ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА
ПОСТАНОВА
27.05.2014 р. N 826/4756/14
Про визнання незаконними нормативно-правових актів
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого - судді Данилишина В. М., суддів - Качура І. А., Келеберди В. І. розглянув у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Національного банку України про визнання незаконними нормативно-правових актів відповідача в частині.
Обставини справи:
До Окружного адміністративного суду міста Києва 10 квітня 2014 року надійшов позов ОСОБА_1 (далі - позивач) до Національного банку України (далі - відповідач) про визнання незаконними підпункту 9 пункту 4 постанови Правління Національного банку України від 06 лютого 2014 року N 49 "Про заходи щодо діяльності банків та проведення валютних операцій" (далі - постанова N 49) (в редакції постанови Правління Національного банку України від 27 лютого 2014 року N 104 та підпункту 7 пункту 1 постанови Правління Національного банку України від 28 березня 2014 року N 172 "Про врегулювання діяльності фінансових установ та проведення валютних операцій" (далі - постанова N 172) щодо встановлення обмеження видачі (отримання) готівкових коштів в іноземній валюті з поточних та депозитних рахунків через каси та банкомати в межах до 15000 гривень на добу на одного клієнта в еквіваленті за офіційним курсом відповідача (далі - оскаржувані постанови).
В обґрунтування позову позивач зазначила, що позов підлягає задоволенню, оскільки нормами оскаржуваних постанов порушено права та законні інтереси позивача, у тому числі на володіння, користування та розпорядження власним майном.
Ухвалою суду від 14 квітня 2014 року відкрито провадження в адміністративній справі, яку призначено до розгляду у судовому засіданні колегією суддів. Крім того, відповідача зобов'язано у строк до 23 квітня 2014 року опублікувати оголошення щодо оскарження нормативно-правових актів у виданні, у якому ці акти були або мали бути офіційно оприлюднені, а також роз'яснено, що оголошення має бути опубліковано не пізніш як за сім днів до судового розгляду та повинно містити вимоги позивача щодо оскаржуваних актів, реквізити нормативно-правових актів, дату, час і місце судового розгляду справи.
У судовому засіданні 14 травня 2014 року представником відповідача надано суду письмові докази опублікування у єдиному повному офіційному періодичному виданні нормативно-правових актів України "Офіційний вісник України" (2014, N 32) оголошення щодо оскарження нормативно-правових актів.
У судове засідання 14 травня 2014 року позивач не прибула, хоча про дату, час та місце судового розгляду справи вона повідомлена належним чином. Поряд з цим, 08 травня 2014 року до суду через канцелярію від позивача надійшло письмове клопотання про розгляд справи за її відсутності.
У ході судового розгляду справи представник відповідача не визнав позов та просив відмовити у його задоволенні повністю з підстав, зазначених у письмових запереченнях проти позову та письмових доказах на підтвердження обставин, якими вони обґрунтовуються, наданих суду у судовому засіданні 14 травня 2014 року.
Враховуючи викладене та зважаючи на достатність наявних у матеріалах справи доказів для розгляду та вирішення справи по суті, у судовому засіданні 14 травня 2014 року судом, відповідно до ч. 6 ст. 128 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), прийнято рішення про подальший розгляд та вирішення справи у порядку письмового провадження, про що позивача повідомлено письмово.
Оцінивши належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд встановив:
Згідно з п. 21 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 06 березня 2008 року N 2 "Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ" за правилами ч. 2 ст. 171 КАС України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи - суб'єкти правовідносин, у яких буде застосовано цей акт. Тобто, особа (позивач) повинна довести факт застосування до неї оскаржуваного нормативно-правового акта або те, що вона є суб'єктом відповідних відносин, на які поширюється дія цього акта. Суд не може давати оцінку таким обставинам при відкритті провадження в адміністративній справі, а тому не має права відмовити у відкритті провадження у справі чи повернути позовну заяву з посиланням на ч. 2 цієї статті, якщо особа своє звернення обґрунтовує необхідністю захисту своїх прав, свобод чи інтересів. Приписи зазначеної частини можуть бути підставою для відмови в задоволенні позовних вимог, якщо суд встановить, що оскаржуваний акт до особи не застосовувався та вона не перебуває у відносинах, до яких цей акт може бути застосовано. У такому разі суд не проводить перевірку нормативно-правового акта на предмет його протиправності (законності та відповідності правовим актам вищої юридичної сили).
Згідно із Рішенням Конституційного Суду України від 25 листопада 1997 року у справі за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення ч. 2 ст. 55 Конституції України та ст. 248-2 Цивільного процесуального кодексу України (справа громадянки ОСОБА_2 щодо права на оскарження в суді неправомірних дій посадової особи), ч. 2 ст. 55 Конституції України необхідно розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді.
Розгляд і вирішення справ в адміністративних судах, відповідно до ч. 1 ст. 11 КАС України, здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з ч. 1 ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 72 цього Кодексу.
Однак, у ході судового розгляду справи позивач не надала суду будь-яких доказів щодо застосування до неї оскаржуваних постанов, а також перебування її у відносинах, до яких оскаржувані постанови може бути застосовано.
Доводи позивача про очевидність порушення відповідачем її прав та законних інтересів не є обставиною, яка звільняє від доказування.
Право відповідача, використовуючи адміністративний метод банківського регулювання, встановлювати заборони та обмеження щодо вчинення банківськими установами певних дій (операцій) зазначено у Законі України "Про банки і банківську діяльність".
Зокрема, відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 66 Закону України "Про банки і банківську діяльність" державне регулювання діяльності банків здійснюється Національним банком України у таких формах: адміністративне регулювання: встановлення вимог та обмежень щодо діяльності банків.
Під час судового розгляду справи представник відповідача пояснив, що при прийнятті оскаржуваних постанов відповідач мав на меті забезпечення стабільності національної валюти України, безпеки та фінансової стабільності банківської системи, захист інтересів вкладників та інших кредиторів.
Згідно з ч. 1 ст. 55 Закону України "Про Національний банк України" головна мета банківського регулювання і нагляду - безпека та фінансова стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів.
Стосовно повноважень відповідача на прийняття оскаржуваних постанов суд зазначає наступне.
Відповідно до ч. 2 ст. 99 Конституції України забезпечення стабільності грошової одиниці є основною функцією центрального банку держави - Національного банку України.
Згідно зі ст. 6 Закону України "Про Національний банк України", відповідно до Конституції України основною функцією Національного банку є забезпечення стабільності грошової одиниці України.
При виконанні своєї основної функції Національний банк має виходити із пріоритетності досягнення та підтримки цінової стабільності в державі.
Національний банк у межах своїх повноважень сприяє стабільності банківської системи за умови, що це не перешкоджає досягненню цілі, визначеної у ч. ч. 2 та 3 цієї статті.
Національний банк також сприяє додержанню стійких темпів економічного зростання та підтримує економічну політику Кабінету Міністрів України за умови, що це не перешкоджає досягненню цілей, визначених у ч. ч. 2 та 3 цієї статті.
Отже, приймаючи оскаржувані постанови, відповідач діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Оскаржувані постанови не мають ознак нормативно-правового акта, для якого, згідно з ч. 3 ст. 56 Закону України "Про Національний банк України", є обов'язковою державна реєстрація в Міністерстві юстиції України. Вони є розпорядчими актами, адресованими обмеженій кількості осіб (має персоніфікований або індивідуально-конкретний характер) та видані на виконання Конституції України, законодавчих актів, нормативно-правових актів відповідача.
Відповідно до роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 26 січня 2000 року N 02-5/35 акт державного органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин. Акти державного органу поділяються на нормативні і такі, що не мають нормативного характеру, тобто персональні. Ненормативні акти безпосередньо породжують права і обов'язки тільки у того суб'єкта (чи визначеного ним певного кола суб'єктів), якому вони адресовані.
Згідно з п.п. 3, 5 Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 року N 731, на державну реєстрацію подаються нормативно-правові акти, що містять норми права, мають не персоніфікований характер і розраховані на неодноразове застосування, незалежно від строку їх дії (постійні чи обмежені певним часом) та характеру відомостей, що в них містяться. На державну реєстрацію не подаються акти персонального характеру.
Тобто, рішення державних органів потребують реєстрації лише за умови, що вони містять правові норми - загальнообов'язкові правила поведінки, які встановлені та санкціоновані державою, направлені на необмежену кількість разів застосування та регулюють поведінку невизначеного кола осіб.
Дія оскаржуваних постанов направлена виключно на регулювання діяльності банків, визначених ними, шляхом встановлення певних тимчасових обмежень у цій діяльності. Таке регулювання здійснюється у межах адміністративно-правових відносин відповідача із банками, які охоплюються його наглядовою діяльністю.
Отже, оскаржувані постанови безпосередньо не зачіпають прав, свобод та інтересів фізичних і юридичних осіб, за виключенням конкретно визначеного переліку юридичних осіб - банків, а тому, відповідно до чинного законодавства, набрання ними чинності не пов'язується із державною реєстрацією в Міністерстві юстиції України.
Представник відповідача у ході судового розгляду справи наполягав, що оскаржувані постанови прийняті відповідачем добросовісно, розсудливо, із дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи усім формам дискримінації та із дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи, а також цілями, на досягнення яких направлено оскаржувані постанови.
До того ж, як з'ясовано судом під час розгляду справи, постанова N 49, згідно з постановою N 172, втратила чинність 28 березня 2014 року. Постанова N 172 також визнана такою, що втратила чинність 01 травня 2014 року відповідно до постанови Правління Національного банку України від 29 квітня 2014 року N 245.
Таким чином, із системного аналізу викладених норм та обставин суд прийшов до висновку про необґрунтованість заявлених позивачем вимог та, як наслідок, відсутність підстав для їх задоволення.
Згідно з ч. 1 ст. 11, ч. 1 ст. 69, ч. ч. 1, 2, 6 ст. 71 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 72 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Якщо особа, яка бере участь у справі, без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які вона посилається, суд вирішує справу на основі наявних доказів.
На підставі викладених норм та обставин суд вбачається, що позов ОСОБА_1 до Національного банку України про визнання незаконними нормативно-правових актів відповідача в частині є безпідставним, необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню повністю.
Відповідно до ч. 2 ст. 94 КАС України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони - суб'єкта владних повноважень, суд присуджує з іншої сторони всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати, пов'язані із залученням свідків та проведенням судових експертиз. У зв'язку з ухваленням судового рішення на користь суб'єкта владних повноважень та відсутністю з його сторони судових витрат, пов'язаних із залученням свідків та проведенням судових експертиз, судові витрати стягненню з позивача не підлягають.
Керуючись ст. ст. 24, 25, 69 - 71, 86, 128, 158 - 163, 167 КАС України, суд постановив:
Відмовити повністю у задоволенні позову ОСОБА_1.
Копії постанови направити сторонам (вручити їх уповноваженим представникам) у порядку та строки, встановлені ст. 167 КАС України.
Згідно зі ст.ст. 185, 186 КАС України постанова може бути оскаржена шляхом подання до Київського апеляційного адміністративного суду через Окружний адміністративний суд міста Києва апеляційної скарги протягом десяти днів з дня отримання копії постанови. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Київського апеляційного адміністративного суду.
Відповідно до ст. 254 КАС України постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.
Головуючий, суддя В. М. Данилишин
Суддя І. А. Качур
Суддя В. І. Келеберда