ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА
ПОСТАНОВА
05.04.2016 N 826/25342/15
Про скасування рішення
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого - судді Данилишина В. М., суддів - Качура І. А., Келеберди В. І. розглянув у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом керуючого партнера адвокатського об'єднання "Адвокатська фірма "Мороз і Партнери" - адвоката ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України про скасування рішення. Обставини справи:
До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшов позов керуючого партнера адвокатського об'єднання "Адвокатська фірма "Мороз і Партнери" адвоката ОСОБА_1 (далі - позивач, адвокат ОСОБА_1) до Державної фіскальної служби України (далі - відповідач, ДФС) про скасування наказу ДФС від 28 липня 2015 року N 543 "Про забезпечення комплексного контролю податкових ризиків з ПДВ" (далі - оскаржуваний наказ).
В обґрунтування позову зазначено, що заявлена вимога підлягає задоволенню, оскільки положення оскаржуваного наказу суперечать нормативно-правовим актам вищої юридичної сили. Зокрема, відповідачем порушено презумпцію правомірності правочину. В оскаржуваному наказі також закріплено положення, виконання яких призведе до перевищення повноважень контролюючого органу.
Відповідною ухвалою суду відрито провадження в адміністративній справі, яку призначено до розгляду у судовому засіданні колегією суддів.
Під час переходу до розгляду справи по суті представник позивача підтримав позов та просив задовольнити його повністю з підстав, зазначених у ньому та наданих на його обґрунтування доказах, а представник відповідача не визнав позов та просив відмовити у його задоволенні повністю.
Враховуючи викладене та зважаючи на достатність наявних у матеріалах справи доказів для розгляду та вирішення справи по суті, у відповідному судовому засіданні судом, згідно з ч. 4 ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), прийнято рішення про подальший розгляд та вирішення справи у порядку письмового провадження.
У подальшому, до суду через канцелярію від представника відповідача надійшли письмові заперечення проти позову, які судом долучено до матеріалів справи для врахування при прийнятті у справі судового рішення по суті.
Оцінивши належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, суд встановив:
28 липня 2015 року ДФС оформлено оскаржуваний наказ, яким затверджено Рекомендований порядок взаємодії підрозділів ДФС при комплексному відпрацюванні податкових ризиків з ПДВ (далі - Рекомендований порядок).
Розглядаючи питання правомірності оскаржуваного наказу суд, зважаючи вимоги ч. 1 ст. 6 КАС України, вважає за необхідне встановити факт порушення прав та інтересів адвоката ОСОБА_1 за результатами оформлення такого наказу.
Зокрема, як зазначено у постанові Верховного Суду України від 20 жовтня 2015 року у справі 21-2497а15, відповідно до ч. 1 ст. 6 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.
Згідно з ч. 2 ст. 171 КАС України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.
Тобто, оскаржити такий акт інші особи не можуть.
Таке ж правило має застосовуватися і до правових актів індивідуальної дії.
Право на захист - це самостійне суб'єктивне право, яке з'являється у володільця регулятивного права тільки у момент порушення чи оспорення такого права.
Суд зазначає, що нормативно-правовий акт - це виданий суб'єктом владних повноважень документ, який встановлює, змінює чи припиняє дію обов'язкових правил поведінки, обмежених в часі, просторі та за колом осіб, та призначений для неодноразового застосування.
Правовим актом індивідуальної дії, у свою чергу, є виданий суб'єктом владних повноважень документ, прийнятий з метою реалізації положень нормативно-правового акту (актів) щодо конкретної життєвої ситуації, не містить загальнообов'язкових правил поведінки та стосується прав і обов'язків чітко визначеного суб'єкта (суб'єктів), якому він адресований.
У ході розгляду справи судом з'ясовано, що рекомендований порядок, який затверджено оскаржуваним наказом, носить тільки рекомендаційний, роз'яснювальний та інформаційний характер для органів ДФС, він не містить положень, обов'язкових для виконання платниками податків.
Оскаржуваний наказ є актом рекомендаційного характеру.
Відповідно до пп. "е" п. 5 Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 року N 731, на державну реєстрацію не подаються акти: рекомендаційного, роз'яснювального та інформаційного характеру (методичні рекомендації, роз'яснення, у тому числі податкові, тощо), нормативно-технічні документи (національні та регіональні стандарти, технічні умови, будівельні норми і правила, тарифно-кваліфікаційні довідники, кодекси усталеної практики, форми звітності, у тому числі щодо державних статистичних спостережень, адміністративних даних та інші).
Враховуючи вище викладене, суд вважає, що відсутність у будь-кого (крім визначеного відповідним актом певного кола осіб), у даному випадку, адвоката ОСОБА_1, прав чи обов'язків у зв'язку із оскаржуваним рішенням, у даному випадку, наказом, не породжує для суб'єкта (адвоката ОСОБА_1) права на захист, тобто, права на звернення до суду із позовом, який розглядається у межах даної справи.
Будь-яких доказів, які б свідчили про те, що положення оскаржуваного наказу розповсюджуються на адвоката ОСОБА_1, ним до суду не подано.
У письмових запереченнях проти позову представником відповідача зазначено, що оформлення оскаржуваного наказу зумовлено необхідністю забезпечення належної координації роботи органів ДФС щодо запобігання одержання платниками податків необґрунтованої податкової вигоди та, фактично, визначає орієнтовний порядок службової поведінки працівників органів ДФС щодо збирання доказової інформації про наявність/відсутність порушень податкового законодавства для виконання визначених законодавством функцій та завдань.
Стосовно самих положень оскаржуваного наказу суд зазначає наступне.
У позові зазначено про те, що положеннями Рекомендованого порядку передбачено право контролюючого органу фактично визнавати угоди фіктивними та вносити відповідні відомості до реєстру "Суб'єкти фіктивного підприємництва".
Однак, суд вважає такі висновки адвоката ОСОБА_1 помилковими з огляду на те, що пп. 2.1.2 п. 2.1 розділу 2 Рекомендованого порядку передбачено рекомендовану процедуру опрацювання податкових ризиків, зокрема, визначені такі способи опрацювання як опитування засновників та посадових осіб, отримання пояснень та інших підтверджуючих матеріалів, а також внесення накопиченої інформації до інформаційної системи "Суб'єкти фіктивного підприємництва".
Відносини, які виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, щодо компетенції контролюючих органів, повноважень і обов'язків їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальності за порушення податкового законодавства, врегульовані нормами Податкового кодексу України (далі - ПК України).
Згідно з п. 61.1 ст. 61, пп. 62.1.2 п. 62.1 ст. 62, ст. 71 ПК України податковий контроль - система заходів, що вживаються контролюючими органами з метою контролю правильності нарахування, повноти і своєчасності сплати податків і зборів, а також дотримання законодавства з питань регулювання обігу готівки, проведення розрахункових та касових операцій, патентування, ліцензування та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи.
Податковий контроль здійснюється шляхом: інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності контролюючих органів.
Інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності контролюючих органів - комплекс заходів щодо збору, опрацювання та використання інформації, необхідної для виконання покладених на контролюючі органи функцій.
Відповідно до пп. 72.1.1 п. 72.1 ст. 72 ПК України для інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності контролюючого органу використовується інформація, що надійшла: від платників податків та податкових агентів, зокрема інформація: що міститься в податкових деклараціях, розрахунках, звітах про використання доходів (прибутків) неприбуткової організації, визначеної п. 133.4 ст. 133 цього Кодексу, інших звітних документах; що міститься у наданих великими платниками податків в електронній формі копіях документів з обліку доходів, витрат та інших показників, пов'язаних із визначенням об'єктів оподаткування (податкових зобов'язань), первинних документах, які ведуться в електронній формі, регістрах бухгалтерського обліку, фінансовій звітності, інших документах, пов'язаних з обчисленням та сплатою податків і зборів; про фінансово-господарські операції платників податків; про застосування реєстраторів розрахункових операцій.
Згідно із поясненнями представника відповідача, які міститься у письмових запереченнях проти позову, дії контролюючого органу щодо внесення до інформаційних систем інформації не породжують правових наслідків для платників податків та не порушують їхні права, оскільки розміщена інформація у цій системі є службовою та використовується для виконання покладених на контролюючі органи функцій та завдань з метою здійснення податкового контролю.
Крім того, суд зазначає, що у пп. 2.1.2 п. 2.1 розділу 2 Рекомендованого порядку не йде мова про визнання правочинів фіктивними (недійсними) тощо.
Стосовно зазначення у пп. 2.1.2 п. 2.1 розділу 2 Рекомендованого порядку про розірвання договорів про визнання електронних документів, суд зазначає, що Інструкція з підготовки і подання податкових документів в електронному вигляді засобами телекомунікаційного зв'язку, затверджена наказом Державної податкової адміністрації України від 10 квітня 2008 року N 233, містить саме Примірник договорів про визнання електронної звітності. Відповідно, положення (умови) такого договору можуть бути змінені за згодою його сторін (платника податків та контролюючого органу), відповідно, за умови передбачення у відповідному договорі про визнання електронної звітності підстав для його розірвання з огляду на наявність обставин, передбачених у ст. 55-1 Господарського кодексу України, припинення договору із цієї підстави може мати місце.
До того ж, як уже зазначено вище, положення Рекомендованого порядку, у тому числі пп. 2.1.2 п. 2.1 розділу 2, мають тільки рекомендаційний характер.
Стосовно пп. 2.1.3 п. 2.1 розділу 2 Рекомендованого порядку суд зазначає таке.
У вказаному підпункті міститься рекомендоване положення щодо аналізу поданих платниками уточнюючих розрахунків, а не щодо їх визнання (невизнання).
Європейський суд з прав людини, зокрема у рішеннях "Булвес" АД проти Болгарії" (заява N 3991/03) (Рішення) та "Інтерсплав проти України" (заява N 803/02), виходить із того, що у разі, коли державні органи володіють будь-якою інформацією про зловживання у системі відшкодування ПДВ, що здійснюються конкретною компанією, вони можуть вжити відповідних заходів з метою запобігання або усунення таких зловживань.
Відповідно, аналіз поданих платниками податків податкових розрахунків, а також розрахунків коригування до останніх, є основною функцією контролюючих органів. Сам по собі факт аналізу жодним чином не свідчить про необхідність вжиття відповідних заходів реагування зі сторони контролюючих органів, зокрема, шляхом проведення перевірки.
Термін "схема ухилення", який міститься у пп. 2.3.3 п. 2.3 розділу 2 Рекомендованого порядку, не є пов'язаним із ухиленням від сплати податків, закріпленим у ст. 212 Кримінального кодексу України.
Схема ухилення для цілей пп. 2.3.3 п. 2.3 розділу 2 Рекомендованого порядку є результатом аналізу податкових ризиків та суб'єктивним баченням відповідних господарських операцій посадовими особами контролюючих органів, що, як зазначалося вище, є частиною службової діяльності органів ДФС з метою виконання покладених завдань та функцій.
Відповідно до п. 1, пп. 1 п. 3 Положення про Державну фіскальну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 травня 2014 року N 236, Державна фіскальна служба України (ДФС) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну податкову політику, державну політику у сфері державної митної справи, державну політику з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок), державну політику у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового, митного законодавства, а також законодавства з питань сплати єдиного внеску.
Основними завданнями ДФС є: реалізація державної податкової політики та політики у сфері державної митної справи, державної політики у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового, митного законодавства, здійснення в межах повноважень, передбачених законом, контролю за надходженням до бюджетів та державних цільових фондів податків і зборів, митних та інших платежів, державної політики у сфері контролю за виробництвом та обігом спирту, алкогольних напоїв і тютюнових виробів, державної політики з адміністрування єдиного внеску, а також боротьби з правопорушеннями під час застосування законодавства з питань сплати єдиного внеску, державної політики у сфері контролю за своєчасністю здійснення розрахунків в іноземній валюті в установлений законом строк, дотриманням порядку проведення готівкових розрахунків за товари (послуги), а також за наявністю ліцензій на провадження видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню відповідно до закону, торгових патентів.
Отже, підсумовуючи усе вище викладене, суд прийшов до висновку про відсутність законних та обґрунтованих підстав для задоволення заявленої позивачем вимоги про скасування оскаржуваного наказу.
Згідно з ч. 1 ст. 11, ч. 1 ст. 69, ч. ч. 1, 2, 6 ст. 71 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 72 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Якщо особа, яка бере участь у справі, без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які вона посилається, суд вирішує справу на основі наявних доказів.
Таким чином, із системного аналізу вище викладених норм та з'ясованих судом обставин вбачається, що позов керуючого партнера адвокатського об'єднання "Адвокатська фірма "Мороз і Партнери" адвоката ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України про скасування рішення є безпідставним, необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню повністю.
Відповідно до ч. 2 ст. 94 КАС України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони - суб'єкта владних повноважень, суд присуджує з іншої сторони всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати, пов'язані із залученням свідків та проведенням судових експертиз. У зв'язку з ухваленням судового рішення на користь суб'єкта владних повноважень та відсутністю з його сторони судових витрат, пов'язаних із залученням свідків та проведенням судових експертиз, судові витрати стягненню з позивача не підлягають.
На підставі вище викладеного, керуючись ст. ст. 24, 25, 69 - 71, 86, 128, 158 - 163, 167 КАС України, суд постановив:
Відмовити повністю у задоволені позову керуючого партнера адвокатського об'єднання "Адвокатська фірма "Мороз і Партнери" адвоката ОСОБА_1.
Копії постанови направити сторонам (вручити їх уповноваженим представникам) у порядку та строки, встановлені ст. 167 КАС України.
Згідно зі ст. ст. 185, 186 КАС України постанова може бути оскаржена шляхом подання до Київського апеляційного адміністративного суду через Окружний адміністративний суд міста Києва апеляційної скарги протягом десяти днів із дня отримання копії постанови. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Київського апеляційного адміністративного суду.
Відповідно до ст. 254 КАС України постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого цим Кодексом, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.
Головуючий, суддя В. М. Данилишин
Суддя: І. А. Качур
Суддя: В. І. Келеберда