ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П'ЯТА СЕКЦІЯ
РІШЕННЯ
26.02.2015
(Заява N 40429/08)
Страсбург
Справа "Прилуцький проти України"
Остаточне
26/05/2015
Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.
У справі "Прилуцький проти України"
Європейський суд з прав людини (П'ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:
Марк Віллігер, Голова,
Ангеліка Нуссбергер,
Ганна Юдківська,
Вінсент А. де Гаетано,
Андре Потоцький,
Хелена Єдерблум,
Алеш Пейхал, судді, та
Клаудія Вестердік, Секретар секції,
після обговорення за зачиненим дверима 27 січня 2015 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
Процедура
1. Справу було розпочато за заявою (N 40429/08), яку 31 липня 2008 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України, пан Ігор Валентинович Прилуцький (далі - заявник).
2. Інтереси заявника представляв пан С. Скриль, юрист, який практикує у м. Херсон. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на той час - пан M. Бем.
3. Заявник стверджував, що держава не вжила належних запобіжних заходів для захисту його сина у ситуації, що загрожувала життю, і що кримінальне провадження за фактом загибелі його сина було неефективним.
4. 3 вересня 2012 року про заяву було повідомлено Уряд.
Факти
I. Обставини справи
5. Заявник народився у 1960 році і проживає у м. Донецьк.
A. Дорожньо-транспортна пригода
6. Вночі 30 вересня 2006 року син заявника (1984 року народження) брав участь у автомобільній квест-грі "АвтоКвест", що проходила у м. Донецьк. Згідно з правилами гри учасники були розділені на команди, і кожна команда мала пересуватися автомобілем до різних локацій у місті. По прибутті до проміжного пункту кожна команда мала вирішити загадку, щоб встановити наступне місце призначення, і переможцем ставала команда, яка першою досягала кінцевого пункту призначення.
7. Син заявника був у команді П., який був водієм. Під час гри П. втратив контроль над автомобілем і врізався у електроопору. У результаті дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП) П. отримав тілесні ушкодження, а троє пасажирів, включаючи сина заявника, загинули.
B. Провадження на національному рівні
8. 1 жовтня 2006 року СВ ДТП ДМУ ГУМВС України у Донецькій області порушив кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого частиною 3 статті 286 Кримінального кодексу України, за фактом порушення правил безпеки дорожнього руху особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило загибель кількох осіб.
9. 3 жовтня 2006 року заявника було визнано потерпілим у справі.
10. 19 лютого 2007 року у відповідь на звернення заявника щодо ходу розслідування справи прокуратура міста Донецька повідомила, що справа складна, і правоохоронним органам необхідно було призначити низку експертиз; також проводилася перевірка діяльності організаторів автомобільної гри.
11. 23 лютого 2007 року органи міліції відмовили у порушенні кримінальної справи щодо організаторів автомобільної гри.
12. 10 липня 2007 року комісія судово-психіатричних експертів закінчила обстеження та встановила, що на час ДТП П. усвідомлював свої дії і міг керувати ними. Внаслідок отриманих у ДТП ушкоджень у П. розвинулося хронічне психічне захворювання. У нього було діагностовано органічне ураження головного мозку складного ґенезу та амнестичний синдром. Експерти встановили, що на час обстеження П. не міг усвідомлювати свої дії та керувати ними, а тому він мав пройти примусове психіатричне лікування.
13. 24 жовтня 2008 року у відповідь на подану заявником скаргу щодо неефективності розслідування прокуратура Донецької області вказала, що розслідування у кримінальній справі проводиться відповідно до вимог Кримінально-процесуального кодексу України, і підстави для відсторонення слідчого від проведення розслідування відсутні.
14. 5 лютого 2009 року матеріали справи направлено до Куйбишевського районного суду м. Донецька (далі - суд першої інстанції) для вирішення питання щодо доцільності застосовування до П. примусових заходів медичного характеру.
15. 15 березня 2010 року голова ради суддів Донецької області запропонував голові суду першої інстанції забезпечити оперативний розгляд кримінальної справи. Він зазначив, що судові засідання неодноразово відкладалися, і тривалість провадження не відповідала розумним строкам.
16. 28 лютого 2011 року комісія судово-психіатричних експертів склала висновок, який підтвердив попередній висновок щодо психічного стану П.
17. 8 червня 2011 року суд першої інстанції встановив, що П. вчинив злочин, порушивши правила безпеки дорожнього руху, що спричинило загибель сина заявника та двох інших пасажирів. Суд зазначив, що П. скоїв наїзд на електроопору, оскільки перевищив допустиму швидкість і втратив контроль над автомобілем. Суд також зазначив, що відповідно до висновків судово-психіатричних експертиз від 10 липня 2007 року та 28 лютого 2011 року П. усвідомлював свої дії та міг керувати ними під час ДТП, але згодом, під час обстежень, у нього розвинулося психічне захворювання; на час обстеження П. страждав на органічне ураження головного мозку складного ґенезу і амнестичний синдром; внаслідок цього він більше не міг усвідомлювати свої дії та керувати ними, тому до нього необхідно було застосувати примусове лікування, а саме амбулаторну психіатричну допомогу. З огляду на ці висновки експертів суд першої інстанції постановив застосувати до П. примусові заходи медичного характеру.
18. Заявник оскаржив цю постанову, стверджуючи, що він за фахом - лікар, і знає, що медичні висновки є неправдивими. Він також скаржився на порушення процесуальних норм, стверджуючи, що на час судових засідань до П. мав бути застосований привід до суду.
19. 24 січня 2012 року апеляційний суд Донецької області скасував постанову від 8 червня 2011 року та повернув справу на додаткове розслідування. Суд зазначив, що є покази свідків, в тому числі і отримані на досудовій стадії провадження, з яких випливає, що під час ДТП П. міг зробити різкий поворот, щоб уникнути зіткнення з пішоходом, який переходив через дорогу. Суд вважав, що факти не було встановлено належним чином і що необхідно провести додаткові слідчі дії.
20. 31 жовтня 2012 року після проведення додаткового розслідування справу було направлено до суду першої інстанції. Органи досудового слідства вважали, що П. перевищив допустиму швидкість, порушивши правила безпеки дорожнього руху; втратив контроль над автомобілем і спричинив ДТП, що призвела до загибелі трьох пасажирів. Дії П. містили ознаки складу злочину. Проте у зв'язку з психічним захворюванням, що розвинулося у нього після ДТП, судові було запропоновано застосувати до П. примусові заходи медичного характеру.
21. Станом на 26 березня 2013 року провадження у справі тривало.
II. Відповідне національне законодавство
A. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року (у редакції, чинній станом на час подій)
22. Статтею 286 Кримінального кодексу України передбачено:
"1. Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особою, яка керує транспортним засобом, що спричинило потерпілому середньої тяжкості тілесне ушкодження, -
карається штрафом до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років, з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк до трьох років або без такого.
2. Ті самі діяння, якщо вони спричинили смерть потерпілого або заподіяли тяжке тілесне ушкодження, - ...
3. Діяння, передбачені частиною першою цієї статті, якщо вони спричинили загибель кількох осіб, -
караються позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк до трьох років.
..."
B. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1960 року (у редакції, чинній станом на час подій)
23. Відповідні положення Кримінально-процесуального кодексу України наведено у рішенні у справі "Муравська проти України" (Muravskaya v. Ukraine) (заява N 249/03, пп. 35 та 36, від 13 листопада 2008 року).
C. Закон України "Про автомобільні дороги" від 8 вересня 2005 року (далі - Закон про автомобільні дороги 2005 року)
24. Статтею 36 Закону передбачено, що порядок використання автомобільних доріг загального користування для проведення народних гулянь та інших масових заходів визначають місцеві органи виконавчої влади та орган місцевого самоврядування за погодженням з органами державного управління автомобільними дорогами та відповідними державними органами з безпеки дорожнього руху. Спортивні змагання, такі як кроси, авто та велоперегони, можуть проводитися на автомобільних дорогах загального користування з дозволу державних органів управління автомобільними дорогами та відповідних державних органів з безпеки дорожнього руху в порядку, передбаченому законодавством.
Право
I. Стверджуване порушення статті 2 конвенції
25. Заявник скаржився, що держава не вжила належних заходів для охорони життя його сина під час автомобільної гри. Заявник також скаржився, що кримінальне провадження за фактом загибелі його сина у ДТП було неефективним.
26. Заявник посилався на статті 2 та 13 Конвенції. Суд вважає, що скарги мають розглядатися виключно за статтею 2 Конвенції, у відповідній частині якої передбачено таке:
"1. Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання смертного вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання. ..."
A. Прийнятність
27. Суд зазначає, що заява не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть1. Позитивний обов'язок захищати життя у ситуації, що загрожує життю(a) Доводи сторін
28. Уряд стверджував, що час автомобільної гри П. був зобов'язаний суворо дотримуватися встановлених державою правил безпеки дорожнього руху. За порушення цих правил передбачено відповідальність, у тому числі і кримінальну. Згідно з висновками органів досудового слідства смерть сина заявника та інших пасажирів було спричинено порушенням П. правил безпеки дорожнього руху, зокрема перевищенням допустимої швидкості. Тому Уряд стверджував, що небезпечну для життя ситуацію було створено виключно особою, яка керувала автомобілем, а держава, наскільки це її стосується, вжила належних законодавчих та адміністративних заходів для забезпечення безпеки дорожнього руху.
29. Заявник стверджував, що держава не виконала свій позитивний обов'язок за статтею 2 Конвенції. Він наполягав на тому, що органи влади знали про системний характер проведення автомобільних ігор у Донецьку, і повинні були вжити відповідних адміністративних заходів, а саме запровадити ліцензування такої діяльності для забезпечення охорони життя під час проведення відповідних ігор.
(b) Оцінка Суду(i) Загальні принципи
30. Стаття 2 зобов'язує державу не лише утримуватися від умисного та незаконного позбавлення життя, а й вжити належних заходів для захисту життя осіб, які знаходиться під її юрисдикцією (див., серед багатьох джерел, рішення від 9 червня 1998 року у справі "L.C.B. проти Сполученого Королівства" (L.C.B. v. the United Kingdom), п. 36, Reports of Judgments and Decisions 1998-III).
31. Позитивний обов'язок вжити всіх належних заходів для охорони життя у розумінні статті 2 Конвенції охоплює широкий спектр сфер (див. рішення у справі "Цєхонська проти Польщі" (Ciechonska v. Poland), заява N 19776/04, пункти 62-63, від 14 червня 2011 року) та, за загальним правилом, виникає у контексті будь-якої діяльності, публічної чи ні, у якій право на життя може опинитися під загрозою (див. рішення у справах "Онериїлдіз проти Туреччини" [ВП], заява N 48939/99, п. 71, ECHR 2004-XII, та "Брінкет та інші проти Мальти" (Brincat and Others v. Malta), заяви NN 60908/11, 62110/11, 62129/11, 62312/11 та 62338/11, п. 101, від 24 липня 2014 року). Він передбачає, насамперед, головний обов'язок держави створити законодавчий та адміністративний механізм, спроможний забезпечити ефективну протидію загрозам праву на життя. Цей обов'язок безперечно виникає в контексті небезпечних видів діяльності, у яких, крім того, особливу увагу необхідно приділяти положенням, спрямованим на особливості відповідного виду діяльності, зокрема рівень потенційної загрози життю людей. Ці норми мають регулювати ліцензування, організацію, проведення, безпеку та нагляд за відповідними заходами, а також зобов'язати усіх причетних до неї осіб вжити практичних заходів для забезпечення ефективного захисту громадян, чиє життя може опинитися під загрозою супутніх ризиків (див. вищенаведене рішення у справі "Онериїлдіз проти Туреччини", пп. 89-90).
32. Проте у сфері небезпечної діяльності позитивні обов'язки за статтею 2 Конвенції не мають бути надмірно послабленими патерналістським тлумаченням, оскільки поняття автономії особистості є важливим принципом, що лежить в основі конвенційних гарантій, передусім гарантій, пов'язаних з приватним життям. Суд зауважив, що право особи будувати своє життя в обраний нею спосіб може також передбачати наявність у неї можливості займатися діяльністю, яку вважають фізично або морально шкідливою чи небезпечною, і неналежне втручання держави у цю свободу особистого вибору може призвести до виникнення питання за положеннями Конвенції (див. рішення у справі "Прітті проти Сполученого Королівства" (Pretty v. the United Kingdom), заява N 2346/02, пп. 60 та 61, ECHR 2002 III).
33. Обсяг позитивного обов'язку має тлумачитись як такий, що не покладає на органи державної влади нереалістичний або непропорційний тягар, беручи до уваги труднощі у забезпеченні охорони правопорядку у сучасному суспільстві, непередбачуваність людської поведінки та оперативний вибір, який повинен бути зроблений з огляду на пріоритети та ресурси. Відповідно, не кожна скарга про загрозу життю породжує конвенційний обов'язок державних органів вжити оперативних заходів для попередження такої загрози. Для Суду, зважаючи на природу права, гарантованого статтею 2 Конвенції - основоположного права у системі Конвенції, - достатньо, щоб заявник надав докази того, що органи влади не зробили усе, що від них можна було б обґрунтовано очікувати, для уникнення реальної та безпосередньої загрози життю, про існування якої вони знали або мали знати. Це питання, відповідь на яке можна отримати з урахуванням усіх обставин кожної конкретної справи (див. рішення від 28 жовтня 1998 року у справі "Осман проти Сполученого Королівства" (Osman v. the United Kingdom), п. 116, Reports of Judgments and Decisions 1998 VIII).
(ii) Застосування у цій справі
34. Син заявника брав участь у розважальному заході, що передбачав пересування автомобілем до різних локацій у місті. Кожного разу, коли команда прибувала до пункту призначення, вона мала розгадати загадку, щоб визначити наступний пункт призначення. Таким чином, успіх команди залежав як від вирішення інтелектуальних завдань, так і від способу, у який вона рухалася між пунктами призначення. Що стосується другого аспекту, то під час гри учасники поза всяким сумнівом мали дотримуватися встановлених державою правил безпеки дорожнього руху, навіть якщо вони пересувалися автомобілем з конкретною розважальною метою. Дотримання правил безпеки дорожнього руху було забезпечено законодавством, що передбачало різні види відповідальності, зокрема і кримінальну. Про превентивні та стримуючі властивості існуючого національного законодавства мова не йде.
35. Єдине зауваження заявника щодо загальних законодавчих та адміністративних заходів стосувалося необхідності ліцензування таких розваг для забезпечення більш ретельного контролю держави. У зв'язку з цим Суд зазначає, що вибір засобів забезпечення позитивних обов'язків за статтею 2 Конвенції у принципі є питанням, що залишається на розсуд держави (див. вищенаведене рішення у справі "Цєхоньська проти Польщі" (Ciechonska v. Poland), п. 65). Тепер слід розглянути, чи були необхідними для виконання позитивних обов'язків за статтею 2 Конвенції спеціальні оперативні заходи.
36. Суд зазначає, що проведення зазначеного розважального заходу було приватною ініціативою без залучення органів влади. Син заявника був повнолітнім, мав свободу дій і добровільно вирішив взяти участь у грі, взявши на себе обов'язок дотримуватися існуючих правил. Національні органи влади не визначали згаданий захід як "спортивні змагання" або "народні гуляння", що підпадають під дію статті 36 Закону про автомобільні дороги 2005 року. Заявник не стверджував, що він або хтось інший перед проведенням гри зверталися до органів міліції або інших органів влади з проханням вжити будь-яких спеціальних заходів. Заявник також не вказав, яких саме запобіжних оперативних заходів органи влади мали вжити, зважаючи на те, що усі учасники були зобов'язані дотримуватися правил безпеки дорожнього руху та понесли б відповідальність у випадку їх порушення. Так само у Суду немає інформації стосовно того, що наявне законодавство було недостатнім для забезпечення необхідної охорони життя або що його слід було повторно роз'яснювати з огляду на ці нові заходи.
37. Навіть якщо органи влади і мали певну загальну інформацію про такі види розважальних заходів, заявник не стверджує, що вони були таким поширеним соціальним явищем, що зростання їх кількості мало попередити органи влади про необхідність запровадження додаткових заходів для захисту населення. У цій справі не було встановлено, що спричинена відповідними іграми небезпека відрізнялася від небезпеки, властивої дорожньому руху, а тому вимагала спеціального регулювання цієї діяльності. Більше того, відсутня інформація про те, що органи влади знали про точний час та місце проведення гри, у якій син заявника брав участь і в якій він загинув.
38. Відповідно, обставини цієї справи не приводять Суд до висновку, що держава не виконала свій позитивний обов'язок щодо охорони життя у смертельно-небезпечній ситуації.
39. Тому у зв'язку з цим не було порушення статті 2 Конвенції.
2. Процесуальні обов'язки за статтею 2 Конвенції(a) Доводи сторін
40. Уряд стверджував, що кримінальну справу було порушено одразу після ДТП, а слідчі дії проводилися всебічно та оперативно. Національні органи влади вжили усіх необхідних заходів для збирання доказів та встановлення обставин загибелі сина заявника. Упродовж провадження мали місце певні затримки, але держава не несе за них відповідальності. Заявнику було надано належний доступ до матеріалів справи і він міг ефективно взяти участь у провадженні. У цілому, процесуальних вимог статті 2 Конвенції було дотримано.
41. Заявник не погодився і наполягав на своїй скарзі.
(b) Оцінка Суду
42. Суд зазначає, що Уряд не стверджував, що заявник міг ефективно домагатися вирішення питання, пов'язаного з ДТП, поза межами провадження у кримінальній справі, порушеній одразу після події і яка все ще тривала на час обміну зауваженнями сторін (для порівняння див. рішення у справі "Сергієнко проти України" (Sergiyenko v. Ukraine), заява N 47690/07, пп. 40 та 42, від 19 квітня 2012 року). Тому Суд обмежиться розглядом питання про те, чи відповідало кримінальне провадження за фактом загибелі у ДТП сина заявника критеріям ефективності, встановленим процесуальними гарантіями статті 2 Конвенції (див. рішення у справах "Антонов проти України" (Antonov v. Ukraine), заява N 28096/04, пп. 47-49, від 3 листопада 2011 року; "Принда проти України" (Prynda v. Ukraine), заява N 10904/05, п. 54, від 31 липня 2012 року; та "Зубкова проти України" (Zubkova v. Ukraine), заява N 36660/08, п. 38, від 17 жовтня 2013 року).
43. Суд повторює, що ефективність розслідування означає втілює в собі вимоги щодо оперативності та розумної швидкості. Навіть якщо в певній ситуації можуть виникнути перепони чи труднощі, що перешкоджатимуть прогресу розслідування, оперативне реагування органів влади є надзвичайно важливим для підтримки громадської впевненості у дотриманні ними принципу верховенства права та у попередженні будь-яких ознак причетності або терпимості до незаконних дій (див. рішення від 9 квітня 2009 року у справі "Шиліх проти Словенії" (Silih v. Slovenia) [ВП], заява N 71463/01, п. 195). Більше того, з плином часу перспективи проведення будь-якого ефективного розслідування зменшуватимуться.
44. Суд зазначає, що станом на 26 березня 2013 року, тобто приблизно через шість років та шість місяців після ДТП, провадження у справі все ще тривало на національному рівні. Проте ніщо не свідчить про те, що тривалість кримінального розслідування та подальшого судового провадження була виправданою. Уряд не доводив, що цей випадок відрізнявся від звичайної ДТП, розслідування якої повинно бути закінчено швидко. У зв'язку з цим Суд зазначає, що після тривалого провадження у суді першої інстанції органи судової влади запропонували прискорити провадження, оскільки вони були стурбовані необґрунтованими затримками у розгляді справи (див. пункт 15). Через понад п'ять років та три місяці після того, як кримінальну справу було порушено, апеляційний суд повернув її на додаткове розслідування, вважаючи, що факти не було встановлено належним чином, і що необхідно провести додаткові слідчі дії. Такий висновок апеляційний суд обґрунтував, серед іншого, показами свідків, які були наявні вже на стадії досудового розслідування (див. пункт 19).
45. З огляду на усталену практику Суду та факти цієї справи Суд вважає, що провадження на національному рівні, спрямоване на встановлення обставин смерті сина заявника, не відповідало процесуальним вимогам щодо повноти та оперативності за статтею 2 Конвенції.
46. Отже, було порушення процесуального аспекту статті 2 Конвенції.
II. Застосування статті 41 конвенції
47. Статтею 41 Конвенції передбачено:
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію."
A. Шкода
48. Заявник вимагав 500 000 євро відшкодування моральної шкоди.
49. Уряд не надав жодних зауважень щодо цієї вимоги.
50. Суд вважає, що заявник вочевидь зазнав страждань і тривоги у зв'язку з порушенням, встановленим Судом. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, як цього вимагає стаття 41 Конвенції, Суд присуджує заявнику 6000 євро відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
51. Заявник також вимагав 960 євро компенсації судових та інших витрат, понесених впродовж провадження в Суді.
52. Уряд не надав жодних зауважень щодо цієї вимоги.
53. Згідно з практикою Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі, зважаючи на наявні документи та вищенаведені критерії, Суд вважає за належне задовольнити вимогу в повному обсязі.
C. Пеня
54. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
За цих обставин Суд одноголосно
1. Оголошує заяву прийнятною;
2. Постановляє, що не було порушення статті 2 Конвенції у зв'язку з позитивним обов'язком держави охороняти життя;
3. Постановляє, що було порушення процесуального аспекту статті 2 Конвенції;
4. Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявникові нижченаведені суми, які мають бути конвертовані у валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(i) 6000 (шість тисяч) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватися;
(ii) 960 (дев'ятсот шістдесят) євро компенсації судових та інших витрат та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватися;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 26 лютого 2015 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Секретар Клаудія Вестердік
Голова Марк Віллігер