ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ
УХВАЛА
17.12.2014 р.N К/9991/29989/12
Про визнання протиправними та скасування розпоряджень,
визнання протиправними дій, зобов'язання поновити на роботі
та виплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі: головуючого - судді Весельської Т. Ф., суддів - Бутенка В. І., Олексієнка М. М. (за участю: секретаря - Прокопчук Н. В., позивача - ОСОБА_2, представника позивача - ОСОБА_3), провівши у судовому засіданні касаційний розгляд адміністративної справи за позовом ОСОБА_2 до Апарату Ради національної безпеки і оборони України, Секретаря Ради національної безпеки і оборони України про визнання протиправними та скасування розпоряджень, визнання протиправними дій, зобов'язання поновити на роботі та виплатити середній заробіток за час вимушеного прогулу, провадження в якій відкрито за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 17 квітня 2012 року, встановила:
У липні 2011 року ОСОБА_2 пред'явив у суді позов до Апарату Ради національної безпеки і оборони України (далі - РНБО України), Секретаря РНБО України, в якому просив визнати незаконним та скасувати розпорядження Секретаря РНБО України від 12 травня 2011 року N 51/2011 "Про реалізацію положення Указу Президента України від 5 квітня 2011 року N 353/2011"; визнати протиправними дії службових осіб Апарату РНБО України щодо попередження ОСОБА_2 про наступне вивільнення від 13 квітня 2011 року; визнати протиправними дії службових осіб Апарату РНБО України щодо штатної розстановки працівників; визнати протиправним та скасувати розпорядження Секретаря РНБО України від 9 червня 2011 року N 389/2011-к в частині звільнення його з роботи в Апараті РНБО України на підставі пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), у зв'язку із скороченням чисельності та штату працівників; поновити його на роботі; зобов'язати Апарат РНБО України оплатити йому вимушений прогул.
Позовні вимоги мотивував тим, що розпорядження від 12 травня 2011 року N 51/2011 "Про реалізацію положення Указу Президента України від 5 квітня 2011 року N 353/2011" прийнято Секретарем РНБО України з перевищенням наданих йому чинним законодавством України повноважень, а його звільнення відбулося з порушенням процедури звільнення з посади.
Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 жовтня 2011 року позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано розпорядження Секретаря РНБО України від 9 червня 2011 року N 389/2011-к в частині звільнення ОСОБА_2 з роботи в Апараті РНБО України на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України у зв'язку із скороченням чисельності та штату працівників. Поновлено ОСОБА_2 на роботі в Апараті РНБО України. Стягнуто з Апарату РНБО України на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з дня звільнення до дня поновлення на роботі. Постанова в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за 1 місяць допущена до негайного виконання. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
За заявою відповідача, це судове рішення ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 5 грудня 2011 року роз'яснено, з зазначенням того, що ОСОБА_5 слід поновити на роботі в Апараті РНБО України на будь-якій посаді, яка відповідно до вимог статті 49-2 КЗпП України повинна була пропонуватися йому на етапі попередження про майбутнє вивільнення.
Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 17 квітня 2012 року постанову суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову ОСОБА_2 в задоволенні позовних вимог.
У касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення апеляційним судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати ухвалену ним постанову та залишити в силі постанову суду першої інстанції, яка ухвалена відповідно до закону і скасована апеляційним судом помилково.
Відповідачі своїм правом подати заперечення на касаційну скаргу не скористалися.
Заслухавши доповідь судді, пояснення позивача та його представника, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи та рішення, що приймалися під час її розгляду, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачі, попереджаючи позивача про майбутнє звільнення не дотрималися встановленого законодавством порядку вивільнення працівника, оскільки не запропонували йому іншу роботу.
Скасовуючи постанову суду першої інстанції та, відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що поза увагою суду першої інстанції залишилася та обставина, що після попередження про наступне вивільнення, яке відбулося 13 квітня 2011 року, позивач подав відповідачу заяву, в якій просив надати йому відпустку, з наступним звільненням з роботи згідно з пунктом 1 статті 40 КЗпП України та здійсненням відповідних розрахунків при звільненні. За таких обставин, апеляційний суд вважав, що права позивача не порушені, оскільки звільнений він був на підставі власної заяви. Окрім того, враховуючи, що в РНБО України відбувалося скорочення чисельності штату працівників майже на 60 відсотків, відповідачі були позбавлені можливості запропонувати йому іншу роботу.
Проте колегія суддів не може погодитися з такими висновками судів.
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 51 КЗпП України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Згідно з пунктом 1 частини першої, частиною другою статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Порядок вивільнення працівників визначений трудовим законодавством і передбачає, що роботодавець повинен: 1) попередити працівника про наступне вивільнення (не пізніше ніж за два місяці до вивільнення) (частина перша статті 49-2 Кодексу законів про працю України); 2) урахувати переважне право працівника на залишення на роботі, передбачене законодавством (частина друга статті 49-2 Кодексу законів про працю України); 3) запропонувати працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці (частина третя статті 49-2 Кодексу законів про працю України); 4) отримати згоду профспілкового комітету, членом якого є працівник (стаття 43); 5) повідомити державну службу зайнятості про наступне вивільнення працівника, із зазначенням його професії, спеціальності, кваліфікації та розміру оплати праці (частина третя статті 49-2 Кодексу законів про працю України).
Втім, судами питання надання позивачу пропозицій іншої роботи судами не з'ясовувалися та не встановлювалися, матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що будь-які посади за його кваліфікацією в РНБО України були відсутні.
Окрім того, ухвалюючи рішення про зобов'язання відповідача поновити позивача на роботі в Апараті РНБО України на будь-якій посаді, яка, відповідно до вимог статті 49-2 КЗпП України, повинна була пропонуватися йому на етапі попередження про майбутнє вивільнення на посаді, рівнозначній тій, яку він займав до звільнення, суд першої інстанції невірно визначив спосіб захисту прав позивача. Ужите цим судом формулювання неприпустиме, оскільки судове рішення повинно визначати конкретну посаду, на яку підлягає поновленню позивач.
Відповідно до частини другої статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Втім, суд першої інстанції, ухвалюючи рішення про поновлення позивача на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, період вимушеного прогулу не конкретизував та не визначив розмір середнього заробітку за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року N 100. Окрім того, цей суд не з'ясував обставини справи щодо працевлаштування позивача в цей період та перебування його на обліку в державній службі зайнятості, з отриманням допомоги по безробіттю, які мають важливе значення для вирішення спору в частині компенсації втраченого заробітку.
Відповідно до частини першої статті 220 КАС України суд касаційної інстанції не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Частиною другою статті 227 КАС України визначено, що підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.
За обставин, коли судами першої та апеляційної інстанцій допущено порушення норм матеріального та процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Під час нового розгляду справи суду першої інстанції необхідно врахувати, що рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального закону і всебічно перевіривши обставини, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права, а обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.
З огляду на викладене, керуючись статтями 221, 227, 231 КАС України, колегія суддів ухвалила:
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 жовтня 2011 року та Київського апеляційного адміністративного суду від 17 квітня 2012 року скасувати.
Справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та оскарженню не підлягає.
Судді:
Т. Ф. Весельська
В. І. Бутенко
М. М. Олексієнко