ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
РІШЕННЯ
16.02.2017
Справа "Артур Пархоменко проти України"
Заява N 46464/05
Стислий виклад
У період з 1993 до 1999 років заявник разом із трьома іншими особами відбував покарання у Вільнянській виправній колонії.
15 червня 2001 року заявника було затримано за підозрою у вчиненні ним розбійного нападу та доставлено до відділу міліції. 16 та 18 червня 2001 року після роз'яснення заявнику його права на захист та права не свідчити проти себе його було допитано та він показав, що вчинити розбійний напад його підбурив один з його колишніх співкамерників. Згодом заявник змінив свої покази та стверджував, що вчинив злочин самостійно.
09 жовтня 2001 року заявник клопотав про призначення йому захисника, проте цього ж дня слідчим прокуратури його було допитано за відсутності захисника. Заявник знову змінив свої попередні покази, стверджуючи, що вчинив злочин разом зі своїми колишніми слівкамерниками.
У липні 2002 року заявник подав до Апеляційного суду м. Києва (далі - апеляційний суд) скаргу на жорстке з ним поводження працівників міліції 15 та 16 червня 2001 року з метою отримання від нього показів проти одного з його колишніх співкамерників. Надалі заявник знову стверджував, що скоїв злочин самостійно.
У грудні 2004 року апеляційний суд визнав заявника винним у вчиненні злочину, скоєного за попередньою змовою з його колишніми співкамерниками, та обрав йому покарання у вигляді позбавлення волі на строк сім років. Верховний Суд України залишив без змін рішення суду першої інстанції.
У травні 2006 року заявник звернувся до апеляційного суду з проханням надати йому копію протоколу допиту від 09 жовтня 2001 року, в якому було зафіксовано клопотання про призначення йому захисника, проте апеляційний суд відмовив йому. У травні 2007 року заявника було умовно-достроково звільнено.
До Європейського суду з прав людини (далі - Європейський суд) заявник скаржився за статтею 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) на жорстоке з ним поводження працівників міліції, на умови тримання у Київському СІЗО N 13 та ненадання належної медичної допомоги з лютого 2003 року до червня 2005 року. За статтею 5 Конвенції заявник скаржився на незаконність його досудового тримання під вартою, а також тримання його під вартою у певні періоди без відповідного рішення суду. Заявник також скаржився на несправедливість кримінального провадження у його справі, зокрема, на ненадання йому правової допомоги під час його арешту: за пунктом 1 статті 6 та статтею 13 Конвенції заявник скаржився, що 09 жовтня 2001 року його було допитано за відсутності адвоката захисника. За статтею 34 Конвенції заявник скаржився на ненадання йому органами влади копії протоколу допиту від 09 жовтня 2001 року.
Європейський суд, зазначивши, що заявник не надав достатніх доказів на підтвердження його скарг за статтею 3 Конвенції, відхилив їх у зв'язку з необгрунтованістю.
Скарги заявника за статтею 5 Конвенції Європейський суд відхилив у зв'язку з недотриманням ним правила щодо шестимісячного строку для подання заяви.
Скарги заявника за статтями 6 та 13 Конвенції Європейський суд вирішив розглянути за пунктом 1 статті 6 та підпунктом "с" пункту 3 статті 6 і зазначив, що 09 жовтня 2001 року право заявника на захист було порушено внаслідок незадоволення його клопотання про призначення йому захисника, а бездіяльність органів влади не відповідала вимогам національного законодавства. Водночав Європейський суд дійшов висновку, що це не підірвало справедливість провадження в цілому і, відповідно, встановив відсутність порушення пункту 1 статті 6 у поєднанні з підпунктом "с" пункту 3 статті 6 Конвенції.
Розглянувши скаргу заявника за статтею 34 Конвенції, Європейський суд послався на свої висновки в рішенні у справі "Василь Іващенко проти України" (заява N 760/03, від 26 липня 2012 року) та вказав, що законодавство України не передбачало для ув’язнених осіб чіткої та конкретної процедури, яка давала б їм можливість після закінчення кримінального провадження отримувати копії документів з матеріалів справи. У зв’язку з цим Європейський суд дійшов висновку, що держава-відповідач не дотрималась своїх зобов'язань за статтею 34 Конвенції.
За цих підстав Суд одноголосно
"1. Оголошує прийнятними скарги за підпунктом "с" пункту 3 та пунктом 1 статті 6 Конвенції, а скарги за статтями 3 та 5 Конвенції - неприйнятними;
2. Постановляє, що не було порушення підпункту "с" пункту 3 та пункту 1 статті 6 Конвенції;
3. Постановляє, що держава-відповідач не дотрималась своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції;
4. Постановляє, що встановлення порушення само по собі є достатнім відшкодуванням моральної шкоди, якої зазнав заявник;
5. Відхиляє вимоги заявника щодо справедливої сатисфакції."