ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
30.10.2014
Про перегляд ухвали колегії суддів судової палати
у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України
з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 листопада 2013 року
Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України у складі: головуючого - заступника Голови Верховного Суду України - секретаря Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України Редьки А. І., суддів - Вус С. М., Глоса Л. Ф., Гошовської Т. В., Заголдного В. В., Кліменко М. Р., Ковтюк Є. І., Короткевича М. Є., Косарєва В. І., Кузьменко О. Т., Пивовара В. Ф., Пошви Б. М., Скотаря А. М., Школярова В. Ф. (за участю: начальника відділу участі прокурорів у перегляді судових рішень Верховним Судом України - К. М. В., адвоката - П. А. В.), розглянувши кримінальну справу за заявою адвоката П. А. В. в інтересах засудженого ОСОБА_1 та заявою засудженого ОСОБА_2 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 листопада 2013 року, встановила:
Вироком Василівського районного суду Запорізької області від 27 липня 2012 року ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, раніше судимого 16 листопада 2005 року Василівським районним судом Запорізької області за частиною третьою статті 152 Кримінального кодексу України (далі - КК) до позбавлення волі на строк сім років, звільненого 31 жовтня 2011 року умовно-достроково на 5 місяців 15 днів, засуджено за пунктом дванадцятим частини другої статті 115 КК до позбавлення волі на строк п'ятнадцять років.
На підставі статті 71 КК ОСОБА_1 за сукупністю вироків призначено остаточне покарання - позбавлення волі на строк п'ятнадцять років п'ять місяців.
Вироком Василівського районного суду Запорізької області від 27 липня 2012 року ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, раніше неодноразово судимого, останній раз 1 червня 2011 року Василівським районним судом Запорізької області за частиною третьою статті 185 КК із застосуванням статей 75, 76 КК до позбавлення волі на строк три роки з іспитовим строком - два роки, засуджено за пунктом дванадцятим частини другої статті 115 КК до позбавлення волі на строк п'ятнадцять років.
На підставі статті 71 КК ОСОБА_2 за сукупністю вироків призначено остаточне покарання - позбавлення волі на строк сімнадцять років.
Цим вироком також засуджено ОСОБА_3 за пунктом дванадцятим частини другої статті 115 КК, яким заява в порядку статті 40019 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі - КПК) не подавалась.
Апеляційний суд Запорізької області ухвалою від 3 квітня 2013 року вирок щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2 змінив. Пом'якшено ОСОБА_1 покарання за пунктом дванадцятим частини другої статті 115 КК до десяти років позбавлення волі, а на підставі статті 71 КК призначено остаточне покарання - позбавлення волі на строк десять років три місяці. ОСОБА_2 пом'якшено покарання за пунктом дванадцятим частини другої статті 115 КК до дванадцяти років позбавлення волі, а на підставі статті 71 КК призначено остаточне покарання - тринадцять років позбавлення волі.
Згідно з вироком суду ОСОБА_1 та ОСОБА_2 визнано винними і засуджено за те, що вони 15 листопада 2011 року за попередньою змовою з ОСОБА_3 в період часу з 00 години по 02 годину ночі, перебуваючи у стані алкогольного сп'яніння, знаходячись на території домоволодіння АДРЕСА_1, під час сварки, що виникла на ґрунті тривалих неприязних стосунків між ОСОБА_2 та співмешканцем його матері ОСОБА_4, з метою вбивства умисно завдали останньому численних ударів по голові та тулубу, спричинивши тяжкі тілесні ушкодження, внаслідок чого потерпілий помер.
Колегія суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 14 листопада 2013 року касаційні скарги засуджених ОСОБА_2, ОСОБА_3 та захисника П. А. В. в інтересах ОСОБА_1 залишила без задоволення, а судові рішення щодо ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 - без зміни.
У поданій у строк, встановлений частиною другою статті 400-14 КПК 1960 року, заяві до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ адвокат П. А. В. в інтересах ОСОБА_1 порушив питання про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 листопада 2013 року щодо ОСОБА_1 з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень. На обґрунтування своїх вимог захисник П. А. В. зазначає, що висновок про наявність у ОСОБА_1 умислу на вбивство ОСОБА_4 ґрунтується виключно на факті завдання групою осіб ударів руками і ногами в голову та по тулубу потерпілого. Посилається на те, що ОСОБА_1 ударів у голову не завдавав, а завдав 7 - 8 ударів по тулубу, тому це не може свідчити про умисел на вбивство.
Крім того, вказує, що ОСОБА_1 при завданні ударів руками по тулубу усвідомлював, що спричиняє тяжкі тілесні ушкодження, і не мав умислу на вбивство потерпілого ОСОБА_4, а тому його дії необхідно перекваліфікувати з пункту дванадцятого частини другої статті 115 КК на частину другу статті 121 КК.
При цьому адвокат П. А. В. як на неоднакове застосування одного і того ж закону посилається на ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 лютого 2011 року, у якій касаційний суд не погодився з висновками апеляційного суду про кваліфікацію дій ОСОБА_7 та ОСОБА_8 за пунктом дванадцятим частини другої статті 115 КК, оскільки, визнаючи винними осіб в умисному убивстві, суд зважав на кількість і локалізацію виявлених на трупі ОСОБА_11 тяжких тілесних ушкоджень. Водночас, сама по собі кількість спричинених ударів та виявлені на тілі потерпілого тілесні ушкодження не свідчать про наявність умислу на вбивство. Отже, ОСОБА_7 та ОСОБА_8 при завданні ударів руками та ногами по тулубу, голові усвідомлювали, що спричиняють тяжкі тілесні ушкодження, але умислу на вбивство потерпілого не мали, а тому їхні дії було перекваліфіковано з пункту дванадцятого частини другої статті 115 КК на частину другу статті 121 КК.
Адвокат П. А. В. посилається і на інші рішення касаційного суду від 9 серпня 2011 року та від 10 травня 2012 року, у яких рішення судів нижчої ланки залишилися без зміни. У цих справах особи, які завдали потерпілим численних ударів руками і ногами в голову та тулуб, від яких останні отримували тяжкі тілесні ушкодження, внаслідок яких наставала смерть потерпілих, засуджені за частиною другою статті 121 КК. Суд касаційної інстанції зазначив, що дії засуджених у порівнюваних рішеннях правильно кваліфіковані як умисне спричинення тяжких тілесних ушкоджень, що потягли смерть потерпілих.
Вважає, що вчинені суспільно небезпечні діяння ОСОБА_1 та особами у порівнюваних рішеннях за своєю суттю є подібними, однак кваліфіковані за різними статтями кримінального закону.
Просить скасувати ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 листопада 2013 року щодо ОСОБА_1 та прийняти нове судове рішення, яким перекваліфікувати дії засудженого з пункту дванадцятого частини другої статті 115 КК на частину другу статті 121 КК.
У поданій у строк, встановлений частиною другою статті 400-14 КПК 1960 року, заяві до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ засуджений ОСОБА_2 порушив питання про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 листопада 2013 року щодо нього з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень. На обґрунтування своїх вимог засуджений ОСОБА_2 зазначає, що висновок касаційного суду про наявність у нього умислу на вбивство ОСОБА_4 ґрунтується виключно на факті завдання групою осіб ударів руками і ногами в голову та по тулубу потерпілого. Звертає увагу на те, що ударів у голову не завдавав, кількість завданих ним потерпілому ударів не може свідчити про його умисел на вбивство.
Крім того, вказує, що при побитті ОСОБА_4 разом із ОСОБА_1 і ОСОБА_3 не мав умислу на вбивство потерпілого, усвідомлював, що спричиняв тілесні пошкодження, а тому його дії необхідно перекваліфікувати з пункту дванадцятого частини другої статті 115 КК на частину другу статті 121 КК.
При цьому засуджений ОСОБА_2 як на неоднакове застосування одного і того ж закону посилається на аналогічні рішення суду касаційної інстанції, що і адвокат П. А. В.: ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 лютого 2011 року, 9 серпня 2011 року і 10 травня 2012 року, в яких касаційний суд визнав правильним застосування частини 2 статті 121 КК. Просить скасувати ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 листопада 2013 року щодо нього та постановити нове судове рішення, яким перекваліфікувати його дії на частину другу статті 121 КК.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення прокурора про відмову у задоволенні заяв у зв'язку з відсутністю обставин, які підтверджують неоднакове застосування норми закону про кримінальну відповідальність, перевіривши матеріали кримінальної справи та доводи заяв, ознайомившись з науковими висновками у справі, Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заяви задоволенню не підлягають, зважаючи на таке.
Відповідно до пункту першого частини першої статті 400-12 КПК 1960 року підставами для перегляду судових рішень Верховним Судом України, що набрали законної сили, є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь (крім питань призначення покарання, звільнення від покарання та від кримінальної відповідальності), що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень.
Неоднакове застосування одних і тих самих норм кримінального закону - це різне, відмінне, несхоже тлумачення, розуміння точного змісту (суті) норми кримінального закону.
Вирішуючи питання про наявність підстави для перегляду судового рішення, передбаченої пунктом першим частини першої статті 400-12 КПК 1960 року, Верховний Суд України виходить із встановлених судом обставин, які викладені у судовому рішенні, що набрало законної сили, і дійшов висновку, що в оспорюваному і порівнюваному рішеннях суспільно небезпечні діяння є подібними.
Відповідно до роз'яснень, які містяться у пункті 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 7 лютого 2003 року N 2 "Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи" умисне вбивство за попередньою змовою групою осіб вважається тоді, коли в позбавленні потерпілого життя брали участь декілька осіб (дві і більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його виконання. За цей злочин несуть відповідальність і ті особи, котрі хоча й не вчинювали дій, якими безпосередньо була заподіяна смерть потерпілому, але, будучи об'єднаними з іншими співвиконавцями вбивства єдиним умислом, спрямованим на позбавлення потерпілого життя, виконали хоча б частину того обсягу дій, який група вважала необхідним для реалізації цього умислу. З урахуванням конкретних обставин справи та змісту спільного умислу осіб, які вчинюють убивство за попередньою змовою, до таких дій належать: застосування на початку нападу насильства щодо потерпілого з метою приведення його у безпорадний стан з тим, щоб інший співучасник, скориставшись таким станом, заподіяв потерпілому смерть; подолання опору потерпілого з метою полегшити заподіяння йому смерті іншим співучасником; усунення певних перешкод, що в конкретній ситуації заважають іншій особі заподіяти потерпілому смерть або істотно ускладнюють це; надання особі, яка згідно з домовленістю заподіює смерть потерпілому, конкретної допомоги під час учинення вбивства; ведення спостереження за потерпілим, іншими особами чи обстановкою безпосередньо перед вбивством або під час його вчинення з метою забезпечити реалізацію спільного умислу.
Відповідно до пункту 22 зазначеної постанови для відмежування умисного вбивства від умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (частина друга статті 121 КК), суди повинні ретельно досліджувати докази, що мають значення для з'ясування змісту і спрямованості умислу винного. Питання про умисел необхідно вирішувати виходячи із сукупності всіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховувати спосіб, знаряддя злочину, кількість, характер і локалізацію поранень та інших тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного і потерпілого, що передувала події, їх стосунки. Визначальним при цьому є суб'єктивне ставлення винного до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а в разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, ставлення винного до її настання характеризується необережністю.
У кримінальній справі, в якій оспорюється рішення суду касаційної інстанції, встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 спільно з ОСОБА_3, заподіюючи тілесні ушкодження потерпілому у спосіб та за обставин, викладених у вироку, розуміли можливі негативні наслідки своїх дій, у тому числі й ті, що фактично настали. При цьому суд касаційної інстанції погодився з висновками суду першої та апеляційної інстанцій про те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 спільно з ОСОБА_3, завдаючи численних ударів руками і взутими ногами по тулубу та життєво важливому органу - голові потерпілого, у тому числі й тоді, коли він лежав на землі, усвідомлювали небезпечний характер своїх дій і що посягають на життя ОСОБА_4, передбачали, що наслідками таких дій може стати смерть останнього та бажали цього.
Але з обставин справи видно, на що не звернув уваги касаційний суд, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2, за їх словами, хоча і не бажали смерті потерпілого, але передбачали, що завдаючи численних ударів руками і ногами в голову та груди, свідомо допускали настання таких наслідків, які настали, тобто їхні дії свідчать про вчинення умисного вбивства потерпілого з непрямим умислом. Однак ця обставина ніяк не впливає на правильність кваліфікації їхніх дій і тому не є підставою для задоволення заяв.
У рішенні, яке порівнюється (ухвала колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 лютого 2011 року), де касаційний суд дійшов висновку про обґрунтованість застосування частини другої статті 121 КК, фактичні обставини суспільно небезпечних діянь, вчинених ОСОБА_7 і ОСОБА_8, та обставини злочину, вчиненого ОСОБА_1 та ОСОБА_2, хоча за зовнішнім виявом і схожі між собою, мають спільні риси, тобто є подібними, але відрізняються за об'єктивною та суб'єктивною сторонами. І ця відмінність не викликала неоднакового застосування норми матеріального закону.
Враховуючи викладене, судді Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України вважають, що доводи, наведені у заявах адвоката П. А. В. в інтересах ОСОБА_1 та засудженого ОСОБА_2 про те, що суд касаційної інстанції допустив неоднакове застосування одних і тих самих норм кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь, не підтвердилися і тому їхні заяви задоволенню не підлягають.
Керуючись пунктом 15 розділу XI "Перехідні положення" Кримінального процесуального кодексу України 2012 року, статтями 400-21, 400-23, 400-24 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року, Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України постановила:
Відмовити у задоволенні заяви адвоката П. А. В. в інтересах ОСОБА_1 та заяви засудженого ОСОБА_2.
Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім як на підставі, передбаченій пунктом другим частини першої статті 400-12 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року.
Головуючий:
А. І. Редька
Судді:
С. М. Вус
Л. Ф. Глос
Т. В. Гошовська
В. В. Заголдний
М. Р. Кліменко
Є. І. Ковтюк
М. Є. Короткевич
В. І. Косарєв
О. Т. Кузьменко
В. Ф. Пивовар
Б. М. Пошва
А. М.Скотарь
В. Ф. Школяров