ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
РІШЕННЯ
14.01.2016
Справа "Родзевілло проти України"
Заява N 38771/05
Стислий виклад
З жовтня 2003 року до квітня 2007 року заявник, якому апеляційний суд Дніпропетровської області призначив покарання у вигляді довічного позбавлення волі, тримався у Дніпропетровському слідчому ізоляторі N 3 (далі - СІЗО N 3), з якого у травні 2007 року його було переведено до Ладижинської виправної колонії N 39 (далі - Ладижинська ВК) для відбування призначеного покарання, де він перебуває і донині.
За твердженнями заявника, умови тримання його у СІЗО N 3 та у Ладижинській ВК були несумісними з людською гідністю. Заявник серед іншого зазначав, що у СІЗО N 3 впродовж певного часу він перебував у камері на десять ліжок разом з дев’ятнадцятьма іншими ув’язненими; камера була розміром 1,9 на 3,7 м та знаходилась у підвальному приміщенні; електричне освітлення було тьмяним, а штучна вентиляція - відсутня.
Заявник також стверджував, що 24 серпня 2006 року його було жорстоко побито вісьмома вартовими охорони СІЗО N 3 за те, що він попросив увімкнути радіо. У зв'язку із цим заявник надав свідчення двох ув’язнених, які стверджували, що чули його крики та бачили синці. Крім цього, заявник зазначив, що під час тимчасового перебування у СІЗО N 15 у м. Сімферополь та проходження рентгенографії з метою попередження туберкульозу лікар повідомив його, що на рентгенограмі помітні сліди нещодавнього перелому ребра. Згодом головний лікар медичної частини СІЗО N 15 видав довідку, що на рентгенограмі заявника жодних слідів перелому ребра не видно. Заявник також подав адміністративний позов до начальника СІЗО N 3, вимагаючи відшкодування моральної шкоди, серед іншого, у зв’язку з непроведенням розслідування його скарги щодо стверджуваного побиття. Київський окружний адміністративний суд надав заявникові час для виправлення процесуальних недоліків (зокрема, несплати ним судового збору). Згідно з матеріалами справи заявник не сплатив судовий збір та не оскаржив зазначене рішення суду.
З осені 2005 року заявник та його матір неодноразово зверталися до Державного департаменту України з питань виконання покарань (далі - ДДУПВП), згодом до Державної пенітенціарної служби України (далі - ДПтС України) та інших органів влади із клопотаннями про переведення заявника до виправної колонії, розташованої ближче до місця проживання його батьків. У задоволенні усіх цих клопотань було відмовлено з посиланням на норму чинного законодавства, відповідно до якої засуджений, як правило, має весь строк свого покарання відбувати в одній установі, крім виняткових обставин, які перешкоджають подальшому його перебуванню у такій установі. Заявник також звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду з позовом до ДПтС України з вимогою перевести його до установи ближче до місця проживання його батьків, проте суд відмовив у задоволенні позову заявника.
До Європейського суду з прав людини (далі - Європейський суд) заявник скаржився за статтею 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) на неналежні умови ув’язнення та на побиття вартовими охорони СІЗО N 3 24 серпня 2006 року; за статтею 13 Конвенції на те, що він не мав доступу до ефективних засобів юридичного захисту у зв’язку із вищенаведеними скаргами; та за статтею 8 Конвенції на відмову у задоволенні його клопотань про переведення до установи виконання покарань, розташованої ближче до місця проживання його батьків.
Розглядаючи скарги заявника за статтею 3 Конвенції на неналежні умови тримання у СІЗО N 3, Європейський суд, посилаючись на свою попередню практику у справах проти України, зазначив, що жодна зі сторін не заперечувала той факт, що заявник перебував у камері разом зі ще однією особою у підвальному приміщенні, площа якого становила близько семи квадратних метрів. На кожного ув’язненого припадало приблизно по 3,5 кв. м особистого простору, що є меншим за мінімальну норму, рекомендовану Україні Європейським комітетом з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню. Європейський суд дійшов висновку, що брак особистого простору, що був у розпорядженні заявника, який здебільшого впродовж дня перебував у своїй камері, сам по собі порушує питання за статтею 3 Конвенції та констатував, що умови тримання заявника під вартою у СІЗО N 3 були нелюдськими та такими, що принижують гідність.
Розглянувши скаргу заявника за статтею 13 Конвенції, Європейський суд з посиланням на свою попередню практику, а також зважаючи на обставини цієї справи дійшов висновку, що у цій справі було порушення статті 13 у зв’язку з відсутністю у національному законодавстві ефективного та доступного засобу юридичного захисту щодо скарги заявника на умови тримання його під вартою у СІЗО N 3.
Щодо скарг заявника за статтею 8 Конвенції Європейський суд, посилаючись на своє рішення у справі "Вінтман проти України" та проаналізувавши матеріали цієї справи, дійшов висновку, що втручання у сімейне життя заявника у цій справі згідно із законодавством у його тлумаченні та застосуванні національними органами влади не було необхідним у демократичному суспільстві у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції.
Скарги заявника щодо неналежних умов тримання у Ладижинській ВК щодо побиття 24 серпня 2006 року вартовими охорони СІЗО N 3 та непроведення розслідування у зв’язку з цією скаргою, а також інші скарги заявника за статтями 1, 2, 3, 5, 6, 7, 8, 10, 13, 14 та 17 Конвенції, статтею 1 Першого протоколу та статтею 1 Протоколу N 12 були відхилені Європейським судом відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції як явно необгрунтовані.
За цих підстав Суд одноголосно
"1. Оголошує прийнятними скарги на умови тримання у СІЗО (стаття 3 Конвенції) та на відсутність ефективних засобів юридичного захисту за цими скаргами (стаття 13 Конвенції), а також у зв’язку із неврахуванням органами влади сімейного становища заявника та їхньою відмовою перевести його до установи виконання покарань, розташованої ближче до місця проживання його батьків (стаття 8 Конвенції), а решту скарг у заяві - неприйнятними;
2. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції;
3. Постановляє, що було порушення статті 13 Конвенції (у поєднанні зі статтею 3 Конвенції);
4. Постановляє, що було порушення статті 8 Конвенції;
5. Постановляє, що:
(а) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявникові такі суми, що мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(i) 10 000 (десять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди та додатково будь-який податок, що має нараховуватись;
(ii) 800 (вісімсот) євро компенсації судових та інших витрат та додатково будь-який податок, що має нараховуватись; цю суму має бути сплачено на рахунок адвоката заявника, пана А. Крістенка;
(б) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
6. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції."