КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
УХВАЛА
07.10.2014 р.
Справа N 826/6914/14
Про визнання незаконними окремих положень постанови,
зобов'язання вчинити дії
Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого - судді Степанюка А. Г., суддів - Василенка Я. М., Шурка О. І., при секретарі - Ліневській В. В., розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 31 липня 2014 року (Постанова N 826/6914/14) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 до Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про визнання незаконними окремих положень постанови, зобов'язання вчинити дії, встановила:
У травні 2014 року ОСОБА_2 (далі - Позивач-1, ОСОБА_5), ОСОБА_3 (далі - Позивач-2, ОСОБА_3), ОСОБА_4 (далі - Позивач-3, ОСОБА_4) звернулися до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Кабінету Міністрів України (далі - Відповідач-1, КМ України), Державної казначейської служби України (далі - Відповідач-2, ДКС України) про: визнання незаконними абзаців 3 і 4 підпункту 1 пункту 1 та підпункту 2 пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 16.04.2014 року N 102 "Деякі питання виплати у 2014 році разової грошової допомоги, передбаченої Законами України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" та "Про жертви нацистських переслідувань" в частині встановлення у 2014 році зменшених розмірів щорічної разової грошової допомоги до 5 травня інвалідам війни II і III груп та учасникам бойових дій; стягнення з держави в особі Кабінету Міністрів України та Державної казначейської служби України відшкодування за заподіяну дією незаконної постанови Кабінету Міністрів України від 16.04.2014 року N 102 "Деякі питання виплати у 2014 році разової грошової допомоги, передбаченої Законами України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" та "Про жертви нацистських переслідувань" майнову шкоду, яка полягає у недоплаченій у 2014 році сумі грошової допомоги до 5 травня, передбаченої ч. 5 ст. 12 та ч. 5 ст. 13 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" в розмірі: на користь ОСОБА_5 - 5342 грн., на користь ОСОБА_4 - 4623 грн., на користь ОСОБА_3 - 3950 грн.; стягнення з держави в особі Кабінету Міністрів України та Державної казначейської служби України відшкодування за заподіяну дією незаконної постанови Кабінету Міністрів України від 16.04.2014 року N 102 "Деякі питання виплати у 2014 році разової грошової допомоги, передбаченої Законами України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" та "Про жертви нацистських переслідувань" моральну шкоду в розмірі: на користь ОСОБА_5 - 8000 грн., на користь ОСОБА_4 - 7000 грн., на користь ОСОБА_3 - 5000 грн.; зобов'язання Державної казначейської служби України списати з єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України 33915 грн. відшкодування за заподіяну позивачам дією незаконної постанови Кабінету Міністрів України від 16.04.2014 року N 102 "Деякі питання виплати у 2014 році разової грошової допомоги, передбаченої Законами України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" та "Про жертви нацистських переслідувань" майнову та моральну шкоду.
Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 31.07.2014 року (Постанова N 826/6914/14) у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю. При цьому суд першої інстанції виходив з того, що КМ України, приймаючи оскаржувану постанову, діяв, по-перше, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України, по-друге, на усунення прогалини у законодавчому регулюванні виплат особам, на яких поширюється дія Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту".
Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, Позивачі подали апеляційну скаргу, в якій просять скасувати оскаржувану постанову та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю. При цьому посилаються на те, що суд першої інстанції виніс оскаржуване рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права. Наголошують на тому, що судом першої інстанції не були належним чином досліджені всі наявні у матеріалах справи докази, що призвело до прийняття неправильного рішення.
Сторони, будучи належним чином повідомленими про дату, час та місце судового розгляду справи, у судове засідання не прибули, а тому справа розглядалася за наявними у ній матеріалами у порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, виходячи з наступного.
Відповідно до статті 198 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право, зокрема, залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін.
Вирішуючи вказаний спір, суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_5 є інвалідом війни II групи, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1, виданим 29.03.2007 року Управлінням МВС України в Полтавській області. ОСОБА_4 є інвалідом війни III групи, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_2, виданим 18.11.2008 року Управлінням праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Автозаводської районної ради м. Кременчука Полтавської області. ОСОБА_3 є учасником бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_3, виданим 15.10.2004 року Кременчуцьким міським об'єднаним військовим комісаріатом Полтавської області.
Крім того, Окружний адміністративний суд м. Києва зазначив, що, на думку Позивачів, останні мають право на отримання щорічної разової грошової допомоги до 5 травня у розмірі, визначеному ч. 5 ст. 12 та ч. 3 ст. 13 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту".
16.04.2014 Кабінетом Міністрів України з метою забезпечення виплати разової грошової допомоги ветеранам війни та особам, на яких поширюється дія законів України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" і "Про жертви нацистських переслідувань" прийнято постанову N 102 "Деякі питання виплати у 2014 році разової грошової допомоги, передбаченої Законами України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" і "Про жертви нацистських переслідувань" (далі - постанова N 102).
Згідно абзаців 3 і 4 пп. 1 п. 1 постанови N 102 установлено, що у 2014 році виплату разової грошової допомоги до 5 травня, передбаченої Законами України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" і "Про жертви нацистських переслідувань" (далі - грошова допомога), здійснює Міністерство соціальної політики шляхом перерахування коштів на зазначені цілі структурним підрозділам з питань соціального захисту населення обласних, Київської міської державної адміністрації (далі - органи соціального захисту населення), які через відділення зв'язку або установи банків перераховують їх на особові рахунки громадян за місцем отримання пенсії (особам, що не є пенсіонерами, - за місцем їх проживання), у таких розмірах: інвалідам війни та колишнім малолітнім (яким на момент ув'язнення не виповнилося 14 років) в'язням концентраційних таборів, гетто та інших місць примусового тримання, визнаним інвалідами від загального захворювання, трудового каліцтва та з інших причин:
II групи - 2250 гривень;
III групи - 2020 гривень.
Крім того, приписи пп. 2 п. 1 вказаної постанови визначають, що виплата разової грошової допомоги проводиться учасникам бойових дій та колишнім неповнолітнім (яким на момент ув'язнення не виповнилося 18 років) в'язням концентраційних таборів, гетто, інших місць примусового тримання, а також дітям, які народилися у зазначених місцях примусового тримання їх батьків, - 795 гривень.
Судом першої інстанції поряд з іншим встановлено, що Позивачі, вважаючи, що їх законні права звужені прийняттям оскаржуваної постанови N 102, звернулися до суду за захистом своїх прав.
На підставі встановлених вище обставин, суд першої інстанції, здійснивши системний аналіз приписів ст. ст. 95, 113, 116 Конституції України, ст. 17 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії", ст. ст. 23, 40 Бюджетного кодексу України, ст. 2 Закону України "Про Державний бюджет України на 2014 рік", ст. 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", ст. 2 Закону України "Про прожитковий мінімум", ст. ст. 1, 28 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування", а також ряд рішень Конституційного Суду України, прийшов до висновку, що Кабінет Міністрів України наділений правом встановлювати розміри щорічної разової грошової допомоги з урахуванням наявного фінансового ресурсу. Крім того, суд зазначив, що КМ України, прийнявши оскаржувану постанову, усунув законодавчу прогалину у регулюванні правовідносин щодо здійснення таких соціальних виплат.
З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів не може не погодитися з огляду на наступне.
Зі змісту ст. ст. 113, 116 Конституції України вбачається, що Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої влади забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України; вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина; забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування тощо.
Частиною 2 ст. 46 Конституції України передбачено, що право на соціальний захист гарантується, у тому числі, загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення.
Причому, як вбачається зі змісту Рішення Конституційного Суду України від 25.01.2012 року N 3-рп/2012 за рахунок бюджетних джерел забезпечується соціальний захист широких верств населення країни, серед яких особи, що отримують пенсії та інші види соціальних виплат та допомоги. Це зобов'язує державу дотримуватися частин першої, третьої статті 95 Основного Закону України, згідно з якими бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами; держава прагне до збалансованості бюджету України.
Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної в Рішенні від 26.12.2011 року N 20-рп/2011, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави.
Отже, зміна механізму нарахування соціальних виплат та допомоги повинна відбуватися відповідно до критеріїв пропорційності та справедливості і є конституційно допустимою до тих меж, за якими ставиться під сумнів власне сутність змісту права на соціальний захист.
Крім того, у мотивувальній частині Рішення Конституційного Суду України від 25.01.2012 року N 3-рп/2012 зазначено, що однією з ознак України як соціальної держави є забезпечення загальносуспільних потреб у сфері соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України виходячи з фінансових можливостей держави, яка зобов'язана справедливо і неупереджено розподіляти суспільне багатство між громадянами і територіальними громадами та прагнути до збалансованості бюджету України. При цьому рівень державних гарантій права на соціальний захист має відповідати Конституції України, а мета і засоби зміни механізму нарахування соціальних виплат та допомоги - принципам пропорційності і справедливості.
Згідно абз. 2, 3 ст. 1 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" державні соціальні стандарти - це встановлені законами, іншими нормативно-правовими актами соціальні норми і нормативи або їх комплекс, на базі яких визначаються рівні основних державних соціальних гарантій; державні соціальні гарантії - це встановлені законами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, встановлені законами та іншими нормативно-правовими актами.
Тобто, державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії можуть бути визначені як законами України, так і іншими нормативно-правовими актами, зокрема актами Кабінету Міністрів України.
Колегією суддів враховується, що у Рішенні від 26.12.2011 року N 20-рп/2011 Конституційний Суд України зауважив, що невід'ємною складовою правового регулювання відносин у сфері соціального забезпечення є визначення правового механізму та державних органів, на які покладається обов'язок виконання соціальної політики держави у цій сфері.
При цьому, у Рішенні від 25.01.2012 року N 3-рп/2012 Конституційний Суд України прийшов до висновку, що Кабінет Міністрів України регулює порядок та розміри соціальних виплат та допомоги, які фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, відповідно до Конституції та законів України.
Так, як вірно зазначив суд першої інстанції, відповідно до ч. 1 ст. 23 Бюджетного кодексу України будь-які бюджетні зобов'язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України.
Відповідно до додатка 3 Закону України "Про Державний бюджет України на 2014 рік" на щорічну грошову допомогу ветеранам війни та жертвам нацистських переслідувань передбачено 819011,6 тис. грн.
Тобто, КМ України, приймаючи постанову N 102 та визначаючи розміри разової щорічної допомоги у межах бюджетних асигнувань, діяв у межах повноважень та у спосіб, визначені чинним законодавством України.
Крім того, судовою колегією враховується, що відповідно до ч. 5 ст. 12 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" щорічно до 5 травня учасникам бойових дій виплачується разова грошова допомога у розмірі, який визначається Кабінетом Міністрів України в межах бюджетних призначень, встановлених законом про Державний бюджет України. Аналогічне положення містить ч. 3 ст. 6-1 Закону України "Про жертви нацистських переслідувань".
Як вірно зазначив суд першої інстанції, приписами ст. 2 Закону України "Про прожитковий мінімум" визначено, що прожитковий мінімум застосовується, зокрема, для встановлення розмірів мінімальної заробітної плати та мінімальної пенсії за віком, визначення розмірів соціальної допомоги та інше.
Згідно ст. 1 Закону "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" мінімальна пенсія - це державна соціальна гарантія, розмір якої визначається цим Законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 28 вказаного Закону мінімальний розмір пенсії за віком за наявності у чоловіків 25 років, а у жінок - 20 років страхового стажу встановлюється у розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом.
Частиною 3 ст. 28 цього ж Закону визначено, що мінімальний розмір пенсії за віком, встановлений абзацом 1 цієї статті, застосовується виключно для визначення розмірів пенсій, призначених згідно з цим Законом.
Отже, як вірно наголосив суд першої інстанції, непоширення мінімального розміру пенсії за віком, встановленого вказаною правовою нормою, на правовідносини, що виникають на підставі інших законів, дає підстави стверджувати про наявність прогалини у законодавчому регулюванні виплат ветеранам війни, особам, на яких поширюється чинність Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту". Вказане дає підстави для висновку про те, що Кабінет Міністрів України, встановивши оскаржуваною постановою розмір виплати разової грошової допомоги учасникам війни до 5 травня, як однієї із соціальних гарантій, діяв в межах повноважень та з урахуванням відсутності відповідного регулювання такої виплати Законом та залежно від прожиткового мінімуму.
Щодо вимоги Апелянта про винесення окремої ухвали колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Згідно ч. 1 ст. 208 КАС України суд апеляційної інстанції у випадках і в порядку, встановлених статтею 166 цього Кодексу, може постановити окрему ухвалу.
Відповідно до ч. 1 ст. 166 КАС України суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним суб'єктам владних повноважень для вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону. Про вжиті заходи суд повідомляється не пізніше одного місяця після надходження окремої ухвали.
Тобто, зі змісту наведеної норми вбачається, що постановлення окремої ухвали є лише правом, а не обов'язком суду. Крім того, винесення судом окремої ухвали чинним законодавством не віднесено до переліку можливих засобів захисту порушеного права, що виключає можливість такої позовної вимоги.
Крім іншого, судова колегія вважає за необхідне наголосити на тому, що суд апеляційної інстанції взагалі не вправі виносити окремі ухвали щодо суддів судів першої інстанції, оскільки таке повноваження не передбачено приписами процесуального закону.
Таким чином, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Відповідно до ст. 159 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених такими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
У відповідності до ст. 200 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Колегія суддів із наведеними висновками суду першої інстанції погодилась, оскільки вони знайшли своє підтвердження в ході апеляційного розгляду справи. Судом було вірно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, прийнято законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права. У зв'язку з цим колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу - залишити без задоволення, а постанову суду - без змін.
Керуючись ст. ст. 160, 167, 195, 197, 198, 200, 205, 206, 212, 254 КАС України, колегія суддів ухвалила:
Апеляційну скаргу ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 - залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 31 липня 2014 року (Постанова N 826/6914/14) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 до Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про визнання незаконними окремих положень постанови, зобов'язання вчинити дії - без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, а якщо її було прийнято за наслідками розгляду у письмовому провадженні, - через п'ять днів після направлення їх копій особам, які беруть участь у справі. Касаційна скарга на судові рішення подається у порядку та строки, визначені ст. ст. 211, 212 КАС України.
Головуючий, суддя А. Г. Степанюк
Судді:
Я. М. Василенко
О. І. Шурко