ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА
ПОСТАНОВА
30.09.2016
Справа N 826/17200/15
Про визнання незаконним та скасування рішення
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: судді - Кузьменка В. А., за участю секретаря - Калужського Д. О., розглянув у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв'язку та інформатизації, третя особа - Українське державне підприємство поштового зв'язку "Укрпошта", про визнання незаконним та скасування рішення.
ОБСТАВИНИ СПРАВИ:
ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1) звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв'язку та інформатизації (далі по тексту - відповідач, НКРЗІ), за участю третьої особи - Українського державного підприємства поштового зв'язку "Укрпошта" (далі по тексту - третя особа), в якому просить: 1) визнати незаконним і нечинним з моменту прийняття рішення відповідача від 07 квітня 2015 року N 193 "Про затвердження Граничних тарифів на універсальні послуги поштового зв'язку"; 2) встановити відсутність повноважень у відповідача на затвердження тарифів на універсальні послуги поштового зв'язку.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 вересня 2015 року відкрито провадження в адміністративній справі N 826/172000/15, закінчено підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 30 листопада 2015 року залучено до участі в адміністративній справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Українське державне підприємство поштового зв'язку "Укрпошта" (далі по тексту - третя особа).
В судовому засіданні 12 травня 2016 року представник позивача позовні вимоги підтримав, представники відповідача проти задоволення позовних вимог заперечив; представник третьої особи до суду не прибув; у зв'язку з чим на підставі частини шостої статті 128 Кодексу адміністративного судочинства України ухвалив розглядати справу у письмовому провадженні.
Відповідно до частини шостої статті 128 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
Враховуючи неприбуття представника третьої особи, беручи до уваги відсутність потреби заслухати свідка чи експерта, в судовому засіданні 12 травня 2016 року суд ухвалив перейти до розгляду справи в письмовому провадженні.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, встановив:
Рішенням від 17 квітня 2015 року N 193 "Про затвердження Граничних тарифів на універсальні послуги поштового зв'язку" (далі по тексту - Рішення N 193) відповідно до статей 8 та 9 Закону України "Про поштовий зв'язок", НКРЗІ вирішила затвердити Граничні тарифи на універсальні послуги поштового зв'язку.
Позивач вважає протиправними дії відповідача по встановленню тарифів, з огляду на відсутність у нього відповідних повноважень та, що спірне рішення має бути скасоване у судовому порядку, оскільки прийняте відповідачем протиправно, без урахування всіх обставин, що мали значення для їх прийняття.
Відповідач та третя особа проти задоволення позовних вимог заперечили, зазначивши, що рішення прийняті на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, та про відсутність у позивача порушеного права.
Окружний адміністративний суд міста Києва, виходячи зі змісту пред'явлених позовних вимог, звертає увагу на наступне.
Особливості провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових актів органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування та інших суб'єктів владних повноважень визначено статтею 171 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до частини другої статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.
У пункті 21 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 06 березня 2008 року N 2 "Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ" Вищий адміністративний суд України вказав, що судам слід мати на увазі, що за правилами частини другої статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи - суб'єкти правовідносин, у яких буде застосовано цей акт. Тобто, особа (позивач) повинна довести факт застосування до неї оскаржуваного нормативно-правового акта або те, що вона є суб'єктом відповідних відносин, на які поширюється дія цього акта.
Таким чином, у даному випадку право на захист виникає за умови доведення факту застосування до нього норм оскаржуваного акта, та/або того, що позивач є суб'єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт, тобто Кодекс адміністративного судочинства України передбачає можливість оскарження нормативно-правового акта не лише під час безпосереднього його застосування, але й на майбутнє - щоб запобігти такому застосуванню.
Зі змісту оскаржуваного Рішення вбачається, що його норми є обов'язковими для виконання усіма споживачами, яким надаються послуги поштового зв'язку.
Позивач посилається на процедуру утворення та ліквідації Президентом України національних комісій регулювання природних монополій як державних колегіальних органів та на висновки Конституційного суду України у справі N 1-39/2008, відповідно до яких визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними) окремі положення Закону України "Про природні монополії" від 20 квітня 2000 року N 1682-III, в частині утворення та ліквідації Президентом України національних комісій регулювання природних монополій як центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом, як на підставу відсутності у відповідача відповідних повноважень на затвердження тарифів на універсальні послуги поштового зв'язку та як наслідок скасування спірного рішення відповідача від 07 квітня 2015 року N 193 "Про затвердження Граничних тарифів на універсальні послуги поштового зв'язку", однак суд не погоджується з такими доводами, з огляду на наступне.
Правові, економічні та організаційні засади державного регулювання діяльності суб'єктів природних монополій в Україні визначаються Законом України "Про природні монополії" від 20 квітня 2000 року N 1682-III (далі по тексту - Закон).
Відповідно до статті 1 Закону, природна монополія - стан товарного ринку, при якому задоволення попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв'язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю товару в міру збільшення обсягів виробництва), а товари (послуги), що виробляються суб'єктами природних монополій, не можуть бути замінені у споживанні іншими товарами (послугами), у зв'язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари (послуги), ніж попит на інші товари (послуги) (далі - товари).
Суб'єкт природної монополії - суб'єкт господарювання (юридична особа) будь-якої форми власності, який виробляє (реалізує) товари на ринку, що перебуває у стані природної монополії.
Відповідно до частини першої статті 4 Закону, державне регулювання діяльності суб'єктів природних монополій у сферах, визначених у статті 5 цього Закону, здійснюється національними комісіями регулювання природних монополій, які утворюються і функціонують відповідно до цього Закону.
Перелік сфер діяльності суб'єктів природних монополій визначено у статті 5 Закону.
Так, відповідно до цього Закону регулюється діяльність суб'єктів природних монополій у таких сферах:
транспортування нафти і нафтопродуктів трубопроводами;
транспортування природного і нафтового газу трубопроводами;
розподіл природного і нафтового газу трубопроводами;
зберігання природного газу в обсягах, що перевищують рівень, який встановлюється умовами та правилами здійснення підприємницької діяльності із зберігання природного газу (ліцензійними умовами);
транспортування інших речовин трубопровідним транспортом;
передачі електричної енергії магістральними та міждержавними електричними мережами;
розподілу електричної енергії (передачі електричної енергії місцевими (локальними) електромережами;
відповідно абзацами дев'ятим - чотирнадцятим)
користування залізничними коліями, диспетчерськими службами, вокзалами та іншими об'єктами інфраструктури, що забезпечують рух залізничного транспорту загального користування;
управління повітряним рухом;
централізованого водопостачання та водовідведення;
транспортування теплової енергії;
спеціалізованих послуг у річкових, морських портах, морських рибних портах та аеропортах відповідно до переліку, визначеного Кабінетом Міністрів України;
захоронення побутових відходів.
У свою чергу, відповідно до норм Закону України "Про телекомунікації" "Про Концепцію Національної програми інформатизації", "Про радіочастотний ресурс України", "Про поштовий зв'язок", Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сфері зв'язку та інформатизації, здійснює державне регулювання у сферах телекомунікації, користування радіочастотним ресурсом та надання послуг поштового зв'язку.
Відповідно до Положення Про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сфері зв'язку та інформатизації, затвердженого Указом Президента України від 23 листопада 2011 року N 1067/2011 (далі по тексту - Положення), НКРЗІ є державним колегіальним органом, підпорядкованим Президенту України, підзвітним Верховній Раді України.
НКРЗІ є органом державного регулювання у сфері телекомунікацій, інформатизації, користування радіочастотним ресурсом та надання послуг поштового зв'язку. У визначеній сфері НКРЗІ здійснює повноваження органу ліцензування, дозвільного органу, регуляторного органу та органу державного нагляду (контролю).
Згідно пункту 3 Положення, основними завданнями НКРЗІ є:
1) забезпечення проведення єдиної державної політики з питань державного регулювання у сфері телекомунікацій, інформатизації та розвитку інформаційного суспільства, користування радіочастотним ресурсом, надання послуг поштового зв'язку;
2) здійснення державного регулювання та нагляду у сфері телекомунікацій, інформатизації, користування радіочастотним ресурсом, надання послуг поштового зв'язку, використання інфраструктури з метою максимального задоволення попиту споживачів на послуги зв'язку та інформаційні послуги, створення сприятливих умов для залучення інвестицій, збільшення обсягів послуг та підвищення їх якості, розвитку та модернізації телекомунікаційних та інформаційно-телекомунікаційних мереж з урахуванням інтересів національної безпеки;
3) забезпечення ефективного користування радіочастотним ресурсом і функціонування ринку телекомунікаційних, інформаційно-телекомунікаційних, інформаційних послуг та послуг поштового зв'язку на основі збалансування інтересів суспільства, суб'єктів господарювання та споживачів цих послуг;
4) сприяння розвитку конкуренції та підприємництва, забезпечення рівних умов діяльності суб'єктів господарювання всіх форм власності, вдосконалення механізму регулювання ринкових відносин у сфері телекомунікацій, інформатизації, користування радіочастотним ресурсом та надання послуг поштового зв'язку;
5) забезпечення системності, комплексності і узгодженості розвитку інформатизації та інформаційного суспільства в державі.
Відповідно до підпункту сьомого пункту 4 Положення, НКРЗІ відповідно до покладених на неї завдань встановлює відповідно до закону граничні або фіксовані тарифи на загальнодоступні телекомунікаційні послуги, тарифи на надання в користування каналів електрозв'язку операторів телекомунікацій, які займають монопольне (домінуюче) становище на ринку цих послуг, розрахункові такси за послуги пропуску трафіка до телекомунікаційних мереж операторів телекомунікацій з істотною ринковою перевагою на певному ринку пропуску трафіка або операторів телекомунікацій, що займають монопольне (домінуюче) становище на ринку телекомунікацій, тарифи на надання в користування кабельної каналізації електрозв'язку операторів телекомунікацій, порядок взаєморозрахунків між операторами телекомунікацій, граничні тарифи на універсальні послуги поштового зв'язку, а також тарифи на роботи (послуги) Українського державного центру радіочастот (УДЦР) та розміри плати за видачу документів дозвільного характеру - висновків щодо електромагнітної сумісності, дозволів на експлуатацію, на ввезення з-за кордону радіоелектронних засобів та випромінювальних пристроїв, здійснює відповідно до законодавства інші заходи щодо тарифного регулювання у зазначеній сфері.
Наведені норми законодавства вказують, що відповідач, як орган державного регулювання у сфері телекомунікацій, інформатизації, користування радіочастотним ресурсом та надання послуг поштового зв'язку, наділений повноваженнями по встановленню тарифів на послуги поштового зв'язку.
Враховуючи, що відповідач наділений повноваженнями щодо встановлення та затвердження тарифів на поштові послуги, суд зазначає, що спірне рішення від 17 квітня 2015 року N 193 "Про затвердження Граничних тарифів на універсальні послуги поштового зв'язку" прийняте відповідачем на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано, обґрунтовано, тобто з урахуванням обставин, що мають значення для прийняття такого рішення.
Крім цього, досліджуючи питання наявності порушень прав позивача у сфері публічно-правових відносин судом встановлено наступне.
Як встановлено частиною 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
Тобто спірним правовідносинам, що можуть бути предметом розгляду в адміністративних справах, повинні бути притаманні такі ознаки як порушення прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, що вчинені обов'язково у сфері публічно-правових відносин.
Пунктом 6 частини 1 статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України під поняттям адміністративний позов визначено - звернення до адміністративного суду про захист прав, свобод та інтересів або на виконання повноважень у публічно-правових відносинах.
З огляду на приписи пункту 6 частини 1 статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України, з урахуванням частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, що відносяться до сфери публічно-правових відносин та порушують права, свободи та інтереси фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
Слід зазначити, що право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантується кожному (в тому числі юридичним особам) статтею 55 Конституції України.
Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Відповідно до частини 2 статті 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Відповідно до частини 1 статті 6 цього ж Закону усім суб'єктам правовідносин гарантується захист їх прав і законних інтересів незалежним і неупередженим судом.
Зазначений принцип полягає у захисті порушеного права від порушення, що вже відбулося, тобто в наявності матеріально - правового інтересу позивача відносно дій (бездіяльності) суб'єкта владних повноважень.
Зазначений принцип полягає у захисті порушеного права від порушення, що вже відбулося, тобто в наявності матеріально - правового інтересу позивача відносно дій (бездіяльності) суб'єкта владних повноважень.
Суд зазначає, що позивачем не надано належних обґрунтувань наявності порушення його прав чи інтересів у сфері публічно-правових відносин шляхом прийняття рішення Національної комісії що здійснює державне регулювання в сфері зв'язку та інформатизації від 07 квітня 2015 року N 193 "Про затвердження Граничних тарифів на універсальні послуги поштового зв'язку", у зв'язку з чим суд приходить до висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими, недоведеними та такими, що не підлягають задоволенню.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно з частиною першою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідачем доведено правомірність та обґрунтованість своїх дій та оскаржуваного рішення з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною третьою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних у матеріалах справи, адміністративний позов ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 69, 70, 71, 158 - 163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд постановив:
В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити повністю.
Постанова набирає законної сили відповідно до статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 185 - 187 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя В. А. Кузьменко