КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
УХВАЛА
16.07.2014 р.
Справа N 826/240/14
Про визнання протиправними дій
Київський апеляційний адміністративний суд у складі: головуючого, судді Гром Л. М.; суддів: Бєлової Л. В., Міщука М. С., розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 березня 2014 року (Постанова N 826/240/14) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Міністерства соціальної політики України про визнання протиправними дій, визнання протиправним наказу N 316 від 31.05.2013 р., встановив:
Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 березня 2014 року (Постанова N 826/240/14) у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено.
Не погоджуючись з постановою суду першої інстанції, позивач звернувся до Київського апеляційного адміністративного суду з апеляційною скаргою, в якій просить ухвалене у справі судове рішення скасувати та постановити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
У судове засідання сторони не з'явилися, причини неявки сторін суду невідомі, про розгляд справи були повідомлені належним чином.
Відповідно до ч. 4 ст. 196 КАС України неприбуття в судове засідання сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про дату, час і місце апеляційного розгляду, не перешкоджає судовому розгляду справи.
У зв'язку з неявкою в судове засідання всіх осіб, які беруть участь в справі, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу, відповідно до ч. 1 ст. 41 КАС України, не здійснюється.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши за матеріалами справи наведені у апеляційній скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 50 Закону України "Про зайнятість населення" Міністерством соціальної політики України прийнято наказ від 31.05.2013 N 316 (далі - Наказ), яким затверджено Форму звітності N 3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)" та Порядок подання форми звітності N 3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)" (п. 1.1, п. 1.2 Наказу).
Не погоджуючись з прийняттям зазначеного наказу, позивач звернувся з даним позовом до суду.
Приймаючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з наступних мотивів, з чим погоджується і колегія суддів.
Відповідно до ч. 1, 3 ст. 3 Закону України "Про зайнятість населення" кожен має право на вільно обрану зайнятість. Зайнятість населення забезпечується шляхом встановлення відносин, що регламентуються трудовими договорами (контрактами), провадження підприємницької та інших видів діяльності, не заборонених законом.
Статтею 5 Закону України "Про зайнятість населення" визначено гарантії зайнятості населення, а саме: держава гарантує у сфері зайнятості: 1) вільне обрання місця застосування праці та виду діяльності, вільний вибір або зміну професії; 2) одержання заробітної плати (винагороди) відповідно до законодавства; 3) професійну орієнтацію з метою самовизначення та реалізації здатності особи до праці; 4) професійне навчання відповідно до здібностей та з урахуванням потреб ринку праці; 5) підтвердження результатів неформального професійного навчання осіб за робітничими професіями; 6) безоплатне сприяння у працевлаштуванні, обранні підходящої роботи та одержанні інформації про ситуацію на ринку праці та перспективи його розвитку; 7) соціальний захист у разі настання безробіття; 8) захист від дискримінації у сфері зайнятості, необґрунтованої відмови у найманні на роботу і незаконного звільнення; 9) додаткове сприяння у працевлаштуванні окремих категорій громадян.
Відповідно до ст. 6 Закону України "Про зайнятість населення" кожен має право на вільний вибір місця, виду діяльності та роду занять, яке забезпечується державою шляхом створення правових, організаційних та економічних умов для такого вибору. Реалізація права на вибір місця, виду діяльності та роду занять здійснюється шляхом самостійного забезпечення особою своєї зайнятості чи звернення з метою працевлаштування до роботодавця або за сприяння центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, чи суб'єкта господарювання, який надає послуги з посередництва у працевлаштуванні.
В свою чергу, відповідно до ч. 3, 4 ст. 50 Закону України "Про зайнятість населення" роботодавці зобов'язані: 1) забезпечувати гідні умови праці, які відповідають вимогам законодавства в сфері оплати праці, охорони і гігієни праці; 2) вживати заходів для запобігання масовим вивільненням, у тому числі шляхом проведення консультацій з профспілками з метою розроблення відповідних заходів, спрямованих на пом'якшення їх наслідків і зменшення чисельності вивільнених працівників; 3) здійснювати інші заходи щодо сприяння зайнятості населення, передбачені колективними договорами та угодами, укладеними на національному, галузевому та регіональному рівнях; 4) своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про: попит на робочу силу (вакансії); заплановане масове вивільнення працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємств, установ, організацій, скороченням чисельності або штату працівників підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання за два місяці до вивільнення; 5) проводити попередні консультації з первинною профспілковою організацією, з якою укладено колективний договір, залучення працівників інших роботодавців, зокрема працівників суб'єктів господарювання, які надають послуги з посередництва у працевлаштуванні.
Роботодавці мають право, зокрема: 1) проводити добір працівників безпосередньо або через територіальні органи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, чи суб'єкта господарювання, який надає послуги з посередництва у працевлаштуванні; 2) брати участь через представницькі органи роботодавців в управлінні загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням; 3) взаємодіяти з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, у створенні банку даних про вільні робочі місця (посади), сприянні працевлаштуванню безробітних та визначенні перспективної потреби у кадрах; 4) застосовувати працю (послуги) іноземців та осіб без громадянства в порядку, визначеному законом; 5) одержувати від центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, безоплатно інформацію про пропонування робочої сили, послуги з добору і направлення на працевлаштування незайнятого населення, у тому числі осіб, зазначених у частині першій статті 14 цього Закону, а також інших осіб, які шукають роботу.
Отже, з наведеного вбачається, що оскаржений Наказ було прийнято з дотриманням норм чинного законодавства.
Крім того, необхідно зазначити, що відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 3 КАС України позивачем є, зокрема, особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано адміністративний позов до адміністративного суду.
Завданням адміністративного судочинства, згідно ч. 1 ст. 2 КАС України, є захист прав, свобод та інтересів фізичних та юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
З наведених норм права вбачається, що фізична та юридична особа може звернутися до адміністративного суду з позовом про визнання неправомірними рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, зокрема, у тому випадку, якщо такі дії безпосередньо впливають на її права, свободи та інтереси у сфері публічно-правових відносин.
Тобто, фізична та юридична особа наділена правом оскаржити до суду не будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, які, на її думку, були вчинені з порушенням вимог закону, а лише ті, що мають безпосереднє відношення до особи, яка подала адміністративний позов.
З наведеного вбачається, що звертаючись до суду з позовом про оскарження вищевказаного наказу Мінсоцполітики України, позивач зобов'язаний був зазначити не лише в чому полягала неправомірність, на його думку, наказу відповідача, а й чим такий наказ порушує його права та інтереси у сфері публічно-правових відносин.
Однак, яким чином оскаржуваний наказ впливає саме на права та інтереси позивача у сфері публічно-правових відносин, останній не пояснив.
Враховуючи наведене, підстав для задоволення апеляційної скарги судова колегія не вбачає.
Отже, судова колегія визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Таким чином, враховуючи відповідні правові норми та встановлені обставини, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про застосування статті 200 КАС України.
Керуючись статтями 195, 196, 200, 205, 206 КАС України, суд ухвалив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 - залишити без задоволення.
Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 березня 2014 року (Постанова N 826/240/14) - без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена безпосередньо до Вищого адміністративного суду України в порядок і строки, визначені ст. 212 КАС України.
Головуючий, суддя Л. М. Гром
Судді:
Л. В. Бєлова
М. С. Міщук