ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
РІШЕННЯ
15.09.2016
Справа "Хмароєв та інші проти України"
Заява N 41651/10
Стислий виклад
Заявниками у цій справі є четверо громадян Республіки Узбекистан (далі - Узбекистан). Службою національної безпеки Узбекистану заявників було оголошено у міжнародний розшук за підозрою у вчиненні низки злочинів, передбачених Кримінальним кодексом Узбекистану.
Заявників було затримано в Україні 15, 29 червня, 2 та 8 липня 2010 року, відповідно. Вони перебували під вартою до отримання запитів про видачу від органів влади Узбекистану. Отримавши відповідні запити щодо перших трьох заявників у липні 2010 року національними судами України, їм було продовжено екстрадиційний арешт на строк, що не перевищував 18 місяців. 17 червня 2010 року Ірпінським міським судом Київської області (далі - міський суд) було продовжено строк тримання під вартою першого заявника у зв’язку з необхідністю отримання додаткової інформації щодо його ситуації на підставі норми Кримінально-процесуального кодексу України (далі - КПК України), яка вже не була чинна на той день.
До листопада 2010 року Генеральною прокуратурою України (далі - ГПУ) та регіональними прокуратурами проводилась екстрадиційна перевірка з метою з'ясування обставин, які могли перешкодити видачі заявників відповідно до національного законодавства. Після отримання висновків регіональних прокуратур щодо результатів проведеної перевірки з рекомендацією відмовити в екстрадиції заявників до Узбекистану, заявники продовжували перебувати під вартою більше року та двох місяців. Пізніше заявників було звільнено з-під варти, а першим трьом заявникам Комітет ООН з прав біженців для Білорусії, України та Молдови (Далі - УВКБ ООН) надав статус біженця.
До Європейського суду з прав людини (далі - Європейський суд) перші три заявники скаржилися на численні порушення пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) у зв’язку з триманням їх під вартою до екстрадиції, а четвертий заявник скаржився за підпунктом "f" пункту 1 статті 5 Конвенції на незаконність тримання його під вартою через відсутність в українському законодавстві відповідальності за правопорушення, вчинене ним на території Узбекистану.
Перший заявник скаржився, що тримання його під вартою з 15 до 24 червня 2010 року було незаконним у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції, а також на непроведення належної екстрадиційної перевірки у його справі за підпунктом "f" пункту 1 статті 5 Конвенції. Розглянувши його скарги Європейський суд дійшов висновку, що застосоване у цій справі національне законодавство не передбачало на час подій процедури щодо тримання під вартою в очікуванні екстрадиції. Крім цього, Європейський суд звернув увагу на те, що 17 червня 2010 року набрали чинності зміни до КПК України, які передбачали екстрадиційний арешт, проте ці зміни не застосовувались до першого заявника, оскільки, продовжуючи строк його тримання під вартою, національний суд на них, як на підставу обрання вказаного запобіжного заходу, не посилався. Відповідно, тримання першого заявника під вартою з 17 до 24 червня 2010 року також було незаконним. У зв’язку з цим Європейський суд констатував порушення пункту 1 статті 5 Конвенції щодо першого заявника.
Перші три заявники також скаржились до Європейського суду на непроведения належної екстрадиційної перевірки у їхніх справах у період після 16 листопада 2010 року щодо першого заявника, та після 01 жовтня 2010 року, щодо другого і третього заявників. Розглянувши ці скарги Європейський суд вказав, що до 22 листопада 2010 року органи влади проводили активну перевірку щодо екстрадиції заявників до Узбекистану та обставин, за яких вона була неможливою відповідно до національного законодавства. 22 листопада 2010 року ГПУ отримала результати екстрадиційних перевірок від регіональних прокуратур, у яких було вказано на відмову узбецької влади надати достатню інформацію про злочини, у яких підозрювалися заявники в Узбекистані, що і стало перешкодою для їх видачі. Проте, незважаючи на відмову органів влади Узбекистану у наданні конкретної інформації щодо вчинених заявниками злочинів, ГПУ не вчинила жодних подальших дій для отримання додаткових відомостей від органів влади Узбекистану. Крім цього, саме ненадання органами влади Узбекистану достатньої інформації було однією з підстав, наведених ГПУ у своїх рішеннях про відмову в екстрадиції заявників. Європейський суд дійшов висновку, що станом на 22 листопада 2010 року органи влади мали достатньо інформації, щоб припустити наявність інших підстав для відмови у видачі заявників і розглянути їх з необхідною ретельністю та у розумний строк. Європейський суд констатував порушення пункту 1 статті 5 Конвенції у зв'язку з не проведенням з належною ретельністю органами влади екстрадиційної перевірки щодо перших трьох заявників після 22 листопада 2010 року.
Заявники у цій справі скаржились також на інші порушення їхніх прав за підпунктом "ї" пункту 1 статті 5 Конвенції. Зокрема, другий заявник скаржився, що тримання його під вартою суперечило положенням статті 5 Конвенції у зв'язку з тим, що він був визнаний біженцем відповідно до мандату УВКБ ООН, і що цьому факту не приділялося належної уваги судами, які розглядали питання його тримання під вартою. Європейський суд визнав цю скаргу неприйнятною за підпунктом "а" пункту 3 та пунктом 4 статті 35 Конвенції та вказав, що застосовані положення національного законодавства не передбачали розгляду національними судами питання щодо тримання заявника під вартою в очікуванні екстрадиції для розгляду по суті питання про те, чи може заявник зазнати жорстокого поводження у запитуючій країні.
Третій заявник скаржився на тримання його під вартою з 17 год. 11 липня до 17 год. 25 хв. 12 липня 2010 року. Європейський суд визнав цю скаргу неприйнятною за підпунктом "а" пункту 3 та пунктом 4 статті 35 Конвенції, оскільки заявник не звертався з цією скаргою до національних органів влади. Крім цього, він повідомляв, що його було затримано саме 09 липня 2010 року, а тому граничний строк у 72 години, передбачений КПК України, не було перевищено.
Перші троє заявників також скаржилися на відмову органів влади звільнити їх у зв'язку з ризиком жорстокого поводження в Узбекистані і вказівкою Європейського суду на необхідність вжиття тимчасового заходу у цій справі. Ці скарги Європейський суд визнав неприйнятними за підпунктом "а" пункту 3 та пунктом 4 статті 35 Конвенції та вказав, що твердження заявників, що зазначена вказівка Європейського суду перешкоджала триманню під вартою з метою екстрадиції не знаходить свого підтвердження у практиці Європейського суду.
Розглянувши скарги четвертого заявника за підпунктом "ф" пункту 1 статті 5 Конвенції Європейський суд вказав, що вони не розкривають будь-яких ознак порушення прав і свобод, викладених у Конвенції та визнав цю частину заяви неприйнятною за підпунктом "а" пункту 3 та пунктом 4 статті 35 Конвенції. Інші скарги заявників Європейський суд також визнав неприйнятними.
За цих підстав Суд одноголосно
"1. Оголошує прийнятними скарги за пунктом 1 статті 5 Конвенції щодо стверджуваного незаконного тримання першого заявника під вартою у період з 15 до 24 червня 2010 року та щодо стверджуваної відсутності необхідної ретельності під час проведення екстрадиційної перевірки щодо перших трьох заявників, а решту скарг у заяві - неприйнятними;
2. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції щодо першого заявника у зв’язку з його незаконним триманням під вартою у період з 15 до 24 червня 2010 року;
3. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції щодо перших трьох заявників у зв’язку з непроведениям з необхідною ретельністю екстрадиційної перевірки після 22 листопада 2010 року;
4. Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити такі суми;
(i) 10 000 (десять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди першому заявникові, та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватись, які мають бути конвертовані у шведську крону за курсом на день здійснення платежу;
(ii) 10 000 (десять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди другому заявникові, та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватись, які мають бути конвертовані в українську гривню за курсом на день здійснення платежу;
(iii) 10 000 (десять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди третьому заявникові, та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватись, які мають бути конвертовані в долари США за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
5. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції".