УРЯДОВИЙ УПОВНОВАЖЕНИЙ У СПРАВАХ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ
ЛИСТ
03.04.2015 N 12.0.1-9/2194
Кабінету Міністрів України
Подання щодо вжиття заходів загального характеру,
необхідних для виконання рішень Європейського суду з прав людини,
що набули статусу остаточного у I кварталі 2015 року
Подання надається на виконання статті 14 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини". Подання містить стислий виклад проблем, які призвели до визнання Європейським судом з прав людини (далі - Європейський суд) порушень Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), та пропозиції щодо їх вирішення.
1. Щодо порушення статей 2 (право на життя) та
3 (заборона катування) Конвенції
Статтею 2 Конвенції передбачено, що право кожного на життя охороняється законом.
Відповідно до статті 3 Конвенції нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.
Порушення статті 2 Конвенції було констатовано у рішеннях Європейського суду від 11.04.2014 у справі "Падура проти України" (заява N 48229/10), від 15.01.2015 у справі "Космата проти України" (заяви N 10558/11 та N 28218/11), від 26.02.2015 у справі "Барсукови проти України" (заява N 23081/07) та від 12.03.2015 у справі "Сердюк проти України" (заява N 61876/08) з огляду на те, що державними органами не було проведено ефективного розслідування обставин смерті родичів заявників (процесуальний аспект статті 2 Конвенції).
Порушення статті 3 Конвенції встановлено у рішеннях від 16.10.2014 у справі "Гордієнко проти України" (заява N 27620/09), від 11.12.2014 у справі "Кушнір проти України" (заява N 42184/09), від 27.02.2015 у справі "Аднаралов проти України" (заява N 10493/12) у зв'язку з:
- нелюдським та таким, що принижує гідність, поводженням із заявником працівниками спеціального батальйону судової міліції "Грифон" у приміщенні Суворівського районного суду м. Херсон та непроведенням органами влади ефективного розслідування скарг заявника на жорстоке з ним поводження (справа Гордієнко);
- нелюдським та таким, що принижує гідність, поводженням із заявником у Дзержинському районному відділі Харківського міського управління ГУМВС України в Харківській області, а також неефективним розслідуванням відповідних скарг заявника (справа Аднаралов);
- нелюдським та таким, що принижує гідність, поводженням із заявником з огляду на неналежні умови тримання у Київському СІЗО (переповненістю та поганою вентиляцією камер), а також у зв'язку із незабезпеченням заявника належною медичною допомогою у зв'язку із його захворюванням на туберкульоз (справа Кушнір).
Причинами, що призвели до вищезазначених порушень, є: неефективне розслідування на національному рівні фактів смерті (порушення процесуального аспекту статті 2); жорстоке поводження працівників органів внутрішніх справ із особами, що перебувають під їх контролем, а також незабезпечення ефективного розслідування скарг на жорстоке поводження та притягнення до відповідальності винних осіб (порушення матеріального та процесуального аспектів статті 3 Конвенції у справах Гордієнко та Аднаралов).
Стосовно скарг на неефективне розслідування фактів смерті, слід зазначити, що вони є повторюваними. З огляду на їх велику кількість, а також на те, що Європейський суд вже неодноразово встановлював порушення процесуального аспекту статті 2 Конвенції у справах щодо України, скарги цієї групи розглядаються за окремим, спрощеним, порядком, що і мало місце у кожному з вищезазначених рішень Європейського суду, якими констатовано порушення статті 2 Конвенції.
Така практика Європейського суду є вкрай негативною для України, оскільки, перш за все, вона свідчить про системну проблему непроведення ефективного розслідування у справах за фактом смерті особи і, крім того, рішення Європейського суду, ухвалені за спрощеною процедурою, оскарженню не підлягають.
Рішення Європейського суду, якими встановлено жорстоке поводження з особами та неефективне розслідування скарг на таке жорстоке поводження, також становлять особливу групу справ, зважаючи як на їх характер, так і на кількість.
Комітет міністрів Ради Європи (далі - КМ РЄ), який здійснює нагляд за виконанням державами-членами Ради Європи рішень Європейського суду, вже неодноразово звертав увагу Уряду України на цю проблему з вимогою провести розслідування у всіх справах, у яких Європейський суд встановив відповідні порушення, та попередити аналогічні порушення у майбутньому. Принагідно варто зазначити, що, за наявною інформацією, питання щодо виконання Україною рішень Європейського суду групи справ "Каверзін проти України" (Рішення) (група справ щодо жорстокого поводження працівниками міліції та неефективне розслідування відповідних скарг) буде включено до порядку денного засідання КМ РЄ, яке відбудеться у вересні 2015 року. Якщо органи влади не вживуть нагальних та ефективних заходів для вирішення встановленої проблеми, існують великі шанси того, що КМ РЄ ухвалить проміжну резолюцію, якою висловить глибоке занепокоєння відсутністю прогресу у вирішенні встановленої проблеми.
Зважаючи на все вищевикладене, можна зробити висновок про нагальну необхідність покращення практики розслідування скарг на жорстоке поводження працівників міліції та розслідування фактів смерті. Для вирішення вказаної проблемиМіністерству внутрішніх справ України (далі - МВС України) пропонуємо забезпечувати незалежне, неупереджене, невідкладне та ретельне розслідування, а Генеральній прокуратурі України (далі - ГПУ України) - належне процесуальне керівництво під час досудового розслідування у кожній з вищевказаних категорій справ. Крім того, пропонуємо МВС України та ГПУ забезпечувати системне та якісне навчання працівників органів внутрішніх справ та прокуратури вимогам Конвенції та практики Європейського суду щодо стандартів ефективного розслідування.
У попередньому поданні Урядового уповноваженого повідомлялось, що Міністерство юстиції України звернулось до ГПУ України із проханням провести ефективне розслідування у справах, у яких Європейський суд встановив порушення статей 2 і 3 Конвенції і для виконання яких проведення такого розслідування є необхідним. Урядовий уповноважений продовжує співпрацю з ГПУ з цього питання.
Принагідно зазначаємо, що з дати набуття Конвенцією чинності в Україні (11.09.97) жодного рішення Європейського суду цієї групи справ не було знято з контролю Комітету міністрів Ради Європи у зв'язку з його виконанням.
Окрему увагу слід звернути на справи Космата та Кушнір. Встановленню Європейським судом порушення у справі Косматасприяло неефективне розслідування нещасного випадку на виробництві (воно було занадто тривалим, обмеженим та упередженим, і до складу однієї зі спеціальних комісій для розслідування нещасного випадку входила директор підприємства, на якому стався нещасний випадок. Серед іншого Європейський суд вказав, що неефективність проведеного спеціальними комісіями розслідування спричинила неефективність кримінального розслідування). Тому пропонуємо Держгірпромнягляду України переглянути нормативне регулювання щодо порядку створення та діяльності спеціальних комісій з розслідування нещасних випадків на виробництві і забезпечити приведення його у відповідність із висновками Європейського суду у цій справі.
Причинами встановлення порушень у справі Кушнір стали неналежні побутові умови тримання у Київському СІЗО та відсутність належного медичного нагляду і лікування від туберкульозу. Свої висновки Європейський суд обґрунтував, серед іншого, висновками Європейського Комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (далі - КЗК), викладеними у Доповіді Уряду України за підсумками візиту КЗК до України 9 - 21 вересня 2009 року (CPT/Inf (2011)29).
Неналежні умови тримання під вартою та незабезпечення в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах необхідної медичної допомоги, особливо для лікування туберкульозу, є системною проблемою в Україні і потребує уваги Уряду. Тому реальне забезпечення засуджених і попередньо ув'язнених осіб житловою прощею не менше 4 м кв. на одну особу (мінімальний стандарт КЗК), а також забезпечення укомплектування штату установ виконання покарань та слідчих ізоляторів необхідною кількістю медиків та медикаментів та, у випадку необхідності, забезпечення засудженим доступу до лікувальних закладів Міністерства охорони здоров'я є першочерговими заходами. Пропонуємо Кабінету Міністрів України доручитиМіністерству охорони здоров'я України та Державній пенітенціарній службі України розглянути встановлені Європейським судом проблеми та надати пропозиції щодо можливих шляхів їх вирішення.
2. Щодо порушення статті 5 Конвенції
(право на свободу та особисту недоторканість)
Положення статті 5 Конвенції передбачають таке:
"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
...
c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;
...
3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "c" пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з'явитися на судове засідання.
4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним...".
Відповідні порушення констатовано у рішеннях Європейського суду від 09.10.2014 у справі "Чанєв проти України" (заява N 46193/13), від 11.12.2014 у справі "Кушнір проти України" (заява N 42184/09), від 11.12.2014 у справі "Панкратьєв проти України" (заява N 49900/11), від 12.02.2015 у справі "Подвезько проти України" (заява N 74297/11), від 26.02.2015 у справі "Баришевський проти України" (заява N 71660/11), від 27.11.2014 у справі "Хомулло проти України" (заява N 47593/10) у зв'язку з тим, що:
1) заявник, провадження у справі щодо якого здійснювалося вже відповідно до нового Кримінального процесуального кодексу 2012 р. (далі - КПК України), утримувався під вартою після закінчення досудового розслідування та до початку судового розгляду без відповідної ухвали суду про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою (справа Чанєв). Так, у цій справі органи прокуратури передали обвинувальний висновок разом з матеріалами справи до суду в останній день перебування заявника під вартою, і оскільки у судді відповідно до ч. 3 ст. 331 КПК України є два місяці на розгляд питання про продовження застосування до особи запобіжного заходу, то заявник перебував під вартою без відповідного рішення суду протягом півтора місяця;
2) досудове тримання заявника під вартою не ґрунтувалось на належних і достатніх підставах, а національні суди не обґрунтували належним чином необхідність тримання заявника під вартою (справа Подвезько);
3) національні суди, продовжуючи строк тримання заявника під вартою, не розглядали будь-які інші запобіжні заходи в якості альтернативи триманню під вартою і мотивували свої рішення про продовження тримання заявника під вартою одними і тими ж підставами (справа Баришевський);
4) з моменту передання прокуратурою до суду обвинувального висновку у справі заявника і до моменту розгляду судом питання про продовження застосування запобіжного заходу заявник перебував під вартою без відповідного рішення суду, а протягом наступного періоду перебував під вартою на підставі рішення суду, яке не містило конкретного строку та чітких підстав такого тримання під вартою (справа Панкратьєв);
5) незаконне тримання заявника під вартою до вирішення питання щодо його екстрадиції за відсутності будь-яких правових на те підстав (з моменту затримання заявника 19 квітня 2010 року до 17 червня 2010 року він перебував під вартою, хоча національне законодавство на той час не передбачало тримання особи під вартою до вирішення питання про екстрадицію. Згодом, 17 червня 2010 року, набрали чинності зміни до Кримінально-процесуального кодексу, які передбачали екстрадиційний арешт, проте перебування заявника під вартою після 17 червня теж було визнано Європейським судом незаконним, оскільки здійснювалось у порушення різних положень чинного законодавства (наприклад, протягом певного періоду здійснювалось на підставі запиту ГП РФ про екстрадицію, який відповідно до національного законодавства не підлягав задоволенню тощо) (справа Хомулло);
6) заявника було затримано працівниками міліції без будь-якого рішення компетентного органу, а протокол затримання складено лише наступного дня (справа Кушнір);
7) впродовж тримання під вартою заявники не мали доступу до ефективної процедури судового перегляду законності тримання під вартою (справи Подвезько, Баришевський, Хомулло, Панкратьєв).
Передумовами порушення Конвенції є неналежна адміністративна та судова практика обрання особі запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строку тримання особи під вартою, а також відсутність в національному законодавстві ефективних превентивних та компенсаційних засобів захисту особи від неправомірного позбавлення свободи. Неодноразово Європейський суд встановлював порушення статті 5 Конвенції і у випадках, коли національні суди продовжували тримання заявника під вартою, посилаючись в основному на тяжкість обвинувачень та використовуючи стереотипні формулювання, навіть не розглядаючи конкретних фактів або можливості застосування альтернативних запобіжних заходів.
Що стосується вжиття заходів загального характеру на виконання рішення Європейського суду у справі Чанєв, то сам Європейський суд у цьому рішенні, не обмежившись лише встановленням порушення, звернув увагу Уряду України на недосконале процесуальне законодавство і зазначив, що для вирішення встановленої проблеми необхідно внести зміни до КК України з метою забезпечення його відповідності вимогам статті 5 Конвенції.
Проте до внесення вказаних змін до КПК України необхідно унеможливити аналогічні порушення у схожих ситуаціях. Зважаючи на комплексний характер проблеми, вважаємо за доцільне запропонувати:
- ГПУ - в межах організації та координації діяльності усіх органів прокуратури забезпечити передачу матеріалів, справи та обвинувальний висновок з прокуратури до суду у розумний період часу до закінчення строку тримання особи під вартою;
- Вищому спеціалізованому суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі - ВССУ) - надати судам нижчого рівня рекомендаційні роз'яснення з питань застосування до особи запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, продовження строку тримання під вартою, заміни цього запобіжного заходу на інші тощо з урахуванням вимог Конвенції та практики Європейського суду щодо цих питань. Особливу увагу судів пропонуємо звернути на необхідність якнайшвидшого, ще до спливу двомісячного строку з дня надходження до суду обвинувального акта, розгляду питання про доцільність продовження тримання обвинуваченого під вартою.
3. Щодо порушення пункту 1 статті 6 Конвенції
(право на справедливий суд)
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Порушення пункту 1 статті 6 Конвенції встановлено рішеннями Європейського суду від 05.02.2015 у справі "Бочан проти України (N 2)" (заява N 22251/08), та від 26.02.2015 у справі "Баришевський проти України" (заява N 71660/11) у зв'язку з таким:
1) заявниця, на користь якої Європейський суд ухвалив рішення ("Бочан проти України" від 03.11.2007, заява N 7577/02, далі - Бочан (N 1)), звернулася до ВСУ за переглядом на підставі рішення Європейського суду у справі Бочан (N 1) рішень національних судів у її справі щодо майнового спору. ВСУ, розглядаючи заяву заявниці, грубо перекрутив висновки Європейського суду у рішенні Бочан (N 1), що призвело до відмови у перегляді справи заявниці, і, таким чином, позбавлення її можливості відновити свої порушені права. Європейський суд зазначив, що обґрунтування ВСУ можна тлумачити лише як "грубе свавілля" або "відмову у правосудді" (справа Бочан (N 2));
2) надмірною тривалістю кримінального провадження у справі заявника з огляду на неодноразові повернення справи на новий розгляд через систематичне невиправлення судом першої інстанції помилок, встановлених апеляційним судом (справа Баришевський).
Для виправлення порушень, встановлених Європейським судом у справі Бочан (N 2), ВСУ було запропоновано довести висновки Європейського суду до відома суддів ВСУ з метою попередження аналогічних порушень у майбутньому, а також забезпечення ретельного вивчення висновків Європейського суду під час розгляду заяв про перегляд судових рішень у зв'язку з встановленням Європейським судом порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом.
ВССУ пропонуємо за можливості узагальнити судову практику щодо виправлення судами першої інстанції помилок, встановлених апеляційними судами, та надати судам нижчого рівня відповідні рекомендаційні роз'яснення.
Національній школі суддів України пропонуємо систематично проводити навчально-освітні заходи для суддів (слідчих суддів) з питань вивчення Конвенції та практики Європейського суду щодо забезпечення права на справедливий судовий розгляд.
4. Щодо порушення статті 8 Конвенції
(право на повагу до приватного і сімейного життя)
та статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту)
у поєднанні з порушенням статті 8 Конвенції
Стаття 8 Конвенції передбачає таке:
"Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.".
Стаття 13 Конвенції передбачає, що:
"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.".
Порушення вищезазначених статей Конвенції встановлено рішенням Європейського суду від 23.11.2014 у справі "Вінтман проти України" (заява N 28403/05) у зв'язку з таким:
1) відмовою органів влади перевести заявника, який відбував покарання у вигляді позбавлення волі, до колонії, розташованої ближче до місця його проживання, що була еквівалентною позбавленню його зв'язку із матір'ю, яка проживала далеко і за станом здоров'я не могла відвідувати сина в іншій області, що становило втручання у право заявника на повагу до його сімейного життя;
2) вилученням адміністрацією Вінницької установи виконання покарань N 1, де заявник відбував покарання, у нього кореспонденції, що становило втручання у його право на повагу до кореспонденції;
3) порушення статті 13 у поєднанні зі статтею 8 Конвенції Європейський суд встановив у зв'язку з відсутністю у заявника ефективних національних засобів юридичного захисту у зв'язку з вищезазначеними скаргами.
Підставами встановлених Європейським судом порушень у справі Вінтман є недосконале нормативне регулювання порядку розподілу, направлення та перенаправлення осіб, засуджених до позбавлення волі.
Виходячи із висновків Європейського суду у цій справі, пропонуємо Державній пенітенціарній службі України:
1) переглянути нормативно-правові акти щодо розподілу, направлення та перенаправлення осіб, засуджених до позбавлення волі, і забезпечити їх відповідність вимогам Конвенції та практиці Європейського суду;
2) забезпечити ретельний розгляд клопотань засуджених та їх родичів щодо переведення до колоній, розташованих ближче до місць їх проживання, з урахуванням індивідуальних особливостей кожного такого випадку.
Іншим проблемним питанням є відсутність у заявника можливості ефективно оскаржити рішення про його направлення до конкретної установи виконання покарань та відмови у переведенні до іншої установи. Так, Європейський суд звернув увагу на те, що як адміністративні, так і суди загальної юрисдикції стверджують про непідсудність їм вказаної категорії справ, а повноваження Державної пенітенціарної служби України щодо розгляду скарг засуджених на відмову у переведенні їх до іншої установи виконання покарань є надзвичайно дискреційними і також не забезпечують ефективного засобу юридичного захисту. Тому для вирішення існуючого протиріччя існує необхідність внесення відповідних змін до законодавства з чітким визначенням компетенції ВАСУ та ВССУ щодо відповідної категорії справ.
Що стосується висновків Європейського суду стосовно порушення статті 8 Конвенції з огляду на вилучення кореспонденціїзаявника, цю проблему вважаємо вирішеною, оскільки зміни, нещодавно внесені до Кримінально-виконавчого кодексу, а також нові Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, затверджені наказом Міністерства юстиції України від 29.12.2014 N 2186/5, передбачають заборону перегляду та вилучення кореспонденції, адресованої засудженими Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини та його представникам, Європейському суду з прав людини, а також іншим відповідним органам міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, уповноваженим особам таких міжнародних організацій, суду та прокуророві, а також захиснику. Крім того, адміністрація установ виконання покарань зобов'язана повідомляти засуджених про причини вилучення кореспонденції, адресованої іншим особам.
5. Щодо порушення статті 10 Конвенції
(свобода вираження поглядів) у поєднанні з порушенням
статті 2 Сьомого протоколу до Конвенції
(право на оскарження в кримінальних справах)
Відповідно до статті 10 Конвенції кожен має право на свободу вираження поглядів.
Стаття 2 Сьомого протоколу до Конвенції передбачає таке:
"1. Кожен, кого суд визнав винним у вчиненні кримінального правопорушення, має право на перегляд судом вищої інстанції факту визнання його винним або винесеного йому вироку. Здійснення цього права, включаючи підстави, на яких воно може бути здійснене, регулюється законом.
2. Із цього права можуть поширюватися винятки для передбачених законом незначних правопорушень або коли відповідну особу судив у першій інстанції найвищий суд, або коли її було визнано винною і засуджено після оскарження виправдувального вироку.".
Порушення цих статей встановлено у рішенні від 30.10.2014 у справі "Швидка проти України" (заява N 17888/12). Так, Європейський суд констатував порушення статті 10 Конвенції у зв'язку з тим, що накладене на заявницю адміністративне стягнення було непропорційним переслідуваній меті захисту громадського порядку; статті 2 Протоколу N 7 до Конвенції у зв'язку з тим, що суд розглянув апеляційну скаргу заявниці на постанову суду першої інстанції про визнання її винною у вчиненому адміністративному правопорушенні вже після того, як вона відбула призначене їй покарання у повному обсязі, і цей перегляд таким чином не міг виправити недоліки суду першої інстанції.
Причинами встановленого порушення статті 10 Конвенції є неналежна судова практика, а статті 2 Сьомого протоколу - прогалина у законодавстві. Таким чином, для виправлення встановлених Європейським порушень пропонуємо ВССУ надати судам нижчого рівня рекомендаційні роз'яснення з питань здійснення судами належної оцінки необхідності застосування до особи, чиї дії кваліфіковано як дрібне хуліганство, адміністративного стягнення у вигляді адміністративного арешту.Нацшколі суддів пропонуємо ініціювати проведення навчально-освітніх заходів для суддів (слідчих суддів) з питань вивчення" Конвенції та практики Європейського суду щодо вищезазначених питань.
6. Щодо невиконання державою свого зобов'язання
за статтею 34 Конвенції (індивідуальні заяви)
Статтею 34 Конвенції передбачено таке:
"Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов'язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права.".
Порушення зазначеної статті було констатовано у рішенні Європейського суду від 16.10.2014 у справі "Воробйов проти України" (заява N 28242/10), у зв'язку з тим, що заявникові, який відбував покарання у вигляді позбавлення волі, судом було відмовлено у наданні копій документів з матеріалів його справи, яких він потребував для підтвердження своєї заяви до Європейського суду.
Необхідно зазначити, що у цьому рішенні Європейський суд зазначив, що він вже розглядав аналогічні ситуації у низці справ щодо України. Зокрема, у рішенні від 26 липня 2012 року у справі "Василь Іващенко проти України" ((Vasiliy Ivashchenko v. Ukraine), заява N 760/03, п. 123) (Рішення) Європейський суд встановив, що законодавством України не передбачено чіткого та конкретного порядку надання засудженим можливості отримати копії документів з матеріалів справи після закінчення кримінального провадження, як шляхом виготовлення їх власноруч чи за допомогою відповідного обладнання, так і шляхом покладання на державні органи обов'язку зробити такі копії.
Відповідна проблема є системною і залишається неврегульованою. Для її вирішення необхідно внести комплексні зміни до законодавства, які б забезпечували можливість засуджених отримувати копії документів з матеріалів їх справ, яких вони потребують для обґрунтування своєї заяви до Європейського суду, з судів першої інстанції, що розглядали справу.
Крім того, до внесення відповідних законодавчих змін для попередження аналогічних порушень в майбутньому ВВСУпропонуємо надати судам нижчого рівня методичну допомогу або рекомендаційні роз'яснення з питань забезпечення засудженим доступу до матеріалів їх справ відповідно до вимог Конвенції та практики Європейського суду. Нацшколі суддівпропонуємо включити практику Європейського суду щодо вказаних питань до планів навчально-освітніх заходів для суддів всіх рівнів.
В. о. Урядового уповноваженого О. В. Давидчук