ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
25 травня 2011 року
м. Київ
Справа N 28/234пд
Про визнання договору поруки недійсним
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого судді: Губенко Н.М.,
суддів: Барицької Т.Л., Євсікова О.О.,
розглянувши касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Луганська вугільна компанія" на постанову Донецького апеляційного господарського суду від 15.03.2011 та на рішення господарського суду Донецької області від 05.01.2011 у справі N 28/234пд за позовом Приватного акціонерного товариства "Луганська вугільна компанія" до
1. Публічного акціонерного товариства "Сведбанк";
2. Товариство з обмеженою відповідальністю "Об'єднана вантажно-транспортна компанія";
про визнання договору поруки N 162/КЛЮ-086/08Н/П від 17.08.2008 недійсним
в судовому засіданні взяли участь представники:
- позивача ОСОБА_1 (дов. б/н від 18.10.2010);
- відповідача 1 ОСОБА_2 (дов. N 283 від 05.05.2011);
- відповідача 2 повідомлений, але не з'явився;
Розпорядженням секретаря першої судової палати від 23.05.2011 N 03.07-5/291 змінено склад колегії суддів, в провадженні якої знаходилась дана справа та сформовано наступний склад суддів для розгляду даної справи: головуючий суддя Губенко Н.М., судді: Барицька Т.Л., Євсіков О.О.
встановив:
Приватне акціонерне товариство "Луганська вугільна компанія" (надалі позивач/скаржник) звернулося до господарського суду Донецької області із позовом про визнання недійсним договору поруки від 17.10.2008 N 162/КЛЮ-086/08Н/П, укладеного між позивачем, Публічним акціонерним товариством "Сведбанк" (надалі відповідач 1) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Об'єднана вантажно-транспортна компанія" (надалі відповідач 2).
Рішенням господарського суду Донецької області від 05.01.2011 (суддя Курило Г.Є.), залишеним без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 15.03.2011 (судді: Ломовцева Н.В., Колядко Т.М., Скакун О.А.), в задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.
Позивач, не погоджуючись із прийнятими у даній справі судовими рішеннями, звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення місцевого господарського суду та постанову апеляційного суду скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. Підстави касаційної скарги обґрунтовуються порушенням судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права.
Усі учасники судового процесу належним чином повідомлялися про час та місце проведення судового засідання згідно з вимогами Інструкції з діловодства в господарських судах України, затвердженої наказом Голови Вищого господарського суду України від 10.12.2002 N 75.
Відзив на касаційну скаргу позивача не надходив, що не є перешкодою для суду касаційної інстанції переглянути оскаржувані судові акти.
Розглянувши матеріали справи, оцінивши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України прийшла до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Предметом даного спору є вимога позивача визнати недійсним договір поруки від 17.10.2008 N 162/КЛЮ-086/08Н/П, укладений між позивачем (за договором поручитель), відповідачем 1 (за договором банк) та відповідачем 2 (за договором позичальник).
Обґрунтований даний позов тим, що позивач, не будучи фінансовою установою, не мав права укладати вказаний договір поруки та виступати за цим договором поручителем, адже не мав відповідного обсягу цивільної правоздатності; крім того, в статуті позивача не передбачено, що до предмету діяльності останнього відноситься надання фінансових послуг та надання безоплатних послуг. До того ж, позивач здійснює підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку, в той час, як послуги, що надаються позивачем за оспорюваним договором поруки є безоплатними, що суперечить статутній діяльності позивача.
Суди попередніх інстанцій, розглядаючи даний спір, прийшли до висновку про безпідставність заявлених позивачем позовних вимог; при цьому, суди керувалися ст.ст. 215, 216, 546, 553, 554, 558 ЦК України, ст.ст. 1, 4, 5 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", приписами листа Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 19.03.2002 N 2-221/1528.
Вищий господарський суд України погоджується із рішеннями судів попередніх інстанцій, прийнятих у даній справі, з огляду на таке.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами, 26.09.2008 між ТОВ "Об'єднана вантажно-транспортна компанія" (відповідач 2) та ВАТ "Сведбанк" (правонаступником якого є ПАТ "Сведбанк") (відповідач 1) були укладені кредитні договори N КЛЮ-085/08Н та N КЛЮ-086/08Н, відповідно до умов яких відповідач 1 надав відповідачу 2 у кредит грошові кошти.
17.10.2008 між ВАТ "Сведбанк" (банк), ПАТ "Луганська вугільна компанія" (поручитель) та ТОВ "Об'єднана вантажно-транспортна компанія" (позичальник) укладено договір поруки N 162/КЛЮ-086/08Н/П (надалі договір поруки), відповідно до умов якого поручитель зобов'язується перед банком відповідати за виконання зобов'язань щодо повернення коштів, наданих банком позичальнику за вищезгаданими кредитними договорами, а саме: за договором N КЛЮ-085/08Н в сумі 8 000 000,00 доларів США, за договором N КЛЮ-086/08Н в сумі 2 000 000,00 доларів США.
Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно з ч. 2 ст. 203 ЦК України, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Статтею 207 Господарського кодексу України встановлено, що господарське зобов'язання, яке не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одного з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Частиною 1 ст. 546 ЦК України передбачено, що виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
За змістом ст. 553 ЦК України під порукою розуміється договір, за яким поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку.
Звертаючись з позовом про визнання договору поруки недійсним ПАТ "Луганська вугільна компанія", з посиланням на ч. 2 ст. 203 ЦК України, мотивувало свої вимоги тим, що порука є фінансовою послугою, а надання фінансових послуг є специфічним видом господарської діяльності, провадити яку мають спеціальні суб'єкти, до переліку яких не входить ПАТ "Луганська вугільна компанія". Крім того, позивач посилається в обґрунтування позовних вимог на ст.ст. 1, 5 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг".
Частиною 1 ст. 5 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (надалі Закон) передбачено, що право надавати фінансові послуги мають фінансові установи.
Відповідно до ст. 4 Закону фінансовими послугами вважаються, зокрема, надання гарантій та поручительств.
Пунктом 5 ч. 1 ст. 1 Закону визначено, що фінансовою послугою є операція з фінансовими активами, що здійснюється в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.
Тобто, однією із ознак фінансової послуги є прибутковість. В той же час, як встановлено судами попередніх інстанцій, в договорі поруки N 162/КЛЮ-086/08Н/П відсутня умова про винагороду за надання гарантії (поруки), а тому така послуга не може вважатися фінансовою, у зв'язку з чим, доводи скаржника про протилежне є безпідставними.
Згідно з ч. 1 ст. 34 Закону спеціальний уповноважений орган виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг у межах своєї компетенції видає ліцензії для здійснення фінансовими установами страхової діяльності, діяльності з надання послуг накопичувального пенсійного забезпечення, надання фінансових кредитів за рахунок залучених коштів, діяльності з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб.
Тобто, діяльність з надання поручительств, за умови, що вона здійснюється без залучення фінансових активів від фізичних осіб, не потребує ліцензування.
Пунктом 1 розпорядження Держфінпослуг від 31.03.2006 р. N 5555 "Про можливість надання юридичними особами - суб'єктами господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, фінансових послуг з надання коштів у позику та надання поручительств" передбачено, що юридичні особи - це суб'єкти господарювання, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, надають фінансові послуги з надання коштів у позику (крім на умовах фінансового кредиту) та поручительств відповідно до вимог цивільного законодавства та з урахуванням вимог законодавства України щодо запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом.
Отже, юридична особа має право надавати таку фінансову послугу, як поручительство за умови, що вона здійснюється без залучення фінансових активів від фізичних осіб, без набуття статусу фінансової установи.
З огляду на що, суди попередніх інстанцій дійшли вірних висновків про відсутність правових підстав для визнання спірного договору поруки недійсним.
Крім того, колегія суддів погоджується й з висновками судів попередніх інстанцій про безпідставність доводів позивача, наведених в обґрунтування підстав для визнання спірного договору поруки недійсним, а саме: укладення вказаного договору суперечить статутній діяльності позивача, з огляду на те, що, як встановлено судами та вбачається з матеріалів справи, пунктом 3.3. статуту позивача передбачено, що для досягнення мети діяльності товариства (зокрема, отримання прибутку), останнє має право самостійно планувати і здійснювати свою діяльність, гарантувати грошові виплати або сплату боргів будь-якої особи та гарантувати виконання будь-якого контракту або зобов'язань будь-якої особи, виступати довірчою особою стосовно будь-яких цінних паперів, із чого судами попередніх інстанцій вірно зроблено висновок про те, що положення статуту позивача не обмежують органи управління товариства укладати договори поруки.
Касаційна скарга залишається без задоволення, коли суд визнає, що рішення суду першої інстанції та постанова апеляційної інстанції прийняті з дотриманням вимог матеріального та процесуального права.
Твердження скаржника про порушення і неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваних рішення та постанови не знайшли свого підтвердження, в зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування законних та обґрунтованих судових актів колегія суддів не вбачає; при цьому в частині встановлення фактичних обставин справи та переоцінки наявних доказів касаційна скарга не відповідає вимогам статті 111-7 ГПК України стосовно меж перегляду справи в касаційній інстанції.
Відповідно до п. 1 ст. 111-9 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення суду першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Керуючись ст. ст. 111-5, 111-7, 111-9, 111-11 ГПК України, Вищий господарський суд України
постановив:
Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Луганська вугільна компанія" залишити без задоволення.
Постанову Донецького апеляційного господарського суду від 15.03.2011 та рішення господарського суду Донецької області від 05.01.2011 у справі N 28/234пд залишити без змін.
Головуючий
Судді