ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
УХВАЛА
28 березня 2012 року
м. Київ
Справа N 6-27129вов10
Про визначення місця проживання дитини та зобов’язання
повернути дитину з іншої країни
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
головуючого Яреми А.Г.,
суддів: Гуменюка В.І., Жайворонок Т.Є., Лященко Н.П., Онопенка В.В., Охрімчук Л.І., Патрюка М.В., Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л.,-
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_9 до ОСОБА_10, третя особа орган опіки та піклування Галицької районної адміністрації Львівської міської ради, про визначення місця проживання дитини та зобов’язання повернути дитину з іншої країни за скаргою ОСОБА_10 про перегляд у зв’язку з винятковими обставинами рішення Галицького районного суду м. Львова від 14 травня 2008 року, ухвали апеляційного суду Львівської області від 2 грудня 2008 року й ухвали колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24 лютого 2010 року,
встановила:
У липні 2007 року ОСОБА_9 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_10 про визначення місця проживання дитини та зобов’язання повернути сина з іншої країни й передати йому на виховання.
Зазначав, що він і відповідачка з травня 2001 року перебували у фактичних шлюбних відносинах, від яких ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син, ОСОБА_11.
Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 14 березня 2005 року його визнано батьком дитини.
Тривалий час позивач мав можливість бачитися із сином, брати участь у його вихованні та утриманні. До липня 2004 року він здійснював нерегулярні грошові виплати на утримання дитини, а потім щомісяця почав перераховувати кошти на рахунок відповідачки. Крім того, забезпечував сина одягом, дитячими меблями, оплачував його навчання німецької мови, дитячий садок, медичне страхування та лікарській догляд, постійно спілкувався із сином, залишав дитину в себе на вихідні дні, відводив до дитячого садка та забирав його звідти, водив до лікарів для оглядів і лікування, разом із відповідачкою та без неї вивозив сина до своїх батьків та родичів у Австрію.
Відповідачка ОСОБА_10 від часу народження сина часто й надовго від’їжджала до Італії. Дитина на цей час залишалася в її батьків, які мешкають у квартирі АДРЕСА_2.
Між ним і відповідачкою була досягнута згода щодо виїзду дитини з матір’ю за кордон у період з 8 до 19 червня 2007 року, а з батьком - з 23 червня до 28 серпня 2007 року. Проте ОСОБА_10 без відповідної згоди ОСОБА_9 вивезла дитину до Італії, та повертатися в Україну не збирається.
Посилаючись на те, що відповідачка створює йому перешкоди у спілкуванні із сином та участі в його вихованні, не виконує своїх материнських обов’язків, зокрема не приділяє належної уваги дитині, а в нього набагато більше можливостей, ніж у матері, щодо належного утримання, виховання й розвитку сина, більше часу для спілкування з ним, ОСОБА_9 просив позов задовольнити в повному обсязі.
Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 14 травня 2008 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 2 грудня 2008 року, позов задоволено: зобов’язано ОСОБА_10 повернути сина, ОСОБА_11, ІНФОРМАЦІЯ_1, в України; визначено місце проживання дитини. ОСОБА_11, ІНФОРМАЦІЯ_1 з батьком ОСОБА_9 в Україні у квартирі АДРЕСА_1.
Ухвалою колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24 лютого 2010 року зазначені рішення судів у частині зобов’язання ОСОБА_10 повернути сина в Україну скасовано та позов у цій частині залишено без розгляду; у решті судові рішення залишено без змін.
У поданій скарзі ОСОБА_10 просить переглянути ухвалені у справі судові рішення в частині визначення місця проживання дитини, скасувати їх, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одного й того самого положення закону, зокрема принципу 6 Декларації прав дитини від 20 листопада 1959 року, ст. 414 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та ст. 75 Закону України "Про міжнародне приватне право" (щодо правил підсудності).
13 листопада 2011 року набрав чинності Закон України від 20 жовтня 2011 року N 3932-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розгляду справ Верховним Судом України".
Відповідно до абз. 4 п. 2 розд. XIII "Перехідні положення" Закону України "Про судоустрій і статус суддів" допущені до розгляду за винятковими обставинами до набрання чинності цим Законом цивільні справи розглядаються Верховним Судом України в порядку та в межах повноважень, що діяли до набрання чинності цим Законом.
Ураховуючи наведені положення Закону, скарга розглядається в порядку ЦПК України від 18 березня 2004 року в редакції, що діяла до набрання чинності Законом України від 7 липня 2010 року "Про судоустрій і статус суддів".
Скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 354 ЦПК України судові рішення у цивільних справах можуть бути переглянуті у зв'язку з винятковими обставинами після їх перегляду у касаційному порядку, якщо вони оскаржені з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одного і того самого положення закону.
Заслухавши доповідь судді, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені в скарзі доводи, колегія суддів вважає, що скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Судом установлено, що сторони перебували у фактичних шлюбних відносинах, від яких у них ІНФОРМАЦІЯ_1 народився син, ОСОБА_11, який постійно проживав із матір’ю.
Позивач брав участь у його вихованні та матеріальному забезпеченні.
У 2007 році між сторонами була досягнута згода щодо виїзду дитини на відпочинок із матір’ю у період з 8 до 19 червня 2007 року та з батьком з 23 червня до 28 серпня 2007 року. Однак ОСОБА_10 без відповідної згоди ОСОБА_9 дитину з Туреччини в Україну не повернула, а вивезла її до Італії, де й проживає разом із нею.
Статтями 141, 155 Сімейного кодексу України (далі - СК України) мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.
Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
Згідно зі ст. 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно.
Відповідно до ст. 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
При вирішенні спору щодо місця проживання малолітньої дитини суд бере до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. Вирішуючи спір, суди на зазначені вимоги закону уваги не звернули, належним чином не перевірили ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов’язків, не з’ясували особисту прихильність дитини до кожного з них, не врахували вік дитини, а виходили лише з того, що відповідачка неправомірно вивезла дитину до Італії.
Поза увагою судів залишився принцип 6 Декларації прав дитини від 20 листопада 1959 року, в якому зазначено, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виключні обставини, бути розлучена зі своєю матір’ю.
Таких обставин судом не встановлено та в рішенні не зазначено.
Без установлення зазначених обставин висновок суду про визначення місця проживання малолітньої дитини з батьком є передчасним.
Саме така позиція висловлена колегією суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в ухвалах від 28 листопада 2007 року, 21 січня 2009 року, 9 вересня 2009 року, 23 вересня 2009 року, 27 січня 2010 року, ухвалених в аналогічних справах за позовом батька до матері дитини про визначення місця проживання дитини.
Ураховуючи викладене, судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції .
Керуючись ст.ст. 358, 359 ЦПК України, (у редакції, що діяла до набрання чинності Законом України від 7 липня 2010 року N 2453-VІ), колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України
ухвалила:
Скаргу ОСОБА_10 задовольнити.
Рішення Галицького районного суду м. Львова від 14 травня 2008 року, ухвалу апеляційного суду Львівської області від 2 грудня 2008 року та ухвалу колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 24 лютого 2010 року в частині визначення місця проживання дитини скасувати.
Справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий
Судді