ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ
УХВАЛА
01.10.2014 р. N К/9991/29593/12
Про визнання постанови незаконною в частині
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі - Весельської Т. Ф., Винокурова К. С., Олексієнка М. М., провівши у порядку касаційного провадження попередній розгляд адміністративної справи за позовною заявою ОСОБА_4 до Кабінету Міністрів України про визнання постанови незаконною в частині, провадження в якій відкрито за касаційною скаргою Кабінету Міністрів України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 8 серпня 2011 року (Постанова N 2а-7205/11/2670) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 12 квітня 2012 року (Ухвала N 2а-7205/11/2670), встановила:
У травні 2011 року ОСОБА_4 пред'явив у суді позов до Кабінету Міністрів України, в якому, з урахуванням уточнень, просив визнати незаконним та нечинним абзац 5 підпункту 4 пункту 2 Порядку та умов призначення і виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі (смерті), поранення (контузії, травми або каліцтва) чи інвалідності військовослужбовців, військовозобов'язаних і резервістів, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, та інвалідності звільнених з військової служби (зборів) осіб, затвердженого постановою відповідача від 28 травня 2008 року N 499 (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Постанова N 499, Порядок), у частині визначення грошового забезпечення військовослужбовців, які перебувають на кадровій військовій службі або проходять військову службу за контрактом, - за останньою посадою, яку вони займали на день втрати працездатності, а звільнених із служби - на день звільнення, виходячи з посадового окладу, окладу за військовим званням, відсоткової надбавки за вислугу років.
Позовні вимоги мотивував тим, що оскаржена правова норма суперечить положенням Закону України від 20 грудня 1991 року N 2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон N 2011-XII) та звужує поняття грошового забезпечення, визначеного у частині другій статті 9 Закону N 2011-XII.
Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 8 серпня 2011 року (Постанова N 2а-7205/11/2670), залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 12 квітня 2012 року (Ухвала N 2а-7205/11/2670), позов задоволено. Визнано незаконним та нечинним абзац 5 підпункту 4 пункту 2 Порядку у частині визначення грошового забезпечення військовослужбовців, які перебувають на кадровій військовій службі або проходять військову службу за контрактом, - за останньою посадою, яку вони займали на день втрати працездатності, а звільнених із служби - на день звільнення, виходячи з посадового окладу, окладу за військовим званням, відсоткової надбавки за вислугу років. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
В обґрунтування касаційної скарги відповідач посилається на порушення судами норм матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим ставить питання про скасування ухвалених ними рішень та прийняття нової постанови про відмову в задоволенні позову.
В запереченні на касаційну скаргу позивач просить залишити без змін рішення судів попередніх інстанцій, посилаючись на їх законність і обґрунтованість.
Заслухавши доповідь судді, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи та рішення, що приймалися під час її розгляду, колегія суддів приходить до висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на таке.
Відповідно до частини другої статті 16 Закону N 2011-XII у разі інвалідності, що настала в період проходження військової служби або не пізніше ніж через три місяці після звільнення зі служби чи після закінчення цього строку, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце і в період проходження військової служби, залежно від ступеня втрати працездатності, військовослужбовцю виплачується одноразова грошова допомога в розмірі до п'ятирічного грошового забезпечення за останньою посадою в порядку та на умовах, визначених Кабінетом Міністрів України.
Абзацом п'ятим підпункту 4 пункту 2 Порядку передбачено, що для військовослужбовців, які перебувають на кадровій військовій службі або проходять військову службу за контрактом, грошове забезпечення визначається за останньою посадою, яку вони займали на день втрати працездатності, а звільнених із служби - на день звільнення, виходячи з таких складових: посадовий оклад, оклад за військовим званням, відсоткова надбавка за вислугу років.
Водночас частина друга статті 9 Закону N 2011-XII елементи грошового забезпечення визначає по-іншому: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія): одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Судами встановлено, що наказом начальника Генерального штабу - Головнокомандувача Збройних Сил України від 8 грудня 2010 року N 964 підполковник ОСОБА_4 звільнений з військової служби у запас за пунктом "б" (за станом здоров'я) частини шостої статті 26 Закону N 2011-XII, а наказом командира Військової частини А1494 від 20 грудня 2010 року N 308 - виключений із списків особового складу з 20 грудня 2010 року. ОСОБА_4 з 26 листопада 2010 року встановлена III група інвалідності, через травму, пов'язану з виконанням обов'язків військової служби, що підтверджується довідкою до акта огляду МСЕК серії ЖИА N 116790.
Своє звернення до суду ОСОБА_4 мотивував тим, що його грошове забезпечення за останньою посадою, яку він обіймав на день звільнення, складається, у тому числі з надбавки за роботу, що передбачає доступ до державної таємниці, надбавки за виконання особливо важливих завдань та премії. Вважав, що, оскільки ці виплати не передбачені Порядком, то вони можуть бути не враховані Міністерством оборони України під час обчислення та виплати йому одноразової грошової допомоги.
Згідно зі статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Відповідно до частини другої статті 171 КАС України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.
Відповідну правову позицію висловив і Конституційний Суд України у своїх рішеннях N 6-рп/1997 від 25 листопада 1997 року у справі за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_5 щодо офіційного тлумачення частини другої статті 55 Конституції України та статті 248-2 Цивільного процесуального кодексу України та N 9-рп/1997 від 25 грудня 1997 року у справі за конституційним зверненням громадян ОСОБА_6, ОСОБА_7 та інших громадян щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України, згідно з якою кожен має право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо вважає, що його права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.
За таких обставин, суди дійшли обґрунтованого висновку, що ОСОБА_4 є суб'єктом правовідносин, в яких буде застосовано оскаржуваний абзац 5 підпункту 4 пункту 2 Порядку, а тому має право його оскаржити.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що оскаржуваний абзац 5 підпункту 4 пункту 2 Порядку суперечить Закону N 2011-XII та порушує права позивача, а тому його слід визнати незаконним та нечинним.
Колегія суддів погоджується з таким висновком судів, вважає його законним та обґрунтованим.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною третьою статті 2 КАС України встановлені критерії, якими керується адміністративний суд при перевірці рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень. Так, адміністративний суд перевіряє, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Статтею 113 Конституції України визначено, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента України.
Згідно зі статтею 116 Конституції України Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина; забезпечує проведення політики у сферах, зокрема, праці й зайнятості населення, соціального захисту.
Кабінет Міністрів України, відповідно до частини першої статті 117 Конституції України, в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання.
Як зазначалося вище, частиною другою статті 16 Закону N 2011-XII передбачено право, зокрема, військовослужбовців, у разі інвалідності, що настала в період проходження військової служби або не пізніше ніж через три місяці після звільнення зі служби чи після закінчення цього строку, але внаслідок захворювання або нещасного випадку, що мали місце і в період проходження військової служби, залежно від ступеня втрати працездатності, на отримання одноразової грошової допомоги у розмірі до п'ятирічного грошового забезпечення за останньою посадою в порядку та на умовах, визначених Кабінетом Міністрів України.
Отже, вихідним критерієм для обчислення одноразової грошової допомоги, передбаченої частиною другою статті 16 Закону N 2011-XII, є грошове забезпечення. Його елементи визначені частиною другою статті 9 Закону N 2011-XII, яка передбачає, що до складу грошового забезпечення входять: 1) посадовий оклад, оклад за військовим званням; 2) щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); 3) одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Водночас, абзацом 5 підпункту 4 пункту 2 Порядку в частині, котра оскаржується, передбачено, що грошове забезпечення для відповідної категорії звільнених з військової служби військовослужбовців визначається лише з посадового окладу, окладу за військовим званням та відсоткової надбавки за вислугу років.
З огляду на ієрархію нормативно-правових актів, оскаржуваний в частині Порядок, який, до того ж, прийнято Урядом України на виконання та у розвиток положень Закону N 2011-XII, не може суперечити або звужувати положення, що закріплені безпосередньо в Законі N 2011-XII, як нормативно-правовому акті вищої юридичної сили.
Втім, як вірно встановлено судами, прийнятий Порядок в оскарженій частині не відповідає, а точніше, - звужує положення частини другої статті 9 Закону N 2011-XII щодо визначення складових грошового забезпечення військовослужбовців. Отже, їхній висновок про незаконність Постанови N 499 в оскарженій частині є правильним.
Правильність такого висновку судів підтверджується і правовою позицією Верховного Суду України, висловленою у постановах від 12 листопада 2013 року (Постанова N 21-383а13), 21 (Постанова N 21-464а13) та 28 січня 2014 року (справи NN 21-383а13, N 21-464а13, N 21-315а13 відповідно), згідно з якою при визначенні розміру грошового забезпечення, виходячи із пріоритетності законів над підзаконними актами підлягає застосуванню Закон N 2011-XII, а не Порядок, який звужує поняття грошового забезпечення, визначеного у частині другій статті 9 Закону N 2011-XII.
Відповідно до приписів статті 244-2 КАС України рішення Верховного Суду України, прийняте за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначені норми права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність з рішенням Верховного Суду України.
Враховуючи те, що доводи касаційної скарги правильності висновку судів попередніх інстанцій не спростовують, останні під час розгляду справи вірно застосували норми матеріального права та не порушили норми процесуального права, то, відповідно до частини першої статті 224 Кодексу адміністративного судочинства України, підстави для скасування ухвалених ними рішень відсутні.
З огляду на викладене, керуючись статтями 220-1, 224, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів ухвалила:
Касаційну скаргу Кабінету Міністрів України відхилити, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 8 серпня 2011 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 12 квітня 2012 року (Ухвала N 2а-7205/11/2670) залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії сторонам у справі та оскарженню не підлягає.
Судді:
Т. Ф. Весельська
К. С. Винокуров
М. М. Олексієнко