ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
23 квітня 2012 року
м. Київ
Справа N 5-9кс12
Про перегляд вироку
Верховний Суд України у складі:
головуючого Кузьменко О.Т.,
суддів: Барбари В.П., Берднік І.С., Вус С.М., Глоса Л.Ф., Гошовської Т.В., Григор'євої Л.І., Гриціва М.І., Ґуля В.С., Гуменюка В.І., Гусака М.Б., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Заголдного В.В., Канигіної Г.В., Кліменко М.Р., Ковтюк Є.І., Колесника П.І., Короткевича М.Є., Коротких О.А., Кривенка В.В., Лященко Н.П, Маринченка В.Л., Охрімчук Л.І., Панталієнка П.В., Патрюка М.В., Пивовара В.Ф., Пилипчука П.П., Потильчака О.І., Пошви Б.М., Прокопенка О.Б., Редьки А.І., Скотаря А.М., Таран Т.С., Терлецького О.О., Тітова Ю.Г., Шицького І.Б., Школярова В.Ф., Яреми А.Г.,
за участю прокурора Генеральної прокуратури України Курапова М.В. та представника Міністерства юстиції України Кульчицького Н.С.,
розглянувши кримінальну справу щодо ОСОБА_33 за заявою останнього про перегляд вироку Димитровського міського суду Донецької області від 13 лютого 2004 року та ухвали Верховного Суду України від 21 вересня 2004 року,
встановив:
Вироком Димитровського міського суду Донецької області від 13 лютого 2004 року ОСОБА_33, ІНФОРМАЦІЯ_1, засуджено за частиною першою статті 125, частиною другою статті 121 Кримінального кодексу України на сім років позбавлення волі та штрафу у розмірі 510 грн.
ОСОБА_33 визнано винуватим у тому, що він 23 січня 2003 року приблизно о 20 год. під час уживання алкогольних напоїв у квартирі ОСОБА_34 АДРЕСА_1 на ґрунті неприязних стосунків через ревнощі до своєї дружини умисно спричинив господарю легкі тілесні ушкодження, а 24 січня 2003 року приблизно о 12 год. 30 хв. у стані алкогольного сп'яніння за тою ж адресою та з тих же мотивів спричинив ОСОБА_34 тяжкі тілесні ушкодження, від яких настала смерть потерпілого.
В апеляційному порядку вирок не переглядався.
Ухвалою Верховного Суду України від 21 вересня 2004 року в задоволенні касаційної скарги ОСОБА_33 відмовлено.
Рішенням Європейського суду з прав людини "ОСОБА_33 проти України" від 8 вересня 2011 року, яке набуло статусу остаточного 8 грудня 2011 року, констатовано порушення щодо ОСОБА_33 статті 3 та пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод (далі - Конвенція).
Скарги ОСОБА_33 про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції Судом визнані неприйнятними відповідно до пункту 4 статті 35 Конвенції й розцінені як явно необґрунтовані у значенні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції.
У заяві, поданій у встановлений частиною другою статті 400-14 Кримінально-процесуального кодексу України строк до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, посилаючись на рішення Європейського суду з прав людини, ОСОБА_33, не оспорюючи винуватості у вчиненні злочинів, за які його засуджено, та правильність кваліфікації дій, порушує питання про скасування вироку Димитровського міського суду Донецької області від 13 лютого 2004 року та ухвали Верховного Суду України від 21 вересня 2004 року.
Своє прохання ОСОБА_33 мотивує тим, що суд, не встановивши у вироку, що інвалідність першої групи виникла у нього в результаті побиття співкамерниками в ході досудового слідства в ізоляторі тимчасового тримання, призначив йому невиправдано суворе покарання, тоді як ця обставина давала суду можливість обрати йому покарання, не пов'язане з позбавленням волі. Не виправив цей недолік й Верховний Суд України, який при розгляді його касаційної скарги з аналогічними доводами щодо розміру призначеного покарання залишив вирок місцевого суду без змін, що свідчить про незаконність ухвали касаційного суду.
5 березня 2012 року ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ справу за заявою ОСОБА_33 про перегляд зазначених судових рішень допущено до провадження Верховного Суду України.
Заслухавши доповідь судді, пояснення прокурора Генеральної прокуратури України та представника Міністерства юстиції України, які вважали за необхідне залишити заяву ОСОБА_33 без задоволення, перевіривши матеріали кримінальної справи, обговоривши доводи заяви, Верховний Суд України вважає, що вона не підлягає задоволенню.
Відповідно до матеріалів кримінальної справи 25 січня 2003 року порушено кримінальну справу за фактом заподіяння тяжких тілесних ушкоджень ОСОБА_34 за ознаками злочину, передбаченого частиною першою статті 121 Кримінального кодексу України. Цього ж дня за підозрою у вчиненні даного злочину затримано ОСОБА_33 Останньому постановою Димитровського міського суду Донецької області від 28 січня 2003 року обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, а 20 березня 2003 року цим же судом продовжено до 25 квітня 2003 року.
14 квітня 2003 року ОСОБА_33 змінено запобіжний захід у вигляді тримання під вартою на підписку про невиїзд з аргументами про те, що 13 квітня 2003 року в ізоляторі тимчасового тримання Красноармійського МВ ГУ МВС Донецької області ОСОБА_33 отримав тілесні ушкодження у вигляді проникаючого поранення рогівки ока з випадінням внутрішньої оболонки та потребує оперативного втручання й тривалого стаціонарного лікування в умовах цивільної лікарні.
У зв'язку зі станом здоров'я ОСОБА_33 досудове слідство по кримінальній справі призупинялося 14 квітня 2003 року та поновлено 23 червня 2003 року.
30 червня 2003 року заступником прокурора м. Димитрова Донецької області затверджено обвинувальний висновок по кримінальній справі щодо ОСОБА_33 за його обвинуваченням у вчиненні злочинів, передбачених частиною першою статті 125, частиною другою статті 121 Кримінального кодексу України, з яким справу направлено до суду.
13 лютого 2004 року, визнавши ОСОБА_33 винуватим у вчиненні інкримінованих злочинів, суд, як убачається з вироку, призначаючи покарання, як пом'якшуючу обставину врахував наявність у засудженого інвалідності першої групи, про що в матеріалах справи є відповідна медична довідка.
Після набрання вироком законної сили ОСОБА_33 затримано 14 травня 2004 року й направлено для відбування покарання до Софіївської виправної колонії Дніпропетровської області.
Ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 квітня 2005 року ОСОБА_33 у зв'язку з тяжкою хворобою відповідно до статті 408 Кримінально-процесуального кодексу України звільнено від відбування подальшого покарання на п'ять років десять місяців і десять днів. Фактично ОСОБА_33 звільнено з виправної колонії 29 квітня 2005 року.
З мотивувальної частини рішення Європейського суду з прав людини вбачається, що після затримання ОСОБА_33 25 січня 2003 року у зв'язку з підозрою у вчиненні злочину щодо ОСОБА_34 та обрання 28 січня 2003 року Димитровським міським судом Донецької області запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою його поміщено до ізолятора тимчасового тримання Красноармійського МВ ГУ МВС Донецької області, а 12 квітня 2003 року - до камери, в якій трималися ОСОБА_39, колишній боксер ОСОБА_35 та неодноразово засуджений ОСОБА_36, опійний наркоман, який страждав на туберкульоз та психопатію збудливого типу.
З 19 год. 12 квітня 2003 року до 10 год. 13 квітня 2003 року співкамерники ОСОБА_35 та ОСОБА_36 жорстоко побили ОСОБА_33, який отримав численні тілесні ушкодження. На крики ОСОБА_33 та стук у двері камери охоронці ОСОБА_37 та ОСОБА_38 не відреагували, хоча особи, які трималися під вартою у тому ж ізоляторі, підтвердили, що чули звуки ударів, крики заявника та його заклики про допомогу.
О 8 год. 13 квітня 2003 року чергові працівники міліції ОСОБА_40 та ОСОБА_41 заступили на чергування до відділу, де тримались заявник та його співкамерники. Після обіду того ж дня ОСОБА_33 оглянув лікар швидкої допомоги, який рекомендував направити його до лікарні, куди його доправили і де його оглянув лікар-офтальмолог. Однак заявника не госпіталізовано, а повернуто назад до тієї ж камери з його нападниками.
14 квітня 2003 року близько 11 год. ОСОБА_33 ще раз оглянув лікар, який знову підтвердив необхідність його госпіталізації. Незважаючи на рекомендації лікаря, працівники міліції, стверджуючи про відсутність пального для доставляння заявника до лікарні, допровадили його до ізолятора тимчасового тримання. ОСОБА_33 було звільнено 14 квітня 2003 року близько 22 год. після відібрання у нього підписки про невиїзд. Опівночі того ж вечора батьки ОСОБА_33 довезли його на таксі до лікарні, з якої він вийшов 6 травня 2003 року. Заявник утратив зір на обидва ока. За результатами медико-соціальної експертизи від 17 червня 2003 року N 1531 йому встановлено першу групу інвалідності з причиною "загальне захворювання".
Порушення статті 3 Конвенції Європейський суд з прав людини у даній справі констатував з огляду на покладення на органи влади держави - відповідача відповідальності за погане поводження із заявником.
Таке порушення Суд констатував з огляду на недотримання органами державної влади свого позитивного обов'язку щодо забезпечення фізичної цілісності заявника під час його перебування в ІТТ, оскільки не було забезпечено належний нагляд за камерою заявника, де також трималась неодноразово засуджена особа, яка до того ж страждала на психічний розлад, про що державні органи не могли не знати, чергові працівники ОСОБА_37 та ОСОБА_38 не втрутилися для того, щоб вивести ОСОБА_33 з камери під час інциденту або припинити напади співкамерників щодо нього, тоді як бійка тривала щонайменше шість годин. Суд також зазначив, що навіть після інциденту з двома співкамерниками чергові працівники міліції залишили заявника у тій же камері, де трималися його нападники.
Порушення статті 3 Конвенції Європейський суд з прав людини у даній справі встановив також через ненадання ОСОБА_33 адекватної медичної допомоги у зв'язку з його тілесними ушкодженнями.
Зокрема, лікарі двічі повідомляли працівників установи про тяжкий стан здоров'я ОСОБА_33 та про те, що йому необхідна відповідна медична допомога. Однак заявник зміг отримати таку медичну допомогу зі значною затримкою, більш ніж через 48 год. після інциденту, коли до лікарні його допровадили батьки. Зазначене Суд розцінив як те, що ОСОБА_33 було піддано нелюдському та такому, що принижує гідність, поводженню, забороненому статті 3 Конвенції.
Одночасно Європейським судом з прав людини констатовано й порушення статті 3 Конвенції в процесуальному аспекті.
Такого висновку Суд дійшов у зв'язку з неадекватністю розслідувань, проведених національними органами влади за фактом поганого поводження із заявником.
Зокрема, кримінальну справу щодо співкамерників ОСОБА_33 було порушено лише 15 травня 2003 року, тобто не раніш ніж через місяць, після інциденту, а її розслідування, за результатами якого ОСОБА_35 та ОСОБА_36 вироком від 19 вересня 2007 року засуджено кожного на дев'ять років позбавлення волі, тривало близько чотирьох років та п'яти місяців, тоді як відповідні органи влади з самого початку володіли суттєвими та достатніми доказами.
Стосовно кримінальної справи щодо чергових працівників ІТТ Суд зазначив, що національні органи не бездіяли, коли зіткнулися із серйозними твердженнями про погане поводження у справі заявника. Проте цього не достатньо, щоб звільнити їх від відповідальності за статтею 3 Конвенції в її процесуальному аспекті.
Так, загальна тривалість провадження за заявою матері ОСОБА_33 про порушення кримінальної справи щодо чергових працівників ОСОБА_37 та ОСОБА_38 становила шість років та три місяці, що не відповідає вимозі швидкості. Хоча вказаних працівників міліції, після неодноразових відмов у порушенні кримінальної справи, вироком суду було визнано винними в поганому поводженні із заявником, вони не понесли жодного реального покарання у зв'язку із закінченням строку давності притягнення до кримінальної відповідальності. Окрім того, національні суди відмовили у задоволенні скарги ОСОБА_33 на постанову про відмову у порушенні кримінальної справи щодо чергових працівників ОСОБА_40 та ОСОБА_41 через шість років та один місяць із дня, коли мав місце інцидент.
Щодо порушення пункту 1 статті 5 Конвенції, воно визнано Судом у зв'язку із затримкою звільнення заявника з-під варти, яке внаслідок адміністративних формальностей відбулося лише 29 квітня 2005 року, в день, коли виправна колонія отримала рішення апеляційного суду Дніпропетровської області від 15 квітня 2005 року про звільнення ОСОБА_33 від подальшого відбування покарання за станом здоров'я.
З приводу стверджуваних заявником порушень пункту 1 статті 6 Конвенції щодо справедливого судового розгляду, який, на думку заявника, таким не був з огляду на те, що національні суди призначили йому покарання у вигляді позбавлення волі на сім років, не врахувавши його інвалідність, яка виникла в результаті завдання йому ушкоджень ока на стадії досудового слідства, а відмова змінити причину його інвалідності, зазначену у висновку медико-соціальної експертизи від 17 червня 2003 року N 1531, позбавляє його можливості звернутися до ізолятора тимчасового тримання з позовом про відшкодування шкоди, завданої здоров'ю, Суд дійшов висновку про відсутність будь-яких ознак порушень прав і свобод, гарантованих Конвенцією та відповідними Протоколами до неї та визнав їх неприйнятними відповідно до пункту 4 статті 35 Конвенції, розцінивши явно необґрунтованими у значенні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції.
Відповідно до положень глави 3 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини" констатоване Судом порушення Конвенції може бути виконано шляхом виплати грошової компенсації, вжиття індивідуальних та/або загальних заходів. За статтею 10 цього Закону додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який заявник мав до порушення Конвенції; б) інші заходи, передбачені у рішенні суду. Відновлення попереднього юридичного стану заявника здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.
Згідно з Рекомендацією N R (2000) 2 Комітету Міністрів Ради Європи "Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішення Європейським судом з прав людини" від 19 січня 2000 року, прийнятою на 694-му засіданні заступників міністрів, повторний розгляд справи, включаючи поновлення провадження, визнається адекватним способом поновлення прав і пропонується застосовувати, особливо:
- коли потерпіла сторона і далі зазнає негативних наслідків від рішення, ухваленого на національному рівні, - наслідків, щодо яких справедлива сатисфакція не була адекватним засобом захисту і які не можна виправити інакше, ніж через повторний розгляд або поновлення провадження;
- коли рішення Суду спонукає до висновку, що а) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції, або б) в основі визнаного порушення лежали істотні процедурні помилки чи положення, які ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.
Як убачається з рішення, Європейський суд з прав людини, визнаючи порушення Україною передбачених Конвенцією прав заявника, встановив, що органи влади не вжили заходів для перешкоджання заподіяння ОСОБА_33 в камері іншими затриманими тілесних ушкоджень, для надання адекватної медичної допомоги та тривалий час розслідували дії співкамерників та працівників ІТТ, а після прийняття рішення судом про звільнення ОСОБА_33 від відбування покарання у зв'язку з тяжким захворюванням, звільнили його з місця позбавлення волі із запізненням. У зв'язку з цим із держави на користь ОСОБА_33 постановлено стягнути на відшкодування моральної шкоди 21 000 євро.
Що ж стосується порушень прав і свобод заявника, гарантованих Конвенцією та відповідними Протоколами до неї, при вирішенні національними судами кримінальної справи щодо ОСОБА_33, Європейський суд з прав людини таких не виявив.
Зазначені в заяві ОСОБА_33 до Верховного Суду України мотиви перегляду судових рішень щодо нього стосуються питання призначення покарання.
Оскільки відповідно до пункту 2 частини першої статті 400-12 Кримінально-процесуального кодексу України перегляд судових рішень Верховним Судом України здійснюється лише у разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом, підстави для вживання індивідуальних заходів, пов'язаних із повторним розглядом кримінальної справи щодо ОСОБА_33 або поновлення її провадження, відсутні.
За таких обставин заява ОСОБА_33 задоволенню не підлягає.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 400-12, 400-20, 400-21, 400-22 Кримінально-процесуального кодексу України, Верховний Суд України
постановив:
відмовити в задоволенні заяви ОСОБА_33 про скасування вироку Димитровського міського суду Донецької області від 13 лютого 2004 року та ухвали Верховного Суду України від 21 вересня 2004 року.
Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім як на підставі, передбаченій пунктом 2 частини першої статті 400-12 Кримінально-процесуального кодексу України.
Головуючий
Судді