ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
УХВАЛА
21 березня 2012 року
м. Київ
Справа N 6-6937вов10
Про визнання недійсним договору довічного утримання
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
головуючого Яреми А.Г.,
суддів: Гуменюка В.І., Онопенка В.В., Жайворонок Т.Є.,
Охрімчук Л.І., Романюка Я.М., Лященко Н.П.,
Патрюка М.В., Сеніна Ю.Л., -
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_10 до ОСОБА_11 про визнання недійсним договору довічного утримання за скаргою ОСОБА_11 про перегляд у зв`язку з винятковими обставинами рішення Оболонського районного суду м. Києва від 17 жовтня 2005 року, ухвали апеляційного суду м. Києва від 24 березня 2008 року та ухвали судді Верховного Суду України від 22 квітня 2008 року,
встановила:
У вересні 2005 року ОСОБА_10 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_11 про визнання недійсним договору довічного утримання.
Зазначала, що квартира АДРЕСА_1 належала її батьку, ОСОБА_12, на праві власності. 11 травня 2005 року він уклав із ОСОБА_11 договір довічного утримання, за умовами якого передав їй у власність зазначену квартиру, а ОСОБА_11 зобов`язалась забезпечувати відчужувача утриманням та доглядом довічно.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_12 помер.
Посилаючись на те, що в момент укладення договору довічного утримання ОСОБА_12 не усвідомлював значення своїх дій і не міг керувати ними, зазначений договір було укладено під впливом обману, на вкрай невигідних умовах і під впливом тяжкої обставини, проти волі ОСОБА_12, унаслідок застосування до нього фізичного й психічного тиску та що цей договір є фіктивним, просила визнати його недійсним.
У подальшому доповнила заявлені позовні вимоги та, посилаючись на те, що оспорюваний договір довічного утримання був посвідчений приватним нотаріусом, хоча такий договір повинен посвідчуватись державним нотаріусом, просила визнати недійсним договір довічного утримання, укладений 11 травня 2005 року між ОСОБА_12 і ОСОБА_11, як такий, що не відповідає вимогам ст. 36 Закону України "Про нотаріат".
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 17 жовтня 2005 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 24 березня 2008 року, позовні вимоги ОСОБА_10 задоволено. Визнано недісйним договір довічного утримання, укладений 11 травня 2005 року між ОСОБА_12 та ОСОБА_11
Ухвалою судді Верховного Суду України від 22 квітня 2008 року у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_11 на вказані судові рішення відмовлено на підставі п. 5 ч. 3 ст. 328 ЦПК України.
У лютому 2010 року ОСОБА_11 звернулась до Верховного Суду України зі скаргою про перегляд у зв’язку з винятковими обставинами рішення Оболонського районного суду м. Києва від 17 жовтня 2005 року, ухвали апеляційного суду м. Києва від 24 березня 2008 року й ухвали судді Верховного Суду України від 22 квітня 2008 року та, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права, а саме ст.ст. 34, 36 Закону України "Про нотаріат", просила скасувати вказані судові рішення й ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
На підтвердження неоднакового застосування норм матеріального права ОСОБА_11 надала ухвалу колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 17 червня 2009 року, постановлену щодо спору в подібних правовідносинах, в якій міститься висновок про те, що оскільки Указом Президента України від 23 серпня 1998 року "Про врегулювання діяльності нотаріату в Україні" приватним нотаріусам надано право вчиняти нотаріальні дії, які вчиняються державними нотаріусами, за винятком видачі свідоцтв про право на спадщину та вжиття заходів до охорони спадкового майна, то посвідчення приватними нотаріусами договорів довічного утримання після набрання чинності вказаним Указом відповідає вимогам закону.
13 листопада 2011 року набрав чинності Закон України від 20 жовтня 2011 року N 3932-VІ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо розгляду справ Верховним Судом України", яким внесені зміни до Закону України "Про судоустрій і статус суддів".
Відповідно до п. 2 розд. ХІІІ "Перехідні положення" Закону України від 7 липня 2010 року N 2453-VІ "Про судоустрій і статус суддів" скарги на судові рішення у цивільних справах у зв’язку з винятковими обставинами, подані до Верховного Суду України до 15 жовтня 2010 року включно, розглядаються в порядку та в межах повноважень, що діяли до набрання чинності цим Законом.
У зв’язку із цим скарга підлягає розгляду в порядку, передбаченому ЦПК України в редакції, яка була чинною до внесення змін Законом України від 7 липня 2010 року N 2453-VІ "Про судоустрій і статус суддів".
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, розглянувши в порядку провадження у зв`язку з винятковими обставинами скаргу ОСОБА_11, дійшла висновку про те, що скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 354 ЦПК України в редакції, яка діяла до набрання чинності Законом України від 7 липня 2010 року N 2453-VІ "Про судоустрій і статус суддів", судові рішення у цивільних справах можуть бути переглянуті у зв`язку з винятковими обставинами після їх перегляду в касаційному порядку, якщо вони оскаржені з мотивів, зокрема, неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одного і того самого положення закону.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції одних і тих самих норм права, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України виходить із наступного.
Судом установлено, що квартира АДРЕСА_1 належала батьку ОСОБА_10, ОСОБА_12, на праві власності.
11 травня 2005 року ОСОБА_12 уклав із ОСОБА_11 договір довічного утримання, за умовами якого передав їй у власність зазначену квартиру, а ОСОБА_11 зобов`язалась забезпечувати відчужувача утриманням та доглядом довічно. Зазначений договір був посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_12 помер.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_10, суд першої інстанції, з висновками якого погодились апеляційний і касаційний суди, виходив із того, що оскільки оспорюваний договір довічного утримання було посвідчено приватним нотаріусом, який відповідно до ст. 36 Закону України "Про нотаріат" у редакції, чинній на час укладення цього договору, не мав права посвідчувати такі договори, то договір довічного утримання, укладений 11 травня 2005 року між ОСОБА_12 та ОСОБА_11, є недійсним у зв`язку з недотриманням сторонами вимог закону щодо його обов`язкового нотаріального посвідчення.
Однак з такими висновками погодитись не можна.
Згідно зі ст. 7 Закону України від 2 вересня 1993 року "Про нотаріат" нотаріуси та інші посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, у своїй діяльності керуються законами України, постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента України, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, а на території Республіки Крим, крім того, - законодавством Республіки Крим, наказами Міністра юстиції України, нормативними актами обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.
Відповідно до ст. 36 зазначеного Закону в редакції, чинній на час укладення договору довічного утримання, приватний нотаріус вчиняє нотаріальні дії, передбачені ст. 34 цього Закону, за винятком: 1) накладання і зняття заборони відчуження жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна; 2) видачі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя у разі смерті одного із подружжя; 3) видачі свідоцтва про право на спадщину; 4) вжиття заходів до охорони спадкового майна; 5) посвідчення договорів довічного утримання; 6) засвідчення справжності підпису на документах, призначених для дії за кордоном, та посвідчення доручень для цієї мети, а також засвідчення справжності підпису батьків або опікуна (піклувальника) на згоді про усиновлення дитини.
Перелік нотаріальних дій, які мають право вчиняти приватні нотаріуси, не є вичерпним, оскільки за змістом ч. 2 ст. 34 зазначеного Закону законодавством України на приватних нотаріусів може бути покладено вчинення й інших нотаріальних дій.
Згідно з п. 2 Указу Президента України від 23 серпня 1998 року "Про врегулювання діяльності нотаріату в Україні" приватні нотаріуси мають право посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та всі інші нотаріальні дії, які вчиняються державними нотаріусами, за винятком видачі свідоцтва про право на спадщину та вжиття заходів до охорони спадкового майна.
Таким чином, зазначений Указ розширив перелік видів нотаріальних дій, які можуть вчинятися приватними нотаріусами, і, зокрема, надав їм право посвідчувати договори довічного утримання.
Указ Президента України від 23 серпня 1998 року "Про врегулювання діяльності нотаріату в Україні" був виданий на підставі п. 4 розд. ХV "Перехідні положення" Конституції України, набрав чинності, не був визнаний неконституційним і є обов`язковим для виконання.
Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_10, суди помилково виходили з того, що приватний нотаріус не був наділений повноваженнями посвідчувати оспорюваний договір довічного утримання, а тому зазначений договір є недійсним із підстав недотримання вимог закону щодо обов`язкового нотаріального посвідчення такого договору, та не врахували при цьому, що Указом Президента України від 23 серпня 1998 року "Про врегулювання діяльності нотаріату в Україні" приватним нотаріусам надано право вчиняти нотаріальні дії, які вчиняються державними нотаріусами, за винятком видачі свідоцтв про право на спадщину та вжиття заходів до охорони спадкового майна, тому посвідчення приватними нотаріусами договорів довічного утримання після набрання чинності вказаним Указом відповідає вимогам закону.
Саме таку правову позицію висловила колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в ухвалі від 17 червня 2009 року, на яку як на приклад неоднакового застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права посилається ОСОБА_11.
Згідно із ч. 4 ст. 357, п. 2 ч. 1 ст. 358 ЦПК України в редакції, яка була чинною до внесення змін Законом України від 7 липня 2010 року N 2453-VІ "Про судоустрій і статус суддів", розглядаючи справу в порядку провадження у зв’язку з винятковими обставинами, Верховний Суд України має право постановити ухвалу про повне або часткове скасування судового рішення і направити справу відповідно на новий розгляд у суд першої, апеляційної або касаційної інстанції, якщо встановить, що під час ухвалення судового рішення неправильно застосовано норми матеріального права.
Ураховуючи викладене, рішення Оболонського районного суду м. Києва від 17 жовтня 2005 року, ухвала апеляційного суду м. Києва від 24 березня 2008 року та ухвала судді Верховного Суду України від 22 квітня 2008 року підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись ст. 358 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України
ухвалила:
Скаргу ОСОБА_11 задовольнити частково.
Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 17 жовтня 2005 року, ухвалу апеляційного суду м. Києва від 24 березня 2008 року та ухвалу судді Верховного Суду України від 22 квітня 2008 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий
Судді