ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА
23 травня 2011 року
м. Київ

Справа N 42/421

Про визнання договору недійсним

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого - судді Карабаня В.Я.,

суддів Жаботиної Г.В. - доповідач,

Ковтонюк Л.В.

у відкритому судовому засіданні за участю представників сторін:

від позивача: не з'явився

від відповідача: ОСОБА_1

розглянувши касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Євроінформ" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 14.03.2011 р. у справі N 42/421 Господарського суду міста Києва за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Євроінформ" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Неолайн–Медіа" про визнання договору недійсним

встановив:

Рішенням господарського суду міста Києва від 25.01.2011 р. (суддя Паламар П.І.) у справі N 42/421 позов задоволено. Визнано недійсним п. 5.2 договору N 0107-09 від 01.07.2009 про надання послуг в частині розміру пені, що перевищує подвійну облікову ставку Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю “Неолайн-Медіа” на користь Товариства з обмеженою відповідальністю “Євроінформ” 85 грн. державного мита, 236 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 14.03.2011 р. (судді: Рудченко С.Г., Поляк О.І., Кропивна Л.В.) рішення господарського суду міста Києва від 25.01.2011 р. у справі N 42/421 скасовано та прийнято нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з прийнятою у справі постановою, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального права, зокрема ч.2 ст. 343 Господарського кодексу України, ст.ст. 1, 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань", просить її скасувати, а рішення господарського суду міста Києва від 25.01.2011 р. у справі N 42/421 залишити без змін.

В обґрунтування вимог касаційної скарги скаржник також посилається на те, що апеляційним господарським судом не взято до уваги, що до даних правовідносин слід застосовувати було положення ч. 2 ст. 551 ЦК України, а не ч. 2 ст. 343 ГК України.

Розглянувши касаційну скаргу, перевіривши правильність застосування апеляційним господарським судом норм матеріального та процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку, що касаційна скарга позивача не підлягає задоволенню.

Господарськими судами встановлено:

01.07.2009 р. між Товариством з обмеженою відповідальністю “Євроінформ” (замовник) та Товариством з обмеженою відповідальністю “Неолайн-Медіа” (виконавець) був укладений договір N 0107-09 про надання послуг, за умовами якого замовник замовляє та оплачує послуги виконавця, пов’язані з популяризацією послуги 703 на території України, та надання виконавцем послуг по інформаційному наповненню послуг 703 (надання інформації).

Пунктом 5.2 договору сторони передбачили, що за порушення строків проведення розрахунків замовником, які визначені у ст. 4 цього договору замовник сплачує виконавцю пеню в розмірі 3% від суми заборгованості за кожен день прострочення платежу.

Абзацом 2 частини 3 статті 6 ЦК України встановлено, що сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Виходячи зі змісту ст.ст. 546, 548, 549 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися у відповідності до закону або умов договору неустойкою, яку боржник повинен сплатити у разі порушення зобов'язання.

Згідно з ч. 2 ст. 551 ЦК України якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі.

Відповідно до ст. 1 Закону України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань” платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

Статтею 3 вказаного закону встановлено, що розмір пені обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла в період, за який сплачується пеня.

За приписами частини 1 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (ч. 1 ст. 215 ЦК України).

З урахуванням викладеного суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що відповідно до вимог чинного законодавства сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, тому встановлена сторонами відповідальність за прострочення виконання зобов'язання не суперечить матеріальному праву України та відповідно не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання угоди недійсною.

Посилання заявника касаційної скарги на ту обставину, що п. 5.2 спірного договору суперечить Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" не може бути прийнято до уваги колегією суддів, оскільки положення цього Закону не встановлюють обмежень щодо визначення розміру пені, а передбачають обмеження розміру пені, що підлягає стягненню.

Безпідставним є твердження заявника про порушення судом апеляційної інстанції вимог ч. 2 ст. 343 ГК України, так як дана норма закону регулює особливості фінансової та банківської діяльності, а тому не може застосовуватися до даних договірних правовідносин, які склалися між сторонами у справі.

З огляду на наведені норми законодавства та встановлені обставин справи апеляційний господарський суд обґрунтовано відмовив в задоволенні позовних вимог.

Касаційна інстанція, перевіривши відповідно до ч. 2 ст. 111-5 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у постанові апеляційної інстанції, дійшла висновку про відсутність підстав для скасування її скасування.

Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, ст. 111-9 – 111-11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

постановив:

Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Євроінформ" залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 14.03.2011 р. у справі N 42/421 без змін.

Головуючий

Судді