подібних правовідносинах.
В обґрунтування заяви додано копії постанов Вищого господарського суду України: від 24 липня 2008 року у справі N 2-21/7834-2007, від 1 червня 2010 року у справі N 14/361, від 10 листопада 2010 року у справі N 4/15, а також від 17 листопада 2010 року у справі N 34/233.
Посилаючись на зазначені судові рішення, АТ "Укрексімбанк" у своїй заяві дійшло висновку про те, що оскаржувана постанова суду касаційної інстанції є незаконною, оскільки прийнята з порушенням вимог вищезазначених норм матеріального права.
Ухвалою від 9 березня 2011 року Вищий господарський суд України допустив до провадження зазначену справу для перегляду Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 28 грудня 2010 року.
Постанови Вищого господарського суду України від 1 червня 2010 року у справі N 14/361 та від 17 листопада 2010 року у справі N 34/233, на які посилався заявник, дійсно свідчать про неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 203, 215 та 238 ЦК Україниу подібних правовідносинах.
У той же час, допускаючи дану справу до провадження Верховного Суду України, Вищий господарський суд України дійшов правильного висновку про те, що оскаржувана постанова та постанова суду касаційної інстанції від 24 липня 2008 року, прийнята у справі N 2-21/7834-2007 за позовом суб’єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_7 до товариства з обмеженою відповідальністю "ФеоСофт" про розірвання договору оренди обладнання, витребування майна, а також стягнення заборгованості, на яку здійснюється посилання, не є такими, що ухвалені у подібних правовідносинах, оскільки ці справи є різними за предметом спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судами фактичними обставинами.
Крім того, Вищий господарський суд України цілком мотивовано відхилив посилання заявника на постанову суду касаційної інстанції від 10 листопада 2010 року у справі N 4/15, якою було скасовано попередні судові рішення з направленням справи на новий розгляд, оскільки така постанова остаточно не вирішує спір у справі, а тому на неї не може здійснюватися посилання на підтвердження підстави, встановленої пунктом 1 статті 111-16 Господарського процесуального кодексу України.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників осіб, які беруть участь у справі, перевіривши наведені заявником обставини, Верховний Суд України дійшов висновку про те, що заява підлягає задоволенню з нижченаведених підстав.
Відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно з вимогами частини 2 статті 203 ЦК України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Частиною 3 зазначеної статті встановлено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Під час розгляду даної справи судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 18 серпня 2008 року між Товариством та відкритим акціонерним товариством "Державний експортно-імпортний банк України" (далі - Банк), правонаступником якого є АТ "Укрексімбанк", укладено іпотечний договір N 68108Z137, за умовами якого позивач, виступаючи поручителем Концерну, передав в іпотеку Банку належне йому нерухоме майно, розташоване за адресою: місто Харків, вулиця Китаєнка, 1.
Відповідно до пункту 1.1 вказаного договору іпотекою забезпечуються всі вимоги іпотекодержателя, що випливають з Генеральної угоди від 18 серпня 2008 року N 68108N13, укладеної між Концерном та Банком, згідно з якою останній за певних умов відкриває Концерну ліміт заборгованості на здійснення певних операцій в сумі, що не перевищує 1 800 000 доларів США, строком до 17 серпня 2013 року.
Задовольняючи позов та визнаючи недійсним спірний іпотечний договір, суди нижчих інстанцій, зокрема, виходили з того, що дана угода суперечить статті 1 Закону України "Про господарські товариства" (далі - Закон) та статті 79 Господарського кодексу України (далі - ГК України), оскільки цей правочин у порушення вимог пункту 2.1 статуту Товариства є для нього неприбутковим та позбавлений будь-якого економічного сенсу.
Проте з таким висновком судів погодитися не можна, виходячи з нижченаведеного.
За частиною 1 статті 79 ГК України господарськими товариствами визнаються підприємства або інші суб’єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об’єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку.
Аналогічна норма була закріплена у частині 2 статті 1 Закону, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин.
Частиною 1 статті 4 вказаного Закону передбачено, що акціонерне товариство, товариство з обмеженою і товариство з додатковою відповідальністю створюються і діють на підставі статуту.
Судами було встановлено, що відповідно до пункту 2.1 статуту позивача метою його діяльності є здійснення підприємницької діяльності для отримання прибутку в інтересах акціонерів товариства, а також його працівників.
У той же час судами було проігноровано положення статті 627 ЦК України, якою передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Крім того, пунктом 2.2 статуту позивача прямо передбачено, що предметом його діяльності, зокрема, є видача поручительств, гарантій та інших зобов’язань за третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі. Також вказаним пунктом Товариству дозволено здійснювати благодійницьку діяльність, що надає позивачу право укладати безвідплатні договори.
За таких обставин висновок судів нижчих інстанцій про те, що спірний договір не відповідає положенням статуту Товариства, є безпідставним та суперечить вимогам чинного законодавства.
Також не можна погодитися з твердженням Вищого господарського суду України про те, що вказаний іпотечний договір суперечить вимогам частини 3 статті 238 ЦК України, оскільки даний правочин був підписаний від імені позивача ОСОБА_8, який на той момент був головою правління Товариства та одночасно обіймав посаду генерального директора Концерну, в інтересах якого і було укладено спірну угоду.
Так, відповідно до зазначеної статті представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є. Отже, вказана норма встановлює заборону на укладення правочину, в якому один представник одночасно виступає від імені декількох контрагентів. Водночас судами першої та апеляційної інстанцій було встановлено, що спірний договір хоч і був укладений в інтересах Концерну, проте сторонами у ньому є Банк та позивач. У зв’язку з цим висновок суду касаційної інстанції про те, що спірна угода не відповідає вказаним положенням ЦК України, є безпідставним.
Задовольняючи позов, суди нижчих інстанцій також виходили з того, що ОСОБА_8, підписуючи від імені Товариства іпотечний договір, перевищив надані йому повноваження, оскільки протоколом спільного засідання Правління та Спостережної Ради позивача від 21 квітня 2008 року N 74, на підставі якого діяла вказана особа, не було надано згоди на передачу в іпотеку нерухомого майна позивача в забезпечення належного виконання зобов’язань Концерну щодо повернення кредитів, отриманих з червня по жовтень під відсоткову ставку, що перевищує 10,5 процента річних.
Проте даний висновок є передчасним, оскільки зі змісту вказаного протоколу вбачається, що станом на квітень 2008 року між Банком та Концерном існувала лише попередня домовленість про надання останньому в травні - липні 2008 року кредиту в сумі 2 000 000 доларів США з відсотковою ставкою 9 процентів річних. У той же час у самій резолютивній частині рішення про передачу в заставу Банку нерухомого майна, розташованого за адресою: місто Харків, вулиця Китаєнка, 1, жодним чином не було визначено, за яких умов та в якому порядку повинна здійснюватися така передача.
Слід також зазначити, що за частиною 1 статті 92 ЦК України юридична особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.
Згідно з частиною 3 вказаної статті орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов’язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.
Судами було встановлено, що відповідно до пункту 5.2 статуту Товариства рішення про відчуження його майна у будь-якій формі, як то: продаж, дарування, передача у платне чи у безоплатне користування основних засобів виробництва - приймається на спільному засіданні Правління та Спостережної Ради і оформлюється протоколом із підписами усіх присутніх на засіданні членів Правління та Спостережної Ради.
На виконання цього пункту статуту вказаними колегіальними органами Товариства було прийнято рішення про передачу в заставу належного йому майна під забезпечення кредитних зобов’язань Концерну, а також прямо зобов’язано голову правління Товариства ОСОБА_8 підписати з Харківською філією Банку договір застави. При цьому даним рішенням не було визначено ні дату надання такого кредиту, ні його відсоткову ставку.
Враховуючи викладене, голова правління Товариства ОСОБА_8, підписуючи від імені позивача спірний договір, діяв виключно в межах повноважень, наданих йому рішенням, ухваленим на спільному засіданні колегіальних органів Товариства, уповноважених вирішувати питання про відчуження майна вказаного підприємства, проте суди на дану обставину уваги не звернули та не надали їй належної правової оцінки.
З огляду на викладене Вищий господарський суд України дійшов хибного висновку про обґрунтованість позовних вимог, у зв’язку з чим оскаржувана постанова є незаконною та підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Керуючись статтями 111-23, 111-24 та 111-25 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд України
постановив:
Заяву публічного акціонерного товариства "Державний експортно-імпортний банк України" задовольнити.
Постанову Вищого господарського суду України від 28 грудня 2010 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Постанова є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 111-16 Господарського процесуального кодексу України.
Головуючий
Судді