ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
02 грудня 2010 року
м. Київ
Справа N 11/81
Про визнання недійсним пункту договору
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого судді Добролюбової Т.В.
суддів Гоголь Т.Г.
Швеця В.О.
розглянувши касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Московський міст ЛТД" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 21.09.10 у справі N 11/81 господарського суду міста Києва за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Московський міст ЛТД" до Київської міської ради про визнання недійсним пункту договору
за участю представників сторін від:
позивача: Ємчик Р.І. (дов. від 01.01.10),
відповідача: Білокінь С.П. (дов .від 01.12.10),
встановив:
Товариством з обмеженою відповідальністю "Московський міст ЛТД" заявлений позов до Київської міської ради про визнання недійсним пункту договору оренди земельної ділянки від 14.09.07, укладеного між позивачем та відповідачем. Позовні вимоги обґрунтовані приписами статей 203 та 215 Цивільного кодексу України з огляду на те, що пункт 4.3 згаданого договору, яким сторони передбачили, що у випадку, якщо цей договір не підписаний орендарем в установленому законодавством порядку протягом п"яти місяців з моменту набуття чинності рішення Київської міської ради від 21.12.06 N 420/477, розмір орендної плати на період, аналогічний терміну прострочення укладення договору оренди землі, встановлюється у п"ятикратному розмірі, але не більше десяти відсотків на місяць від нормативної грошової оцінки земельної ділянки не відповідає рішенню Київської міської ради від 28.12.06 N 573/630 та не спрямований на реальне настання правових наслідків, що ним обумовлені.
Рішенням Господарського суду м. Києва від 27.04.10, ухваленим суддею Смирновою Ю.М., в задоволенні позовних вимог відмовлено в повному обсязі. Суд першої інстанції посилаючись на вимоги п. 7 статті 28 Рішення КМР від 15.07.04 N 457/1867 "Про врегулювання процедури передачі в користування земельних ділянок в м. Києві", статей 202, 203 Цивільного кодексу України (435-15) наголошував на тому, що оскаржуваний пункт 4.3 договору визначає наслідки несвоєчасного підписання договору відповідно до рішення Київської міської ради N 457/1867 від 15.07.04 та безпосередньо випливає з цього рішення, і відповідно визнання його недійсним є безпідставним.
Київський апеляційний господарський суд, колегією суддів у складі: Ропій Л.М.- головуючого, Кондратової І.Д., Попікової О.В., постановою від 21.09.10 перевірене рішення місцевого господарського суду залишив без змін з тих же підстав.
Не погоджуючись з винесеними у справі судовими актами, Товариство з обмеженою відповідальністю "Московський міст ЛТД" звернулося з касаційною скаргою до Вищого господарського суду України, в якій просить їх скасувати і прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог. Касаційна скарга вмотивована доводами щодо порушення судами попередніх інстанцій приписів статей 610, 626, 640, 648 Цивільного кодексу України, статті 18 закону України "Про оренду землі", статті 15 Закону України "Про плату за землю", вказуючи на те, що пункт 4.3 спірного договору оренди землі суперечить вимогам чинного законодавства, що має наслідком визнання його недійсним. Крім того скаржник зауважив, що договір оренди землі в силу вимог закону набирає чинності після його державної реєстрації, відтак дія пункту 4.3 договору не можлива до вступу в силу самого договору, оскільки це суперечить самій суті правочину та вимогам закону, та й у позивача виникає обов"язок сплачувати орендну пату лише після державної реєстрації договору.
Вищий господарський суд України, заслухавши доповідь судді Швеця В.О, пояснення представників сторін, переглянувши матеріали справи і доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій приписів чинного законодавства, відзначає наступне.
Як було встановлено під час судового розгляду в суді І інстанції та підтверджується матеріалами справи, 14.09.07 на підставі рішення Київської міської ради від 28.12.06 N 573/630 між ТОВ "Московський міст ЛТД" (орендар) та Київською міською радою (орендодавець) було укладено договір оренди земельної ділянки, згідно умов якого орендодавець за актом приймання-передачі передав, а орендар прийняв в оренду земельну ділянку площею 1,9998 га по вул. Куренівській, 14, літ. "В"в Оболонському районі міста Києві (кадастровий номер 8000000000:78:129:0034) для реконструкції, експлуатації та обслуговування резервуарного парку товарно-сировинного цеху (далі - Договір). Даний договір зареєстрований Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) за N 78-6-00461 від 20.09.07. Відповідно до умов пункту 4.2 Договору річна орендна плата за земельну ділянку встановлюється у розмірі 5% від її нормативної грошової оцінки. Обчислення розміру орендної плати за земельну ділянку здійснюється з урахуванням цільового призначення та коефіцієнтів індексації, визначених законодавством. Пунктом 4.3 Договору сторони погодили, що у випадку, якщо цей договір не підписаний орендарем в установленому законодавством порядку протягом п’яти місяців з моменту набуття чинності рішення Київської міської ради від 21.12.06 N 420/477, розмір орендної плати на період, аналогічний терміну прострочення укладання договору оренди землі, встановлюється у п’ятикратному розмірі, але не більше десяти відсотків на місяць від нормативної грошової оцінки земельної ділянки. Отже, предметом спору у даній справі є вимога Товариства з обмеженою відповідальністю "Московський міст ЛТД" до Київської міської ради про визнання недійсним пункту 4.3 договору оренди земельної ділянки від 14.09.07, з підстав, визначених частиною 1 статті 203, частиною 1 статті 215 Цивільного кодексу України. Відповідно до статті 13 Конституції України земля є об'єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки (стаття 124 Земельного кодексу України). Згідно статті 125 Земельного кодексу України право на оренду земельних ділянок виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації. Відповідно до статті 16 Закону України "Про оренду землі" сторони укладають договір оренди землі лише у разі згоди орендодавця передати земельну ділянку в оренду. Надання земельних ділянок у користування у місті Києві здійснюється у відповідності з Земельним кодексом України та рішенням Київської міської ради від 15.07.04 N 457/1867 "Про врегулювання процедури передачі в користування земельних ділянок в м. Києві" яке прийнято Міськрадою у відповідності з статтями 26, 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", статтею 22 Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ", в межах наданих статтею 9 Земельного кодексу України повноважень. Приписи статті 203 Цивільного кодексу України містять вичерпний перелік вимог, додержання яких є необхідно для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами) не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних. Відповідно до вимог частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу. Статтею 217 цього кодексу встановлено, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини. Судами попередніх інстанцій установлено, що пункт 4.3 Договору від 14.09.07 є таким, що укладений у відповідності до вимог чинного законодавства, зміст зазначеного Договору не суперечить Цивільному кодексу України та іншим актам цивільного законодавства. Крім того, суди установили, що сторони мали необхідний обсяг цивільної дієздатності для укладання спірного Договору, при цьому, волевиявлення сторін даного договору було вільним і відповідало їх внутрішній волі, а згаданий договір вчинений у формі встановленій законом, та спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, відтак суди дійшли висновку про відсутність правових підстав для визнання спірного пункту Договору недійсним. Згідно ч. 1 статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Приписами статті 34 Господарського процесуального кодексу України зазначає, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Враховуючи те, що як встановлено судами попередніх інстанцій та підтверджується матеріалами справи, позивачем не доведено належними доказами наявність підстав з якими закон пов"язує можливість визнання договору чи окремих його положень недійсними, колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновками судів про відсутність в даному випадку підстав для задоволення позову. Доводи касаційної скарги, не можуть бути підставою для скасування судових рішень у справі, оскільки спростовуються встановленими судами попередніх інстанцій обставинами. Колегія суддів також зазначає, що скаржник в касаційній скарзі вказує і на питання які, стосуються оцінки доказів. Проте, оцінка доказів, на підставі яких суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про встановлення тих чи інших обставин справи, не віднесена до компетенції касаційної інстанції. Отже, з урахуванням меж перегляду справи в касаційній інстанції, колегія суддів вважає, що під час розгляду справи фактичні її обставини були встановлені господарськими судами на підставі повного і об’єктивного дослідження поданих доказів, висновки судів відповідають цим обставинам і при вирішені спору суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права, тому підстав для задоволення касаційної скарги і скасування постанови апеляційної інстанції колегія суддів не вбачає. За таких обставин, колегія суддів визнає, що постанова апеляційної інстанції відповідає вимогам чинного законодавства України, а доводи касаційної скарги визнаються непереконливими, оскільки не спростовують встановлених судами обставин справи.
Керуючись статтями 111-5, 111-7, 111-8, 111-9, 111-11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -
постановив:
Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Московський міст ЛТД" залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 21 вересня 2010 року у справі N 11/81 - без змін.
Головуючий
Судді