ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
14 грудня 2011 року
м. Київ
Справа N 5020-531/2011
Про стягнення заборгованості
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого Губенко Н.М.
суддів Гольцової Л.А.
Іванової Л.Б.
перевіривши матеріали касаційної скарги Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 на рішення Господарського суду міста Севастополя від 12.05.2011 та на постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 27.09.2011 у справі N 5020-531/2011 господарського суду міста Севастополя за позовом Заступника прокурора міста Севастополя в інтересах держави в особі Фонду комунального майна Севастопольської міської ради до Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором оренди в сумі 12438,88 грн., розірвання договору оренди та спонукання повернути орендоване майно
за участю представників сторін:
позивача: повідомлений належним чином, але не з’явився;
відповідача: повідомлений належним чином, але не з’явився;
прокуратури: Громадський С.О., старший прокурор відділу Генеральної прокуратури України, посвідчення N 42.
Розпорядженням секретаря першої судової палати Вищого господарського суду України від 12.12.2011 N 03.07-05/751 у зв’язку з зайнятістю судді Козир Т.П., для розгляду касаційної скарги у справі N 5020-531/2011, призначеної до перегляду в касаційному порядку на 14.12.2011, сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя - Губенко Н.М., судді - Гольцова Л.А., Іванова Н.М.
встановив:
Заступник прокурора міста Севастополя звернувся до Господарського суду міста Севастополя з позовом в інтересах держави в особі Фонду комунального майна Севастопольської міської ради до Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором оренди в сумі 12 438,88 грн., розірвання договору оренди та спонукання повернути орендоване майно.
Рішенням Господарського суду міста Севастополя від 12.05.2011 у справі N 5020-531/2011 (суддя Харченко І.А.) позов задоволено повністю.
Постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 27.09.2011 у справі N 5020-531/2011 (колегія суддів у складі: головуючий суддя - Черткова І.В., судді - Сотула В.В., Голик В.С.) рішення Господарського суду міста Севастополя від 12.05.2011 залишено без змін.
Не погоджуючись з рішенням Господарського суду міста Севастополя від 12.05.2011 та постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 27.09.2011 у справі N 5020-531/2011, Фізична особа - підприємець ОСОБА_1 звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати вказані судові акти, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Обґрунтовуючи підстави звернення з касаційною скаргою, скаржник послався на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, зокрема, зазначає, що справу розглянуто за його відсутності; судом першої інстанції не було повідомлено належним чином про час та місце розгляду справи. Крім того, судами невірно застосовано положення частин 2, 3 ст. 188 ГК України та не взято до уваги норми ст. 783 ЦК України.
Відзив на касаційну скаргу не надходив, що не є перешкодою для суду касаційної інстанції переглянути в касаційному порядку оскаржувані судові рішення.
Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 111-4 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.
Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм судами попередніх інстанцій належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин справи, дотримання норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.
Місцевим та апеляційним господарськими судами під час розгляду справи встановлено наступні обставини.
Між Управленням майна міста Севастопольської міської державної адміністрації, правонаступником якого є Фонд комунального майна Севастопольської міської Ради, (Орендодавець), та ФОП ОСОБА_1 (Орендар) 19.01.2000 укладено договір оренди N 25-00, за умовами якого Орендодавець передав, а Орендар прийняв в строкове платне користування вбудоване нежитлове приміщення загальною площею 592,1 кв.м, яке розташоване по АДРЕСА_1 в місті Севастополі для використання під магазин, яке перебуває на балансі РЕП N 6. Строк дії договору встановлений до 12.09.2006.
Відповідно до умов додаткової угоди від 04.08.2008, термін дії договору визначено сторонами до 06.05.2013 (п. 9.1 договору).
Пунктом 3.1 договору сторонами визначено розмір та порядок сплати орендної плати.
Матеріали справи містять протоколи узгодження змін до договору, якими сторони узгоджували положення договору, що стосуються орендної плати.
Як встановлено судами, зобов'язання щодо сплати орендної плати відповідач належним чином не виконував, у зв'язку з чим, за період з грудня 2010 по лютий 2011 виникла заборгованість в сумі 12 114,59 грн. Оскільки зазначене є порушенням положень Закону України "Про оренду державною та комунального майна" та завдає шкоду економічним інтересам держави, дана обставина стала підставою для звернення прокурора в інтересах держави в особі позивача до господарського суду з відповідними вимогами про стягнення коштів, розірвання договору оренди та звільнення орендованого приміщення.
Статтями 10, 19 Закону України "Про оренду державного та комунальною майна" та статтями 284, 286 ГК України визначено, що орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності, та є однією з істотних умов договору оренди.
Обов'язок орендаря своєчасно і в повному обсязі сплачувати орендну плату встановлений також ч. 3 ст. 18 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та ч. 3 ст. 285 ГК України.
Договір є підставою виникнення цивільних прав і обов’язків (ст.ст. 11, 626 ЦК України), які мають виконуватись належним чином і в установлений строк відповідно до договору (ст. 526 ЦК України), а одностороння відмова від виконання зобов’язання не допускається (ст. 525 ЦК України).
Статтею 614 ЦК України передбачено, що особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання.
Судами досліджено та правомірно встановлено наявність обставин для задоволення позовних вимог про стягнення суми заборгованості.
Що стосується вимоги прокурора щодо розірвання договору оренди N 25-00 з підстав несплати відповідачем орендної плати за користування орендованим приміщенням протягом тривалого часу (понад трьох місяців), слід зазначити наступне.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що п. 9.4 договору визначено умови, за яких передбачено припинення дії договору оренди.
Згідно з ч. 3 ст. 26 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" договір оренди може бути розірвано за погодженням сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірвано за рішенням суду у разі невиконання сторонами своїх зобов'язань та з інших підстав, передбачених законодавчими актами України.
Відповідно до ст. 27 Закону України "Про оренду державного га комунального майна", у разі розірвання договору оренди, закінчення строку його дії та відмови від його продовження або банкрутства орендаря він зобов'язаний повернути орендодавцеві об’єкт оренди па умовах, зазначених у договорі оренди.
Оскільки відповідачем понад трьох місяців не виконувались зобов’язання щодо оплати за користування орендованим майном, суд першої інстанції правомірно задовольнив вимоги про розірвання договору оренди N 25-00, зобов'язавши відповідача, відповідно до п. 9.6 договору, звільнити орендоване майно і повернути його Орендодавцю.
Апеляційний господарський суд мотивовано відмовив відповідачу у прийнятті до уваги його доводів про не додержання позивачем вимог частин 2, 3 ст. 188 ГК України щодо попередження іншої сторони договору про намір його розірвати.
Рішенням Конституційного Суду України від 09.07.2002 N 15-рп/2002 (справа про досудове врегулювання спорів) визначено, що положення ч. 2 ст. 124 Конституції України стосовно поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.
Отже, недотримання позивачем вимог ч. 2 ст. 188 ГК України щодо обов'язку надсилання іншій стороні пропозицій про розірвання договору в разі виникнення такої необхідності не позбавляє позивача права звернутися за захистом порушеного права шляхом вчинення прямого позову до відповідача про розірвання договору (див. постанову Верховного Суду України від 17.06.2008 N 8/32пд).
Відповідну правову позицію викладено також в інформаційному листі Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування у вирішенні спорів окремих норм процесуального права" (за матеріалами справ, розглянутих Верховним Судом України) від 15.01.2010 N 01-08/12 і в постанові Вищого господарського суду України від 29.03.2011 N 22/110);
Заперечення скаржника, що його не було повідомлено належним чином про розгляд справи в суді першої інстанції (заявником не отримано процесуальні документи з підстав його відсутності в місці постійного перебування за певних обставин), судом апеляційної інстанції розглянуто та дано належну оцінку. Так, господарському суду необхідно дотримуватися вимог підпунктів 3.5.1 та 3.5.11 Інструкції з діловодства в господарських судах України, затвердженої наказом Вищого господарського суду України від 10.12.2002 N 75. Приписами відповідних підпунктів названої Інструкції передбачено порядок направлення учасникам процесу процесуальних документів та оформлення відмітки про їх відправку.
До повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому примірники повідомлень про вручення рекомендованої кореспонденції, повернуті органами зв'язку з позначками "адресат вибув", "адресат відсутній" і т.п., з урахуванням конкретних обставин справи можуть вважатися належними доказами виконання господарським судом обов'язку щодо повідомлення учасників судового процесу про вчинення цим судом певних процесуальних дій.
Також, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає обґрунтованим відхилення судом апеляційної інстанції доводів відповідача, викладених в апеляційній скарзі щодо наявності підстав для застосування п. 1-1 ч. 1 ст. 80 ГПК України, оскільки як досліджено Севастопольським апеляційним господарським судом, платіжним дорученням від 25.08.2011 N 8 перераховано позивачу 12 438,88 грн. з призначенням платежу "за рішенням суду від 12.05.2011 N 5020-531/2011 у т.ч. орендна плата, пеня, 3% річних". Сплата відповідачем вказаної суми не є підставою для припинення провадження у справі, оскільки вона перерахована вже після прийняття рішення суду та на його виконання.
Доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору (ст. 32 ГПК України).
Статтею 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Відповідно до ст. 111-5 ГПК України, у касаційній інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи у суді першої інстанції за винятком процесуальних дій, пов'язаних із встановленням обставин справи та їх доказуванням. Касаційна інстанція використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення у рішенні або постанові господарського суду.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази (ст. 111-7 ГПК України).
З урахуванням наведених правових положень та встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що доводи, викладені заявником у касаційній скарзі є необґрунтованими, оскільки вони, фактично, стосуються переоцінки доказів у справі, що виходить за межі компетенції суду касаційної інстанції.
Беручи до уваги межі перегляду справи в суді касаційної інстанції та повноваження останнього, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржувані судові рішення відповідають вимогам матеріального та процесуального права і підстав для їх скасування не вбачається.
Керуючись ст.ст. 111-7, 111-9, 111-11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -
постановив:
Касаційну скаргу Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Господарського суду міста Севастополя від 12.05.2011 та постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 27.09.2011 у справі N 5020-531/2011 - без змін.
Головуючий
Судді